1.4. Техніка спілкування

СПІЛКУВАННЯ у своєму вербальному та невербальному виявах — явище загальнолюдське. Водночас йому завжди притаманні етнічні особливості, національна своєрідність. Це спричинено специфікою природно-кліматичних умов, способами господарювання, контактами з іншими народами, впливом релі­гії, рівнем культурно-цивілізаційного розвитку, а також «душею» народу, його вдачею, темпераментом, ментальністю, національ­ним характером.

Суспільство, як і окрема людина, здатне змінюватися, вдоско­налюватися. Але результативність цього процесу залежить від внеску конкретних членів суспільства. Тому ті мовці, котрі хо­чуть мати успіх у спілкуванні, повинні відчувати потребу кому­нікативного самовдосконалення. Для цього необхідно контролю­вати свою комунікативну поведінку, моделювати її для передбачуваних ситуацій, аналізувати реакції комунікативних партнерів і свої власні враження, обмірковувати свої досягнення й помилки, постійно «взаємодіяти із самим собою».

Американські дослідники людських взаємин Л. Зунін та Н. Зунін вважають, що для того, щоб склалося враження про лю­дину, достатньо чотири хвилини поспілкуватися з нею. Інші до­слідники вважають, що для цього необхідно лише 120 секунд. Отже, від рівня нашого володіння технікою спілкування залежить думка оточуючих про нас!

Вербальне спілкування розгортається в конкретних обстави­нах, що мають назву комунікативної, або мовленнєвої ситуації. Параметри ситуації визначаються її складовими: ХТО — КОМУ — ЩО — ПРО ЩО — ДЛЯ ЧОГО — ДЕ — КОЛИ.

ХТО й КОМУ — це учасники комунікативного акту, комуніканти. ХТО — той, хто говорить (пише), — у науковій літературі має різні термінологічні позначення: «адресант», «відправник», «емісар», «надавач». КОМУ — той, до кого говорять (пишуть). У науковій літературі можемо зустріти терміни: «адресат», «отри­мувач», «реципієнт», «перцепієнт», «сприймач». Для комунікативної ситуації суттєвим є присутність третьої особи, яка може і не брати участи в комунікативному акті, але впливати на його хід, застосовуючи елементи невербального спілкування.

ЩО — це те, що сказано (написано), тобто повідомлення, текст, який може мати обсяг від одного звука до цілої доповіди чи роману-епопеї.

ПРО ЩО — це змістова сторона тексту.

ЧОМУ— це причина мовлення, його каузальна обумовле­ність, мотивація ДЛЯ ЧОГО — це цільова зумовленість мов­лення.

Залежно від того, яку мету ставить перед собою адресант: поінформувати, переконати, створити настрій, вивести з рівно­ваги адресата чи просто згаяти час — він організовує своє мовлення, добирає відповідні виражальні засоби, способи побудови тексту, дотримується певної стратегії та тактики в комунікатив­ній поведінці.

Учасники комунікативного акту поводяться по-різному, зале­жно від характеру комунікативної ситуації та її складових. Оби­рається різна стратегія і тактика спілкування, використовуються різні мовні й позамовні засоби вираження.

У комунікативній поведінці отримують своє вираження соціа­льні та індивідуальні особливості комуніканта: вік, стать, стано­вище в суспільстві, виховання, ерудиція, тип характеру та ін. Для прикладу візьмемо статеві відмінності комунікантів: жінки здебі­льшого починають і підтримують розмову, а чоловіки контро­люють і спрямовують її, виявляючи свою зацікавленість або ж бажаючи змінити тему (промовисто мовчать). За спостереження­ми дослідників, жінки вдвічі частіше вживають умовну форму, у 5 разів — обмежувальні слова.

Статистично доведено, що жінки балакучіші за чоловіків. Так, за день у середньому українець ви­мовляє 11 500, українка — 26 200 слів. За сімдесят років життя пересічний француз проводить із телефонною слухавкою в руці один рік життя, а француженка — 3 роки.

Комуніканти відрізняються постійними ознаками, які визначають їх комунікативний статус (стать, вік, соціальне ста­новище, рівність, характер освіти, національність, віросповідан­ня, місце праці) та змінними ознаками, які ще називають ситуа­тивними (тобто це та роль, яку грає мовець у момент комунікативного акту). Кожній людині доводиться грати впро­довж одного дня декілька ролей: студент, чиясь дитина, господар в домі на даний момент чи господиня на кухні за відсутності ма­тері, чемна (-ний) внучка (внук) тощо. У кожній із цих ситуацій людина обирає не тільки свою модель поведінки, а й свій стиль і манеру спілкування. Комунікативні статуси і ролі бувають симе­тричними (наприклад: студент — студент), а також несиметрич­ними (студент — викладач, пацієнт — лікар).

Комунікативна поведінка мовців також залежить від їхніх ін­дивідуально-психологічних та соціально-психологічних особли­востей. У різних аспектах цієї поведінки проявляє себе темпера­мент: холеричний, сангвінічний, меланхолічний, флегматичний чи якась їх комбінація: інтровертність — зосередженість на своїх думках, почуттях, переживаннях, «життя в собі», й екстравертність — орієнтованість па зовнішній світ та інших людей.

