1. Мовні знання.

Їх формують дві категорії знань, кожна з яких поділяється на підкатегорії:

а) організаційні знання (володіння формальною структурою мови на рівні речення і тексту):

— граматичні знання (граматична компетенція у трактуванні М. Кенейла та М. Свейн);

— текстові знання (дискурсивна компетенція у трактуванні М. Кенейла та М. Свейн);

б) прагматичні знання (вміння створювати та інтер­претувати дискурс):

— функціональні знання (знання прагматичних конвенцій для реалізації мовних функцій та інтерпрета­ції ілокутивної сили мовленнєвих актів, тобто ілокутив-на компетенція у трактуванні Л. Бахмана);

— соціолінгвістичні знання (соціолінгвістична ком­петенція у трактуванні М. Кенейла та М. Свейн).

2. Стратегічна компетенція.

Вона постає як загальне вміння, що забезпечує найефективніше використання існуючих можливостей для виконання вербальних і невербальних завдань. Стратегічну компетенцію фор­мують такі метакогнітивні компоненти:

а) визначення мети — окреслення завдання, яке потрібно виконати;

б) оцінювання — визначення ресурсів, необхідних для виконання завдання;

в) планування — визначення найкращого способу використання ресурсів для успішного виконання зав­дання.

Стратегічна компетенція є стрижневою в моделі Бахмана — Палмера і взаємодіє не тільки зі знаннями мови, а й із предметними знаннями, особистісними характеристиками користувачів мови, ситуативним контекстом.

Деталізація моделі комунікативної компетенції спо­стерігається в працях сучасних дослідників, які ви­окремлюють:

| паравербальну компетенцію — уміння використо­вувати немовні коди у процесі інформаційного обміну;

| ілокутивну компетенцію — здатність формувати та реалізовувати комунікативні наміри у повідомленні;

| інтеракційну компетенцію — здатність взаємо­діяти з партнером по комунікації в різних ситуативних контекстах, що передбачає знання правил і порядку інформаційного обміну, володіння сценаріями та меха­нізмами міжособистісної взаємодії, в т. ч. координація комунікативних намірів і способів їх реалізації;

| предметну (феноменологічну) компетенцію — знання та розумін-ня притаманної конкретній лінгвокультурній спільноті онтології зовнішнього і внутріш­нього світу та способів їх категоризації мовою, якою здійснюється спілкування;

| культурну компетенцію — уміння орієнтуватися в основних елементах культури, крізь які носії певної мови усвідомлюють предметний (феноменальний) та духовний світ, що передбачає розуміння пресупозицій, фонових знань, ціннісних настанов, психологічної та соціальної ідентичності;

| соціокультурну компетенцію — уміння викори­стовувати елементи соціокультурного контексту, релевантні для породження та сприйняття мовлення з погляду носіїв певної національної лінгвокультурної спільноти: звичаї, норми, соціальні умовності, ритуа­ли, стереотипи;

| культурно -мовну компетенцію — здатність носіїв певної етнічної культури та мови впізнавати в мовних одиницях і мовленнєвих продуктах культурно значущі настанови, ціннісні орієнтири, культурні коди та можливості їх переінтерпретації, а також організовува­ти свою комунікативну поведінку і текстопородження відповідно до цих культурних норм;

| міжкультурну компетенцію — володіння ком­плексом комуніка-тивно релевантних знань про рідну та інші культури, що забезпечує відсутність культурного шоку в спілкуванні з представниками інших культур, формування вторинної мовної особистості, яка може реалізувати себе в межах діалогу культур.

Отже, комунікативна компетенція постає як конгло­мерат різних видів компетенції, опанування яких є необхідним для забезпечення ефективного процесу спілкування.