12.3 Основні інтеграційні об'єднання світу

Процеси інтеграції найбільш зріло проходять у Європі. У 1957 році в Римі був підписаний, а в 1958 році – ратифікований договір про утворення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) між 6 країнами Європи: ФРН, Францією, Італією, Бельгією, Нідерландами й Люксембургом. У 1960 р. на противагу ЄЕС був укладений договір про створення Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАСТ), куди ввійшли сім держав: Англія, Австрія, Данія, Норвегія, Португалія Швеція, Швейцарія - так звана Європейська сімка під егідою Англії. З моменту виникнення й понині інтеграційне об'єднання ЄЕС виявилося ефективнішим у порівнянні з ЄАСТ. Власне кажучи, ЄЕС поглинуло ЄАСТ, і в цей час у ЄС (Європейський союз - нова назва ЄЕС) входить 25 держав: Австрія, Бельгія, Великобританія, Данія, Німеччина, Греція, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Фінляндія, Франція, Швеція, а також недавно прийняті 10 країн Центрально-Східної Європи. ЄС має асоційованих членів із числа країн, що розвиваються.

Інтеграційні процеси в Західній Європі, еволюціонуючи, пройшли 4 етапи

Перший етап (кінець 50-х початок 70-х років ХХ ст.) характеризується поступовим скасуванням мит і кількісних обмежень у торгівлі між країнами-членами ЄЕС, формуванням митного союзу, введенням єдиного митного тарифу стосовно третіх країн.

Другий етап (середина 70-х – середина 80-х років ХХ ст.) – це період застійного, кризового розвитку західноєвропейської інтеграції. Інтеграція не стала панацеєю від світової економічної кризи 1973-1975рр. Різке падіння промислового виробництва й зростання безробіття відбулися в країнах-членах ЄЕС, підсилилися диспропорції в рівнях економічного розвитку між країнами Співтовариства.

Третій етап (середина 80-х – початок 90-х років ХХ ст.) відрізняється подальшим успішним розвитком інтеграційних процесів, збільшенням членів співтовариства й розширенням до 69 складу країн, що розвиваються, асоційованих у ЄЕС. З 1979 року в ЄЕС починає діяти Європейська валютна система (ЄВС), тобто проводиться валютна інтеграція. Її головна мета - використати західноєвропейську регіональну валюту ЕКЮ на противагу долару й згідно з новою зміненою економічною й політичною обстановкою у світі виробити загальну стратегію у валютно-фінансовій сфері країн-членів ЄЕС і реалізовувати її у МВФ, на нарадах Великої сімки, у системі світогосподарських зв'язків.

Головним імпульсом у подальшому просуванні процесів інтеграції в Західній Європі стало набуття чинності із 1 липня 1987 р. Єдиного Європейського акта (ЄЄА).

ЄЄА підтвердив загальну мету держав-членів співтовариства - формування Європейського Союзу як союзу політичного й економічного, у якому забезпечується високий рівень інтеграції в економічній, валютно-фінансовій і гуманітарній областях, а також у зовнішній політиці, включаючи забезпечення безпеки.

На третьому етапі головним результатом інтеграції в межах ЄЕС було формування до кінця 1992 року єдиного внутрішнього ринку країн-членів Співтовариства, а також створення передумов для формування валютного й політичного союзів.

Четвертий етап (середина 90-х років – початок ХХІ ст.). Із січня 1993р. здійснюється вільне пересування факторів виробництва, тобто в межах ЄЕС сформувався єдиний економічний простір, що є новим якісним етапом у розвитку західноєвропейської інтеграції. На основі Маастрихтського договору (лютий 1992р.) Європейське економічне співтовариство з 1 січня 1994р. перетворилося в ЄС.

Згідно з Маастрихтським договором відбувається поетапне формування єдиної європейської валютної системи з єдиною грошовою одиницею євро. У період з 1999 по 2002р. взаємно фіксуються курси валют і прив’язуються до євро, засновується Центральний банк ЄС й європейська система центральних банків. З 2000р. почали друк грошових знаків євро з європейською символікою на одному боці купюри й національною символікою – на іншому. Із січня 2002р. євро ввійшло в обіг поряд з національними валютами, а з липня 2002 р. стало єдиною грошовою одиницею в межах ЄС. Одночасно формується єдиний політичний союз, що виражається в політичному зближенні країн ЄС й у посиленні дієвості унікальної системи міждержавного керування в ЄС за допомогою п'яти основних інституціональних органів: Європейського парламенту, Комісії ЄС, Європейської ради, Ради міністрів, Суду ЄС, що представляють законодавчу, виконавчу й судову влади.

Об'єктивні процеси економічної інтеграції відбуваються й в інших районах світу. Найбільш розвиненим інтеграційним угрупованням в американському регіоні є НАФТА (North American Free Trade Association) - Північноамериканська асоціація вільної торгівлі, утворена в січні 1994 року США, Канадою й Мексикою.

На відміну від Західної Європи, де інтеграційні процеси починалися з ініціативи зверху від урядів, у Північній Америці імпульсом до створення інтеграційного об'єднання йшли знизу вгору, від прагнення до співробітництва на мікрорівні між американськими й канадськими компаніями, а також між американськими й мексиканськими фірмами.

Інтеграційні процеси в НАФТА, за задумом його організаторів, будуть проходити за типом інтеграції в ЄЕС: створення загальних ринків товарів, капіталів, робочої сили, технологій, а у кінцевому підсумку - зрощування процесів відтворення, формування єдиного господарського організму трьох країн.

