8.4 Загальні норми законодавства підзаконних актів, стандартів і технічних та адміністративні умови, що регламентують механізми регулювання безпеки, і зменшення ризиків та наслідків нс.

У питаннях нормативно – правового регулювання безпеки життєдіяльності не буває першорядних і другорядних правових і нормативних документів, однак є базові документи, на основі яких надалі розробляються всі інші.

Деякі з основних нормативно-правових документів з БЖД будуть наведені далі.

КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ (прийнята на п’ятій сесії Верховної Рада України 28 червня 1996 року з урахуванням останніх змін станом на 20.03.2012р.)

Основні положення БЖД наведені в Конституції України [41].

• «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави» (Ст. 3);

• «Забезпечення екологічної безпеки і дотримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідку Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави» (ст. 16)

• «Кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави - захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань» (ст. 27);.

• «Кожен має право на повагу до його гідності. Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам» (Ст. 28);

• «Кожна людина має право на волю та особисту недоторканність. Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого або затриманого. Затримана особа негайно звільняється якщо протягом сімдесяти двох годин їй не вручено вмотивованого рішення суду про утримання під вартою» (ст. 29);

• «Кожному гарантується недоторканність житла» (сг. ЗО);

• «Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України (ст. 33)

• «... Кожен має правова на працю, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється» (ст. 43);

• «Кожен, хто працює, має право на відпочинок» (ст. 45);

• «Громадяни мають право на соціальний захист» (ст. 46)

• «Кожен має право на житло» (ст. 47);

• «Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло» (ст.48);

• «Кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування» (ст. 49)

• «Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена» (ст. 50);

• «Кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані їм збитки» (ст. 66);

• «... Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина» (ст. 102);

• «Кабінет міністрів України ... забезпечує ... проведення політики у сферах праці і занятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування ...» (ст. 116).

Закон України "Про об'єкти підвищеної небезпеки" від 18 січня 2001 року і доповненнями та змінами від 15 травня 2003 року №762-ІУ визначає правові, економічні, соціальні та організаційні основи діяльності, пов'язаної з об'єктами підвищеної небезпеки, і спрямованої на захист життя і здоров'я людей та довкілля від шкідливого впливу аварій на цих об'єктах шляхом запобігання їх виникнення, обмеження (локалізації) розвитку і ліквідації наслідків[14].

В статті 3 наведені види державного нагляду та контролю у сфері діяльності, пов'язаної з об'єктами підвищеної небезпеки, які здійснюють уповноваженні законами органи влади, в тому числі спеціально уповноважені центральні органи влади та ті їх відповідні територіальні органи, до відання яких, відповідно закону, внесені наступні питання:

• охорони праці;

• забезпечення економічної безпеки та охорони навколишнього природного середовища;

• захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру;

• пожежної безпеки;

• санітарно-епідеміологічної безпеки;

• містобудування.

Безумовно, дотримання цих факторів є надзвичайно важливим для нормального існуванні суспільства в цілому і кожної людини окремо.

Стаття 8 містить обов'язки суб'єктів господарської діяльності, головним з них є:

• Вжиття заходів, направлених на запобігання аваріям, обмеження і ліквідацію їх наслідків та захист людей і довкілля від їх впливу;

• Повідомляти про аварію, що сталися на об'єкті підвищеної небезпеки і вжиті заходи;

• Забезпечувати експлуатацію об'єктів підвищеної небезпеки з додержанням мінімально можливого ризику.

В статті 9 суб'єкт господарської діяльності ідентифікує об'єкти підвищеної небезпеки відповідно до кількості небезпечних речовин, а Кабінет міністрів встановлює порогові маси небезпечних речовин та затверджує класифікацію об'єктів підвищеної небезпеки і порядок їх обліку.

Стаття 10 містить декларацію безпеки, яку підприємець готує і подає до місцевих органів виконавчої влади, несучи відповідальність за достовірність даних, а також декларації безпеки об'єкта підвищеної небезпеки.

В статті 11 наводяться плани локалізації і ліквідації аварії на об'єктах підвищеної небезпеки, які переглядаються кожні 5 років.

Стаття 12 передбачає порядок будівництва і/або реконструкцію об'єктів підвищеної небезпеки, який вимагає наступні кроки від суб'єкта господарської діяльності:

1. Одержати дозвіл на будівництва об'єкта підвищеної небезпеки, а попередньо одержати згоду відповідної міської чи селищної ради на розміщення такого об'єкту;

2. Подання заяви, до якої слід додати:

- а) Техніко – економічне обґрунтування, можливі аварії та наслідки;

- б) Висновки державних експертиз, а також громадських експертиз ( у разі їх наявності)

- в) Повідомлення через засоби масової інформації та громадські обговорення (мета реалізації проекту, можливі наслідки впливу на життєдіяльності людей та довкілля, заходи і засоби запобігання аваріям та захисту людей і довкілля);

Виконавчі органи протягом 5-ти днів від дати отримання заяви повідомляють через засоби масової інформації адресу, на яку кожна юридична і фізична особа може протягом одного місяця з дати опублікування надіслати в письмовій формі свої пропозиції про доцільність реалізації проекту. Адміністрація в строк не більше 6 місяців з дати повідомлення розглядає це на відкритих засіданнях, час і місце яких повідомляється через засоби масової інформації.

