80. Механізм правового регулювання суспільних відносин, його стадії

Механізм правового регулювання - процес переведення нормативності права в упорядкованість суспільних відносин, здійснюваний суб'єктами правового регулювання за допомогою системи правових засобів, способів і форм з метою задоволення публічних і приватних інтересів учасників суспільних відносин, забезпечення правопорядку ("належне" у праві стає "сущим", тобто норми права перетворюються на правомірну поведінку й іншу правову діяльність суб'єктів права).

Ознаки механізму правового регулювання:

1) є складовою частиною механізму соціального регулювання, впливає правовими властивостями на політичний, економічний та інші механізми соціального регулювання, переплітається з ними;

2) визначається закономірностями еволюції суспільства, рівнем розвиненості економіки, культури;

3) є складною системою, що включає комплекс правових засобів і форм, які перебувають у зв'язку і взаємодії; суб'єктів, котрі здійснюють правове регулювання чи правову діяльність; юридично значимі результати їхньої діяльності;

4) є динамічною частиною правової системи суспільства, не збігається з нею і тільки в поєднанні з механізмом правового впливу створює цілісність у забезпеченні функціонування правової системи суспільства;

5) є процесом, що складається зі стадій, яким відповідають свої механізми дії;

6) визначає ступінь ефективності правового регулювання, відповідність поведінки учасників суспільних відносин приписам юридичних норм, їх рух до задоволення приватних і публічних інтересів;

7) має кінцевою метою встановлення законності і забезпечення правопорядку в суспільстві.

Елементи механізму правового регулювання:

1) ті, що діють на відповідних стадіях регулювання - норми права; нормативно-правові акти; юридичні факти; правовідносини; акти безпосередньої реалізації суб'єктивних юридичних прав і обов'язків;

2) ті, що діють протягом усього регулювання - суб'єкти, що здійснюють правове регулювання чи правову діяльність; правова законність, правосвідомість, правова культура,

3) ті, що мають факультативний характер - інтерпретаційно-правові акти, акти застосування норм права.

Стадії механізму правового регулювання - це етапи переведення нормативності права в упорядкованість суспільних відносин. Кількість і зміст стадій залежить від задіяних структурних елементів та послідовності їх залучення до правового регулювання. Стадії можна поділити на обов'язкові (постійно задіяні в процесі правового регулювання) і факультативні (в них виникає потреба у разі регулювання окремих суспільних відносин). Цей поділ є умовним і відображає прояв впливу права на суспільні відносини на різних рівнях його реалізації.

Обов'язкові стадії:

o перша стадія (механізм нормотворчості) починається з правової регламентації суспільних відносин. На цій стадії в різних правових формах (нормативно-правових актах, нормативно-правових договорах, правових звичаях, правових прецедентах) визначається зміст і формулюються межі поведінки суб'єкта, умови виникнення прав, обов'язків, повноважень, відповідальності, тобто формується нормативно-правова база механізму правового регулювання;

o друга стадія (механізм дії правових норм у формі правовідносин) - настає з виникнення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків у разі вступу суб'єктів права у правовідносини. Необхідною умовою цієї стадії є юридичний факт (система фактів), з яким норми права пов'язують настання юридичних наслідків. Забезпечується деталізація і конкретизація загальних моделей відносин, викладених у юридичних нормах;

o третя стадія (механізм безпосередньої правореалізації) - реалізація суб'єктивних прав і виконання юридичних обов'язків.

Вона є завершальною, якщо вступ у правовідносини відбувався за бажанням і волею їх учасників (укладення договору) і не потребував прийняття відповідного акта застосування норм права певними державними органами.

Факультативні стадії:

1. Стадія застосування норм права виникає у разі, якщо: а) правозастосовна діяльність виступає забезпечувальним чинником реалізації юридичних прав і обов'язків учасниками правовідносин (нарахування пенсії установою соціального забезпечення на основі загальної юридичної норми); б) вступ у правовідносини чинився на основі правозастосовного акта, поза волею та бажанням учасників (рішення суду про стягнення аліментів на утримання неповнолітніх дітей); в) є необхідність застосування санкції правової норми, покладання юридичної відповідальності (механізм державного примусу). Застосування норм права настає здебільшого за їх реалізацією у формі правовідносин. Але іноді застосування норм права передує стадії виникнення правовідносин конкретного типу. Ця стадія виражається в опосередкованій діяльності уповноважених органів держави у разі, коли суб'єкт права вступає з ними у правовідносини, які потребують складання індивідуального (правозастосовного) акта. За допомогою правозастосовного акта за учасниками регульованих відносин закріплюються відповідні суб'єктивні права і юридичні обов'язки. 2. Стадія тлумачення норм права іноді виявляється на першій обов'язковій стадії, коли "стартує" механізм правового регулювання і виникає потреба ввести в дію правові норми разом із залученням актів тлумачення норм права (інтерпретаційних актів). Зазвичай стадія тлумачення норм права виявляється у процесі застосування норм права.

