1. Розкрийте поняття «розстріляне Відродження» як історичний та культурний феномен: історичні обставини, чільні представники, головні здобутки в письменництві. Проаналізуйте життя та творчість одного з представників цього періоду.

«Розстріляним відродженням» називають літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х pp., яке дало високохудожні твори у галузі літератури, живопису, музики, театру і яке було знищене більшовицьким тоталітаризмом. «Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна, це наше завдання і ми його виконаємо: кого не поставимо — перестріляємо»,— так сформулював завдання комуністичної партії один із її вірних членів. Результати відомі — з 259 українських письменників, які друкувалися у 1930 p., після 1938 р. друкувалися тільки 36 (своєю смертю померли лише 7 письменників). За приблизними підрахунками Юрія Лавріненка, одного з небагатьох діячів українського відродження, якому вдалося виїхати на Захід (йому належить термін «розстріляне відродження»), у 30-х pp. було винищено 80% творчої інтелігенції.

Література «розстріляного відродження» позначена надзвичайним багатством стилів і жанрів. З великою енергією тоді працювали С. Єфремов, М. Зеров, М. Хвильовий, М. Куліш, Г. Косинка, М. Драй-Хмара, П. Филипович, Д. Фальківський. М. Семенко, В. Свідзинський та ін.

Найвидатнішим новелістом 20-х pp. був Григорій Косинка. «Поетичні оповідання...,— говорив Максим Рильський,— гарячі й трепетні, як те життя, по свіжих слідах якого вони писалися». Митець залишив кількісно невеликий доробок — ледь більше тридцяти оповідань. Проте кожне з них правдивістю й художньою довершеністю варте того, щоб називатися класичним. Класичним словом увічнена кривава революція, яку пережив і вистраждав наш народ. Аж ніяк не безсторонній її спостерігач, молодий Косинка звернувся до слова як до найбільш демократичного свідка подій, наснажив це слово пристрасним запереченням світу старого н не менш пристрасною вірою у світ, що народжувався. Коли ж до цього додати послідовну орієнтацію письменника на безкомпромісну і якомога повнішу об'єктивність письма — стане зрозумілою та легкість, з якою він завоював читацьку прихильність. Після виходу першої його книжки «На золотих богів» критика зазначала: «Григорій Косинка — це, безперечно, дуже великий здобуток! гордість нової України». Щоправда, та ж таки критика з 1926 року почала облогу письменника, цькувала й всіляко оббріхувала найкращі його твори, що, зрештою, зумовлювалося тим, що країна саме з того часу насильницьки переводилась на рейки сталінізму.

До останнього часу доробок реабілітованого 1957 року письменника був приступним для читача далеко не весь — довкола більшості його оповідань про громадянську війну («Заквітчаний сон», «Анархісти», «Сорочка», «Постріл», «В житах») продовжували плодитися бездоказові ідеологічні звинувачення. Адже в цих творах Косинка викриває пристосуванство і звироднілість самої ідеї більшовизму. Цей мотив був предметом осмислення в багатьох творах 20-х років. До нього зверталися М. Хвильовий, П. Панч, А. Головко, О. Копиленко та ін.

В оповіданні «Анкета» Григорій Косинка зобразив учорашнього бандита Антона Собачку, який втерся в довір'я до нового режиму, став головою сільради й очолив у селі боротьбу з бандитизмом. Люди, правда, не зовсім переконані в тому, що Антон переродився. Дивлячись на його п'яні бешкети й садистську » поведінку в сім'ї, вони говорять: «Бандит був — бандит зостався...», «в банді крутився і тут крутиться...», «Собачка — бандитський намул. Ці 'я якому смерть». Однак зупинити його люди не наважуються, бо, залякані, не раз пересвідчувались, що для кожного, хто не до вподоби, у нього знайдеться куля. «Ваш батько вписує душі, як у граматику»,— каже баба Оксана Антоновим дітям. Вписує — тобто розстрілює. Антон завжди ходить озброєним до зубів, при нагоді й без нагоди повторюючи свій девіз: «Плювать мені на людей». Вершини в розвінчуванні Собачки Григорій Косинка досягає в епізоді, коли Антон заповнює анкету, яка потрібна головному. На запитання про партійність Собачка відповідає: «Безпартійний, но чесно прийшов із банди Зеленого к Советской власті, когда сидів чотири місяці в особому отделі (і як я тільки свою шкуру спас? От обдурив, а мені тепер однаково — хоч чорту служитиму...) ».

Не важко зрозуміти, що такого «чорта» Собачка знайшов, перейшовши на бік більшовиків, для яких не було нічого святого, людського.

Герой оповідання «Фавст», присвяченого подіям громадянської війни, як і легендарний Фауст з трагедії Гете, шукає істину. Але це шукання закінчується трагічно, бо він гине в більшовицьких застінках. Григорій Косинка переконує, що громадянська війна — одна з найчорніших сторінок в історії України. Програми, що здійснювались під прапором радянської влади, дуже дорого обійшлися українському народові. Та й не тільки українському, оскільки більшовики уявляли собі нове життя не інакше, як режим карцерного типу. Тому в зображеному письменником карцері «успішно» конають разом з українцями також поляки, євреї та представники інших національностей. Отже, те, що в більшовицьких застінках страждає величезна кількість людей, промовисто свідчить проти комуністичної системи. Письменник ніби оголює вічний «гордіїв вузол» України. Суть того «вузла» втілена в рядку із згаданого в оповіданні вірша: «Сліпе село лютує, а Україна кров'ю харка». «Фавст з Поділля» — Прокіп Конюшина — уособлює ту «сліпоту». Він один із тих «блудних синів України», які у вирішальні моменти історії такі не можуть знайти дорогу до істини.

Вдумливий психолог, послідовний реаліст, людина, що раз і назавжди від дала своє перо боротьбі за утвердження на рідній землі засад вселюдського гуманізму, письменник справедливо вважається одним із найталаиовитіших фундаторів молодої літератури України.

2. Визначте місце людини, сімї та суспільства в психологічному та моральному аспектах за повістю І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сімя».

Друга половина XIX ст. в історії української літератури — доба утвердження реалізму. Головний його принцип — правдивість! Багатогранність зображення життя. Письменники-реалісти прагнули змалювати життя в усіх його виявах: злети й падіння людської душі, родинні стосунки, виробничі, суспільні, моральні проблеми. Героями реалістичних творів виступають здебільшого звичайні («земні» — зазначають літературознавці) люди. Письменники зображують їх у всій повноті, характери героїв розкриваються через показ їхніх вчинків, дій, переживань. Тому велику увагу приділяли змалюванню тих обставин, у яких формуються і діють персонажі твору. Характеризуючи мистецькі засади реалізму періоду другої половини XIX ст., наголошують на його критичній спрямованості, що дає змогу протиставляти його ранньому реалізмові в нових літературах (для українського письменства це, зокрема, творчість Котляревського та Квітки-Основ'яненка)та стихійному реалізмові давніх митців. Сутність критичного реалізму, зауважують дослідники, полягає в художньому дослідженні сучасності через найхарактерніші її вияви, насамперед через суспільні зв'язки, соціальні суперечності; у гострій критиці несправедливості, зла, аморальності тогочасної дійсності. Саме на таких засадах створено повість Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім'я».

Сформований як митець у добу реформ, спрямованих на скасування кріпосницького ладу, Іван Нечуй-Левицький своє головне мистецьке завдання вбачав у викритті потворних наслідків кріпацтва й вікового національного поневолення, а також у з'ясуванні причин деморалізації народу й окресленні шляхів її подолання. У повісті «Кайдашева сім'я» увагу письменника сфокусовано на родині Кайдашів — українській селянській сім'ї з села Семигори поблизу містечка Богуслава. Митець спостерігає за всіма її членами, прагнучи розкрити на матеріалі повсякденного життя внутрішні мотиви та імпульси дрібних власників до утвердження себе господарями на землі.

Це зумовлює своєрідність розгортання сюжету повісті: перед читачем проходять епізоди постійних сварок у сім'ї та короткочасних примирень, які швидко перериваються загостренням суперечностей, викликаних відстоюванням своїх «прав» на власність. Ворожнеча посилюється після одруження синів Кайдаша, в неї втягуються навіть Карпові та Лаврінові діти.

Певною мірою повістяр виходить за межі сюжету тільки в тих епізодах шостого розділу, де йдеться про Відвідини у великодні дні Мелашкою разом з іншими прочанами Києва та її короткочасну службу в проскурниці. Саме тут перед читачами знову з'явилися богомільна баба Палажка та її суперниця баба Параска, відомі з раніше написаного циклу оповідань. Зауважимо, що й цей життєвий матеріал автор зумів підпорядкувати задумові: всебічно показати одну з причин духовної роз'єднаності людей — індивідуалізм егоїстичних натур.

Відомо, що українську селянську родину завжди характеризував високий духовний потенціал. Про справедливість, чесність, порядність людей праці йдеться у численних фольклорних творах. «Згода в сімействі» як морально-етичний ідеал підноситься удрамі Івана Котляревського «Наталка Полтавка». Вся творчість Тараса Шевченка просякнута мрією про щастя людини, яке можливе тільки у духовному зв'язку батьків і дітей. Не ставив під сумнів цю етичну аксіому й Нечуй-Левицький. Проте в повісті «Кайдашева сім'я» він викриває спотворений соціальною несправедливістю ідеал, наголошуючи, що без морального стрижня, без духовного осердя людське життя втрачає сенс й перетворюється на суцільну смугу змагань за власність і чвар через неї.

Жанрова специфіка повісті полягає в тому, що зображений буденний плин життя родини Кайдашів розгортається в найрізноманітніших побутових виявах, які часто окреслюються в гумористичному плані. Схильність до відтворення комічних недоречностей письменник вважав однією з рис характеру українців, органічним елементом національної психіки, багатої, за його ж спостереженнями, «на жарти, смішки, штукарства та загалом на гумор, ще часом і дуже сатиричний».

Хоч у повісті йдеться про одруження обох синів старого Кайдаша, про смерть Омелька, письменник лише згадує про ці події. Як бачимо, він зовсім обминає такі вдячні для його попередників моменти з селянського життя, принципово не цікавиться його етнографічним виявом. Головним для нього є показ конкретних буденних ситуацій, які свідчать про змізерніння людської душі, зумовлене постійною залежністю селянства від матеріальних нестатків. Такий ракурс авторського бачення дійсності визначив особливості творення образів членів родини Кайдаша. Оскільки і батьки, і діти показані вже сформованими особистостями, письменник акцентує на визначальних рисах їхніх характерів, що виявляються у конкретних життєвих ситуаціях.

Композиційна структура твору відзначається такою майстерністю, що дала підстави Іванові Франкові віднести повість «до найкращих оздоб українського письменства». Нечуй-Левицький виявив тонкий художній смак у розгортанні сюжету за принципом нагнітання епізодів, сцен, ситуацій, колізій. Завдяки такій структурі досягається напруженість у розвитку подій, виразно окреслюється характер конфлікту, у якому розкриваються приховані пружини безперервних сімейних сварок.

Досконалість у розкритті теми, розгортанні сюжету, змалюванні образів і втіленні ідеї підносить «Кайдашеву сім'ю» до найяскравіших зразків реалістичної соціально-побутової повісті в українській літературі.

