Дія нормативно-правового акта в часі

Закон, як і будь-який нормативно-правовий акт, має межі своєї дії в трьох "вимірах":

1) у часі, тобто обмежений періодом дії, коли закон має юридичну чинність;

2) у просторі, на який поширюється дія закону;

3) за колом осіб, які підпадають під вплив закону: на основі закону у них виникають юридичні права і обов'язки.

Початковим і кінцевим моментами дії закону в часі є вступ закону в дію і припинення дії закону. Слід відрізняти момент (день) вступу закону в дію від моменту (дня) набуття ним юридичної сили. Закон набуває юридичної сили у день його ухвалення, тобто підписання закону.

Закони починають діяти:

1. З моменту ухвалення (наприклад, Конституція України);

2. З моменту опублікування;

3. З часу, який позначено в самому законі;

4. З часу, який зазначено в постанові про порядок введення закону в дію. В Україні, як правило, початок дії закону визначається у спеціальній постанові Верховної Ради про порядок його введення в дію: із дня опублікування або з моменту настання застереженої в постанові певної умови (ухвалення іншого закону та ін.). Наприклад, разом з опублікуванням Закону України від 10 березня 1994 р. "Про державну таємницю" була опублікована Постанова Верховної Ради України "Про порядок введення в дію Закону України "Про державну таємницю", де сказано, що він вступає в дію з дня опублікування;

5. Закони, у яких не вказаний час набрання чинності і щодо яких не було постанови про порядок введення в дію, вступають у силу по всій території України одночасно після закінчення 10-денного строку з дня офіційного опублікування. Закони мають бути опубліковані не пізніше ніж через 15 днів після їх підписання і ухвалення до виконання Президентом України;

6. Закони (рішення), ухвалені в результаті референдуму, вводяться в дію з моменту їх опублікування, якщо в них самих не визначений інший строк. Датою ухвалення закону (рішення) є день проведення референдуму.

За всіх умов закон вступає в дію не раніше дати опублікування.

Відповідно до Конституції України 1996 р. закони, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома населення в порядку, встановленому законом, є нечинними (ст. 57).

Вступ закону в дію відбувається відповідно до трьох принципів:

— негайна дія |

- коли закон із дня вступу в дію поширюється на усі випадки лише "уперед"; усе, що передувало дню вступу закону в дію, під нього не підпадає;

зворотна дія (зворотна сила) закону

- коли закон поширюється на всі випадки і "уперед" і "назад", тобто і на випадки, що відбувалися раніш, у минулому, до введення закону в дію.

Загальним є правило: закон зворотної сили не має. Це правило надає визначеності і стабільності суспільним відносинам. Громадяни у своїх вчинках орієнтуються на чинні закони. Вони можуть розраховувати на майбутні закони в конкретних вчинках сьогоднішнього дня. Тому нові закони не повинні поширюватися на старі життєві ситуації: це викликало б хаос у суспільстві.

Винятки з цього правила рідкісні і допускаються:

а) за наявності вказівки в законі про надання йому (або окремим статтям) зворотної сили;

б) у загальному правилі про неодмінне надання зворотної сили кримінальному закону, який скасовує або пом'якшує кримінальну відповідальність.

Це правило має гуманістичну спрямованість. Воно зафіксоване в Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, ухваленому Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р. Воно повинне бути відтворене в кримінальних кодексах країн, які підписали цей міжнародний документ. У ст. 15 цього пакту, зокрема, говориться: "...не може призначатися важче покарання, ніж те, що підлягало застосуванню в момент вчинення кримінального злочину. Якщо після вчинення злочину законом встановлюється легше покарання, дія цього закону поширюється на даного злочинця".

Відповідно до Міжнародного пакту 1966 р. у ст. 58 Конституції України 1996 р. закріплено: "Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на момент їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення";

— переживання закону І

— коли закон, що втратив юридичної чинності, за спеціальною вказівкою нового акта (закону) повинен продовжувати діяти з окремих питань. Наприклад, після розпаду СРСР Верховною Радою України 12 вересня 1991 ухвалена постанова про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР, якщо відповідні питання не врегульовані законодавством України, за умови, що ці загальносоюзні акти не суперечать Конституції і законам України.

