1.1.5. Система екологічного права

Під системою екологічного права як галузі права розуміють його внутрішню структуру, основними складовими елементами якої є підгалузі, правові інститути та норми права. Вони мають бути узгоджені між собою. Уся ж система будується на закономірностях, вироблених юридичною наукою та практикою.

Первісною ланкою системи екологічного права є правова норма. Саме в ній фіксуються конкретні еколого-правові приписи.

За характером дії екологічні норми з певною умовністю поділяються на матеріальні та процесуальні.

І матеріальні, і процесуальні екологічні норми можуть міститися як у суто екологічних, так і в інших законодавчих актах. Це пов’язано з «плаваючим» характером у системі комплексної галузі екологічного права, яка є значно більшою абстракцією, ніж відповідна галузь законодавства.

Інститути природокористування, забезпечення екологічної безпеки та охорони природних територій і об’єктів екомережі належать до найбільш розвинутих інститутів екологічного права. Виділяють також інститути права власності на природні ресурси; екологічних прав громадян; нормування, ліцензування, аудиту й експертизи; управління і контролю; юридичної відповідальності за екологічні правопорушення тощо.

Характерною особливістю екологічного права як комплексної галузі є включення до неї визнаних на сьогодні інших галузей права:

• земельного;

• гірничого;

• водного;

• лісового;

• фауністичного;

• атмосфероохоронного.

Ці галузі мають власну внутрішню структуру, свій предмет і метод правового регулювання. У системі екологічного права вони є фактично його підгалузями. Земельне, гірниче, водне, лісове, фауністичне й атмосфероохоронне право забезпечують диференційований підхід до екологічно обґрунтованого використання кожного з відповідних природних ресурсів, тоді як норми загальної частини екологічного права «нашаровуються» над указаними підгалузями, виконуючи функції силового інтеграційного поля.

У юридичній літературі є й інші пропозиції щодо виділення окремих підгалузей (галузей) екологічного права – охорони зелених насаджень (крім лісів), природних територій та об’єктів, які особливо охороняються. Деякі автори обґрунтовують наявність комплексної галузі екологічного права – права екологічної безпеки, а також еколого-процесуальної підгалузі екологічного права.

Отже, робимо висновок, що екологічне право є комплексною галуззю права, якою регулюються суспільні відносини у сфері охорони навколишнього природного середовища; використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки та охорони природних об’єктів і територій, що особливо охороняються (об’єктів та територій екомережі) в інтересах теперішніх і прийдешніх поколінь.

Тема 1.2. Джерела екологічного права

1.2.1. Загальна характеристика

ДЖЕРЕЛ ЕКОЛОГІЧНОГО ПРАВА

Джерела екологічного права – це нормативно-правові акти, якими регулюються відносини у сфері взаємодії навколишнього природного середовища і суспільства.

Ці акти мають передбачену законом форму, вони складають відповідну розгалужену систему, об’єднану загальною метою еколого-правового регулювання. Вони не є однорідними, виконують різні функції та посідають відповідне місце у структурі екологічного права. Ці фактори є основою для наукової класифікації джерел екологічного права. Таким чином виділяємо такі групи джерел екологічного права:

• за юридичною силою – закони і підзаконні акти. Закони посідають провідне місце в ієрархічній структурі законодавства; всі інші нормативно-правові акти видаються на основі, на розвиток і на виконання законів. До цих актів, зокрема, належать укази Президента й постанови Кабінету Міністрів України, накази та інструкції міністерств і відомств, рішення місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування;

• за характером правового регулювання – загальні та спеціальні. До загальних відносять нормативно-правові акти, предметом регулювання яких є як екологічні, так і інші суспільні відносини (Конституція України, Закон України «Про основи національної безпеки України»). Спеціальні акти стосуються виключно екологічних питань (такі як Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища»);

• за предметом правового регулювання – комплексні (Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища») і природоресурсні (Земельний, Водний та Лісовий кодекси, Закон України «Про тваринний світ» (2001 р.) тощо) або ті, якими регулюються окремі питання екологічної діяльності (закони України «Про екологічну експертизу» (1995 р.), «Про екологічний аудит» (2004 р.) та ін);

• за способом правового регулювання – матеріальні та процесуальні. Нормами матеріальних актів визначаються права й обов’язки, а також юридична відповідальність учасників еколого-правових відносин. Процесуальні акти регулюють процедуру реалізації норм матеріального права (такі як затверджений Постановою Верховної Ради України від 29 жовтня 1992 р. Порядок обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об'єктів у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища, Положення про порядок розроблення екологічних програм, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1993 р., тощо;

• за ступенем систематизації – кодифіковані й усі інші. До кодифікованих належить насамперед Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища», який є стрижнем комплексної галузі екологічного права і законодавства. До цієї категорії також належать Земельний, Водний і Лісовий кодекси, Кодекс України про надра, закони України «Про тваринний світ» та «Про охорону атмосферного повітря».

Джерела екологічного права є багатогранними, що випливає з їх призначення у регулюванні як загальних, так і численних конкретних питань охорони довкілля з використанням різноманітних правових засобів впливу на всіх рівнях. Акти екологічного права мають різну юридичну силу, але все ж діють за принципом піраміди, вершиною якої є Конституція України.

Судова практика, не будучи джерелом екологічного права, водночас відіграє позитивну роль у правильному його застосуванні й зміцненні законності у сфері екологічних відносин. Особливе значення має право Пленуму Верховного Суду України і Пленуму Вищого господарського суду України, передбачене Законом України «Про судоустрій» (2001 р.), надавати судам роз’яснення з питань застосування законодавства при розгляді відповідних справ на основі узагальнення судової практики. Пленуми Верховного Суду України та Вищого господарського суду України за роки незалежності неодноразово приймали постанови про практику розгляду судами справ про відповідальність за порушення екологічного, земельного, лісового законодавства тощо. Ці постанови не містять нових правових норм, а надають тлумачення чинних законів і підзаконних актів. Вони орієнтують суди на одноманітне застосування законів судами України. Певною мірою це компенсує застосування судового прецеденту, властивого для англосаксонської системи прав.