3. Розкрийте особливості зображення національного відродження українського народу в ранній творчості Павла Тичини. Прочитайте вірш на пам'ять «Памяті тридцяти».

У червні 1917р. було проголошено відновлення державності України. Найширші верстви українського народу підтримали революцію, сприйнявши її як подію Надзвичайної історичної ваги. У Києві біля Софії відбувся урочистий мітинг — стоголосе «Слава» української столиці відлунювало в інших українських землях. На ті події Павло Тичина відгукується поемою «Золотий гомін».

Над Києвом — золотий гомін,

І голуби, і сонце!

Внизу — Дніпро торкає струни... Поетичний твір свідчить, що українці побачили в акті проголошення державності України вияв своєї споконвічної волі:

То десь із сіл і хуторів ідуть до Києва —

шляхами, стежками, обніжками.

І б 'ються їх серця у такт:

— Ідуть! ідуть! —

Дзвенять, немов сонця, у такт!

— Ідуть! ідуть! —

Там шляхами, стежками, обніжками.

Ідуть!

всі сміються, як вино.

І всі співають, як вино.

Я дужий народ,

Я молодий!

Павла Тичину, людину гуманістичних переконань, особливо гішить ге, що революція відбувалася мирно, безкровно, як сонячне свято, як злиття люд¬ських бажань, словом, - - «золотий гомін».

Він був, як вой,

сп'янілий від одваги,

наш Київ, —

що воювать хотів безкровно, —

безжурний Київ, — буря!

Стихійно очі він розкрив —

всі сміються, як вино...

«Золотий гомін вигравав і видзвонював у поемі — від потужних рік Лаври і Софії із згадкою про християнського патрона Києва Андрія Первозванного, котрий удруге благословляє місто, до зерен кришталевої музики, що падають у душу з глибин вічності, і шуму святкових юрм, де всі сміються, як вино. Пафос — майже космічний, але не затьмарений тут жодною тінню егоїзму чи недоброго почуття до інших народів. Радість національного визволення, радість нової історичної молодості була справді вистраждана українським народом за довгі віки його підневільного існування. Одначе тривожна нота дисонансом звучить у золотому гомоні української волі, серед вигуків «Слова» з тисячі грудей. Адже йдеться не тільки про натхненні очі предків, а й про тривожне чорнокрилля на голуби і сонце, що немалою мірою, потьмарює радість торжества. І в самому композиційному центрі твору — ті ж зловісні символи, що провіщають фатальне потрясіння — два чорних гроби і один світлий, хижий птах, що прилетів з гнилих закутків душі, а головне — каліки, голодні каліки (їсти їм дайте, хай звіра в собі не плекають) і брат, який аж ніяк не поділяє святкового захвату, що сповнює іншого брата. Хоч і звертається перший до другого рідною мовою, але у відповідь чує: «Відступись! Уб'ю!». Та попри це завершується поема оптимістично. Останні рядки просякнуті відчуттям щастя й здійсненої мрії. Отже, в «Золотому гомоні» тільки передбачення трагедії; справжнього лиха ще немає. Життя, на жаль, довело, що передчуття поета справдилися. Після жовтневого перевороту в Петербурзі революційна буря принесла народові України особливо страхітливі страждання. У «ніч» кривавої бійні пішли, як виявилося, керовані чабаном повстанці («На майдані»), а воскреслі до життя предки від побаченого з жахом одвернулись.

Офіційне радянське літературознавство подбало, аби витворити сфальсифікований образ Павла Тичини як співця більшовицької революції. Насправді ж — маємо протилежне. Це про революцію сказав він у одному з віршів: «Одчиняйте двері — Наречена йде!». Та ось одчинилися ті двері — і замість сподіваної прекрасної нареченої увірвалася горобина ніч — ще моторніша від того, що земля покрилася не дощем, а людською кров'ю...

І як же боліла поетові кожна її краплина! Тичині здавалося, що всією землею заволодів голово сік, що смерть на землі вистягається. Тому бігли від жаху з села всі улиці в тон час, як

На небі засвітили зорі! зорі! Кого там ще убили, зорі — зали ? Тому син просить матір: «Благословіть, мамо, шукати зілля, шукати зілля на людське божевілля».

Вершиною розкриття поетом трагедії України за революційних років стала поема «Скорбна мати», де розіп'ята імперськими силами Україна асоціюється з розіп'ятим Ісусом Христом, саме на нашій землі — розшукує Матір Божа Марія. Просять її затриматися біля них житні колосочки, що ховають поміж своїми стеблами чийогось трупа, помиляються щодо чутки про воскресіння Христа квіти звіробою, які із крові тут юрбою зросли на полі бою, благає зглянутися на неї настрахана тим, що коять люди, самотня квітка... Матір же Божу мучать страшні, розпачливі думки. Вона впевнена, що розіп'яту тінь Христа можна віднайти в кожній українській хаті, і робить висновок, що вже не бутде ніколи раю у цім кривавім краю, — настільки вкінець обідніли тут людські серця. «За що тебе розп'ято? За що тебе убито?» — то запитання Матері Божої про Ісуса Христа і водночас — про Україну, національна революція в якій захлинулась у кроці.

Про глибину вболівань Павла Тичини за національні змагання свідчить і його поезія «Пам'яті тридцяти», присвячена героям крутянської трагедії. Автор порівнює славу юних звитяжців зі славою святих, стверджує, що поховано на Аскольдовій Могилі український цвіт.

Пам'яті тридцяти

На Аскольдовій могилі

Поховали їх —

Тридцять мучнів українців.

Славних, молодих...

На Аскольдовій могилі

Український цвіт —

По кривавій по дорозі

Нам іти у світ.

На кого посміла знятись

Зрадника рука? —

Квітне сонце, грає вітер

І Дніпро-ріка...

На кого завзявся Каїн?

Боже, покарай! —

Понад все вони любили

Свій коханий край.

Вмерли в Новім Заповіті,

З славою святих.

На Аскольдовій могилі

Поховали їх.

4. Розкрийте проблему вибору життєвого шляху героями роману «Хіба ревуть воли як ясла повні»? Панаса Мирного та Івана Білика.

«Проблеми внутрішнього життя, переживання душі людської цікавлять цього письменника,— говорив про Панаса Мирного Сергій Єфремов,— і не етнографія, не зовнішні обставини, не природа в її показних формах, а люди з усіма людськими рисами стоять у нього на першому плані». Показовим щодо цього є роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» — перший зразок соціально-психологічиого роману в українській літературі, перший роман з народного життя, у якому, за визначенням Івана Франка, «змальовано майже столітню історію українського села», розкрито соціальну дійсність у всіх її суперечностях, показано, як соціапьно-економічні умови, конкретне життєве середовище формували характер особистості, зумовлювали її поведінку, визначали життєвий шлях.

Роман продовжив низку творів, у яких головним мотивом є активне шукання правди разом із протестом, бунтом проти того соціального укладу, що, за влучним висловом Сергія Єфремова, правді не тільки не сприяє, а навпаки скрізь саджає кривду на покуті й допомагає їй верховодити в житті. Фігурою, що над усе прагне правди, проте, не знайшовши нічого, гине, є Чіпка. Цей герой став найяскравішим прикладом типу людей, названих пропащою силою. Сповнений найкращих намірів, Чіпка якось непомітно для себе заплутався в нетрях життя, загруз у драговинні суперечностей і всю енергію свою, розум і хист віддав справі нерозумного протесту. Роман задуманий як широке полотно. Автори починають здалеку, показують, якою духовною спадщиною наділили головного героя предки, на якому соціальному грунті він виріс. Змалечку вже прокидалася невеличка злість в його невеличкому серці і разом з питанням «де правда?» та браком відповіді на нього росла-виростала у велику злість у великому серці. Не знайшов Чіпка жаданої правди ні в громаді, ані в державних установах, ані в родинному житті, «Немає тепер нічого, ані-ні, — каже він після однієї зі спроб знайти правду. — Пропало, все пропало! І добро, і душа пропала, бо немає правди на світі». Коли цей етичний нігілізм міцно вкорінюється в душі, то й шукання правди помалу-малу набирає тільки негативних рис, обернувшись на самий протест проти кривди, на помсту кривдникам, що розростається в принципове нехтування всього громадського ладу: «Коли є правда, то для всіх хай буде рівна; коли нема, то всім нема!..». Соціально-державна кривда розростається в Чіпки згодом у якусь абсолютну кривду, що запанувала над усім світом: «Куди не глянь, де не кинь, — каже він, -— усюди кривда та й кривда! Коли б можна — ввесь би цей світ виполов, а виростив новий! Тоді б, може, й правда настала!». До такого максималізму виросла невеличка колись злість. Нахил до протесту, спричинений самою злістю й керований етичним нігілізмом, робить із Чіпки злочинця, бунтівника проти всіх норм ненависного ладу, не розбираючи між ними. «Хіба ми ріжемо? — виправдовується він, — ми тільки рівняємо багатих з бідними». Чіпка гине не тільки фізично: він — а це значно страшніше — гине морально, і питання, що ним опекла його востаннє нещасна жінка «так оце та правда?» — було найстрашнішим йому іспитом і найважчим осудом. Нігілізм не зродив нічого.

Інший життєвий шлях, але теж далекий від щастя, обирає ровесник Чіпки, найближчий приятель його дитячих літ — Грицько. Круглий сирота, він у дитинстві випив добрий ківш лиха. Зростав без материнської ласки й батькової підтримки, піднімався на чорних, як земля, сухарях — тій мізерній платні, що перепадала йому від сільської громади за догляд овець.

На відміну від Чіпки, котрий вже дитиною задумувався над причинами людської недолі, Грицько не обтяжував себе такими питаннями. Коли підріс і довелося розпрощатися з вівцями, парубок, скинувши через плече косу, а за спиною — торбину з сухарями,лихеньку свитину тане кращі й чоботи, потягнувся з іншими бідарями на заробітки в південні едепи. Грицька в злигоднях підтримує бажання стати господарем. Міряючи босими ногами курні заробітчанські шляхи, він переносився уявою в майбутнє, де бачив власну хату теплу.

Наймит важко працював, випускав косу з рук тільки для обіду й сну. Земляки піщани насміхалися з його ретельності, та Грицько не пішов восени, як усі, додому, а став у Херсоні підробляти розвантажуванням барж, косив очерет, збивав копійку до копійки й наступного літа, повернувшись до рідного села, придбав садибу, город. Тепер Грицькові хотілося б до свого добра приточити ще й жінчине, однак багатир, до дочки якого він сватався, теж думав мати зятем не простого козака. Невдача охолодила запал хазяйновитого парубка, і він одружився з рівнею собі, працьовитою дівчиною Христею.

Впадають в око її такі риси вдачі Грицька, як байдужість до долі інших, егоїзм, намагання не втручатися в небезпечні справи. Він не прийшов на допомогу Чіпці, щоб вирятувати з рук карателів діда Уласа. Більше того: він зневажливо ставиться до катованих москалями селян (Важко парять бісових маштахів!), бо кріпаки, мовляв, — це злодії, ледацюги, п'яниці.

