1. Поняття, типологія, функції політичних технологій.Політичні технології (грец. techne — мистецтво, майстерність) — сукупність методів і систем послідовних дій, спрямованих на досягнення необхідного політичного результату. Політичні технології — це технології реалізації влади.

Особливості політичних технологій зумовлені характером політичного процесу, який охоплює найрізноманітніші види політичної діяльності в межах конкретної політичної системи. Серед них — політична участь, яка має на меті формування в процесі політичної діяльності певних позицій, вимог, настроїв, та політичне функціонування як професійна політична діяльність щодо вироблення правових норм, управління політичними інститутами.

Політичні технології поділяються на загальні (стосуються інтересів багатьох суб´єктів політичного процесу) та індивідуальні (притаманні окремим суб´єктам політики). Серед перших найпоширеніші технології завоювання (виборчий процес як комплекс спеціальних технологій) та утримання влади. Індивідуальні технології використовують окремі політики в процесі своєї політичної діяльності. Вони пов´язані із завоюванням популярності, умінням контактувати з громадянами (виборцями, членами певної партії, об´єднання тощо), майстерністю дискутувати, виголошувати промови, вести мітинги, збори, вдосконалювати власний імідж тощо.

Є декілька типологій політичних технологій, які поділяють, залежно від політичної системи і політичного режиму, на демократичні та недемократичні, базові та другорядні.

Базові політичні технології стосуються погляду, дії великих груп або й усього населення країни. Це — опитування громадської думки, референдуми, вибори.

Другорядні політичні технології — це технології розробки і прийняття політичних рішень, проведення певних політичних акцій (збори, мітинги, пікетування тощо).

Політичні технології поділяють також на загальні (стосуються максимально великої кількості громадян, суб'єктів політичного процесу) та індивідуальні (властиві окремим суб'єктам політики).

Політична діяльність на рівні владних структур виконує три основні функції: аналітичну (діагностичну), директивну (прийняття і впровадження рішень) та мобілізуючу.

Відповідно можна класифікувати політичні технології на:

— аналітичні (технології збирання й аналізу політичної інформації);

— директивні (технології прийняття політичного рішення);

— мобілізуючі (технології форсування підтримки політичного рішення значними масами населення.

2. Інформаційно-комунікативні технології. Моделі комунікації, іх переваги та недоліки.

3. Поняття політичної інформації. Основні канали комунікацій.

У політиці не вся інформація рівноцінна для людей. Зокрема, вживання поняття політичної інформації передбачає використання даних, що "вибираються ними з потоку різноманітних інформацій для підготовки і прийняття необхідних рішень у сфері державної влади або виконання функцій, а також здійснення супутніх дій” [12, с. 277]. У цьому розумінні інформація виступає як “передумова дій будь-якого політичного суб’єкта і одночасно як його найважливіший ресурс, що дозволяє ефективно взаємодіяти в політичній сфері заради досягнення певних цілей” [11, с. 278]. У результаті наявності або відсутності належної інформації суб’єкт може знайти або втратити владу, можливості впливу, реалізації своїх інтересів у політичній сфері. Таким чином, метою нашого дослідження є характеристика терміна "політична інформація", адже належне її одержання стає специфічною метою будь-яких суб’єктів, що діють у політиці й зацікавлені у впливі на владу.

Інформація (від лат. information - роз'яснення, виклад) - "одна з трьох основних (поряд з матерією та енергією) субстанцій, що утворюють природний світ, у якому живе людина. Головною характеристикою інформації є те, що по-перше, на емпіричному рівні, вона розглядається не взагалі, а тільки стосовно певної системи (наприклад, людини або окремого суспільства). По-друге, інформація - це те, що змінює систему. У широкому розумінні інформація - це все те, що трансформує. У вузькому - це те, що трансформує інфологічну підсистему системи. Інфологічна система складається із знань, ідей, уявлень, фантазій, правил дій, вірувань, сподівань тощо і включає тезаурус - систему знань як єдине місце прийому і накопичення інформації. Але в інфологічній системі є багато елементів, що не входять до тезаурусу. Поведінка людини, її жести, міміка можуть нести інформацію для того, хто її розуміє. Подібна інформація (т.зв. невербальна) дуже важлива для політичних діячів, які повсякчас мають справу з іншими людьми" [13, с. 241].