Стаття 13 містить порядок надання дозволу на експлуатацію об'єктів підвищеної небезпеки. (приклад отримання дозволу на реконструкцію та подальшу експлуатацію об’єктів підвищеної небезпеки)

Суб’єкт господарської діяльності подає до відповідних обласної, Київської або Севастопольської, міської держадміністрації заяву на отримання дозволу, до якої додається:

1. Декларація безпеки;

2. Договір обов’язкового страхування відповідальності за шкоду, яка може бути заподіяна;

3. План локалізації і ліквідації аварії;

4. Копію дозволу на будівництво або реконструкцію;

5. Висновки державних і громадських експертиз;

6. Копію рішення відповідної ради про надання згоди на розміщення об’єкта підвищеної небезпеки на території села, селища, міста.

Закон України «Про перевезення небезпечних вантажів» - № 1644-ІІІ від 6 квітня 2000 р. в розділі ІІ містить права та обов’язки суб’єктів перевезення небезпечних вантажів.

Стаття 7. Права та обов'язки відправника у сфері перевезення небезпечних вантажів

Відправник небезпечних вантажів має право на:

одержання у встановленому порядку достовірної інформації про продукцію або відходи, які належать до небезпечних вантажів і подаються ним до перевезення;

передачу небезпечного вантажу перевізнику для перевезення його відповідно до встановленого порядку;

перевезення небезпечного вантажу, поданого для перевезення, у визначений договором (нормативним актом) строк;

відшкодування збитків, що виникли внаслідок втрати чи пошкодження небезпечного вантажу або безпідставної відмови перевізника від прийняття небезпечного вантажу до перевезення.

Відправник небезпечних вантажів зобов'язаний:

здійснювати заходи щодо фізичного захисту, охорони і безпеки небезпечних вантажів до передачі їх перевізнику;

надавати перевізнику необхідні документи з достовірною інформацією про небезпечний вантаж, а в разі дорожнього перевезення — аварійну картку;

забезпечувати підготовку вантажу до відправлення, подавати перевізнику небезпечний вантаж у відповідній упаковці (тарі), контейнері, цистерні та засобі пакування;

забезпечувати у певних випадках фізичний захист, охорону і супроводження небезпечного вантажу під час перевезення;

забезпечувати проведення спеціального навчання, підвищення кваліфікації осіб, які займаються відправленням небезпечних вантажів, та їх медичного огляду;

надавати в установленому порядку необхідну інформацію про відправлення небезпечних вантажів іншим суб'єктам перевезення та органам, зазначеним у статтях 10, 15 і 16 цього Закону;

здійснити в установленому порядку страхування відповідальності на випадок настання негативних наслідків перевезення небезпечних вантажів;

відшкодовувати витрати та збитки, заподіяні внаслідок порушення ним законодавства з питань перевезення небезпечних вантажів.

Стаття 8. Права та обов'язки перевізника у сфері перевезення небезпечних вантажів

Перевізник небезпечних вантажів має право на:

• своєчасне одержання небезпечного вантажу разом з відповідними документами з повною інформацією про вантаж;

• проведення всебічної передбаченої законодавством перевірки небезпечного вантажу, що приймається до перевезення, та документів на нього;

• відмову у прийнятті до перевезення небезпечного вантажу у разі невідповідності вантажу або документів на нього встановленим вимогам;

• відшкодування збитків, заподіяних йому внаслідок подання відправником недостовірної інформації про вантаж або несвоєчасного прийняття його одержувачем.