Можна по-різному пояснювати причини духовної ницості героїв роману «Хіба ревуть воли, як ясна повні?». Хтось, певно, вирішальним вважатиме несправедливий суспільний лад. Проте, очевидно, коріння проблеми в іншому. І не тільки в одвічних загальнолюдських принципах, сконденсованих у біблійних заповідях. хоч їхній примат незаперечний. Зважмо на те, що в романі йдеться про українців — народ, позбавлений власної державності, розшарпаний і розшматований між імперіями, уярмлений і перетворений на рабів. Загальновідомо, що ніщо так не деморалізує людину, як рабство. У зв'язку з цим один із дослідників твору писав: «Саме духовна анемія робила вчорашнє козацтво "пропащою силою", і воно, подібно до Чіпки, або вдавалося до анархічного бунту, деградувало до антисоціальної діяльності, або, як мати Чіпки та Галя, сублімувало енергію лише на збереження сім'ї, пристосовувалося до обставин».

Людина, природа, Всесвіт у збірці «Сонячні кларнети» Павла Тичини. Прочитати напам'ять вірш «Ви знаєте, як липа шелестить...»

Перша поетична книжка Павла Тичини, що вийшла друком 1918 р,, отримала назву «Сонячні кларнети». Образ-символ сонячних кларнетів якнайкраще втілює сутність індивідуального стилю молодого Тичини. Ним поет підкреслював сонячно-музикальний характер своєї творчості, вказував на синтез у ній животворного сонячного тепла і світла з музичними ритмами,Всесвіту, що єднають людину з природою в найуніверсальнішому їі значенні. «-Душа моя сонця намріяла»,— освідчується Тичина, і цей образ як наскрізний у поезіях збірки є ключем для розуміння самобутності його стилю.

Під впливом вірша Миколи Вороного «Блакитна панна» з'явилася поезія «Арфами, арфами ...», і все ж є багато відмінного між цими творами. У Миколи Вороного наявний зовнішнії"! опис Весни, яка лине вся в прозорих шатах, у серпанках і блаватах; вона нагадує «Блакитну панну». Тичина ж пройняв твір весняною, урочистою, сонячною мелодією, знайшов вишуканий ■ритмічниймалюнок. Затонкимспостереженнямлітературознавця, «Арфами, арфами»—нібирукамузикантадвічіплавноторкнуласьструн, івони обізвались далеким, тремтливим, ледь чутним звучанням. А потім вже у швидкому темпі: Золотими, голосними обізвалися гаї Самодзвонними...

Усі чотири строфи цієї поетичної перлини наснажені світлим оптимістичним пафосом радості зустрічі з весною. Емоційність настрою забезпечується самобутнім ритмічним ладом, вишуканістю строфічної побудови, яскравою метафоричністю, «дзвоном» асонансів й алітерацій.

Стану я, гляну я —

Скрізь поточки, як, дзвіночки, жайворон як золотий

З переливами:

Йде весна

Запашна.

Квітами-перлами

Закосичена.

Світла, ніжна гармонія барв і звуків, настрій трепетної мрійливості, бентежне очікування нового, невідомого характеризують й інші поезії книжки — «Закучерявилися хмари», «Гаї шумлять», «Десь надходила весна», «Цвітв моєму серці», «Не дивися так привітно». Вони запам'ятовуються не тільки музичністю, а й живописністю, причому мелодійність органічно єднається з колористикою. А головне: такі образи розкривають порухи душ( людини:

Десь надходила весна... — Я сказав i- щи весна!

Сизокрилими голубками

У куточках на вустах

їй спурхнуло щось усмішками —

Й потонуло у душі...

( «Десь надходила весна,..») Пейзажно-інтимналірика книжки напрочуд національна: в ній повнокровно буяє саме українська природа — жита, луки, гаї, змальовані здебільшого у весняну квітучу пору, особливо коли йдеться про зародження чи розквіт найсвітліших людських почуттів. З небагатьох мікрообразів вимальовується виразна живописна картина: Квітчастий луг і дощик золотий, а в далині, мов акварелі, — примружились гаї, замислились оселі...(«Квітчастий луг»).

Так написати може тільки поет, обізнаний з таємницями малярства: Тичина виявив себе і на цій ниві мистецтва. Його поетичні образи позначені метафоричністю й асоціативністю саме в дусі українського художнього мислення. У Тичини горять світи, біжать світа музичною рікою; Де він гуде — із далеку. Думки пряде над нивами. Над нивами-приливами, купаючи мене, мов ластівку; Гасне день, облітає, мов мак; Гей, над дорогою стоїть верба, дзвінкі дощові струни ловить; День біжить, дзвенить-сміється, перегулюється. Якмитець новатор, поет творчо використовує досвід європейської поезії, сам шукає нові виражальні й зображальні засоби. Тоді у створенні художньої картини важливу функцію відіграє символічно імпресіоністична образність. Так, образ дощу окреслюється такими асоціаціями, як Л на воді в чиїйсь руці гадюки пнуться; Війнув, дихнув, сипнув пшона] і заскакали горобці; Спустила хмарка на луги мережані подолки. А чарівна картина згасання дня передається образом Коливалося флейтами там, де сонце зайшло (ж Пастелі»).

Ви знаєте, як липа шелестить...

Ви знаєте, як липа шелестить

Ви знаєте, як сплять старі гаї? -

У місячні весняні ночі? —

Вони все бачать крізь тумани.

Кохана спить, кохана спить,

Ось місяць, зорі, солов'ї —

піди збуди: цілуй їй очі,

«Я твій», —десь чують дідугани.

Кохана спить...

А солов'ї!

Ви чули ж бо: так липа шелестить.

Та ви вже. знаєте, як сплять гаї!

5. Виявіть засоби мовного втілення настроїв людини через образи природи у збірці «Сонячні кларнети» П.Тичини. Прочитайте вірш напамять «Ви знаєте, як липа шелестить…»

Перша поетична книжка Павла Тичини, що вийшла друком 1918 р,, отримала назву «Сонячні кларнети». Образ-символ сонячних кларнетів якнайкраще втілює сутність індивідуального стилю молодого Тичини. Ним поет підкреслював сонячно-музикальний характер своєї творчості, вказував на синтез у ній животворного сонячного тепла і світла з музичними ритмами,Всесвіту, що єднають людину з природою в найуніверсальнішомуїі значенні. «-Душа моя сонця намріяла»,— освідчується Тичина, і цей образ як наскрізний у поезіях збірки є ключем для розуміння самобутності його стилю.

Під впливом вірша Миколи Вороного «Блакитна панна» з'явилася поезія «Арфами, арфами ...», і все ж є багато відмінного між цими творами. У Миколи Вороного наявний зовнішнії"! опис Весни, яка лине вся в прозорих шатах, у серпанках і блаватах; вона нагадує «Блакитну панну». Тичина ж пройняв твір весняною, урочистою, сонячною мелодією, знайшов вишуканий ■ритмічниймалюнок. Затонкимспостереженнямлітературознавця, «Арфами, арфами» — ніби рука музиканта двічі плавно торкнулась струн, і вони обізвались далеким, тремтливим, ледь чутним звучанням. А потім вже у швидкому темпі: Золотими, голосними обізвалися гаї Самодзвонними...

Усі чотири строфи цієї поетичної перлини наснажені світлим оптимістичним пафосом радості зустрічі з весною. Емоційність настрою забезпечується самобутнім ритмічним ладом, вишуканістю строфічної побудови, яскравою метафоричністю, «дзвоном» асонансів й алітерацій.

Стану я, гляну я —

Скрізь поточки, як, дзвіночки, жайворон як золотий

З переливами:

Йде весна

Запашна.

Квітами-перлами

Закосичена.

Світла, ніжна гармонія барв і звуків, настрій трепетної мрійливості, бентежне очікування нового, невідомого характеризують й інші поезії книжки — «Закучерявилися хмари», «Гаї шумлять», «Десь надходила весна», «Цвітв моєму серці», «Не дивися так привітно». Вони запам'ятовуються не тільки музичністю, а й живописністю, причому мелодійність органічно єднається з колористикою. А головне: такі образи розкривають порухи душ( людини:

Десь надходила весна... — Я сказав iQ- щи весна!

Сизокрилими голубками

У куточках на вустах

їй спурхнуло щось усмішками —

Й потонуло у душі...

( «Десь надходила весна,..») Пейзажно-інтимналірика книжки напрочуд національна: в ній повнокровно буяє саме українська природа — жита, луки, гаї, змальовані здебільшого у весняну квітучу пору, особливо коли йдеться про зародження чи розквіт найсвітліших людських почуттів. З небагатьох мікрообразів вимальовується виразна живописна картина: Квітчастий луг і дощик золотий, а в далині, мов акварелі, — примружились гаї, замислились оселі...(«Квітчастий луг»).

Так написати може тільки поет, обізнаний з таємницями малярства: Тичина виявив себе і на цій ниві мистецтва. Його поетичні образи позначені метафоричністю й асоціативністю саме в дусі українського художнього мислення. У Тичини горять світи, біжать світа музичною рікою; Д^він гуде — іздалеку. Думки пряде над нивами. Над нивам й приливами, купаючи мене, мов ластівку; Гасне день, облітає, мов мак; Гей, над дорогою стоїть верба, дзвінкі дощові струни ловить; День біжить, дзвенить-сміється, перегукується. Як митець, новатор, поет творчо використовує досвід європейської поезії, сам шукає нові виражальні й зображальні засоби. Тоді у створенні художньої картини важливу функцію відіграє символічно імпресіоністична образність. Так, образ дощу окреслюється такими асоціаціями, як Л на воді в чиїйсь руці гадюки пнуться; Війнув, дихнув, сипнув пшона] і заскакали горобці; Спустила хмарка на луги мережані подолки (<• Дощ»). А чарівна картина згасання дня передається образом Коливалося флейтами там, де сонце зайшло (ж Пастелі»).

Ви знаєте, як липа шелестить...

Ви знаєте, як липа шелестить

Ви знаєте, як сплять старі гаї? -

У місячні весняні ночі? —

Вони все бачать крізь тумани.

Кохана спить, кохана спить,

Ось місяць, зорі, солов'ї —

піди збуди: цілуй їй очі,

«Я твій», —десь чують дідугани.

Кохана спить...

А солов'ї!

Ви чули ж бо: так липа шелестить.

Та ви вже. знаєте, як сплять гаї!

6. Розкрийте майстерність Івана Карпенка-Карого як драматурга (на прикладі п’єси «Хазяїн»).

Розмірковуючи про внесок Карпенка-Карого в скарбницю української культури, Снмон Петлюра писав, що драматургічна творчість цього письменника «була реальною частиною життя нашого народу, його інтересів, його психології й широкого комплексу вподобань, — живим одбитком живого життя». Карпенко-Карий першим в українській драматургії виступив За межі шаблону — «отієї етнографічної, з неодмінним коханням у центрі, драми й дав початки серйозної комедії».

Найбільшою глибиною узагальнень і мистецькою довершеністю з-поміж інших творів драматурга визначається комедія «Хазяїн». Гостру зброю сатири в цій п'єсі Карпенко-Карий спрямовує проти нестримного потягу до збагачення, замислюється над такою вічною проблемою, як людське щастя й багатство. Мотив боротьби за щастя, на думку Сергія Ефремова, є взагалі провідним у творчості драматурга. «У боротьбі за щастя, за отой нерв людських змагань, людина тільки за себе саму й дбає і, не вагаючись, свідомо топче під ноги все, що стоїть їй на шляху до мети, добуваючи собі задоволенням чужою працею, чужим безталанням»,— пише дослідник, покликаючнсь на слова одного з персонажів Карпенка-Карого: «На безталанні одного виростає щастя другого». Комедія «Хазяїн» — це нова ілюстрація вічної людської проблеми.