На нашу думку, першою відмінністю є те, що той, хто повідомляє, із всього масиву надсилає лише те, що можна повідомити. Той, хто приймає повідомлення, вибирає з нього інформацію, немов би із деякого медіума, виділяючи в ньому далеко не все, про що прагне повідомити його співрозмовник (інша відмінність). Інформація - це те, що змінює комунікацію, вводить або вимагає приєднання наступної. "Якщо пропонують купити товар, із того, що мені говорять (про що інформують), я вибираю те, що мені потрібно, відсортовую зайве, вибираю інформацію про властивості товару, яка і веде за собою наступну комунікацію (купівлю і плату)" [10].

Необхідно додати, що існує три основні типи повідомлень: спонукальні (накази, переконання), інформативні (реальні або вигадані відомості), фактичні (дані, пов’язані зі встановленням та підтриманням контакту між суб’єктами політики).

Залежно від конкретної ситуації далеко не вся політична інформація є семантично значимою для конкретного суб'єкта політики: так як, наприклад, повідомлення про державний переворот у будь-якій із країн "третього світу" не вплине на політичні сили у процесі виборчої кампанії на виборах регіональних представників органів влади… У той же час елементом політично значимої інформації може стати зміст повідомлення про події з іншої сфери суспільного життя, яке торкається інтересів будь-якого політичного суб'єкта. Це можуть бути дані про факти зі сфери економіки, науки, мистецтва і культури, і навіть інформація технічного плану, як, наприклад, характеристики розроблюваної у США національної системи протиракетної оборони, які представляють безсумнівний інтерес для спецслужб багатьох держав. Відповідно, "інформація про будь-яку суспільну проблему може стати політично значимою, якщо її пов'язують із питаннями влади або владних відносин" .

Тому не випадково сьогодні інформацію розглядають як специфічну форму влади та її ключовий засіб. “Влада інформації, – пише Ж.-Л. Шрейбер, – єдина влада, яка безперервно зростає як завдяки розвитку техніки, так і тому, що вона, інформація, стала тим пропускним пунктом, якого ніхто не може уникнути”

Політична інформація – це також з’ясування і відповідне ранжування думок та вимог населення щодо якостей майбутнього політика, з яким вони мають намір реалізувати свої інтереси. Це пов’язують із виборчим процесом, за що саме електорат (виборці) хотіли б віддати свої голоси: за людину з професійними навичками управління, високими моральними якостями, за досвідченого політика чи за новачка, що пов’язаний давніми зобов’язаннями і колом політичних «друзів», і т.д.).

Сприймаючи по різному інформацію особа (людина) по-своєму інтерпретує її зміст (на основі певних правил, звичок, способів сприйняття (кодів), нарешті навіть залежно від свого конкретного статусу). При цьому в процесі обміну інформацією принципового значення набуває здатність суб’єкта осмислено сприймати повідомлення. Аспект суб’єктивного сприйняття, тлумачення і засвоєння інформації показує, що не будь-яка інформація може створити відповідну комунікацію між політичними суб’єктами. Наприклад, діяльність політично неприйнятних для людей ЗМІ призводить не до налагодження, а до руйнування спілкування і контактів з ними.

Отже, політична інформація – це множинність (різноманіття) повідомлень, які політичні суб'єкти отримують у процесі політичної діяльності, а суспільство накопичує у процесі свого політичного життя (на певному проміжку часу і з певною метою (наприклад, інформаційною, чи для прийняття певного політичного рішення)). Інформація за своїм обсягом і важливістю є продуктом, який можна порівняти з усіма іншими продуктами нашої цивілізації. Від її запасів (досвід людства – знання, вміння, навички, винаходи; духовне надбання – культура, мистецтво, традиції і т.д.) та їх впорядкування залежить і спосіб розв’язання тієї чи іншої проблеми (О.А.). Тому, на нашу думку, достатньо аргументованим є твердження Ю. Черняка, що “правомірно користуватися поняттям інформації тільки тоді, коли маємо справу з системою: крім того, інформація є невід’ємною частиною цієї системи” [20, с. 21].