9. Етнічні складники українського характеру

Виділяють такі характерні риси української ментальності:

1. Домінування чуттєво-емоційного компонента над вольовим і розумовим

2. Культ краси, походження якого вбачають у впливі античної культури, він проявився в укр. духовності, творчості і побуті

3. Українцям як землеробській нації притаманний архетип землі

4. Архетип матері, який визначає шанобливе ставлення до жінки; цей архетип породжує відчуття доброзичливості, сентиментальності, м’якості, працьовитості, духовної емоційності, але водночас покори, терплячості, втечу від активного життя в сімю, що зумовили пріоритет малого гурту родини; з одного боку вбачають коріння демократизму, повагу до особистості, індивідуалізму, а з іншого брак чоловічої раціональної експансії на зовнішній світ породжує невміння утримати владу, анархію.

5. Індивідуалізм – українець – людина із сильним відчуттям власного Я. На сході України більше розвинуте колективне начало, оскільки ці території, тривалий час були підпорядковані більш могутньому в плані державності етносу, а саме російському, у якому явно переважає колективне начало над індивідуальним, а на заході України , де більш розвинута приватна власність відчувся вплив «латинського освіту» переважає індивідуальне начало.

6. Кордоцентричність української вдачі – виходячи з емоційно-чуттєвої укр. Ментальності Кульчицький виділив кордо центричність укр. Відбилось у філософії серця. Цей архетип розкривається по-різному:

• Принцип індивідуальності та орган відчуття Бога

• Мікросвіт вираження внутрішньої людини, основа людяності

• Шлях до ідеалу і гармонії з природою

7. Архетип софійності світу, мудрості ,який розглядається як текст Бога, саду мудрості, в українців реальні речі трактувались не лише в їхньому природному статусі, а й як символи, знаки Божої мудрості.

Релігійність українців була відображена у внутрішньому зверненні до Бога, у духовному, таємничому. Багато в чому цей архетип вплинув на формування дефіциту дії укр.. характеру безініціативності та вади вольової експансії на зовнішній світ.

10. Етнопедагогіка – національна система виховання дітей

Виховання підростаючого покоління для кожної нації є найважливішим складником національної культури. Передача всіх культурно-історичних традицій батьків, дідів і прадідів завжди гарантувала вічність життя нації..

У сучасній педагогічній науці виділяється окрема галузь етнопедагогіка, яка досліджує конкретні етнічні традиції виховання. Слово виховання походить від ховати, переховувати, тобто оберігати, опікуватися дитиною, а отже, навчати пристойно поводитися, здобувати освіту, розширювати світогляд, моральні норми. Виховання повинно готувати дитину до самостійного життя. Певні традиції етнопедагогіки, які застосовуються, починаючи з грудного віку, впливають на весь психологічний розвиток дитини в майбутньому.

Українська етнопедагогіка бере свій початок десь у далеких глибинах кількатисячолітньої історії нашої землі. Психологія мирного хлібороба, закоханого в землю, ліс, річку, дерева і квіти з роду в рід передавалася наступним поколінням.

Протягом віків в Україні викристалізувався педагогічний досвід народу, втілений у його мудрості, вміннях і навичках виховання наступних поколінь. Цей досвід відображений у фольклорі, іграх, танцях, мистецьких творах, обрядах і традиціях.

Народна педагогіка не нав'язлива: це і колискова пісня, і казка або скоромовка, і народні ігри, які будять розум, спонукають дитину замислитися над невідомими явищами, почуттями людей.

У давній дохристиянській Русі багатовіковий педагогічний досвід народу втілювався у конкретні форми виховання. Найголовнішим із них було традиційне домашнє виховання молодших старшими. А коли дитина виявляла значні здібності до навчання, її віддавали на виховання до волхвів та кудесників.

Оскільки Рід — основа нації, то діти ще з раннього дитинства отримували знання про свій Рід і родовід. Ці знання були обов'язковими і при вступі у шлюб, адже кожен народ оновлюється завдяки родині. Народ уявляли як єдиний потік крові (генів), що витікає з вічності і спрямований у вічність. Тому русичі з давніх-давен навчалися зберігати чистоту роду.

Цінні відомості про навчання і виховання в дохристиянській Русі подають нам українські казки про Оха.

Зміни у вихованні почалися з 988 року, коли князь Володимир силоміць забирав дітей до новостворених шкіл, щоб навчати їх християнству.

За Ярослава Мудрого вже існували початкові школи, школи та училища при монастирях (всього налічувалося близько чотирьохсот). До перших педагогічних праць християнського часу можна віднести "Поученіє" Володимира Мономаха,.

Традиції української етнопедагогіки розвивали й козацькі січові школи. Хлопчики з дев'яти років приймалися у науку, де проходили не тільки навчання грамоти, але й військової виправи, музики, співу, поводження у громадському середовищі.

Козацька педагогіка ґрунтувалася на ідеях національної свободи, людської гідності, почутті господаря своєї землі.

Традиції української етнопедагогіки творчо розвинув видатний філософ Григорій Сковорода. Він гостро засуджував відірвану від практичного життя систему виховання, яка ігнорувала природу дитини, пригнічувала в ній людські нахили й прагнення.

Значний внесок в етнопедагогіку зробили українські письменники Тарас Шевченко, Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Леся Українка, Іван Франко і Михайло Коцюбинський, які зберегли для нас джерела народної мудрості, де відображені й народні педагогічні погляди.

Етнопедагогіка як окрема дисципліна не вивчалася в жодному педвузі України. Лише за незалежної України з'явилися перші курси цієї дисципліни, з яких уже постає цілісна система народної педагогіки українців, яка увібрала в себе досвід багатьох поколінь із глибокої давнини.

Українська етнопедагогіка має стати основою національної системи освіти та виховання. Так, Юрій Руденко виділяє кілька розділів етнопедагогіки: народне дитинствознавство, народна виховна практика (з її основою — батьківською педагогікою, народна дидактика) та народна педагогічна деонтологія.

1. Народне дитинствознавство має вивчати духовний світ дитини в різні періоди її життя: вікові та психологічні особливості дітей, їхнє мислення, емоції, світосприйняття. Кожна вікова група зумовлює певний вид догляду, виховання та навчання.

2. Батьківська педагогіка. Саме в родині — природному осередку зростання дитини — виховується любов до батьків, родини, Батьківщини, рідної мови, історії та культури, засвоюються основні моральні принципи, розвиваються почуття добра, совісті, справедливості.

3. Народна дидактика. Головними напрямками народної дидактики є саме особиста праця дитини, дослідницький пошук, живе спілкування, в якому найкраще виявляється особистість дитини, розвивається мислення й мовлення, пам'ять і воля.

4. Народна педагогічна деонтологія (від гр. потрібне, необхідне) вивчає етичні проблеми: почуття обов'язку і моральних вимог

Вікові категорії розвитку дитини такі: новонароджений — до 10 днів, немовля — до 1 року, дитина — до 11 років, отрок — до 16 років, юнак — до 20 років; дівчинка — до 13—15 років, дівчина — 15—20 років.

У давнину іграшки виготовляли з дерева, глини, парафіну, полотна тощо. Робили їх батьки, рідні чи купували на ярмарках.

Виховуючи культуру поведінки, в Україні здавна застосовували методи, що свого часу були засуджені як забобони

Як бачимо, українська народна педагогіка іі нині користується традиційними етнічними нормами і зразками виховання дітей.