Головний герой п'єси мільйонер Пузир так і не купив на свої мільйони щастя. Адже його життєві принципи зазнають краху: хижацькі методи господарювання спричиняють бунт робітників; дочка має намір вийти заміж, не рахуючись з волею батька; за участь у злочині його притягають до відповідальності, а невпинна зажерливість призводить до трагічного кінця. Пузир став жертвою своїх мільйонів і у двобої за щастя з долею й людьми зазнав поразки. Проте цей висновок — не програмове гасло, не декларація письменника, він — наслідок багатолітніх спостережень за життям, результат філігранної роботи художника-драматурга у створенні цілої галереї сатиричних образів, картин, ситуацій.

У центрі драматичної дії п'єси «Хазяїн» — грошові пристрасті капіталістичного світу, страждання без жодної іншої мети, страждання для страждання, як зауважував сам автор у листі до сина. Основним об'єктом зображення послужило хазяйське колесо мільйонера Пузиря, яке одних даве, а другі проскакують. У його круговерть підхоплені і хазяї, господарі життя (Пузир, Золотницький), і їхні підручні, деморалізовані слуги капіталу (Ліхтаренко. Феноген, Маюфес), і чесні дурні, що не можуть прижитися в царстві хижаків (Зозуля), і «дешеві робітники», які врешті-решт протестують, пробують, хоч і марно, боротися з непереможним наступом капіталу.' ,

Надзвичайно ретельно автор простежує весь механізм хазяйського колеса, закони, логіку й філософію життя тих, хто його обертає, найяскравіше змальовуючи світ хижаків-власників. У цьому світі, як показує письменник, усе продається, навіть інтереси ближнього; все тримається на розрахунку, на голому грошовому інтересі, на шахрайстві й здирстві. Автор викриває хижацьку сутність мільйонера, ділка плутократа, який йшов за баришами наосліп, штурмом кришив направо і наліво, плював на все і знать не хотів людського поговору. Він обмане, обікраде, заріже, ограбить, чортові душу продасть — аби гроші!

Проте драматург показує Пузиря не лише в темному світлі. Є в його поведінці, характері й те, що приваблює, чому не можна не симпатизувати. Це насамперед працьовитість, саме та селянська вроджена працьовитість, що (і допомогла Пузиреві на перших порах стати хазяїном з середнім достатком. «Ми тридцять п'ять літ працювали, сильно працювали», — говорить дружина Пузиря. Сам же Пузир себе молодшого так само пам'ятає тільки в роботі: «Я' сорок літ недоїдав, недопивав, недосипав, правію моєю обкипіла кожна копійка...». І Феноген як права рука хазяїна відзначає його особливу, ревну працьовитість: «...Весь місяць був біля отар, жив в курені, на дощі — таких хазяїнів мало світ родить», і не тільки тому визнає Феноген за Пузирем силу, що той вміє нарощувати оберти хазяйського колеса, а й за його неймовірну працездатність, непритлумлену в основі своїй селянську вдачу.

Останнє найвиразніше проступає у сцені., коли Пузир милується вівцями. Він звертається до них, як до дорогих, любих серцю істот: «Вирі, бирюшечки, бирічки». Хворий Пузир турбується не про себе, а про покалічених істот, бо йому шкода худоби. Саме так, найперше шкода худоби, а вже потім втрати реальних грошей. Отже, те не все, що перейняв Пузир від селянського роду, він розгубив і втратив у гонитві за наживою, за голою матеріальною вигодою, бо ж тільки справжній хазяїн так дбайливо, турботливо може ставитися до худоби. А тому ні в цій сцені, ні в самій назві п'єси немає іронії, а є визнання за Пузирем його хазяйської сили, об'єктивної цінності його як фігури, без якої процеси капітанізації українського села неможливі. Цей висновок поглиблюється й такими рисами мільйонера з селян, як поміркованість, тверезість мислення (згарячу не придумаєш, що його робити. Перше всього треба заспокоїться); усвідомлення того, то за справу треба братися тоді, коли на ній розумієшся. Так, на пропозицію стати одним із засновників «саханого заводу» Пузир відповідає: «Яцього діла не знаю, а коли не знаєш броду — не лізь прожогом в воду!» Вінділовий, конкретний, має цілеспрямований розум, але всі якості його натури поставлено на службу лише одному — збагаченню заради збагачення. Власне, через отой деструктивний бізнесьменський азарт Пузир не втримався на позиції господаря життя, бо безглуздо загубив і своє власне. Такий фінал п'єси не виключає, одначе, іншого розвитку подій. Адже той з пузирів і калиток, хто спланує своє життя по-іншому, і дітей в гімназіях вивчить, і сам цивілізується, скине смердючий халат і кожух, поставить собі на службу всіх і вся, навіть облагородить свою грубу й хижу натуру, ставши однією з крупних фігур капіталістичного світу. Приймати чи не приймати такий висновок — справа читача, але думати над ним треба, тим паче, щодо таких роздумів навертає і сам І. Карпенко-Карий.

7. Визначте внесок Івана Франка як письменника, громадянського діяча, перекладача і вченого.

Ще 1940 р. Микола Бажан образом могутнього дуба, який вкоренився на карпатських узгір'ях і не зламався під ударами стихії, хоч було йому «важко зростати, міцніти й цвісти», яскраво передав життєвий подвиг великого українського письменника:

Я бачу й дивуюсь. Радіючи, я пізнаю

В нагірному дубі твою незабутню й єдину.

Твою міцнотілу, уперту подобу твою.

Карпатський поете, ковальський прославлений сину!

Називаємо його Каменярем, який прокладав рідному народові шляхи в краще майбутнє, називаємо титаном праці, що високо підніс українське слово. В його особі щасливо поєдналися великий письменник, глибокий учений гуманітарій, активний громадський діяч. Жив і працював в ім'я народу і для народу. Творча спадщина цього Велета Духу справді вражаюча — чотири тисячі праць! І то за умов постійних житейських негараздів, злиднів і нестатків, за умов активної громадської діяльності й переслідувань упередженої влади.

Як зазначають дослідники, Іван Франко — один із небагатьох у світі авторів, який вільно писав трьома-мовами (українською, польською, німецькою), а перекладав з 14 мов. Літературну діяльність він розпочав 1868 р. Серед найбільш відомих творів— вірші «Каменярі» (1878), «Вічний революціонер» (1880), «Не пора, не пора...» (1880, згодом став одним із національних гімнів); поема «Мойсей» (1905), повісті «Бориславсміється» (1881). «Захар Беркут» (1883), «Основи суспільності» (1895), «Для домашнього вогнища» (1897) «Перехресні стежки» (1900); драма «Украдене щастя» (1893), казка-поема

для дітей «Лис Микита- і 1890). За життя Франка було видано де кілька збірок його літературних творів— поетичні збірки «З вершин і низин» (1887)«Зів'яле листя» (1896), «Мій Ізмарагд» (1897), «із днів журби» (1900) та збірки оповідань — «Галицькі образки» (1885), «У поті чола» (1890).

Літературна спадщина Франка визначаються новаторськими рисами, як-от; звільненням од описовості, побутовизму, моралізаторства, псевдоромантики, що продовжували існувати ще й у творах останніх десятиріч XIX ст. Своєю поезією, прозою, драматургією він збагатив український класичний реалізм, підніс нашу літературу на новий, якісно вищий ступінь. Його творчість була підпорядкована високим завданням розвитку соціальної та національної самосвідомості українського народу.

Франко зробив вагомий внесок у розширення і збагачення суспільно-психологічної та філософсько-моральної проблематики нашої літератури. З його творів постав образ соціально активного героя, органічно пов'язаного своєю діяльністю із змаганнями широких народних мас. Показ визрівання, нехай повільного й суперечливого, самосвідомості, людської і національної гідності представників різних соціальних верств — один із вагомих здобутків Франкової творчості.

Впадає в око піднесення письменником духовного, морального потенціалу людини, його увага до духовного відродження і громадського самовизначення особистості, філософсько-психологічне осмислення її ролі в житті, її наполегливе, часто драматично-трагічне шукання щастя.

Саме ці якості Франкової творчості, постійні художні пошуки письменника й визначають місце його спадщини в національній і всесвітній літературі.

У 50-томному зібранні творів Франка 18 томів відведено вибраним працям ученого у царині теорії й історії літератури, літературної критики, фольклористики, етнології.

Ідучи від художньої практики найвизначніших європейських письменників, творчо опрацювавши досягнення естетичної думки, Франко обгрунтував концепцію наукового реалізму. Вчений вважав, що література має художньо досліджувати дійсність у різних параметрах. Письменники повинні орієнтуватися в найновіших досягненнях наук про людину і суспільство. Тільки тоді література зуміє осмислити провідні тенденції розвитку людства, з'ясувати істотні взаємини між особистістю і суспільством. У завдання митця входить всебічне вивчення внутрішнього життя людини, виявлення здорових начал народної моралі й етики, світовідчування і. світосприймання народу.

Франко аналізував"найвидатніші явища всесвітнього письменства, проводив паралелі між творами наших митців і здобутками в інших літературах. У розвитку українського літературознавства важливу роль відіграли його теоретичні праці «Література, її завдання і найважніші ціхи», «Влада землі в сучасному романі», історико-літературні огляди «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 p.», «З остатніх десятиліть XIX віку» та інші.

Вчений не обминув жодного більш-менш помітного імені в українській літературі, сказав про багатьох українських письменників вагоме слово, визначив їх місце в літературному житті, в історії письменства взагалі. Його перу належить понад ЗО розвідок про Тараса Шевченка, нариси про Михайла Старицького, Лесю Українку, Володимира Самійленка та інших письменників.

У літературознавчій спадщині Франка помітне місце належить численним студіям з проблем розвитку художнього слова в різних країнах Європи — від античності до початку XX ст. Серед них «Гомерова "Одіссея"», «Антігона», «Драматична дія Софокла», «Еміль Золя, його життя і писання», «Олександр Герцен», «Юліуш Словацький і його твори» та інші.

І сьогодні зберігають наукове значення Франкові праці з фольклористики та етнології. Серед них двотомні «Студії над українськими піснями», «Байка про вужа вдомі», «До історії українського вертепу XVIII в.», «Життя і побут сучасного селянина на Вкраїні і у Франції».

Багатогранна літературно-художня й наукова творчість Франка — окраса національної класики.

8. Визначте історичний шлях нації та долю її провідників за поемою «Мойсей» Івана Франка.

Великий Каменяр, Титан Праці, Велет Духу — такі урочисто-піднесені епітети з дитинства прикладаємо до імені Івана Франка, як правило, не замислюючись над їхнім змістом. Та раптом натрапляємо на спогад, залишений Михайлом Коцюбинським: «У своїй убогій хаті сидів він за столом босий і плів рибацькі сіті, як бідний апостол. Плів сіті й писав поему "Мойсей". Не знаю, чи попалася риба в його сіті, але душу мою він полонив». І тоді зовсім по-іншому сприймаємо високі літературознавчі оцінки Франкової діяльності. Бо починаємо бачити за пишними фразами людину — фізично слабку, часом — без настрою, хвилинами — розлючену, на мить — розчаровану, колись — щасливу чи просто втомлену... Відтак починаємо розуміти, що насправді мається на увазі, коли говорять: «Нема, певне, тієї ділянки літературної, до якої б не докладав Франко рук своїх, якої б не збагатив своєю працею. І скрізь він визначався з гурту своїм-яскравим талантом та кипучим темпераментом; скрізь ставив рідний народ підставою своєї діяльності, добро народне — метою, розум, науку — шляхом до мети». Отож почесне звання для Івана Франка — свідомий вибір, важкий хрест і мука. Чи не найяскравішим свідченням цього є філософська поема «Мойсей».