Інтеграція в НАФТА в порівнянні з ЄС відрізняється тим, що домінуюче положення в північноамериканському регіоні займає одна країна - США, і тим, що для неї характерна асиметричність економічної взаємодії трьох країн і розрив у рівнях їх економічного розвитку, що утрудняє створення єдиного господарського комплексу. Наприклад, обсяг ВВП у 1996р. склав (у млрд дол.) у США – 6785, у Канаді - 607, у Мексиці – 608. Але якщо за ВВП на душу населення, продуктивності праці й за рядом інших показників Канада наблизилася до рівня США, то Мексика значно відстає від них. Нерідко канадські й мексиканські фірми діють не як союзники, партнери з інтеграції, а як конкуренти на ринку США в боротьбі за інвестиції, експорт-імпорт своїх товарів, технології, робочу силу.

У НАФТА слабко розвинені мережі органів міжнаціонального регулювання й зовсім відсутні органи наднаціонального регулювання інтеграційних процесів, які є в ЄС. Планується, що повноцінний загальний ринок у межах північноамериканської інтеграції буде створений у 2010р., а в перспективі НАФТА інтегруватиметься із країнами Південної Америки й навіть Азіатсько-Тихоокеанського регіону.

Проходять інтеграційні процеси й в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні (АТР), де проживає 3,5 млрд осіб. На АТР припадає 56% світового валового продукту, 45% світового експорту й 45% світового імпорту.

Особливості інтеграції в АТР:

• в інтеграцію включені країни з різним рівнем економічного розвитку;

• процеси інтеграції відбуваються в основному на мікроекономічному рівні між фірмами, корпораціями країн регіону;

• ступінь організаційної готовності інтеграційних процесів поки невелика.

АТР включає ряд субрегіональних об'єднань: Асоціацію країн Південно-Східної Азії (АСЕАН), організацію Азіатсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС), Австралійско-Новозеландську зону вільної торгівлі й т. ін.

Найбільше активно інтеграційні процеси проходять в АСЕАН, створеній у 1967р. у складі 5 членів: Брунею, Індонезії, Малайзії, Філіппін, Сингапуру, Таїланду. У 1995р. до них приєднався В'єтнам. У 1992р. між державами-членами АСЕАН – була досягнута домовленість про організацію зони вільної торгівлі до 2008р. на основі поступового зниження тарифів.

АТЕС засноване у 1989р. Її членами (до 1997р.) були 18 держав: Австралія, Бруней, Гонконг (Сянзан), Канада, Китай, Кірибаті, Малайзія, Маршаллові острови, Мексика, Нова Зеландія, Папуа-Нова Гвінея, Республіка Корея, Сингапур, США, Таїланд, Тайвань, Філіппіни, Чилі. У 1997р. до АТЕС приєдналися ще три країни: В'єтнам, Перу й Росія.

Мета АТЕС - шляхом об'єднання країн у даному угрупуванні стимулювати взаємне співробітництво в різних областях: у першу чергу на ринку товарів і капіталів, а також в області транспорту, енергетики й т.ін. Кінцева мета об'єднання - утворення зони вільної торгівлі до 2020р., а всі необхідні умови для цього повинні бути забезпечені промислово розвиненими країнами об'єднання до 2010р.

Інтеграційні процеси розвиваються на різних континентах, у різних регіонах земної кулі: в Африці, на Близькому Сході, у Латинській Америці. У 80-ті роки ХХ ст. країни, що розвиваються, заснували понад 40 торгово-економічних об'єднань, але більшість із них перебували на підготовчому етапі, деякі з них до цього часу вже розпалися.

Особливо слід сказати про таке інтеграційне об'єднання, що виникло в останньому десятилітті, як Співдружність Незалежних Держав (1992р.), у яке входили 12 країн до кінця 2008р.: Вірменія, Азербайджан, Білорусь, Грузія, Казахстан, Киргизія, Молдова, Росія, Таджикистан, Туркменистан, Узбекистан та Україна, як асоціїрований член. Грузія наприкінці 2008р. вийшла зі складу СНД.

У межах СНД у 1992р. був підписаний договір про вільну торгівлю, а у вересні 1993р. - договір про створення економічного союзу, у 2004 р. – про єдиний економічний простір.

Незважаючи на те, що економіка країн-членів СНД - була раніше інтегрована в єдиний народногосподарський комплекс, економічні відносини між ними будуються важко. Заважають зміцненню й зімкненню Співдружності Незалежних Держав як протиріччя економічного й політичного характеру між країнами-членами, так й явні й приховані дії західних країн, які прагнуть остаточно роз'єднати колишні радянські республіки й будувати відносини з кожною з них окремо.

Найголовнішим фактором, що перешкоджає розвитку інтеграційних процесів у СНД, є політичний. Політичні й націоналістичні амбіції деяких операторів країн-членів СНД - не дозволяють створити умови найбільшого сприяння в економічних, правових, інформаційних сферах.

Як відомо, головною ланкою інтеграційного зближення є мікрорівень, співробітництво й кооперація між зацікавленими підприємствами, яких на території колишнього СРСР тисячі. Однак на території СНД даний фактор аж ніяк не домінує. Багато в чому через те, що не ухвалені рішення політичного характеру, а якщо й ухвалені, то «не працюють». Так, хоча й був підписаний у 1993р. рамковий договір про створення економічного союзу, відкритий для вступу кожної із країн СНД, робилися спроби реального створення митного союзу, однак виконання поставлених завдань гальмувалося найчастіше саме політиками.

Були створені й наднаціональні органи управління, такі, як, наприклад, Міждержавний економічний комітет (ММК) у жовтні 1994р.-постійнодіючий виконавчо-розпорядницький міжурядовий орган з певними контрольними функціями, однак процеси усередині СНД як і раніше не ведуть до реального об'єднання ресурсів, коштів і зусиль країн-учасниць в інтересах формування нової реальної економічної спільноти.

Для України членство в СНД об'єктивно вигідно з кількох сторін.