81. Правова поведінка — це соціальна поведінка особи (дія або бездіяльність) свідомо вольового характеру, яка є врегульованою нормами права і спричиняє юридичні наслідки.

Юридичне нейтральна поведінка не є правовою. Правова поведінка — форма вияву свободи особи.

Правовій поведінці властиві такі ознаки:

1)  має соціальне значення як соціальне корисна (правомірна поведінка) або як соціальне шкідлива (правопорушення), що позначається на стані суспільних відносин у ході соціального розвитку;

2)  має зовні виражений характер у вигляді дії або бездіяльності. Дія безпосередньо впливає на відносини між суб'єктами. Бездіяльність, як правило, є вербальною (словесною), складається із різних висловлень, суджень і оцінок, які виражають внутрішній стан суб'єкта;

3)  має свідомо вольовий характер, тобто припускає усвідомлення обставин і можливість здійснювати волю: спрямовувати свою поведінку і керувати своїми вчинками;

4)  регулюється правовими нормами, що містяться в текстах правових актів, які або прямо описують умови і ознаки правових вчинків, або передбачають будь-які заходи моделювання правової поведінки. Це відрізняє правову поведінку від інших типів соціальної поведінки;

5)  має властивість спричиняти юридичні наслідки, оскільки пов'язана з: а) реалізацією суб'єктом своїх інтересів (досягнення особистих цілей, задоволення потреб, зазнання певних втрат); б) реакцією держави на результати правової поведінки (стимулювання, охорона соціальне корисних дій або вжиття заходів юридичної відповідальності за соціальне шкідливі дії).

Види правової поведінки:
правомірна	неправомірна (протиправна) — правопорушення	зловживання правом
- соціальне корисна, відповідає нормам права	- соціальне шкідлива, суперечить нормам права	- відповідає нормам права, але є соціально-шкідливою

Всі інші дії можна назвати юридичне байдужими, індиферентними до права, такими, що не потребують якого-небудь правового виправдання.

Правова поведінка складається з елементів — правових вчинків.

Елементи правового вчинку (суб'єкт, суб'єктивна сторона, об'єкт, об'єктивна сторона) називають складом правової поведінки.

За формою зовнішнього вияву правова поведінка може бути:

- фізичною (діяльність); — усною (вербальною);

-  письмовою (документальною).

Правомірна поведінка - суспільно корисна поведінка суб'єкта права (дія чи бездіяльність), яка відповідає приписам юридичних норм і охороняється державою. Більшість громадян і юридичних осіб діють у правовій сфері правомірно (правослухняно). Завдяки правомірній поведінці право функціонує, поза нею воно мертве. Правомірна поведінка виступає як загальна форма реалізації суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. Вид і міра правомірної поведінки встановлені диспозиціями норм права. Шляхом правомірної поведінки відбувається управління суспільством, здійснюється його життєдіяльність.

Ознаки правомірної поведінки:

1) є суспільно корисною (необхідною і бажаною) соціальною поведінкою - забезпечує організованість і гармонійність громадського життя, стійкий правопорядок; служить найважливішим чинником вирішення завдань і функцій держави й суспільства; задоволення інтересів суб'єктів права;

2) не суперечить нормам і принципам права, що містяться в нормативних договорах, правових звичаях, судових прецедентах та інших джерелах (формах) права; не порушує заборон - як тих, що містяться у законах і підзаконних актах, так тих, що склалися в суспільстві;

3) є свідомо вольовою, оскільки виражається в усвідомленій добровільній мотивації правомірних діянь для досягнення поставлених цілей;

4) зовні виражається у дії чи бездіяльності, здійснюється у формах реалізації права - дотриманні, виконанні, використанні (громадянами), правозастосуванні (посадовими особами);

5) складається з елементів - правомірних вчинків, тобто юридично значущих діянь (бездіяльностей), які, залежно від диспозиції правової норми, можна поділити на типи: зобов'язальні, заборонні, дозволяючі;

6) спричиняє юридичні наслідки, оскільки виявляється в юридичних фактах (правовстановлювальних, правозмінювальних, правоприпиняючих), що є передумовами правовідносин;

7) охороняється державою за допомогою дозвільних, зобов'язальних та охоронних норм, стимулюється за допомогою рекомендаційних та заохочувальних норм.