Дослідники літературної творчості Івана Франка справедливо вважають цей твір вершиною в поетичному доробку майстра. Концентрація в ньому історіософських та етичних ідей, особистісних переживань і настроїв така, що дозволяє без будь-яких Застережень зарахувати його до найвищих здобутків людської цивілізації. Прикметно, що, попри високий ступінь філософських узагальнень, поема ідейно й тематично залишається напрочуд конкретною — і своїм змістом, і втіленими думками вона безпосередньо стосується долі українського народу.

За жанром «Мойсей» — ліро-епічна філософська поема. Саме глибоким філософським змістом вона наводить на роздуми про місце окремо взятої людини в житті народу, про роль кожного народу в історії світової культури загалом. Поет проводить свого героя тими шляхами сумнівів і сподівань, боротьби з собою й навколишнім світом, які в пошуках істини пройшов сам.

У поемі «Мойсей» Франко використав біблійну легенду про пророка Мойсея, який сорок років, переборюючи нелюдські муки й страждання, вів єврейський народ до землі обіцяної. Але темні маси, спровоковані ворогами Датаном й Авіроном, прогнали свого проводиря й лише після його смерті зрозуміли суть ворожої агітації. Очолені молоддю, вони розправилися-з провокаторами, обрали собі вождя з народу— конюха Егошуа –І— і продовжили свій нелегкий шлях, бо щасливе майбутнє було вже близько.

Образ біблійного пророка Мойсея з'являється у творчості Івана Франка не випадково. У свідомості поета мотив пророчої самозреченості визрів давно. Відгомін його знаходимо ще у віршах збірок «З вершин і низин», «Мій Ізмарагд». Сам Франко в передмові до одного з видань свого твору писав: «Основною темою поеми я зробив смерть Мойсея як пророка, не признаного своїм народом. Ся поема в такій формі не біблійна, а моя власна, хоч і основана на біблійному оповіданні». Отож очевидно, що Мойсей як провідник народу, борець за свободу й збереження високих духовних цінностей нації був для поета психологічно близьким, а біблійна тема осмислювалася й відтворювалася ним на національному грунті, з урахуванням історії та психології рідного народу. У цьому яскраво переконує знаменитий пролог до твору

Народе мій. замучений, розбитий,

Мов паралітик той на роздорожжі.

Людським презирством, ніби струпом вкритий,

Твоїм будущим душу я тривожу1. Отже, поставлені найболючіші питання: бути чи не бути, залишитися гноєм під ногами завойовників, « тяглом у поїздах їх бистроїзних» чи здобути незалежну державу, звільнитись від рабства? Як у вирі, клекотять у «Пролозі» супротивні почуття. Тут і картання народу за його пасивність і покірність. Є в ньому й осуд, обвинувачення і суд ворогів, що «зрадою й розбоєм» скували український народ і заприсягли на вірність.

Багато питань ставить автор славнозвісної поеми, але всі вони — риторичні. Бо відповідь відома й поету, й народу українському, який ніколи не змириться з таким становищем. Адже не задарма «стільки серць горіло» найсвятішою любов'ю до України. Адже й у слові українському:

І сила й м'якість, дотеп і потуга

І все, чим може вгору дух піднятися. Якщо перша частина «Прологу» зболена, то друга має бадьору, впевнену інтонацію. Уже немає й сумніву, що рабство дочасне, що час визволення й суверенності України неминучий:

Та прийде нас, і ти огнистим видом

засяєш у народів вольних колі,

Труснеш Кавказ, вбережешся Бескидом,

Покотиш Чорним морем гомін волі,

І глянеш, як хазяїн домовитий.

По своїй хаті і по своїм полі. Святослав Гординський порівнював «Пролог» Івана Франка з найкращими віршами Шевченка. Дослідник, зокрема, писав: «І звідси, з прологу поеми, його голос сягає вершин, незнаних від часів Шевченка. Він показує візію змученого народу, паралітика на роздоріжжі, що, проте, призначений повстати силою свого Духа і стати господарем України... і зайняти належне місце в колі інших народів».

Уособленням цієї ідеї виступає образ Мойсея, який у Франковій поемі заповідає своєму народові «печать Духа», що має завдання вести його крізь століття. Але трагічна доля пророка: він помирає напередодні досягнення мети, майже дійшовши до «пречудової долини», але не ступивши на неї.

Якби знав, як люблю я тебе!

Як люблю невимовно! ""Ти мій рід, ти дитина моя,

Ти вся честь моя й слава,

В тобі дух мій, будуще моє,

І краса, і держава... Останні слова Мойсея, звернені до народу, — це пристрасний монолог пророка, не визнаного народом, якому він віддав своє життя. Тут, як і в пролозі, відчувається не тільки біль поета, а і його надія, віра в майбутнє України, її державність. Задля досягнення цих святих ідеалів не жаль поетові нічого.

Смерть Мойсея повернула його народові втрачений ідеал. З легковірного натовпу він, власне, стає народом, єдиним у своїх прагненнях.

Глибина та багатовимірність образу Мойсея підносить його до найскладніших — так званих вічних образів світового мистецтва, кожен з яких є своєрідним іспитом для митця: не будь-кому, хто у своїй творчості торкається їх, вдається сказати світові щось нове. Долі Івана Франка позаздрив би не один художник: у свідомості багатьох поколінь українців поет навіки поєднався з постаттю Мойсея, перебравши на себе його велич. «Мов велетень духа — Мойсей, — писав про Франка Сергій Єфремов. —. він не увійшов до. Землі обіцяної, на самому її порозі впавши, але як Мойсей же, буде він довго духовним ватажком свого народу, —

Я Ж весь вік свій, весь труд тобі дав

У незломнім завзяттю, —

Підеш ти у мандрівку століть

Змого духа печаттю. Франкового духа печать справді-бо не зітреться з письменства та взагалі з культури українського народу».

9. Розкрийте, у чому, на вашу думку, полягає трагедія роду й народу в романі «Вершники» Юрія Яновського.

«Вершники Юрія Яновського стали визначним явищем в літературі XX століття. У цьому невеликому за обсягом творі, що складається з восьми сюжетно завершених новел, подається широка картина громадянської війни в Україні, коли лютували шаблі, січі були запеклі й нещадні, воля билася з неволею, правда з кривдою. Український народ знищував сам себе під прапорами класових протистоянь. Гинули бійці на фронтах громадянської війни — гинув, розпадався рід. Це трагедія народу, держави.

Мотив руйнування людського роду яскраво розкривається вже в першій новелі роману. Назва новели «Подвійне коло» має символічне значення: історія розвивається «по спіралі», позаяк народ наш вже знав трагедію, коли зрада роду стає зрадою батьківщині. Проте історія не навчила українців. У степу під Компаніівкою зійшлися в бою армійські загони різних політичних поглядів. І рідні брати Андрій, Оверко, Панас, Іван і Сашко — сини чесного рибалки Мусія Половця — виявилися представниками різних, непримиренних, груп. Брати стали ворогами, воюють один проти одного. Рід розпадається, руйнуються самі основи життя, і як наслідок — не ріки крові розлились, а море, огненне море... Лютували шаблі, і коні бігали без вершників, і Половці не пізнавали один одного.

Кожен із братів Половців по-своєму бореться за майбутнє України, відчуває свою правду, але ніхто з них не хотів розуміти іншого, вважаючи себе вершителем долі всіх. І захищаючи свої інтереси, свою правду, брат піднімає руку на брата. По черзі летять на землю головні денікінця Андрія, петлюрівця Оверка, махновця Панаса. Непереможним залишається тільки більшовик Іван, що цілком узгоджувалось з розвитком післяреволюційної історії. І в кожному випадку переможений перед смертю згадує мудрі слова батька Половця: «Тому роду не буде переводу, де браття милують згоду». Та не слухає цих слів переможець, тлумачить їх відповідно до своїх політичних поглядів.

Для офіцера-монархісіа Андрія існує тільки «мать Росія», ніякої України він не визнає. Оверко, навпаки, бореться за самостійну і незалежну Україну, хоче, щоб український народ був сам творцем своєї долі, а не рабом в «єдиний і невідємний». За зраду Україні Оверко засуджує брата на смерть.

Коли Андрій нагадує батькові слова про святість роду, Оверко відповідає: «Рід — це основа, а найперше держава, а коли ти на державу важиш, тоді рід хай плаче, тоді брат брата зарубає...». Для Оверка держава дорожча від родинних зв'язків з Андрієм, він переконаний, що рід переведеться, держава стоятиме. Трагедія Андрія і Оверка в тому, що вони обидва не праві. Андрій не розуміє значення незалежної держави для роду Половців, а брат не бореться за збереження роду, без якого держава існувати не може. Оверко навіть не пробує переконати Андрія перейти на його бік, щоб збільшити тим самим кількість борців за незалежну Україну. При зустрічі з махновцем Пана¬сом Оверко докоряє йому за байдужість до долі української держави: «...ненька Україна кривавими сльозами плаче, а ти гайдамачиш по степах із ножем за халявою». Засуджений Панасом на смерть, він і сам згадує батькову науку. Та не замислився над мудрими словами брат, який проповідував вольницю: «Рід у державу вростає, в закон та обмеження, а ми анархію несемо на плечах, нащо нам рід, коли не треба держави...». Саме в цьому криється трагедія Панаса, який нічого не може дати рідній землі, крім крові і грабунків. Та душа анархіста ще не зовсім спустошена: він усвідомлює свою вину за братову смерть» і хоронить Андрія та Оверка: «Хай не кажуть, що я рід зневажив». Наступний бій відбувається між махновцями і червоними кіннотниками на чолі з більшовиком Іваном Половцем, що служить революції, інтернаціоналізму. Іван упевнений, що тільки їхня правда несе щастя людям, і закликає полонених махновців ставати поруч битися за правду бідних. В той же час Іван виявив більшовицьке ставлення до непокори. Коли частина полонених відмовилася стати до червоних лав і почала тікати з поля бою, він наказав приготувати кулемет і прикінчити всіх. Цей вчинок вразив навіть запеклого анархіста. Панас зрозумів, що від червоних не можна сподіватись милості, та все ж звертається до Івана: «...тут вже двоє загинуло, а тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду». Слова ці мали на меті збентежити брата-більшовнка, розворушити в його душі милосердя. Та Іван відповів: «...рід розпадається, а клас стоїть...». З більшовицької точки зору братовбивство відбувалось тому, що брати були хоч і одного роду, та не одного класу.

