Тема 1.5 право природокористування

1.5.1. Поняття і принципи

ПРАВА ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ

Права природокористування можна розглядати у різних ракурсах. В об’єктивному розумінні право природокористування на сьогоднішній день являє собою правовий інститут екологічного права, що регулює суспільні відносини у сфері забезпечення ефективного раціонального використання людиною природних ресурсів, природних об’єктів та природних умов. Правові норми, які формують відповідний інститут екологічного права, містяться як у комплексному законодавстві (інтегровані норми), так і в природоресурсному законодавстві (диференційовані норми).

Право природокористування можна розглядати також у суб’єктивному розумінні, тобто як право конкретного суб’єкта використовувати природні ресурси, природні об’єкти чи природні умови для задоволення певних потреб. Таке право належить власникові або іншій особі.

Також можна оцінювати право природокористування і як правовідносини, тобто врегульований правом комплекс прав та обов’язків, що належать суб’єктам природокористування в конкретних суспільних відносинах щодо використання земельної ділянки, водного об’єкта, лісового масиву, ділянки надр, мисливського угіддя, об’єкта природно-заповідного фонду тощо.

Розглянувши основні ознаки права природокористування можна виділити й принципи права природокористування. Головними серед них є такі:

• цільовий характер використання природних ресурсів;

• додержання екологічних і санітарно-гігієнічних вимог у процесі використання природних ресурсів;

• збалансованість економічних та екологічних чинників у процесі природокористування;

• екосистемний підхід до природи як до цілісного організму, незаподіяння в процесі використання одного природного ресурсу шкоди іншим;

• непорушення в процесі природокористування прав та інтересів інших власників і користувачів природних ресурсів;

• безоплатність загального і платність спеціального прородокористування та деякі інші.

В екологічному законодавстві України відображено всі ці принципи. Розглянемо лиш деякі з них.

Принцип цільового характеру природокористування закріплений усіма базовими актами природоресурсного законодавства України. Зміст цільового характеру природокористування полягає в обумовленій законодавством можливості використовувати природний об’єкт (його частину) лише за тим цільовим призначенням, для якого він переданий у власність чи наданий у користування і недопустимість його використання за іншим цільовим призначенням.

Принцип додержання екологічних і санітарно-гігієнічних вимог при використанні природних ресурсів полягає в здійсненні системи правових, організаційних, техніко-технологічних, економічних та інших заходів, спрямованих на охорону природи, її ресурсів та об’єктів, а також здоров’я людини у процесі природокористування. Цей принцип досить повно відображений у ст. 40 Закону України «Про охорону навколишнього середовища» і його суть полягає в тому, що використання природних ресурсів громадянами, підприємствами, установами та організаціями здійснюється з додержанням обов’язкових екологічних вимог, а саме.

Принцип збалансованості економічних і екологічних чинників набув послідовного втілення в законодавстві України лише в останнє десятиліття. Він є похідним від однієї з найпоширеніших у сучасному праві навколишнього середовища теорії взаємовідносин суспільства та природи – концепції сталого розвитку. Остання посідає дедалі вагоміше місце в правових системах багатьох країн світу.

Принцип екосистемного підходу до природи як до цілісного організму, незаподіяння в процесі використання одного природного ресурсу шкоди іншим має основоположне значення для права природокористування, як і для екологічного права в цілому. Поява цього принципу в праві пов'язана з усвідомленням взаємозв’язку природних процесів і явищ, їх впливу на загальний стан екосистем.

Принцип непорушення в процесі природокористування прав та інтересів інших власників і користувачів природних ресурсів є принципом не лише права природокористування, а й загальним принципом цивільно-правових відносин у правовій державі. У правову систему України цей принцип прийшов із західноєвропейського права і базується на абсолютистському підході до права власності.

Принцип безоплатності загального і платність спеціального природокористування як принцип права природокористування закріплений у п. «в» ст. 3 Закону України «Про охорону навколишнього середовища». Підтвердивши безоплатність усіх форм загального природокористування, метою якого є задоволення життєво необхідних потреб людей, законодавство про охорону навколишнього природного середовища запровадило механізм платності практично всіх видів спеціального природокористування, що здійснюється в господарських цілях, як правило, для отримання прибутку. Законодавство України встановлює:

• плату за землю;

• плату за воду;

• плату за використання лісових ресурсів і користування земельними ділянками лісового фонду;

• плату за користування надрами;

• збір за спеціальне використання природних рослинних ресурсів.

1.5.2. ОБ’ЄКТИ ТА СУБ’ЄКТИ

ПРАВА ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ

Право природокористування виникає з приводу використання різних екологічних об’єктів. Ними можуть бути конкретні природні об’єкти або їх складові частини, які підлягають або не підлягають індивідуалізації, а також окремі властивості і якості цих об’єктів природи. Кожен об’єкт природокористування (земельна ділянка, во­доймище, лісова ділянка тощо) визначає і його вид (землекористу­вання, водокористування тощо). При цьому слід розрізняти й безпо­середній об’єкт користування.