Склад правомірної поведінки: суб'єкт (суб'єкти права - фізичні і юридичні особи, що визнані дієздатними і деліктоздатними); суб'єктивна сторона (мотиви дії чи бездіяльності суб'єкта права; внутрішнє, психічне, ставлення до норм права і власного вчинку); об'єкт (матеріальні і нематеріальні блага, суспільні відносини); об'єктивна сторона (дія чи бездіяльність; їх корисні результати; причинний зв'язок між діяннями та їх наслідками).

Мотиви правомірної поведінки особи (суб'єктивна сторона) - спонукальні причини дії (бездіяльності), докази на користь саме такої дії. Вони є різними: 1) переконаність у справедливості і корисності приписів правових норм; 2) відповідальність перед суспільством і державою за вчинки; 3) розуміння громадянського обов'язку; 4) егоїстичний особистий інтерес; 5) додержання звичних дій; 6) прагнення робити як усі (конформізм); 7) острах відповідальності та ін. Провідне місце в мотивах поведінки людей посідають потреби й інтереси.

Види правомірної поведінки за мотивами (за суб'єктивною стороною - залежно від психічного ставлення особи до своїх вчинків):

1) активна (принципова) - цілеспрямована діяльність громадян, посадових осіб щодо реалізації своїх прав, обов'язків, компетенції в межах правових норм, яка пов'язана з додатковими витратами часу, енергії, а іноді й матеріальних засобів; її мотивом є переконаність чинити правомірно;

2) звична - вид законослухняної поведінки, що виражається в повсякденній службовій, побутовій та іншій діяльності людини, яка відповідає приписам правових норм, стала звичкою і не потребує додаткових витрат і зусиль;

3) конформістська (від лат. - подібний) - вид пасивно-пристосувальної поведінки, яка не відрізняється від поведінки інших (принцип: "роби так, як роблять інші"), підпорядковується груповим стандартам і вимогам (колег по роботі, керівництва, неформального лідера, родичів та ін.), піддається психологічному тиску і маніпуляціям. Конформісти - це особи, які не сформувалися як особистості, у чомусь позбавлені індивідуальності, легко піддаються "синдрому юрби" чи наказу (прикладу поведінки) керівника;

4) маргінальна (від лат. - прикордонний, проміжний) - вид "проміжної" (балансуючої) поведінки між правомірним і протиправним станами особи, що виражається в готовності до протиправних дій у разі послаблення нагляду за її поведінкою, але не стає антисоціальною, не призводить до правопорушення через страх юридичної відповідальності (наприклад, пасажир оплатив проїзд у тролейбусі лише тому, що зайшов контролер). Види правомірної поведінки за ступенем активності (за об'єктивною стороною): дія (своєчасне подання декларації про доходи); бездіяльність (відмова обвинувачуваного давати показання). Право не регулює бездіяльність. Бездіяльність - це специфічний вчинок, а саме: відсутність поведінки, передбаченої нормативно-правовими актами, нормативними договорами та іншими джерелами (формами) права.

Види правомірної поведінки за ступенем виявлення свідомості і волі: добровільна (явка з повинною до суду); змушена (доставка до суду під конвоєм).

Види правомірної поведінки залежно від ступеня соціальної значущості: 1) соціально належна (захист батьківщини, виконання трудових обов'язків, додержання правил дорожнього руху та ін.) - закріплюється в імперативних нормах як обов'язок та забезпечується, крім інших способів, державним примусом; 2) соціально бажана (участь у виборах, оскарження неправомірних дій посадових осіб, укладання шлюбу) - закріплюється в диспозитивних нормах як права суб'єкта, реалізується відповідно до його волі (інтересу) і забезпечується державою; 3) соціально допустима (розлучення, страйк, участь в організаціях "за інтересами", відправлення культових обрядів релігійними об'єднаннями та ін.) - закріплюється в диспозитивних нормах, реалізується відповідно до волі (інтересів) суб'єкта; проте держава не зацікавлена в поширенні такої поведінки, хоч і забезпечує можливість її здійснення.

82. Правова свідомість (правосвідомість) — це особливий вид суспільної свідомості, сукупність різних форм відображення правової дійсності у правових теоріях та концепціях, поглядах, почуттях, уявленнях людей про право, його справедливість, цінність, місце і роль щодо забезпечення свободи особи та інших загальнолюдських цінностей.