У невеличкій новелі Юрій Яновський майстерно розкриває причини соціального вибору кожного з братів, побіжно вказуючи, де набрався монархічного духу Андрій, націоналістичного — Оверко, анархістського — Панас, більшовицького — Іван. А суть свою брати Половці ВИЯВЛЯЮТЬ У нещадній січі на бойовищі, де вирішувалась доля роду Половців і самої України. Письменник переконує, що в тій січі немає справжнього переможця, бо гине рід перед силою інтересів класових. Навіть сама природа дощовими сльозами, що течуть по обличчях бійців, оплакує цю страшну загибель родини, ридає зливою над трагічною долею дітей України. Якби з'явилась на полі бою стара Половчиха, то плакала б над кожним із своїх синів, і її надкласові сльози були 6 однаково солоні. Мати оплакувала б загибель свого роду. Гак Мати-Україна кривавими сльозами плаче над своїми загиблими дітьми. Тож трагедія роду Половців — у братовбивчій громадянській війні.

Своїм романом Юрій Яновський підкреслює, що без єдності, взаєморозуміння, без пошани до свого роду неможливо досягти бажано? мети. Письменник застерігає нас від розбрату. Тільки національне єднання, тільки громадянський мир забезпечать Україні щасливе майбутнє.

10. Проаналізуйте засоби народного втілення проблеми українізації в комедії «Мина Мозайло» Миколи Куліша.

I. "Мина Мазайло" - одна з кращих п'єс М. Куліша. (1928 року М. Куліш написав п'єсу "Мина Мазайло", в якій порушив мовну проблему. М. Куліш був закоханий у красу, емоційність, виразність української мови і намагався боротися за її подальший розвиток.)

II. Комедія "Мина Мазайло" - "філологічний водевіль" на тему українізації і русифікації 1920-х років.

1. Мовна проблема в комедії. (Твір М. Куліша висвітлює проблеми русифікації України, яку у 1920-х роках більшовицькі ідеологи намагалися прикрити так званою "українізацією". П'єса написана на матеріалі, який був характерний для Харкова 1920-х років, відбиває говірку Харківщини тих часів. П'єсу називають ще й "філологічним водевілем", бо в ній багато уваги приділено слову.)

2. Художнє відтворення проблеми українізації в комедії. (Головний герой Мина Мазайло з комічною цілеспрямованістю намагається змінити своє прізвище на російське, більш благозвучне. Цим він сподівається підвищити своє службове становище, здобути авторитет серед службовців. Мина - перевертень, який хоче зректися не тільки рідної мови, а і свого національного "я". Герой бере уроки російської мови, намагається всю родину позбавити права розмовляти українською мовою, що і призводить до гострого, конфлікту в родині. Частина - за українізацію (син Мокій, дядько Тарас), а частина - за русифікацію (тьотя Мотя, Рина).)

3. Розв'язка конфлікту п'єси. (Коли Мина дочекався, що йому змінили прізвище з Мазайла на Мазєнін, то його звільнили з роботи за "систематичний опір українізації". Отже, кар'єра, якої прагнув Мазайло стала недосяжною.)

4. Мокій - носій поглядів М. Куліша щодо української мови. (Мокій захоплюється українською мовою, її красою, милозвучністю, словниковим багатством. Він намагається це довести й іншим членам родини. Однак їх міщанський світогляд у всіх гріхах обвинувачує мову.)

III. Актуальність п'єси "Мина Мазайло" М. Куліша. (М. Куліш художньо правдиво показав у п'єсі мовні конфлікти 20-х років XX століття, наголосивши на необхідності відродження української мови, українського менталітету, боротьби за розвиток нашої мови, бо в цьому вбачав запоруку культури і освіченості українців, збереження власної і національної гідності і самосвідомості.)

Художнє відтворення проблеми українізації у комедії "Мина Мазайло" Миколи Куліша.

Один із кращих творів Миколи Куліша "Мина Мазайло" висвітлює проблеми русифікації України, яку у 20-х роках більшовицькі ідеологи намагалися прикрити так званою українізацією. Українізація "зверху" не означала серйозних намірів щодо відновлення повноправного функціонування української мови та формування національної свідомості. За роки тотальної русифікації пересічний українець-міщанин загубив почуття приналежності до своєї нації, потребу користуватися рідною мовою. Типовим представником такого міщанина-безбатченка у комедії М. Куліша є Мина Мазайло. Як тягар і сором герой носить власне прізвище. Він байдужий до свого родоводу і до походження прізвища - Мазайло. Для Мини воно звучить занадто по-українськи, і в цьому полягає почуття меншовартості, Саме тому герой комедії вирішує змінити прізвище. Він також шукає вчительку, яка навчила б його правильно говорити "по-руському". У той же час, коли Мина задумується над кращим варіантом свого майбутнього прізвища (Сіренєв, Розов, Тюльпанов, Алмазов, Мазєзін), син його, Мокій, хоче відтворити повну форму родового прізвища Мазайло Квач. Навколо цього і зав'язується сімейний конфлікт комедії.

Усе життя Мазайло відчував утиски і погорду у зв'язку зі своїм прізвищем:

- Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регіт взяли. Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гуляти - Мазайло! За репетитора не брали - Мазайло! На службу не приймали - Мазайло! Од кохання відмовлялися - Мазайло!..

У наскрізь саркастичній тираді нарікань героя, на жаль, закладена гірка правда довготривалої зневаги до всього українського, національного. Тому українізацію 20-х років Мина Мазайло й розцінює по-своєму: "Це спосіб робити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади". Усвідомлення такого повороту українізації (іншого він і не припускає) спонукає Мину вперто брати уроки у Баронової-Козино та неодмінно міняти прізвище. Справа дійшла до того, що все українське сприймається ним не тільки як чуже, але як і вороже:

- І це як я підходив до загсу - думалось: а що, як там сидить не службовець, а українець? Почує, що міняю, так би мовити, його українське - і заноровиться. На зло тобі заноровиться.

У такому ході думок відчувається серйозна трагедія народу, для якого перекинчики і відступники - не поодиноке явище. Зневажливо ставиться до всього українського, у тому числі до свого прізвища, дружина Мазайла - Килина та його дочка Рина. Міщаночка Уля ховається за прізвищем Розсохина (хоч справжнє прізвище Розсоха). Та перевершує всіх у своїй ненависті до всього українського тьотя Мотя з Курська. Побачивши на вокзалі напис українською мовою "Харків", вона з розпачем і обуренням запитує: "Навіщо ви нам іспортілі город?" На проблеми тогочасної українізації тьотя Мотя дивиться як на явище тимчасове.

Під знаком "укр. мови" розвивається сюжетна лінія Мокія і Улі. На думку Мокія, Улі необхідно вивчити рідну мову вже тому, що у неї і прізвище, і зовнішність (тут беруться ним до уваги "очі, рот, стан") - все українське. І наполегливий хлопець домагається цього. Використавши засіб паралельної дії, М. Куліш показує розучування Миною "Сінокос" з учителькою "правильних проізношеній" й українського "Під горою над криницею" Мокієм та Улею, чим посилює ефект комедійності. Отже, Уля не виконала прохання Рипи: закохати в себе Мокія і сприяти тому, щоб він зрікся своєї "укр. мови". Вплив виявився зворотнім. Ставлення автора комедії до образу Мокія не є однозначним; з одного боку, М. Куліш іронізує над його захопленням політикою українізації, а з іншого - драматург значною мірою втілює у ньому своє розуміння важливості мовних проблем. Адже не може не приваблювати турбота Мокія про кожне слово, "щоб не пропало".

З обуренням ставиться до шовіністичної політики в Україні дядько Тарас: "Тільки й слави, що на вокзалі "Харків" написано, а спитаєшся по-нашому - всяке на тебе очі дере... Всяке тобі штокає, какає - приступу немає". Суть офіційної українізації дядько Тарас виводить із гіркого власного досвіду: це спосіб спочатку виявити, а потім знищити усіх українців. На жаль, його слова стали пророчими.

Таким чином, справжню суть українізації М. Куліш розкрив через ставлення до неї персонажів п'єси "Мина Мазайло".

11. Проаналізуйте поетичну драму «Зівяле листя» Івана Франка, історія написання, спектр любовного пояуття, образ ліричного героя, особливості поетичної форми. Прочитайте напамять вірш «Чого являєшся мені..».

Поетична драма «Зів'яле листя» побачила світ 1896 року. До неї ввійшла інтимна поезія, що створювалася впродовж попередніх десяти років і певною мірою відбивала віддалені в часі моменти особистого життя автора. Водночас твори книжки є глибоким аналізом найінтимніших почуттів і переживань людини взагалі, що єднає Франкову збірку з аналогічними творами -всесвітньої поезії — сонетами Данте й Петрарки, лірикою Гейне й Шевченка. Перевидаючи збірку в 1911 р.. Франко зазначив, що «Зів'яле листя» — це книжка ліричних віршів, «найсуб'єктивніших із усіх, які появилися у нас від часу автобіографічних поезій Шевченка, та притім найбільш об'єктивних у способі малювання складного людського чуття». Таку саму оцінку ще раніше висловив Михайло Коцюбинський, назвавши книжку визначним явищем лірики: «Це такі легкі, ніжні вірші, з такою широкою та маю почуття і розуміння душі людської, що, читаючи їх, не знаєш, кому оддати перевагу: чи поетові боротьби, чи поетові-лірикові, співцеві кохання і настроїв».

Поезії збірки передають складний перебіг внутрішнього життя закоханої людини — від зародження почуття до його краху, причому здійснюється це через самоаналіз ліричним героєм своїх переживань. Так розкривається глибоке почуття людини, передаються її страждання. Головний мотив, який об'єднує всі твори книжки, — це кохання до жінки, яка не захотіла відповісти взаємністю, постійне наростання цього почуття, спочатку гострого до болю, але такого, як свіжа, щойно заподіяна рана, а потім все більш широкого й глибокого, почуття, яке переростає в недугу, порушує здоров'я, -отруює психіку людини, спалює її вогнем невдоволеної пристрасті, завдає душевної травми, створює стан вдаваного спокою й байдужості до всього, стан, од якого один крок до самогубства. І Івана річ, образ коханої всіляко підноситься в уяві героя. Не випадково у вірші «Ой ти, дівчино, з горіха зерня» врода коханої певною мірою протиставляється, цілком у дусі уснопоетичної традиції, характерові дівчини. І Іемає підстав твердити, що серце, як колюче терня чи слово гостре, як бритва, характеризують черствість чи жорстокість героїні. Суть справи складніша, адже вона не любить. Закоханий її не осуджує, а навпаки, він захоплений красою очей, темніших ночі, їх чаром, що запалює серце пожаром. Звідси й поєднання контрастних оцінок (Ой ти, дівчино, ясная зоре! Ти мої радощі, та моє горе!), які передають збентеженість душі юнака.

Збірка складається з трьох частин, що їх Франко називає жмутками. Перший жмуток позначений здебільшого Весняними, життєствердними мотивами молодої любові. Чари кохання підносять героя, оволодівають його думками й почуттями, переповнюють його душу. Герой ще намагається знайти раціональне пояснення своєму станові (Не знаю, що мене до тебе тягне...; За що. красавице, я так тебе люблю...). Але блідая, горем п'яна, безнадійная любов все владніше опановує всіма його думками й почуттями. Вогонь кохання, який спершу зігрівав душу героя, починає її спопеляти (А в серці холод... Дим довкола, дим!..).