Щоби вступити в процес комунікації, адресантові часом дово­диться привернути до себе увагу потрібної йому особи (чи осіб), яка зайнята своїми справами. Для цього спочатку необхідно звернутися зі словами вибачення, і коли потенційний співроз­мовник виявить потенційні знаки уваги (поглядом, мімікою, ре­плікою, позою тощо), тоді можна буде продовжити розмо­ву. Подальше розгортання розмови для адресанта має сенс лише після реплік адресата, який цим самим покаже свою зацікавле­ність у розмові. Якщо ж таких реплік адресант не почує, або почує заперечні репліки, або ті, які засвідчують незацікавле­ність у розмові адресата, то в такому разі необхідно попросити вибачення і відійти, не демонструючи ні словом, ні невербаль-ними засобами свого розчарування чи гостріших негативних емоцій.

Важливим елементом техніки спілкування є міжособистий простір — відстань, яка відділяє співрозмовників. Відомий ан­трополог Є. Холл першим звернув увагу на просторові потреби людини. На початку 60-х років він увів спеціальний термін для цього напряму досліджень — проксеміка. З'ясувалося, що кожна людина прагне мати свою територію, певний повітряний простір навколо свого тіла. Розміри цієї зони залежать від деяких факто­рів, насамперед від соціокультурних відмінностей людей. Що більше співрозмовники зацікавлені один в одному, то менша відстань між ними в процесі комунікації.

Однак існує межа допу­стимої відстані між співрозмовниками, порушувати яку вважа­ється неетично. Вона залежить від виду взаємодії. Розрізняють чотири види відстаней між комунікантами:

# інтимна відстань — до 0,5 м, точніше — 15——46 см. Трап­ляється в спорті, де відбувається зіткнення тіл спортсменів. Крім суб'єкта, в цій зоні розміщуються найближчі йому люди, які ма­ють з ним тісний емоційний контакт;

# міжособиста відстань — 0,5—1,2 м. Буває при розмові друзів із зіткненням або без зіткнення один з одним, на прийо­мах, вечерях, ділових зустрічах;

# соціальна відстань — 1,2—3,7 м. Має місце при неформа­льних соціальних і ділових стосунках, причому верхня межа бі­льше належить формальним стосункам. Цю відстань намагаються зберегти малознайомі комуніканти;

# публічна відстань — 3,7 м і більше. На цій відстані можуть обмінятися кількома словами або взагалі утриматися від розмови, скориставшись иевербальними засобами спілкування.

Ці правила варіюються залежно від віку, стати та рівня культу­ри співрозмовників. Наприклад, діти й люди похилого віку три­маються ближче до співрозмовника, тоді як підлітки, молоді лю­ди та люди середнього віку надають перевагу віддаленішому положенню. Як правило, жінки стоять або сидять ближче до співрозмовника (незалежно від його стати), ніж чоловіки.

Особисті властивості також визначаються відстанню між співромовниками: урівноважена людина із почуттям власної гід­ности підходить до співрозмовника ближче, тоді як неспокійні, знервовані люди тримаються від співрозмовника якнайдалі.

Суспільне становище також впливає на відстань між людьми. Ми взагалі тримаємося на великій відстані від тих, чиє станови­ще вище від нашого, тоді коли люди однакового становища три­маються на відносно близькій відстані.

Традиції — також важливий фактор, який впливає на відстань між комунікаторами. Якщо територія, на якій живе та чи інша нація, густо заселена, то й люди під час спілкування перебувають ближче один від одного. Якщо вони проживають на відносно ма­лозаселеній території, то розміщуються на певній відстані під час комунікації. Мешканці країн Латинської Америки і Середземно­мор'я схильні підходити до співрозмовника ближче, ніж мешка­нці країн Північної Європи.

На відстань між співрозмовниками може вплинути і стіл. Стіл, як правило, асоціюється з високим положенням і владою, тому коли слухач сідає збоку від столу, то стосунки приймають вигляд рольового спілкування. З тієї причини деякі адміністратори і ке­рівники надають перевагу проведенню особистих розмов, сидячи не за своїм столом, а поруч зі співрозмовником — на стільцях, розташованих під кутом.

1. 5. МОДЕЛІ ТА СТИЛІ СПІЛКУВАННЯ

ДЛЯ характеристики системи дій, що їх виконують суб'єкти спілкування, використовують і таке поняття як модель.

Учені виділяють такі типи особистостей (залежно від того, як вони ставляться до моральних цінностей, а отже, до спілку­вання та його культури):

1. Споживацький тип. Людина цього типу намагається утвер­дити себе серед інших. З усього хоче мати користь. Прагне до щастя, яке в її розумінні — найбільша цінність. Індивідуалістка, спочатку має бути добре їй, а потім іншим. Довіряє лише собі.

2. Конформістський тип. Людина цього типу має колективі­стський характер. Намагається бути, як усі. Спілкуватися з такою людиною легко. Біля себе не терпить людей, схожих на неї. Лю­дина цього типу може порушувати правила, але не загальноприй­няті норми.