Перевізник небезпечних вантажів зобов'язаний:

1) • приймати небезпечні вантажі до перевезення, якщо вантаж і документи на нього відповідають встановленим вимогам;

2) • забезпечувати перевезення небезпечних вантажів у встановленому порядку визначеними транспортними засобами;

3) • в разі дорожнього перевезення розробити та узгодити з Державтоінспекцією Міністерства внутрішніх справ України умови безперечного перевезення небезпечних вантажів, аварійні картки системи інформації про небезпеку, забезпечити своєчасний огляд транспортних засобів у підрозділах Державтоінспекції Міністерства внутрішніх справ України та отримання відповідного свідоцтва про допуск до перевезення небезпечного вантажу, під час перевезення не відхилятися від узгодженого маршруту, дотримуватися безпечних умов руху та постійно контролювати стан транспортного засобу і вантажу;

• перевозити у встановлений строк небезпечний вантаж та передавати його одержувачу;

• забезпечувати належне зберігання небезпечного вантажу;

у відповідних випадках здійснювати заходи фізичного захисту і охороняти небезпечний вантаж;

забезпечувати проведення спеціального навчання, підвищення кваліфікації осіб, які здійснюють перевезення небезпечних вантажів, та їх медичного огляду;

в разі дорожнього перевезення забезпечувати одержання водіями свідоцтв про допуск до перевезення небезпечних вантажів встановленого зразка після навчання та складання відповідних іспитів в Державтоінспекції Міністерства внутрішніх справ України;

надавати в установленому порядку необхідну інформацію про перевезення небезпечних вантажів іншим суб'єктам перевезення та органам, зазначеним у статтях 10, 15 і 16 цього Закону, в разі дорожнього перевезення — Державтоінспекції Міністерства внутрішніх справ України;

здійснити в установленому порядку страхування відповідальності на випадок настання негативних наслідків перевезення небезпечних вантажів;

відшкодовувати витрати та збитки, заподіяні внаслідок порушення ним законодавства з питань перевезення небезпечних вантажів.

Стаття 9. Права та обов'язки одержувача у сфері перевезення небезпечних вантажів

Одержувач небезпечних вантажів має право на:

своєчасне одержання небезпечних вантажів разом з документами на них;

відшкодування збитків за втрату, пошкодження, затримку перевезення небезпечного вантажу.

Одержувач небезпечних вантажів зобов'язаний:

• своєчасно прийняти небезпечний вантаж, що надійшов на його адресу, та документи на нього;

здійснювати заходи щодо збереження та забезпечення безпеки небезпечних вантажів;

забезпечувати проведення спеціального навчання, підвищення кваліфікації осіб, які займаються прийманням небезпечних вантажів, та їх медичного огляду;

надавати в установленому порядку необхідну інформацію про одержання небезпечних вантажів іншим суб'єктам перевезення та органам, зазначеним у статтях 10, 15 і 16 цього Закону;

здійснити в установленому порядку страхування відповідальності на випадок настання негативних наслідків перевезення небезпечних вантажів;

відшкодовувати витрати та збитки, заподіяні внаслідок несвоєчасного прийняття небезпечних вантажів і порушення ним законодавства з питань перевезення небезпечних вантажів.

Стаття 10. Органи, які здійснюють державне управління у сфері перевезення небезпечних вантажів

Державне управління у сфері перевезення небезпечних вантажів здійснюють Кабінет Міністрів України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади в галузі транспорту, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування, а також інші спеціально уповноважені державні органи відповідно до їх компетенції.

В цілому загальні норми законодавства стосовно менеджменту безпеки нараховують більше 20 законів України. Але не менш важливі є Кодекси України про надра та Лісовий кодекс України, які стосуються менеджменту безпеки та визначають права та обов’язки користувачів наприклад надр:

Стаття 24 Користувачі надр мають право:

1) здійснювати на наданій їм ділянці надр геологічне вивчення, комплексну розробку родовищ корисних копалин та інші роботи згідно з умовами спеціального дозволу (ліцензії);

2) розпоряджатися видобутими корисними копалинами, якщо інше не передбачено законодавством або умовами спеціального дозволу (ліцензії);

3) здійснювати на умовах спеціального дозволу (ліцензії) консервацію наданого в користування родовища корисних копалин або його частини;

4) на першочергове продовження строку тимчасового користування надрами.

Користувачі надр зобов’язані:

1) використовувати надра відповідно до цілей, для яких їх будо надано;

2) забезпечувати повноту геологічного вивчення, раціональне, комплексне використання та охорону надр;

3) забезпечувати безпеку людей, майна та навколишнього природного середовища;

4) приводити земельні ділянки, порушені при користуванні надрами,в стан, придатний для подальшого їх використання у суспільному виробництві;

5) виконувати інші вимоги щодо користування надрами, встановлені законодавством України.

Стаття 25. Збитки завдані порушенням прав користувачів надр, підлягають відшкодуванню в повному обсязі відповідно до законодавчих актів України.

Стаття 54. Після вироблення запасів корисних копалин чи подальша розробка родовищ є недоцільною або неможливою , гірничодобувні об’єкти підлягають ліквідації чи консервації , що гарантує безпеку гірничих робіт.