Більшість поезій другого жмутку витримана в народнопісенній стилістиці. Саме до цієї частини належать такі перлини, як «Чого являєшся мені у сні...», «Ой ти, дівчино, з горіха зерня», «Якби знав я чари», «Червона калино, чого в лузі гнешся». Це поезія літа, спогадів про весну кохання, настроїв туги й розлуки. Страждання ліричного героя набувають універсального характеру. Кохана дівчина починає втрачати реальні риси в його свідомості, і марно він намагається відтворити той образ, що являється йому у снах. Пафос руйнування ілюзії, ідеалу, мрії звучить у цьому жмутку на повний голос.

Третій жмуток — то поезія зими, де панує смерть. Руйнується сама світобудова, в центрі якої стояв ідеал (Вона умерла! — ні, се я умер). Душа ліричного героя мертва і спалена. Виснажений, спустошений і надломлений, ліричний герой залишається наодинці з собою.

Поезія «Чого являєшся мені у сні...», що належить до другого жмутку, — це монолог-сповідь зболеної душі ліричного героя. В його уяві обличчя коханої, її постава, рухи, хода. Художні засоби поезії — епітети, порівняння — мають подвійне значення. Вони малюють чудову жіночу вроду і водночас передають крижаний холоду ставленні до ліричного героя: очі — немов криниці дно студене. Серце закоханого ліричного героя, неначе перла у болоті, марніє. Поезія сповнена великого самозреченого почуття: Являйся, зіронько, мені хоч в сні!

Чого являєшся мені у сні...

Чого являєшся мені

Усні?

Чого звертаєш ти до мене

Чудові очі ті ясні,

Сумні.

Немов криниці дно студене?

Чому уста твої німі?

Який докір, яке страждання,

Яке tt-et повнене бажання

На,них, мов зарево червоне,

Займається і знову тоне

У тьмі?

Чого являєшся мені

Усні?

В житті ти мною згордувала,

Моє ти серце надірвала,

Із нього визвала одні

Оті ридання голосні —

Пісні.

В житті мене ти й знать не зна¬єш,

Ідеш по вулиці — минаєш.

Вклонюся — навіть не зирнеш

І головою не кивнеш, .

Хоч знаєш, зшієш, добре знаєш,

Як я люблю тебе без тями.

Як мучусь довгими ночами.

Як літа вже за літами

Свій біль, свій жаль, свої пісні

У серці здавлюю на дні.

О, ні!

Являйся, зіронько, мені

Хоч в сні!

В житті мені весь вік тужити -

Не жити.

Так най те серце, що в турботі.

Неначе перла у болоті,

Марніє, в'яне, зисиха, —

Хоч вені та вид твій оживає,

Хоч в жалощах живіше грає,

По-людськи вільно віддиха.

І того дива золотого

Зазнає, щастя молодого,

Бажаного, страшного того

Гріха!

12. Розкрийте особливості зображення в прозових творах Миколи Хвильового боротьби добра і зла в душі людини та житті суспільства.

З-поміж блискучих талантів, що започаткували нову українську літературу, ім'я Миколи Хвильового — одне з найпомітніших. Доля самого письменника та його своєрідної поетичної і прозової спадщини склалася трагічно. Лише сьб,-годні. після довгих років несправедливого замовчування, повертається до читача краще з написаного ним упродовж трохи більш десятиліття активної і над: звичайно плідної праці в літературі. Вже вихід першої прозової збірки «Сині етюди» (1922) приніс Миколі Хвильовому неабияку популярність не лише в колі читачів, а й серед літературних критиків. Під його стильовим впливом на певний час опинилися мало не всі прозаїки-початківЦІ. О. Білецький вважав Хвильового «основоположником справжньої нової української прози». Новели письменника здобули схвальні відгуки й зарубіжних поцінувачів.

Микола Григорович Хвильовий (справжнє прізвище Фітільов) народився 13 грудня 1893 р. у м. Тростянці Сумської області. Великий вплив на формування його світогляду й творчих зацікавлень справила мати, народна вчителька. Хлопець закінчив початкову школу, потім екстерном склав екзамени за курс гімназії. Брав участь у Першій світовій війні. Згодом юнака захопили буремні революційні події, що струсонули Російську імперію. Хвильовий поєднав свою долю й життя з більшовицькою партією, що мало для нього фатальні наслідки. Одурений більшовицькими доктринами, Хвильовий не підтримав українську національну революцію, а був разом з тими, хто її придушував. 1918 року він організував повстанський загін, що боровся проти гетьманських і петлюрівських військ. Приїхавши навесні 1921 року до Харкова, Хвильовий одразу ж опинився у центрі літературного життя тодішньої столиці України.

Того ж року виходять окремими виданнями його поема «В електричний вік» та збірка віршів «Молодість». А наступного, 1922 p., з'являється етапна для Хвильового і для всієї української прози книжка «Сині етюди». Хвильовий активно співпрацював у численних журналах, альманахах, був членом письменницької організації «Гарт»; одним із фундаторів і керівників ВАПЛІТЕ (Вільної академії пролетарської літератури). Свій романтичний ідеал митець обстоював активно, домагаючись у численних памфлетах і статтях вільного розвитку української літератури та мистецтва. Ті публіцистичні виступи Хвильового, як і деякі його художні твори, зазнали на межі 20—30-х років нищівної критики офіційних літературознавців, адже романтичний пафос палких прихильників соціалістичних гасел, що був використаний ідеологами більшовизму, аби захопити владу, вже був непотрібний. У етані глибокого розчарування радянською політикою на Україні, яка призвела до жахливого голоду й масових репресій, ошуканий й морально знищений Хвильовий 13 травня 1933 року наклав на себе руки.

У романтико-героїчних новелах Миколи Хвильового, таких як «Содонський Яр». «Легенда», «Кіт у чоботях», відтворено божевільну суспільно духовну атмосферу революційних подій. Перед читачем проходить ціла галерея «активних» борців за нові ідеали — образи здебільшого настільки викривлені й спотворені, що нагадують зображення з полотен сюрреалістів. Такою, приміром, є постать жінки-революціонерки в новелі «Кіт у чоботях». Письменник називає рядову учасницю нашої запашної червінькової революції Гадку Жучок котом у чоботях, викликаючи в пам'яті милий, м'який образ, знайомий і любий кожному з дитинства. Так творові надається своєрідного ліричного орнаментування, покликаного сприяти позитивному сприйняттю революційної дійсності.

Проте короткі уривчасті фрази, якими письменник малює зміну цієї жінки в час війни і миру, зумовлюють сприйняття критичне: «Вона обід варить, вона наша куховарка —і тільки. Вона безпартійна, але вже має в торбинці товстеньку книжку "Что такое коммунизм" (без автора)... «Гайка Жучок — жінка, яка здатна стріляти, воювати, жити похідним життям поряд із чоловіками, але вона не романтична жінка-воїн у шкірянці і з кольтом при боці, а більше схожа на селянку (наприкінці новели дізнаємось, що в неї була дитина (байстря) і це невеличке байстря — повісив наліхтарі козак). Після війни товариш Жучок вже секретар комячейки. Змінилась товариш Жучок. Коли до неї прийшов її колишній однополчанин, з яким воювали в громадянську, — «вона, звичайно, все пам 'ятає, але спершу зареєструвала мій партквиток, а потім уже говорила». Письменник тонко підмітив бюрократизацію партії вже в перші роки по війні, обмеженість партійців, небажання і нездатність учитися, розвиватися: «Товариш Жучок дочитала— прочитала "Что такое коммунизм" (без автора)... I тільки». В тексті зазвучали ноти сатири: «У неї (тов. Жучок) вже чимала влада, вона може виносити догани і може поставити недісціплінірованность на обсужденіє... поср-едством партійного суда на предмет перевода в кандідати ілі оконча-тельного ісключєнія із наших коммуністічєскіх рядов».

Романтик Хвильовий ніколи не намагався прикрашати сувору дійсність. Люди, обставини, побут у його творах здебільшого побачені зором пильного, об'єктивного, хоча й небезстороннього спостерігача.

, і Серед найвідоміших у доробку Хвильового — оповідання «Я (Романтика)» (1923). Герой-оповідач — чекіст; голова революційного трибуналу. Письменник гостро ставить проблему гуманності й фанатизму, показує трагічну суперечність між людяністю і поверхово витлумаченою відданістю абстрактній ідеї. Це все те ж «прокляте*, «достоєвське» питання про ціну людського життя, про насильство і терпимість, мету і гідні засоби її досягнення, про те, чи може найблагородніша мета виправдати злочинні засоби. В ім'я револю-ційного обов'язку, як він його розуміє, герой-чекіст власноручно розстрілює свою матір — уособлення любові й доброти, навіть не пробуючи визначити міру її провини. Цей злочин остаточно ламає його, призводить до моральної загибелі. Компроміс із совістю, порушення одвічного морального табу.веде до-виродження, до руйнації особистості. З тягарем такої провини людина не може жити. Страшна, холодна жорстокість, яку автор підкреслює в своєму героєві, його глухота до людського горя в ім'я абстрактної ідеї не можуть служити утвердженню щасливого майбутнього.

За влучним словом сучасного дослідника, «жоден з утворів української літератури не розвінчав так соціалістичної революції і громадянської війни, як це зробив комуніст Хвильовий у своїй новелі «Я (Романтика)».

Уже після виходу «Синіх етюдів», десь на середину 20-х років. М. Хвильовий змінює стильову орієнтацію, переходить до сюжетних оповідань, аналізу гострих соціальних конфліктів Значне місце в його творчості посідає сатира. Сарказм Хвильового спрямований проти патологічно розмножуваного радянського бюрократа, проти всіх тих лінивих і своєкорисливих обивателів при посаді, од яких революції тільки чадить. До таких належить персонаж повісті «Іван Іванович» — респектабельний, самовдоволений і цинічний зразковий член такої-то колегії, такого-то тресту. За голосними запевненнями у власній прогресивності і відданості народові ховається потворне мурло міщанина. Герой повісті живе в «престижному» будинку, ревно дбає про безліч «керівних» матеріальних пільг, страшенно невдоволений своєю прислугою (ну звичайно ж, це домашня робітниця, радянська куховарка, член місцевого харчсмаку)... Повість насичена безліччю вбивчих сатиричних подробиць, що розкривають сутність численних активістів з партійними квитками.

Творча спадщина Миколи Хвильового більш як на півстоліття була вилучена'з українського літературного процесу, а ім'я письменника якщо й згадувалось у друці, то неодмінно з лайливими епітетами та вбивчими характеристиками: «ворог народу», «куркульський підспівувач», «ідеолог націоналізму», і навіть... «фашист». Такою невблаганно жорстокою була доля таланту, що дав себе ошукати.

13. Розкрийте проблематику повісті «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинкького.

Сюжет повісті «Тіні забутих предків» перегукується з трагедією Шекспіра «Ромео і Джульетта». Як Монтеккі й Капулетті, ворогують роди Палійчуків і Гутенюків. В обох ворогуючих родах є діти, які кохають одне одного,— Іван і Марічка. Давня ворожнеча має етапі їм на перешкоді. Як і в Шекспіра, герої Коцюбинського гинуть. Обидва твори є гімном коханню. Але на тому, власне, аналогія й обмежується. Головна колізія в обох творах — смерть героїв — різна. Якщо в Шекспіра трагедія відбувається через випадкову неузгодженість дій Ромео і Джульєтти, то в Коцюбинського — інакше. Мотивом самогубства і Ромео, і Джульєти є їхнє кохання. В «Тінях забутих предків» лише Іван гине через несилу перенести смерть коханої, Марічка ж іде з життя випадково.