Закони втрачають дію:

— після закінчення строку, на який вони були ухвалені;

— у разі зміни обставин, на які вони були розраховані;

— у разі прямого скасування (призупинення дії) даного закону іншим законом або спеціально призначеним актом (в Україні закон може бути скасований рішенням Конституційного Суду у разі визнання його невідповідності Конституції України);

— у разі фактичного скасування, коли ухвалений новий закон з того самого питання, а старий формально не скасований.

Дія нормативно-правового акта у просторі може бути територіальною і екстериторіальною.

Територіальна дія нормативно-правового акта окреслена територією держави (Україна) або окремого регіону (Крим) і визначається державним суверенітетом.

Нормативно-правові акти України поширюються на територію всієї країни, нормативно-правові акти Автономної Республіки Крим - на власну територію в межах повноважень, визначених Конституцією України і Конституцією Автономної Республіки Крим.

Під територією держави розуміється її:

— суходольний простір - земна територія;

— водний простір - внутрішні води усередині державних меж і територіальні води в межах 12 морських миль;

— повітряний простір над державними межами - на висоті до 35 кілометрів;

— надра;

— військові і торговельні судна у відкритому морі;

— повітряні кораблі, що знаходяться в польоті за межами України;

— космічні об'єкти під прапором і гербом держави;

— трубопроводи;

— підводні кабелі і нафтові морські вишки;

— території дипломатичних представництв і консульств за кордоном.

Екстериторіальна дія нормативно-правового акта регулюється міжнародними договорами і передбачає поширення законодавства даної держави за межами її території.

Вона відома як право екстериторіальності держав - порядок, відповідно до якого установи або фізичні особи, що розташовані або перебувають на території іншої держави, розглядаються як такі, що розташовані або перебувають на власній національній території і підвладні законам і юрисдикції власної держави. Правом екстериторіальності користуються військові кораблі та літаки, що із дозволу держави перебування знаходяться на її території, але розглядаються як частина території держави прапора або пізнавальних знаків.

Право екстериторіальності завжди використовувалося для обгрунтування дипломатичних привілеїв та імунітетів - особливих прав і привілеїв, якими наділяються дипломати і члени їх сімей. Є чимало випадків, коли політичні і державні діячі, які переслідувалися за законом своєї країни, ховалися в посольствах і місіях інших держав, користуючись їх правом екстериторіальності (зокрема, правом недоторканності приміщення). Нині екстериторіальність такої функції не виконує, оскільки це може призвести до розширеного тлумачення дипломатичних привілеїв та імунітетів.

На порядок дії нормативно-правового акта за колом осіб поширюється загальне правило: закон діє стосовно всіх осіб, які

перебувають на території його дії і є суб'єктами відносин, на які він розрахований.

Що таке всі особи ?

Усі особи:

— громадяни держави;

— іноземці;

— особи без громадянства (апатриди);

— особи з подвійним громадянством (біпатриди);

— усі внутрішньодержавні, спільні, іноземні, міжнародні організації, які не користуються правом екстериторіальності.

Види законів у дії за колом осіб:

1. Загальні - розраховані на все населення. Низка законів, насамперед кримінальних, поширюються на громадян держави незалежно від місця їх перебування (за кордоном);

2. Спеціальні - розраховані на певне коло осіб. Одні закони поширюються на всіх індивідуальних і колективних суб'єктів, інші - лише на конкретну категорію осіб (пенсіонерів, військовослужбовців, лікарів, вчителів тощо), їх дія в просторі та за колом осіб не збігається.

Іноземні громадяни і особи без громадянства порівняні в правах і обов'язках із громадянами держави за деякими винятками, їм не надаються окремі права і на них не покладаються певні обов'язки: обирати і бути обраними до державних органів країни, бути суддями, перебувати на службі в збройних силах (див. ст. 24 Закону України від 1 лютого 1994 р. "Про правовий статус іноземців" та ін.).

3. Виняткові - роблять винятки з загальних і спеціальних. Глави держав і урядів, співробітники дипломатичних і консульських представництв, деякі інші іноземні громадяни (члени екіпажів військових кораблів, військовослужбовці військових частин та ін.), що знаходяться на території невласної держави, наділені імунітетом — дипломатичним, консульським та ін. Ці особи користуються особистою недоторканністю. Вони звільняються від юрисдикції держави перебування у питаннях, пов 'язаних із їх службовою діяльністю.