Стаття 64. Відповідальність за порушення законодавства про надра несуть особи винні у:

- самовільному користуванні надрами;

- порушенні норм, правил і вимог щодо безпеки людей, майна і довкілля;

- надмірні шкідливі викиди і скиди забруднених вод;

- невиконання належної консервації чи ліквідації гірничих виробок, які не гарантують безпеку людей.

8.5 Превентивні та ситуаційні норми. Експертиза, ліцензування, сертифікація, аудит і підвищення технологічної безпеки виробничих процесів. Підготовка об’єктів економіки і систем життєзабезпечення до роботи в умовах НС.

Екологічна експертиза в Україні – це вид науково – практичної діяльності спеціально уповноважених державних органів, еколоекспертних формувань та об’єднань громадян, що ґрунтуються на міжгалузевому екодослідженні, аналізі та оцінці перед проектних, проектних та інших матеріалів чи об’єктів реалізація і дія яких може негативно впливати або впливає на стан довкілля, і спрямована на підготовку висновків про відповідальність запланованої чи здійснюваної діяльності нормам і вимогам законодавства про охорону навколишнього природного середовища, раціональне використання і відтворення природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки.

Ліцензія – це дозвіл,що видається компетентним державним органом на проведення певного виду діяльності; буває разовий і багаторазовий, в якому обумовлено кількість і період часу (наприклад, дозвіл на відстріл дичини, вилов риби, спускання забрудників).

Ліцензія на забруднення – сплачений дозвіл на викид у навколишнє середовище певної кількості шкідливих рідких або газоподібних відходів наперед обумовленого та юридично підтвердженого хімічного складу.

Екологічна стандартизація – це комплекс обов’язкових норм, правил, положень щодо охорони навколишнього середовища, використання природних ресурсів, гарантування екологічної безпеки.

Аудит (екологічний) – це форма конкретної фінансово – господарської діяльності, спрямованої на поліпшення використання природних ресурсів і якості навколишнього середовища та визначення доцільності й ефективності природоохоронних витрат.

Підвищення технологічної безпеки виробничих процесів та експлуатаційності надійності об’єктів передбачає підготовку об’єктів економіки і систем життєзабезпечення до роботи, які б запобігали забрудненню довкілля та надзвичайним ситуаціям, а в разі виникнення НС – мінімальним витратам матеріальних цінностей і людських жертв. (Викладач наводить 1-2 приклада підвищення технологічної безпеки виробничих процесів)

У відповідність до Закону України «Про екологічну експертизу» №45/95 ВР від 9.02.1995р. [46] в Україні здійснюється: державна, громадська, та інші екологічні експертизи.

Держаній екологічній експертизі підлягають:

1) проекти законодавчих та інших нормативно – правових актів, що регулюють відносини в галузі забезпечення екологічної безпеки, охорони довкілля і використання природних ресурсів, що може негативно впливати на стан довкілля;

2) державні інвестиційні програми, проекти схем розвитку і розміщення продуктивних сил, розвитку окремих галузей народного господарства;

3) проекти і робочі проекти на будівництво нових та розширення, реконструкцію діючих підприємств, які можуть негативно впливати на стан довкілля;

4) проекти генеральних планів населених пунктів схем розміщення підприємств та інша перед проектна документація;

5) документація та впровадження нової техніки технологій матеріалів і речовин в тому числі, що закуповується за кордоном.

Позитивний висновок державної екологічної експертизи є дійсний протягом трьох років від дня його видачі.

Ліцензування – тобто порядок видачі, переоформлення та анулювання ліцензій, видача дублікатів ліцензії виконується у відповідність до Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» [47].

Термін ліцензії видається на необмежений строк, але цей строк не може бути меншим, ніж п’ять років. А планові перевірки дотримання ліцензіатом ліцензійних умов проводяться не частіше одного разу на рік.

Підставами для анулювання ліцензії є:

1) заява ліцензіата про анулювання ліцензії;

2) акт про повторне порушення ліцензіатом ліцензійних умов;

3) акт про виявлення недостовірних відомостей у документах поданих суб’єктом для одержання ліцензії;

4) акт про передачу ліцензії або її копії іншій юридичній особі;

5) акт про невиконання розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов;

6) акт про відмову ліцензіата в проведенні перевірки органом ліцензування.

Запровадження продукції відносно якої відсутній сертифікат відповідності чи свідоцтва про призначення відповідності чи декларації відповідності, а також неправомірне застосування національного знака відповідності тягне накладання штрафу на посадові особи підприємства, організації незалежно від форми власності – від трьох до 88 мінімумів доходів громадян, згідно статті 170 Кодексу України «Про адміністративні правопорушення».

Тому комплексне запровадження на належному рівні експертизи, ліцензування сертифікації, стандартизації та аудиту дозволяє суттєво підняти технологічну безпеку виробничих процесів і систем життєзабезпечення до роботи в умовах НС.