2.2. Матеріальні багатства.
Матеріальні активи включають в себе відтворювані і не відтворювальні активи. Перші є результатом праці за весь період його існування, другі не відповідають цим вимогам, але необхідні для здійснення процесу виробництва. Таким чином, матеріальні активи як продукти людської діяльності включають в себе основні фонди, оборотні кошти, матеріальні та художні цінності.
До основних фондів відносяться товари тривалого користування, використовувані в процесі виробництва - будівлі, споруди, машини, обладнання і т.д. Оборотні кошти включають сировину, матеріали, паливо, енергія, напівфабрикати, незавершене виробництво тощо Цінності - це товари значної вартості, які не використовуються у сфері виробництва чи споживання, а зберігаються тривалий період часу в якості заощаджень. До них відносяться дорогоцінні метали, ювелірні вироби, картини і т.д. Крім цих елементів до складу матеріальних активів включаються кошти, які не є результатами виробництва.
Що стосується матеріальних оборотних коштів, то необхідно відзначити, що в їх складі також враховуються такі різновиди економічних активів, як худобу-молодняк, кролики, птиця, риба і бджоли; багаторічні насадження, які досягли плодоносного віку, вирощувані для постійного або неодноразового використання. У системі національних рахунків їх відносять до основного капіталу. Значних зрушень зазнає структура національного багатства в умовах високих темпів науково-технічного прогресу - посилюється потреба в оновленні основних виробничих фондів, швидко зростає в складі оборотних фондів частка штучних матеріалів (синтетичні волокна, каучук, пластмаси, смоли тощо). В структурі невиробничих фондів все більшу частку займає майно наукових організацій, закладів освіти та охорони здоров'я. Постійно прискорюються темпи залучення в господарське використання природних багатств, що в той же час нерідко негативно впливає на природне навколишнє середовище, зумовлює різке підвищення витрат суспільства на екологічні заходи [3].
Національне багатство є одним з найважливіших показників економічної могутності країни, джерелом соціально-економічного прогресу.
2.3. Природні ресурси.
До складу національного багатства відносять і природні ресурси країни, котрі залучені до господарського обороту (земля, надра, вода, ліси, атмосфера, клімат). Корисні копалини, які лише розвідані, а тим більше потенційні, до складу національного багатства не входять.
Природні ресурси — це природні компоненти та сили природи, що використовуються або можуть бути використані як засоби виробництва та предмети споживання для задоволення матеріальних і духовних потреб суспільства, підвищення якості життя людей.
Розрізняють відтворювані і невідтворювані природні ресурси. Так, існують природні ресурси, які не створені працею (наприклад ліс), але можуть бути відтворені. У той самий час деякі види природних ресурсів (природні копалини) у своїй основній частині не відтворювані.
Основними елементами нематеріальної форми національного багатства є духовні і культурні цінності (нагромаджений виробничий досвід, освітній потенціал нації, досягнення науково-технічної думки, інформаційні ресурси, інтелектуальний рівень та ін.).
На всіх етапах історичного розвитку суспільства виробництво матеріальних благ є процесом взаємодії людини з природою. В сучасних умовах посилюється взаємозалежність господарства і природи. Розвиток продуктивних сил в умовах ринкової економіки пов’язаний з включенням у господарство краю дедалі більшої кількості природних ресурсів та природних умов і збільшення навантаження на навколишнє середовище.
За своєю економічною сутністю природні ресурси мають споживну вартість. Їх придатність і корисність, техніко-економічні властивості, масштаби та способи використання визначаються суспільними потребами.
Природні ресурси є матеріальною базою виробництва, постійно споживаються ним і вимагають свого повного відновлення у натуральній формі. А відтак для забезпечення безпосереднього суспільного відтворення процес праці, зв’язаний з підготовкою природних елементів до включення у господарський оборот, повинен бути безперервним. Цей процес здійснюється у сфері як матеріального, так і нематеріального виробництва: капітального будівництва, сільського та лісового господарства, видобувної промисловості, рекреаційного господарства тощо. На базі цього забезпечується зв’язок між суспільством і природою та між окремими підрозділами сфери природокористування.
Природні ресурси є категорією історичною. У процесі суспільного розвитку збільшуються масштаби опанування людиною компонентами та силами природи, розширюється сфера застосування, відбувається зміна пріоритетів у використанні та їхнього впливу на економіку.
Категорія «природні ресурси» вказує на безпосередній зв’язок природи з господарською діяльністю людини, що нерідко призводить до негативних суспільних явищ, завдаючи природі великої шкоди. А відтак процес взаємодії людини з довкіллям по суті своїй двоєдиний. З одного боку, це — використання природних ресурсів, а з другого, — вплив на довкілля і необхідність рахуватися з природоохоронними процесами [5, c.188-190].
