Семінарське заняття № 9

Українські землі в першій половині ХІХ ст.(підр.Я.Грицак,Велика історія,д.Дорошенко)

4. Особливості перебігу Українського національного відродження на Наддніпрянщині в першій половині хіх ст.:

а) перебіг становлення української літературної мови;

б) розвиток історичних знань, поява узагальнюючих праць з історії України;

в) поява досліджень українського фольклору.

А) Українського суспільства на межі ХVIIІ—XIX ст. з'являється зацікавлення національною історією, етнографією, фольклором. Це сприяло усвідомленню спільності соціально-економічних, політичних і культурних інтересів усіх верств українського народу. Чималу роль у національному відродженні відіграло формування нової української літератури з чіткими рисами національної своєрідності. Важливою подією стала публікація у 1798 р.

"Енеїди" І. Котляревського, написаної народною українською мовою. “Енеїди” Івана Котляревського (1798) – першого твору нової української літератури, написаного живою народною мовою. Хоча “Енеїда” була новим явищем української культури, а все ж таки явищем, глибоко закоренілим у минулій епосі – козацькій добі. Сам факт, що Котляревський переодягнув персонажів Вергілія – римських героїв й богів Олімпу – в українські шаровари, вишивані сорочки і свитки, свідчив про тісний зв’язок “Енеїди” знародною пам’ятю про козацтво.

Колишня козацька еліта в Лівобережній Україні і Слобожанщині стала головним джерелом для постачання діячів першої хвилі українського національного відродження кінця XVIII – початку XX ст. Велике значення для пробудження національної свідомості мали художні твори Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненки, наукові праці професорів Київського та Харківського університетів М. Максимовича та І. Срезневського. Неможливо переоцінити в цьому контексті "Історію Русів", анонімний автор якої доводив, що Україна має всі права на відновлення державності.

Значне піднесення в країні викликали Великі французька революція та російсько-французька війна 1812 р. Активними прихильниками радикальної реформації суспільства стали відомі громадські та культурні діячі В. Капніст, В. Каразін, Г. Винський, О. Поліцин, В. Пассек, І. Орлай, І. Котляревський та ін. Зокрема, В. Капніст в "Оді на рабство" і драмі "Ябеда" сміливо виступив проти анти-1 народної феодально-кріпосницької системи. Гуманістичні ідеї українських просвітителів підтримало нове покоління патріотів.

Б) Поряд з активними спробами етнографів й літераторів розширити інтелектуальні горизонти українського світу, появляються перші фахові історичні праці. У 1822 р. у Москві побачила світ чотирьохтомна “История Малой России” Дмитра Бантиш-Камінського, а у 1842-1842 рр. – п’ятитомна “История Малоросии” Миколи Маркевича. Історичні і фольклористичні дослідження заклали тверді підвалини під формування модерної української свідомості, оскільки давали чіткі відповіді на питання про історичні коріння і культурну відмінність української нації. Хоча цей літературно-науковий рух не мав організованої форми, однак збирання культурної спадщини створило вийнятково сприятливе середовище для викристалізування національної самобутності українців – почуття, яке почало поступово вигасати на межі XVIII i XIX століть.

В) Зароджуються на Україні первопочини української етнографії. Освічені й дистинговані пани, починають цікавитися духовою й матеріяльною культурою простолюддя. Зразу так собі, для моди й примхи, згодом чимраз глибше, чимраз серіозніше. Стихія народньої творчости очаровує їх і поносить на своїх бурхливих хвилях.

Ще в 1777 р. появляється в Петербурзі «Опис українських весільних обрядів», зладжений військовим старшиною Григорієм Калиновським. Двацять літ згодом появляються тамже славні «Записки о Малоросії» Якова Маркевича, що як перша енцикльопедія українознавства, пройняті укоханням краю, його населення, минулого й культури, викликає в петербурських колах захоплення для тієї «Малоросії», такої гарної з природи, а такої безталанної в минулому і сучасному.

Князь Церителев, видавши в 1819 р. першу збірку українських історичних дум, розумів не тільки їх археольогічну вагу й літературну цінність. «Якщо ці вірші — писав він у передмові — не можуть служити поясненням української історії, то що найменче помітний в них політичний геній народу, його дух, звичаї старих часів і нарешті та чиста моральність, якою завжди відзначалися українці, яку вони старанно зберігають і сьогодні, як одиноку спадщину по предках, що врятувалася від жадности сусідніх народів».

Свідомий теж того що робить був збирач і видавець українських пісень Михайло Максимович (1827) та невтомний видавець «Запорожської Старини» в Харкові (1832-1838) Ізмаїл Серезневский.

Етнографія, тобто пізнання життя-буття, словесности й культури простолюддя, стала угольним каменем під величавий будинок нашого культурно-національного відродження, на переломі XVIII—XIX ст.