Процеси виникнення, розвитку і функціонування права безпосередньо пов'язані із свідомою діяльністю суб'єктів суспільних відносин. У науці розрізняють різні форми суспільної свідомості: політичну, моральну, етичну, релігійну та правову. Виникнення правової свідомості є результатом еволюції свідомості суспільства в цілому від міфологічної свідомості до логічної, а від логічної — до правової та підвищенням ролі права у процесі регулювання суспільних відносин. Першим недосконалим нормам права відповідала примітивна правосвідомість, яка мала емпіричний характер. З розвитком і накопиченням правових знань, їх якісною зміною відбуваються зміни у його структурі: перехід від емпіричного до теоретичного рівня праворозуміння. З іншого боку, виникнення і розвиток правосвідомості проходить декілька етапів: знання права — ставлення до права — здійснення правової поведінки. Відповідно і зміст правосвідомості складається з декількох взаємопов'язаних компонентів: знання про існуюче право, оцінка права, модель відповідної правової поведінки.

З'ясування змісту норм права — суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, допомогає особі зіставити ці знання з існуючою практикою, накопичити правові знання, виробити власну правову позицію. Весь цей процес опосередковується свідомістю особи і, в кінцевому результаті, формує його правосвідомість.

Правосвідомість, як одна з форм суспільної свідомості тісно пов'язана з її іншими формами, що є об'єктивним і закономірним процесом. Політична свідомість як сукупність поглядів на взаємовідносини між різними суб'єктами політичних відносин на зміст, методи і форми діяльності органів державної влади та посадових осіб, слугує одним із джерел формування правосвідомості. Зв'язок останньої з моральною свідомістю можна прослідкувати на прикладі формування змісту таких понять як правомірність, протиправність, законність, правопорядок тощо, які базуються на загальновідомих і прийнятих категоріях «добра» і «зла», їх співвідношенні. Наприклад, не існує конституційних норм, які не мали б політичного та морального змісту. Тому в процесі реалізації таких норм правосвідомість функціонує у єдиній системі суспільної свідомості, у тому числі й з політичною, моральною.

Поняття, зміст, структура правосвідомості є предметом дослідження загальної теорії держави і права. Цим проблемам, у ході власних досліджень, значну увагу приділяли відомі теоретики права Л. Петражицький, М. Рейснер, І. Фарбер, О. Лукашова, Е. Назаренко та інші. Відповідно, з одного боку, під правосвідомістю розуміють сукупність ідей, уявлень, почуттів, які відображають ставлення суспільства до права, його структури, механізму правового регулювання суспільних відносин. З іншого боку, правосвідомість можна розглядати як спосіб впливу права через свідомість окремих індивідів на закріплення навичок їх правової позитивної поведінки. Об'єктивним є взаємозв'язок права і правосвідомості. Право і правосвідомість не створюють один одного. Вони формуються в об'єктивних умовах і взаємодіють. Право впливає на правосвідомість, складає уявлення членів суспільства про їх права і обов'язки, про належний правопорядок і, навпаки, правосвідомість впливає на право, визначає практику правозастосування в інтересах політичних сил, що перебувають біля влади, обумовлює нормотворчу діяльність держави. І навпаки, правосвідомість впливає на чинне право, обумовлюючи характер правореалізації, нормотворчої діяльності, механізм правового регулювання.

Виконання суб'єктами суспільних відносин приписів правових норм, ефективність правореалізаційної діяльності залежить від розуміння ними змісту цих приписів. Видання правових актів, з одного боку, і їх втілення на практиці, з іншого, свідчить про існування режиму законності, встановлення і зміцнення якого є одним із проявів правосвідомості. Крім того, правосвідомість суб'єктів права визначає сутність і принципи системи законодавства, шляхи його реалізації, визначає правові методи і форми вирішення соціально-економічних завдань на певних етапах розвитку держави. Таким чином, свідомість є психічним відображенням дійсності, відповідно правосвідомість — правової дійсності, дозволяє суб'єктам впливати на соціальну дійсність.

На процес формування правосвідомості впливає багато факторів, серед яких умови життя, соціальне становище, духовна культура суспільства, у тому числі й правова, стан правовиховної роботи, інтелектуальні можливості особи.

Визначають наступні шляхи формування правосвідомості: залучення широких верств населення до правотворчої діяльності шляхом розвитку інститутів прямої (безпосередньої) демократії та представницької демократії (проведення референдумів, всенародних опитувань), що має на меті усвідомлення ними змісту правових актів, причин їх прийняття та відповідної реалізації; правова пропаганда; правильне застосування правових норм органами державної влади, державними підприємствами та установами (забезпеченням даної умови є чітка і ефективна діяльність працівників органів внутрішніх справ, прокуратури, підвищення рівня їх правової культури); охорона конституційних прав і свобод громадян уповноваженими органами державної влади.