Залежно від ступеня правового регулювання фактичного викори­стання природних ресурсів і засобів його регламентації розрізняють:

• природні умови існування людини (споживання кисню, опромінен­ня сонцем тощо);

• загальнодоступне користування природними ре­сурсами;

• всебічно врегульоване право природокористування, яке передбачає експлуатацію об’єктів природи, що перебувають у влас­ності, й таких, котрі не піддаються індивідуалізації.

Об’єктами загальнодоступного користування є не тільки при­родні сили і явища, індивідуалізація яких практично неможлива або недоцільна, але іноді і природні ресурси, які перебувають у власності тих чи інших суб'єктів. Це стосується використання деяких власти­востей і якостей рослинного і тваринного світу, лісів, водоймищ тощо, коли це не стосується права власності або права користування ними. Але з цього не виникає тотожність об’єктів, а також різних за своїм характером правомочностей з користування природним ресурсом. Кожна з двох правомочностей користування має свій об’єкт — певні якості і властивості природного ресурсу.

Природним об’єктам загального користування притаманні такі основні риси:

а) вони не передаються і не закріплюються за конкрет­ними суб’єктами, а використовуються без особливого дозволу всіма особами;

б) санкціонований законом порядок використання природ­них об’єктів загального користування не має розвинутої детальної правової регламентації і полягає передусім у визначенні певних забо­ронних дій, а також певною мірою і дозволених дій;

в) їх використан­ня ніякою мірою не фіксується і не підлягає державній реєстрації.

Об’єктом права природокористування, як уже зазначалося, може бути юридично визначений природний об’єкт (його частина): конкретна земельна ділянка, ділянка надр або лісу, водоймище тощо. Однак у деяких випадках право користування певним видом природних ресурсів пов'язане з необхідністю надання суб'єкту двох або більше різних природних об’єктів.

Нерідко деякі юридично відокремлені природні ресурси висту­пають як об’єкти права спільного природокористування. Такими можуть бути не всі, а лише деякі види природних ресурсів (ліси, води тощо), окремі ділянки яких можна використовувати за різним основним цільовим призначенням.

Як об’єкт права природокористування досить часто виступає якийсь один, відокремлений, вид природних ресурсів, хоча фактич­но цей об’єкт являє собою цілий комплекс різних природних ре­сурсів. Ця ситуація чітко простежується у праві землекористуван­ня, суб'єкт якого відповідно до п. 6 ст. 95 Земельного кодексу має право використовувати не тільки надану землю, але і загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об’єкти, які є на ній, а також експлуатувати інші корисні властивості землі згідно із законодавством.

Суб’єктами права природокористування є юридичні та фізичні особи, які у визначеному законом порядку набули право користування конкретними природними об’єктами для відповідних цілей і мають у зв 'язку з цим певні права та обов’язки. Залежно від природного об’єкта, наданого в користування, їх називають водокористувача­ми, землекористувачами, лісокористувачами тощо. Суб’єктами права природокористування є власники окремих при­родних ресурсів.

Класифікація суб'єктів права природокористування може бути здійснена за найрізноманітнішими ознаками, наприклад, за родом діяльності або цільовим призначенням наданих у користування об’єктів природи (сільськогосподарські, несільськогосподарські), що ведуть лісове, водне, мисливське, рибне господарство тощо; юридичні та фізичні особи тощо.

Виникнення суб'єктивного права користування об’єктами приро­ди пов'язано з наявністю відповідної правоздатності, тобто передба­ченої екологічним законодавством здатності суб'єкта бути носієм прав і обов’язків по використанню земель, вод, лісів, надр і т. ін.

Екологічну правоздатність організацій не можна плутати з пов­новаженнями державних органів щодо розпорядження й управління природними об’єктами, які виникають не з правоздатності, а з компетенції цих органів, визначеної державою як сувереном-носієм політичної влади і власником більшості природних ресурсів. Однак це не виключає, що іноді в одній особі зосереджено і орган, який управляє (розпоряджається) природним об’єктом і корис­тується цим об’єктом, тобто є користувачем.

Поняття екологічної дієздатності, тобто здатності своїми діями набувати і здійснювати права і обов’язки з природокористування, самостійного значення для юридичних осіб не має. Указані суб'єкти, які мають екологічну правоздатність, завжди дієздатні. Тому щодо них вживається термін «праводієздатність». Екологічна праводієздатність властива лише самостійно оформленим як єдине ціле організаціям, але не їх структурним підрозділам. Виробничі дільниці, цехи, бригади, ферми тощо такої самостійності не мають, а значить, екологічною правоздатністю не наділені. Тому вони не можуть вис­тупати суб’єктами права природокористування.

Різного роду організації (державні, колективні, громадські, акціонерні, спільні та ін.), які володіють праводієздатністю, стають суб’єктами права природокористування з моменту надання їм при­родного об’єкта в користування або у власність, а коли це не вима­гається, то з моменту фактичного користування (наприклад, доро­гами загального користування).

Екологічна правоздатність громадянина виникає з моменту на­родження і припиняється з його смертю, при цьому вона, як і цивільна, визнається за всіма громадянами.

Екологічну правоздатність, як умову мати відповідні права, не слід плутати з правом на одержання природного об’єкта в корис­тування, тобто з суб'єктивним правом, передумовою якого є пра­воздатність.