Стратегічними цілями держави у сфері охорони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів є:
підтримання найсприятливішого для здоров'я екологічно безпечного середовища для забезпечення фізичного, психологічного та соціального благополуччя населення;
забезпечення раціонального природокористування в інтересах ефективного і стійкого соціально-економічного розвитку;
збалансованість процесів відтворення і використання відтворюваних ресурсів з широким залученням у господарський обіг відходів виробництва;
збереження біосферної рівноваги на локальному, регіональному та глобальному рівнях;
збереження генетичного фонду, видової та ландшафтної різноманітності природи, ландшафтно-архітектурних особливостей сільської місцевості та міст як безцінного здобутку народу, основи національних культур і духовного життя всіх членів суспільства.
Для досягнення поставлених цілей слід:
розробити і реалізувати послідовні заходи щодо ресурсозбереження та обліку екологічних вимог у всіх ланках суспільного виробництва і споживання;
створити єдину систему природоохоронного законодавства, стандартів і нормативних вимог до господарської діяльності;
забезпечити екологічно обґрунтоване розміщення продуктивних сил, використання і відтворення природних ресурсів з урахуванням критеріїв допустимих антропогенних навантажень на природне навколишнє середовище;
розробити і ввести в дію новий господарський механізм раціонального природокористування;
розробити заходи щодо попередження виробничих аварій на небезпечних в екологічному відношенні об'єктах, зменшення надходження в навколишнє середовище газоподібних, рідких та твердих шкідливих речовин до допустимих величин, проведення ефективної екологічної експертизи програм і проектів усіх видів господарської діяльності, ліквідації негативних впливів забруднення навколишнього середовища на людину, тваринний та рослинний світ, озонову оболонку Землі;
створити єдину автоматизовану систему екологічного контролю і спостережень за станом і забрудненням природного навколишнього середовища;
проводити дослідження з найважливіших наукових проблем природокористування;
підвищувати рівень екологічної освіти і виховання людей, масової пропаганди природоохоронних знань.
Реалізація цих заходів створить необхідні умови для ефективного використання і збільшення національного багатства України [8, 23].
РОЗДІЛ 3. Порівняльна характеристика національного багатства України
Дані щодо національного багатства України в історичній ретроспективі обмежені. За офіційними відомостями, опублікованими в "Урядовому кур’єрі" 1991 р. [22, c.5], у структурі національного багатства України 1990 р. переважали основні фонди, частка яких становила 63,2% його загального обсягу, у той час як питома вага матеріальних оборотних коштів дорівнювала 17%, а домашнього майна населення – 19,8% (табл. 3.1).
Аналогічний склад елементів національного багатства виділяється й у методичних матеріалах, розроблених статистичним комітетом СНД [20, c. 119], згідно з якими, додатково врахувавши природо-ресурсний потенціал, здійснила оцінку національного багатства станом на початок 2001 р. Н. Збагерська [9] (табл. 3.2.).
Комплексні наукові розробки даної проблематики на теренах незалежної України є поки що одиничними. Найвагоміший внесок зробили вчені РВПС України НАН України та Інституту економіки та прогнозування НАН України.
Перший колектив під керівництвом С.Дорогунцова здійснив оцінку національного багатства України станом на 01.01.96 р., а другий – під керівництвом В.Гейця – в рамках дослідження капіталізації економіки станом на 01.01.2006 р. оцінив різні види капіталу та резервні активи, сума яких була представлена як національне багатство України. Методичні підходи до оцінки національного багатства були розроблені авторськими колективами обох установ окремо стосовно кожного елементу. Зазначені підходи суттєво відрізняються як для різних складових багатства в рамках кожного зі згаданих вище досліджень, так і для однакових елементів за розробками різних авторів, що спричиняє суттєві розбіжності у кінцевих результатах. Так, станом на 01.01.1996 р. національне багатство України було оцінено колективом учених РВПС України по балансовій вартості за внутрішніми поточними цінами у 5,58 трлн грн., або 3,1 трлн дол. США, а за світовими цінами – 25,91 трлн грн., або 14,39 трлн дол. США. По залишковій вартості обсяг національного багатства, за розрахунками вчених РВПС України НАН України, дорівнював за внутрішніми поточними цінами 5,28 трлн грн., або 2,94 трлн дол. США, а за світовими цінами – 25,22 трлн грн., або 14,01 трлн дол. США. А колективом науковців Інституту економіки та прогнозування НАН України обсяг національного багатства України станом на 01.01.2006 р. був оцінений у 2 трлн дол., збільшившись, за твердженням авторів, з 2000 р. на 0,6 трлн дол. За четвертою науковою оцінкою національного багатства, здійсненою щодо України останнім часом, авторами якої є вчені Інституту економіки РАН Л.Нестеров та Г.Аширова, його обсяг станом на 01.01.2003 р. дорівнював 8,5 трлн дол. США (табл. 3.3.).
Згідно з експериментальними оцінками науковців Інституту економіки РАН Л.Нестерова та Г.Аширової [13], на початку ХХІ ст. обсяг національного багатства України у розрахунку на одну особу дорівнював 172,9 тис. дол., що набагато менше, ніж у Росії (387,2 тис. дол.), Білорусі (327,8) та Казахстані (284,5). У структурі багатства дослідники виділяли лише частку людського капіталу: в середньому в державах СНД його питома вага становить близько половини багатства (49,1%), а в Україні – 53,1% (рис. 3.1.).