3. Аристократичний тип. Це яскраві особистості з почуттям власної гідности. Люди цього типу обожнюють створений ними власний світ. Часто вони діють, не думаючи про наслідки. Дба­ють лише про себе, зверхньо ставляться до інших. Спілкуватися з такими людьми нелегко.

4. Героїчний тип. Люди цього типу завжди з чимось борються. У спілкуванні вони активні й наступальні, не сприймають світу та інших людей такими, якими вони є, намагаються їх змінити. «Герої» — це люди соціально орієнтовані, у них розвинене по­чуття обов'язку, справедливости, але вони не характеризуються терпимістю до інших.

5. Релігійний тип. До цього типу належать люди, для яких го­ловна цінність — сенс життя, а джерело моралі не в людині й су­спільстві, а поза ними. Мотивом поведінки і спілкування з інши­ми є любов до ближнього і почуття єдности з людьми та світом.

Потрібно навчитися розпізнавати моральний тип людини, з якою доведеться спілкуватися. Це допоможе зорієнтуватися і ви­брати відповідну лінію поведінки для досягнення успіху.

Прогресивний американський психолог, фундатор сімейного консультування В. Сатир виокремлює чотири типи особистостей:

1) запобігливий (догідливий, запопадливий);

2) звинувачувальний (інкримінуючий);

3) врівноважений (стриманий);

4) віддалений (відсторонений);

Запобігливий тип. Така людина в розмові прагне догодити ін­шим, часто вибачається, не вступає в суперечки. Вона говорить так, ніби нічого не може зробити сама, не діставши схвалення інших, погоджується з будь-якою критикою на свою адресу, вдячна вже за те, що з нею розмовляють. Цей тип ще має назву миролюбця.

Звинувачувальний тип. Така людина постійно шукає і знахо­дить тих, хто винен. Вона — диктатор, господар ситуації, нерідко поводиться зухвало, говорить різко та жорстко, перебиває інших, не даючи людям договорити до кінця. Людина цього типу прагне в такий спосіб завоювати авторитет, владу над іншими. У глибині свідомості вона знає, що без інших нічого не варта, і тому радіє, якщо люди їй підкоряються, відчуваючи себе винними. Сам же звинувачувальний тип при цьому дістає задоволення.

Врівноважений тип — це дуже коректна, надто спокійна лю­дина, яка розраховує все наперед, має монотонний голос, вибу­довує довгі фрази.

Віддалений тип не реагує на жодні запитання, часто говорить недоречно, невчасно й невлучно.

Серед особливостей спілкування традиційно виокремлю­ють не лише певні способи впливу на людей, а й стилі як ін­тегровані характеристики. Під стилем розуміють, звичайно, систему прийомів діяльності, поведінки людей. Найхарактер­ніше стиль проявляється в діловому та професійному спілку­ванні, у взаємовідносинах між керівником та підлеглими, у лі­дерстві.

Розрізняють три стилі лідерства:

1) авторитарний;

2) демократичний;

3) ліберальний.

Вони характеризують не лише спілкування, а й манеру пове­дінки лідера щодо інших, тип його влади, ставлення до роботи та інших. Відповідно до зазначених стилів лідерства можна описати і стилі спілкування.

Так, при авторитарному стилі лідер віддає накази, дає вказі­вки, інструкції. Він не любить, коли інші проявляють ініціативу, не хоче, щоб з ним дискутували, обговорювали прийняті ним рішення.

Демократичний стиль, навпаки, передбачає, що активність учасників спілкування та їхня ініціатива підтримуються, завдан­ня та способи їхнього виконання обговорюються. Якщо для пер­шого стилю спілкування характерним є виокремлення свого «Я», то для другого типовим займенником є «Ми».

При ліберальному стилі спілкування проблеми обговорю­ються формально, керівник може і не бути лідером. Він піддаєть­ся різним впливам, не виявляє ініціативи у суспільній діяльності.

Спрямованість у стилі ділового спілкування може бути різ­ною — на іншого або на себе. Якщо людина потребує іншого, або заклопотана собою, то кажуть, що у неї піддатливий стиль. Якщо співрозмовник прагне досягти успіху в спілку­ванні та діяльності, контролюючи інших, його стиль називають агресивним. Якщо людина зберігає емоційну дистанцію, неза­лежність у спілкуванні, її стиль вважають відчуженим. Крім того, розрізняють такі стилі:

• альтруїстичний (допомога іншим);

• маніпулятивний (досягнення власної мети);

• місіонер­ський (обережний вплив).

Особливості взаємин і характер взаємодії у процесі навчання та виховання певною мірою визначили стилі педагогічного спіл­кування: спільної творчої діяльности; дружньої прихильности;

# спілкування-дистанція;

# спілкування-залякування;

# спілкування-загравання.

Вивчення стилів спілкування, як і стилів діяльности загалом за останні 11—15 років, стало важливим напрямом пошуку шляхів оптимізації діяльности людей та їхніх взаємин. Один з таких шля­хів — цілісне вивчення процесуальних характеристик спілкуван­ня, його культури.