Вьоргль

В

Міхаель Унтергугенбергер

сі експерименти з вільними грошима, які ми описуємо в цій книзі, мають форму додаткових регіональних валют. Дуже важливим фактором успіху в такій справі є наявність місцевого лідера – людини, якій довіряє громада. В австрійському містечку Вьоргль таким лідером став Міхаель Унтергугенбергер, голова міста. Народився він у родині малоземельного селянина в Тіролі. В 12 років він змушений був полишити школу та податися на заробітки помічником на лісопилці, щоб допомагати родині. Але в помічниках він лишатися не схотів і пішов в учні до механіка в місті Імст. В ті часи учень платив майстру за навчання, отож Міхаелю доводилося економити копійку за копійкою, частину суми він сплатив пізніше, будучи вже підмайстром. Пропрацювавши декілька років, він вирушив у подорож, щоб розширити свій кругозір та набутися знань. Його шлях проліг від Боденського озера до Вени й далі – в Румунію та Німеччину. Так, в подорожах, допитливий ремісник Міхаель познайомився із першими формами робітничих громад: профспілкою і товариством споживачів.

В віці 21 року, Міхаель Унтергугенбергер іде працювати на залізницю і його посилають на вузлову станцію Вьоргль. В 1912 році профспілка посилає його представником в кадрову комісію Австрійської Державної Залізниці, в групу «Локомотивні бригади ділянки Інсбрук». По закінченні Першої Світової війни його обирають районним керівником, потім – заступником бургомістра і в 1931 році він стає бургомістром міста Вьоргль (4216 мешканців).

В 1930 році на вузловій станції Вьоргль працювало 310 залізничників, у 1932 році їх залишилося 190! Безробітні засипали свого колишнього колегу, якого вони обрали бургомістром, проханнями про допомогу.

Та що він міг зробити? Безробіття зростало не тільки серед залізничників. В місті не було великих заводів, а малі фірми міста розвалювалися на очах; росла кількість людей, які повинні отримувати допомогу по безробіттю. До того ж збільшувалася кількість людей, про яких турбувалася кухня для бідних; таких «виключених з податкової відомості» налічувалося в 1932 році 200 чоловік.

Міхаель Унтергугенбергер, хоча і не мав готової ідеї, склавши руки не сидів. Він подумав: «Освідченні люди написали багато книг з економіки, вони напевне знають, що порадити!». Читаючи роботи Карла Маркса, він наштовхнувся на ім’я Йозефа Прудона, який написав «Систему економічних протиріч» і за раз прочитав цю книгу. Але все не те! Лише прочитавши роботу Сильвіо Гезеля «Природний економічний порядок», йому в голову прийшла рятівна ідея. Окремі сторінки він перечитував по кілька разів, доки не переконався, що знайшов відповіді на всі свої запитання. І оскільки Унтергугенбергером володіла ідея допомогти людям, він розробив програму допомоги.

Передусім він зустрівся окремо з кожним членом з міського управління та із комісії доброчинної допомоги і говорив з ними, доки не переконався в їх підтримці.

Потім він скликав нараду на якій сказав:

В нашому містечку налічується 400 безробітних, з яких 200 викреслені через бідність з податкової відомості. В області ж число безробітних сягає 1500. Наша міська каса порожня. Наше єдине джерело доходів, це борги з податків у розмірі 118 000 шилінгів, але ми їх не можемо отримати, бо у людей просто немає грошей. Міській ощадкасі Інсбрука ми заборгували 1 300 000 шилінгів і ми не в змозі платити відсотки з цього боргу. Крім того ми заборгували Земельному і Федеральному урядам, і оскільки ми не платимо, ми не можемо розраховувати на отримання своєї частини з бюджету. Наші місцеві податки принесли нам за перше півріччя лише 3 000 шилінгів. Фінансовий стан нашого району погіршується, бо ніхто не в змозі платити податки. Єдина цифра, яка стабільно зростає, це кількість безробітних.

І

Вільний шилінг

тут бургомістр виклав свій план «зникаючих» грошей. Звичайно грошима назвати цей засіб обміну вони не могли, бо це заборонено. Вони назвали їх «Підтвердження про виконану роботу». Такі «підтвердження» було випущено в розмірі 1, 5 і 10 шилінгів. Фінансова амортизація була такою ж, як і в німецькій Вері – 1% щомісяця. «Підтвердження» були прийняті, як платіжний засіб.

Передусім у місті взялися за проведення найнеобхідніших робіт. В якості перших робіт з благоустрою, 11-ого липня 1932 року було почато прокладання каналізації в одному з районів, дорожні роботи і асфальтування головних вулиць. Об’єм робіт склав 43 386 шилінгів, з яких лише частина була виплачена в якості зарплати. На будівництво трампліна було витрачено 500 робочих змін, на 4 000 шилінгів була організована кухня допомоги і так далі. Четверта частина всіх безробітних змогли знову отримувати хліб і покращився стан у сім’ях безробітних.

Виплата зарплати здійснювалася всім без винятку тільки «підтвердженнями». З міського управління вони скеровувались прорабу, він розподіляв їх серед своїх будівельників, а вони розраховувались ними з булочником, м’ясником, перукарем і так далі. Випуском «підтверджень» завідувало міське управління, але їх можна було купити в Кредитному товаристві міста Вьоргль і там можна було поміняти на справжні гроші.

Банк не отримував жодних зборів за управління оборотом «підтверджень», увесь прибуток ішов у міську касу. Кредитні товариства видавали з своїх прибутків позики особам, чия кредитоздатність не підлягала сумніву, під (казкові) 6%. Виплати під ці відсотки також перераховувались в міську касу.

Новина про покращення стану в місті Вьоргль обійшла увесь світ. Вьоргль став чимось на зразок місця паломництва економістів. Усі вони були доброї думки про переваги «зникаючих грошей», бо їх було недоцільно накопичувати вдома, їх власники клали їх в ощадкасу.

Швейцарський журналіст Бурде писав: «Я відвідав Вьоргль в серпні 1933 року, точно через рік після початку експерименту. Не дивлячись ні на що, слід визнати, що успіх його межує з дивом. Вулиці, які раніше перебували в жахливому стані, зараз можна порівняти з автобанами. Будівля міської управи капітально відремонтована і являє собою гарну споруду з квітучими геранями. На новому бетонному мості висить пам’ятна дошка з гордим надписом: «Побудовано за вільні гроші в 1933 році». Усі працюючі мешканці – переконані прихильники вільних грошей. В усіх крамницях вільні гроші приймаються нарівні зі справжніми».

Мешканці сусіднього з Вьорглем Кіцбюеля спочатку сміялися над експериментом, однак незабаром вирішили спробувати його в себе. Вони випустили «зникаючих грошей» на 3 000 шилінгів; по 1 шилінгу на мешканця. Випущені в обох містах платіжні засоби приймалися до оплати, як в одному так і в іншому місті без обмежень. Багато областей забажали наслідувати прикладу Вьоргля, але вирішили почекати, чим закінчаться дії уряду.

Уряд подав на суд – випускати гроші будь-якого типу дозволено лише Національному Банку. «Зникаючі гроші» були заборонені і вилучені з обігу 15-ого вересня 1933 року. Бургомістр Унтергугенбергер не змирився із забороною і подав протест до суду. Розбирання справи пройшло всі три можливі інстанції, але безуспішно, 18-ого листопада того ж року його протест було остаточно відхилено.