Отже, показник національного багатства на душу населення в Росії на 40% більше, ніж в Україні, а сам обсяг національного багатства більший на 411%. Основною причиною цього є нерівномірне розподілення національного багатства після розпаду СРСР, на другому місці – обсяг території, на третьому – фінансова політика держав. Причому в Росії природні ресурси не враховуються як складова національного багатства.
Переважною була частка людського капіталу і у структурі національного багатства відповідно до розрахунків дослідників Інституту економіки та прогнозування НАН України. За трьома варіантами обчислень багатство української нації у 2005 р. складалося з: 1) 48,9% людського капіталу, 36,6 природного капіталу, 14,5% реального капіталу; 2) 48,9% людського капіталу, 36,6 природного капіталу, 7,6 речового капіталу підприємств, 4,6 фінансового капіталу, 1,4 резервних активів, 0,9% майна домогосподарств; 3) 46,7% людського капіталу, 34,9 природного капіталу, 12,6 основного капіталу (основних засобів в економіці), 4,4 фінансового капіталу, 1,4% резервних активів (рис. 3.2.).
Причому з 2000 по 2005 рр., за висновками науковців, частка людського капіталу зменшилася з 55,7 до 47,21% за рахунок збільшення частки основного капіталу (з 10,7 до 12,7 %), природного капіталу (з 32,14 до 35,53%) та фінансового капіталу (з 1,43 до 4,57%) [27, 28].
Усі описані загальні шляхи здійснення оцінки окреслюють контури визначення цінності національного багатства в цілому, однак слід зауважити, що неоднорідність його складу спричиняє необхідність відокремленого обґрунтування методичних особливостей економічної оцінки його елементів.
Економіка незалежної України потребує істотних структурних змін у національному багатстві.
По-перше, треба поступово зблизити темпи зростання фондів виробничого і невиробничого призначення з метою докорінного поліпшення добробуту населення. Особливо це стосується таких невиробничих галузей, як освіта, охорона здоров'я. Тут необхідне більш швидке зростання фондів порівняно з виробничою сферою і навіть промисловістю.
По-друге, потрібні істотні зміни у складі виробничих фондів. Особлива увага звертається на розвиток високотехнічних, наукомістких галузей машинобудування, порошкової металургії, виробництво надтвердих матеріалів, електрозварювальної технології.
Гостро не вистачає деяких видів продукції, потреба в яких в Україні дуже висока. Треба створити виробничі потужності для випуску зернових, кормо-, картоплезбиральних комбайнів, сіялок, косарок, тролейбусів, автобусів, навантажувачів, холодильників, взуття, тканин, автомобілів, теле-, відео-, аудіотехніки тощо.
Україна має зайняти відповідне місце у світовій торгівлі. Тому слід зміцнювати виробничі потужності з виробництва літаків, суден, верстатів, приладів, електротехнічних виробів. Уже сьогодні на світовому ринку ця продукція має досить високу репутацію.
По-третє, для збільшення валютних надходжень треба у національному багатстві України створити відповідну індустрію туризму: готелі, кемпінги, транспортні засоби і підприємства, що їх обслуговують, відповідні шляхи сполучення, засоби зв'язку, підприємства харчування і підприємства, що виробляють туристичні товари. Україна, спираючись на відповідну матеріальну базу, може збільшити кількість туристів у 20-40 разів, а це значні валютні надходження, які так потрібні для оплати ряду імпортних товарів, у тому числі енергоносіїв.
По-четверте, гостро постає проблема збільшення виробництва продукції, яка становить фонд споживання. Тут мова йде про створення потужностей для виробництва не тільки продуктів харчування, взуття, одягу, а й предметів довготривалого користування — легкових, пральних машин, телевізорів тощо.
По-п'яте, прискорений розвиток ВВП, докорінне поліпшення його структури знаходяться у прямій залежності від інформаційної індустрії, що потребує інтелектуальних інвестицій, створення повноцінного ринку інформаційних товарів. Так, світовий ринок комп'ютерів щороку збільшується на 17,5 відсотка.
Знання, у тому числі економічні, стають найважливішим мірилом неоекономічної моделі. На професії, в яких переважаючою є інтелектуальна складова, припадає основний приріст зайнятості. Так, за розрахунками фахівців, у США цей показник становить 85 відсотків, у Німеччині — 89, у Великій Британії — 95, у Японії — до 90 відсотків. Якщо у США в 50-х роках галузі, що виробляють і поширюють знання та інформацію, виробляли тільки 25 відсотків кінцевого продукту ВВП, у 60-х роках — понад 33, то у 80-х — уже більше 60 відсотків. Економіка знань постає як головний мультиплікуючий комплекс економік країн — світових лідерів [18].