У цьому сюжетному моменті видно, що Коцюбинський не пішов сліпо за Шекспіром. Розгортання дії в повісті український майстер підпорядкував зовсім іншій ідеї. Сувора, дика гірська природа підстерігає людину на кожному кроці. Це показано не лише у віруваннях гуцулів, айв умовах їхнього життя. Тому смерть Марічки мотивується зовсім іншими причинами, ніж у Шекспіра: «Недаремно Іван поспішав з полонини: він не застав Марічки живою. За день перед сим. кола брела Черемош, взяла її вода. Несподівано заскочила повінь, люті габи збили Марічку з Ніг, кинули потім на гоц і понесли поміж скелі в долину. Марічку несла ріка, а люди дивились, як крутять нею габи, чули крики й благання і не могли врятувати».

Головна відмінність твору Коцюбинського від твору англійського класика не в ключовій сюжетній колізії, а в особливостях змалювання таємничого казкового світу. Кохання переживається героями як найдавніша загадка, що має велику силу над людьми. І вже в першій дитячій зустрічі майбутніх закоханих з'являються фантастичні образи, без яких немислиме гуцульське життя. «Я вже щезника бачив»,— похваляється Іванко. Перша зустріч Івана і Марічки починається з конфлікту — бійки. Така несподівана колізія, безперечно, свідчить, що письменник володів і високим мистецтвом сюжету, хоч його проза завжди більше підпорядкована перебігу настроїв, тобто сюжету внутрішньому.

Діти природи, Іван і Марічка, у своїх поглядах на світ і у своєму коханні цілком віддані безпосереднім душевним пориванням. І їхня фізична близькість ви¬глядає не розпустою, а природним продовженням їхніх душевних переживань: «...все було так просто, природно, відколи світ світом, що жодна нечиста думка не засмітила їй серця». Гармонія людини і природи, гармонія почуттів і дій — це та особливість, яку бачить Коцюбинський у цьому «первісному» житті гуцулів. І, звичайно, кохання поєднується з фантастикою, забобонами. Душевні поривання героїв сплітаються в чарівну пісню, яку Іван виграє на флоярі, а Марічка виспівує. Ця пісня дихає казковими образами диких гір і засіває гори своєю чарівною мелодією.

Яскраво і фантастично розповідає письменник про тугу Івана за Марічкою, яка загинула. Дружина його — Палата не може замінити коханої. Вічне таїнство кохання живе в душі Івана і спливає «на поверхню» чудними образами.

Час від часу туга за коханою вибиває його із звичайного ритму життя: «...несподівано зовсім, коли він зводив очі на зелені царинки, де спочивало в копицях сіно, або на глибокий задуманий ліс. звідти зліта до нього давно забутий голос: "згадаймні, мій миленький...". Тоді він кидав роботу і десь пропадав». 1 в святий вечір до нього знову приходили спогади про кохану: «Іван був певний, що за плечима у нього плаче, схилившись, Марічка...». Він марить нею і наяву. Свідомість його двоїлась. Спочатку Марічка бачиться Іванові живою, і він дивується, що вона жива і водночас ніби мертва. І серце його сповнюється радістю на фоні суворої природи, яка віщує недобрий кінець: «Безжурна молодість й радість знову водили його по сих безлюдних верхах, і інших мертвих й самотніх, що навіть лісовий шепіт не міг вдержатись там та спливав у долину шумом потоків». Тонкий психолог Коцюбинський показує через фантастичні образи, як поступово змінюється психічний стан Івана, як він врешті цілком втрачає відчуття реальності, як сприйняття казкової природи переходить у абсолютне марення — зустріч із чугайстром.

Рятуючи Марічку від чугайстра, Іван пускається з ним-у танок. Чугайстнр втомлюється, хоче спинитись, та Іван не дає йому перепочинку, щоб Марічка встигла втекти. І от коли алий дух готовий був уже припинити танок, Іван заграв ту чарівну пісню, яку почув колись від щезника. Це була справжня пісня, в якій злились і дихання диких гір, і глибокі душевні сили самого Івана, і його кохання до Марічки. І чугайстир не втримався і знову танцював. А з далини його вже гукав голос Марічки — голос, який він чує все життя, на який іде, шукаючи кохану, а знайти не може: «Іва-а! —- стогнала Марічка десь з глибини, і був у голосі тому поклик кохання і муки».

Від самого початку кохання Івана та Марічки було трагічним. І не тому, що їм на перешкоді стояла давня ворожнеча родів, а тому, що воно було більшим і сильнішим за життя. «Не набутися ним»,-— сумно кидає ще зовсім юна Марічка те глибоке слово, яке за своїм змістом дорівнює, всій життєвій дорозі. І коли гине Марічка, Іван не в змозі пережити своє кохання, він тане на очах. «Поклик кохання і муки» породжує в його душі й ілюзії, і фантастичні образи, і, врешті-решт, призводить до того, що і Іван, як і Марічка, втративши пильність, гине від зіткнення з дикою гірською природою.

Отже, на відміну від Шекспіра, малюючи непереборну силу кохання, Коцюбинський шукає його джерела в таїнстві природи, таїнстві життя, таїнстві людської душі, яка зберігає у своїх глибинах весь віковий досвід аж до вірувань далеких предків.

15.Розкрийте особливості зображення людських почуттів у повісті м.Коцюбинського «Тіні забутих предків»

Як пpекpасна поезія постає пеpед нами кохання Івана і Маpічки. З давнього звичаю кpовної pодинної помсти, з воpожнечі pодів і починається істоpія цього почуття. Чистого, як небо після літнього дощу, палючого, як пpомені весняного сонця... Та не судилося молодятам щастя: у буpхливому потоці загинула Маpічка, а чеpез кілька pоків, не звідавши щастя з Палагною, з туги за пеpшим коханням помиpає Іван. Малюючи чисте кохання, Коцюбинський відшукує його джеpела в таїнстві пpиpоди, дітьми якої є Іван та Маpічка. Тому й любов у них така віддана. Hе залишає поза увагою автоp обpядовість гоpян, зокpема обpяд поховання. Пpоникливо змальовує письменник в повісті святвечіp. Звучать у твоpі фольклоpні пісні Каpпат.

16.Проаналізуйте світ дитинства в кіноповісті «Зачарована Десна» Олександра Довженка.

Одним з найкращих творів О.Довженка є повість «Зачарована Десна».Це автобіографічний твір. Письменник вільно пішов за спогадами про своє раннє дитинство. Дав волю і теперішнім своїм роздумам,почуттям.Маємо двох ліричних героїв, два обличчя авторського «Я»: малий Сашко як носій спогадів, і зрілий майстер,який ті спогади перепускає через свій гіркий життєвий досвід.

Головний персонаж твору - хлопчик Сашко. Образ Сашка вражає своєю щирістю та відкритістю, хлопець ще не вміє брехати, він сповнений любов’ю до рідних, до навколишнього світу, до природи. Все видається Сашкові цікавим та чарівним, він ще не стикався з хитрощами та брехнею. Сашко має розвинену фантазію, він багато вигадує і фантазує. Він прагне пригод! Ось з цього і виходять різні історії. Наприклад, історія з левом. Аварія на залізниці, внаслідок якої з клітки втік лев, викликає у хлопця ціле море фантазій. Він вигадує зустріч з левом і вірить у неї. Проте його вигадки - це не обман, це просто уявні пригоди, які для самого хлопця не менш реальні, ніж дійсність. Світ видається Сашкові чарівним, сповненим див.

«Зачарована Десна» — це літопис відкриття селянським хлопчиком широкого світу. У полоні спогадів про дитячі мрії автор піднімає завісу над першими печалями й радощами білоголового хлопчика. Тут і страх перед гадюкою у густій смородині, і перший гріх за вирвану моркву, по-дитячому наївне розуміння картини Божого суду, «що на неї боявсь дивитися навіть Пірат». Олександр Довженко зумів правдиво передати світ мрій сільського хлопчика. Ці «незабутні чари дитинства» залишилися назавжди в уяві письменника-життєлюба.

19.Розкрийте сутність поняття літературне «Шістдесятництво» як суспільне і культурне явище. Проаналізуйте життя та творчість одного з поетів-шістдесятників. Прочитати вірш напам’ять аналізованого автора.

Шістдесятництво- умовна назва нового покоління митців, вчених, які на початку 60-х рр. своїми творами і активною громадською діяльністю намагалися відроджувати національну свідомість, боролися за збереження української мови й літератури, сприяли демократизації.

Шістидесятники влаштовували неформальні літературні читання, художні вистави на заборонені теми, вечорниці в пам’ять репресованих митців,ставили замовчувані театральні п’єси,складали петиції на захист української культури.

Риси їх творчості мали спільні ознаки:

Посилення особистого начала,як головної ознаки письменства 60-х рр., «Юний ідеалізм», який просвітлює, підносить,єднає, шукає правди і чесної позиції.

Письменники шістдесятництва: І. Драч, М. Вінграновський, В.Симоненко, Л.Костенко, В.Шевчук, Є.Гуцало.

Ліна Костенко

Народ. 19 березня 1930р. у м. Ржищеві, у родині вчителів.

Після закінчення середньої школи навчалася в Київському педагогічному інституті, а згодом — у Московському літературному інституті імені О. М. Горького, який закінчила в 1956 році.А наступного року вийшла перша книжка її поезій «Проміння землі». Друга збірка «Вітрила» була опублікована в 1958 р., згодом — збірка «Мандрівки серця» (1961 р.)

У 1962 р. збірка «Зоряний інтеграл» була розсипана ідеологічною цензурою і світу не побачила. Ще одна збірка «Княжа гора» була розсипана у 1972 р. Це не було дивним, адже звучання поезій збірки було настільки сміливим для того часу, що не можна навіть уявити, що ці твори могли бути

надрукованими.

Поетичному слову Ліни Костенко було оголошено заборону, її твори не виходили окремими виданнями до 1977 року, до появи збірки «Над берегами вічної ріки». Поетеса писала «в шухляду».

У 1977 р. Ліна Костенко повернулась у поезію — вийшла друком її збірка «Над берегами вічної ріки», через два роки — роман у віршах «Маруся Чурай», у 1980 р. — збірка «Неповторність», у 1987 р. — збірка «Сад нетанучих скульптур».

Ліна Костенко стала почесним професором Національного університету «Києво-Могилянська академія», її обожнюють студенти і з трепетом ходять на її лекції, пишаючись тим, що можуть слухати «тирана» українського слова. Вона є почесним доктором Чернівецького національного університету.

Життя іде і все без коректур.  І час летить, не стишує галопу.  Давно нема маркізи Помпадур,  і ми живем уже після потопу.  Не знаю я, що буде після нас,  в які природа убереться шати.  Єдиний, хто не втомлюється, – час.  А ми живі, нам треба поспішати.  Зробити щось, лишити по собі,  а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,  щоб тільки неба очі голубі  цю землю завжди бачили в цвітінні.  Щоб ці ліси не вимерли, як тур,  щоб ці слова не вичахли, як руди.  Життя іде і все без коректур,  і як напишеш, так уже і буде.  Але не бійся прикрого рядка.  Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.  Не бійся правди, хоч яка гірка,  не бійся смутків, хоч вони як ріки.  Людині бійся душу ошукать,  бо в цьому схибиш – то уже навіки.