2.2. Моральні засади патристики

Патристика — у філософії загальна назва напряму, заснованого так званими отцями церкви. У теології — це сукупність вчень отців церкви та авторитетних церковних письменників 1-8 століть (патрологія при цьому розглядається як наука про патристику, що включає також відповідні філологічні, джерелознавчі, текстологічні, історичні аспекти).

Початково патристикою називали повний систематичний виклад вчень святих отців, і вона була наукою богословською. Патрологія ж мала головним предметом біографічні і критико-бібліографічні дослідження отців Церкви та їхніх творінь, а також видання текстів цих творів, що відносило її до області церковної історії або історії літератури. Нині одне й інше, зазвичай, поєднується в єдину науку, яка традиційно називається патрологією. Патристикою ж зветься «сукупність учень отців Церкви (а не наука, що їх досліджує). Також патристика є терміном історії філософії і позначає напрям філософської думки, який представляють отці Церкви» [1, с. 68].

Патрологія має розвинену на просторі століть велику наукову спадщину. Зародки її знаходяться вже в «Церковної історії» Євсевія Кесарійського, де повідомляються епізодичні відомості про твори багатьох отців Церкви і церковних письменників [1, с. 69].

Спочатку патристика відстоювала догмати християнської релігії в боротьбі проти міфології, утверджувала несумісність релігійної віри з язичництвом (насамперед — з філософією гностицизму). Починаючи з ІІІ століття, патристика намагається пристосувати філософію неоплатонізму для обґрунтування принципів пізнання Бога. Головними ідеями патристичної теології є монотеїзм, супранатуралізм та креаціонізм: супранатуралізм та креаціонізм — визнання надприродності та трансцендентальності Бога, його абсолютної влади над світом, який він створив з нічого, його абсолютної благодаті та справедливості. Людина патристикою тлумачиться як Божа істота, чия істинна і первісна сутність була викривлена після гріхопадіння. Головним для патристики є пізнання шляху до Бога (богопізнання), спонукання рухатися цим шляхом задля досягнення єдності з Богом (теозис), що єдине може повернути людину до її первісного «негріховного» стану.

Для патристики був характерним поділ на східну (грецькомовну) та західну (латиномовну). Рубіж ІІ–ІІІ ст. – це момент зародження систематичної патристики, в становленні якої відчувались впливи східної патристики. На початку цього періоду стояла відома Олександрійська катехічна школа (Климент Олександрійській, Ориген), яка поєднувала Біблію та еллінізм. З діяль­ністю цієї школи пов’язаний перехід до поглиблених філософсько-теоло­гічних побудов. Розробляється концепція Христа-Логосу, котрий опосе­редковує зв’язок між Богом і світом; розширяються і поглиблюються екзе­гетичні (тлумачні) дослідження Священного Писання.

Вперше відбувається чітке визначення місця філософії у новому християнському світобаченні: Климент Олександрійський вводить формулу “Філософія є прислужницею теології”, тобто філософія розглядається як підготовче навчання, що “прокладає і вирівнює шлях по Христу” [23, с. 45].

Отже, вимальовується таке співвідношення найперших світоглядних цінностей епохи: релігія – теологія (як ідейна складова релігії) – філософія – інші знання та науки. Звісно, філософія тепер є виключно релігійною, а її предмет окреслюється так: філософія є любов до мудрості, оскільки ж істинною мудрістю є Бог, то філософія є любов до Бога.

ІІІ–ІV ст. – епоха жорстоких тринітарних (про співвідношення осіб – іпостасей Святої Трійці) і христологічних (про поєднання в Христі божественного та людського начал) сперечань, боротьби з аріанством (яке визнавало Христа не Богом, а лише надзвичайно праведною людиною). Цей період знаменується виступами Афанасія Великого та діяльністю “Великих каппадокійців”: Василія Великого, Григорія Назіанзіна (Богослова) і Григорія Ніського. Вони зробили істотний внесок в обґрунтування догмату Святої Трійці, зміст якого можна передати формулою: “спільна сутність (усія), природа і воля, але три різні божественні постаті (іпостасі)”. Їхню позицію називали “гомоусією” – “єдиносутністю”, оскільки за їхнім переконанням Христос мав ту саму сутність, що й інші іпостасі Трійці. Велика заслуга належить їм у виробленні “халкідонської формули”, смисл якої можна пере­дати словами: “Христос, єдинородний Син Божий, який має дві природи – людську і божественну, незлиті і нероздільні, так що жодна не порушується і не перешкоджає їх абсолютній єдності”. Загалом каппадокійці схилялися до визнання згоди між одкровенням і філософією [29, с. 59].

Одним із представників східної патристики, котрий надзвичайно сильно вплинув на західну думку, був Псевдо-Діонісій Ареопагіт (до цього часу тривають суперечки щодо того, хто насправді є автором впливових творів, тому перед його іменем ставлять префікс “Псевдо” – “ніби”). Здійснюючи глибинний синтез християнства і неоплатонізму, він в своїх працях (“Про Божественні імена”, “Про містичну теологію”, “Про небесну ієрархію”) подав два способи пізнання Абсолюту – катафатичний (позитивний) та апофатичний (негативний): спочатку ми повинні приписати Божеству усі гідності існуючого, а потім піддати їх усі запереченню, оскільки усі вони і весь світ загалом є ніщо порівняно з Абсолютом. Багато уваги в його творах приділяється розробленню вчення про небесну ієрархію та її земне відображення, яким насамперед поставала Церква.

Подальші століття патристики (V–VIII ст.) вже не дали таких значних і оригінальних умів, але породили багату коментаторську і компіляторську літературу (Кассіодор, Ісидор Севільський, Беда Досточтимий та ін., аж до Алкуїна). Загалом заслуга патристики, яка синтезувала неоплатонізм з християнством, полягає не тільки в створенні самої моделі теологічного знання, але й пізніше в культивуванні коментаторсько-енциклопедичної традиції [27].

Загалом патристика розробила ідейні засади християнського світобачення. Патристика брала також участь в закладанні самих основ символічного менталітету середньовіччя. Ймовірно, дух цієї епохи можна виразити і так: здивуйся усьому і відчуй страх і благоговіння. Здивуйся кожному окремо, але насамперед тому, що є над усім взагалі. Унікальне є разом з тим і загально значуще, але лише в повноті божественного творіння з нічого.

Розділ 3. Моральні засади головних напрямів у християнстві