Так, працівники дипломатичних представництв мають дипломатичні імунітети (виключення із сфери дії юрисдикції краї-

ни перебування; незастосування до них засобів примусу, санкцій, передбачених національним правом) і дипломатичні привілеї (особисті пільги, переваги). Дипломатичні агенти та їх житла є недоторканними. Вони звільняються від кримінальної, адміністративної, цивільної і будь-якої іншої відповідальності перед державними органами країни перебування щодо службової діяльності. Мають фіскальний (податковий) імунітет, а також право на безмитне провезення багажу і звільнення від його огляду та ін. Дипломатичних агентів можна об'явити персоною нон-гра-та, але до них не можуть бути застосовані заходи відповідальності та інші заходи державного примусу.

Дещо меншим є обсяг консульських імунітетів і привілеїв. Імунітетом користуються також службовці міжнародних організацій на підставі статутів цих організацій або спеціальних угод.

62. Види нормативно-правових актів за юридичною чинністю:

— закони;

— підзаконні нормативні акти.

Юридична чинність нормативно-правового акта визначається Конституцією і Законом про нормативні акти. Юридична чинність нормативно-правового акта - це його специфічна властивість мати точно позначене місце в ієрархії інших правових актів і залежати за формальною обов'язковістю від того, який орган видав акт, тобто хто є суб'єктом нормотворчості.

Види нормативно-правових актів за сферою дії:

— загальні;

— спеціальні;

— локальні.

Види нормативно-правових актів за характером волевиявлення:

— акти встановлення норм права;

— акти заміни норм права;

— акти скасування норм права.

Види нормативно-правових актів за галузями законодавства:

— цивільні;

— кримінальні;

— адміністративні;

— кримінально-процесуальні;

— адміністративно-процесуальні та ін.

Основні нормативно-правові акти за галузями законодавства іменуються галузевими кодексами (Цивільний кодекс, Кримінальний кодекс, Адміністративний кодекс, Кримінально-процесуальний кодекс, Адміністративно-процесуальний кодекс та ін.).

Види правових актів за суб'єктами нормотворчості в Україні:

Верховна Рада України - закони і постанови',

Верховна Рада Автономної Республіки Крим — постанови (з питань, що носять нормативно-правовий характер) / рішення (з питань організаційно-розпорядчого характеру);

Президент України - укази (нормативні та ненормативні) / розпорядження;

Кабінет Міністрів України - постанови і розпорядження;

керівники міністерств і відомств - нормативні накази, інструкції, розпорядження, положення, вказівки міністра;

Рада Міністрів Автономної Республіки Крим - постанови, рішення і розпорядження',

голови місцевих (обласних і районних) державних адміністрацій - розпорядження;

місцеві ради народних депутатів, їх виконавчі комітети -рішення і нормативні постанови; керівники 'їхніх управлінь і відділень - нормативні накази;

адміністрація державних підприємств, установ, організацій -нормативні накази, статути, положення та інструкції.

63. Правотворчість - це правова форма діяльності держави за участю громадянського суспільства (у передбачених законом випадках), пов'язана із встановленням (санкціонуванням), зміною, скасуванням юридичних норм. Правотворчість виражається у формуванні, систематизації, прийнятті та оприлюдненні нормативно-правових актів.

Головне призначення правотворчості - встановлення нових правових норм. Зміна і скасування застарілих правових норм сприяє затвердженню нових і, відтак, вони входять до його складу як допоміжні прояви правотворчості.

Ознаки правотворчості:

1) здійснюється державою безпосередньо або з її попереднього дозволу, а також громадянським суспільством (народом) і його суб'єктами;

2) полягає у створенні нових норм права або в зміні чи скасуванні чинних норм;

3) набуває завершення в письмовому акті-документі, який називається нормативно-правовим актом;

4) відбувається відповідно до правового регламенту, тобто процедури, яка встановлюється правовими нормами;

5) має конкретно-цільову і організаційну спрямованість. Правотворчість не можна зводити до законотворчості. Законотворчість є виключною монополією представницьких

вищих органів держави (в Україні - Верховної Ради) або народу (громадянського суспільства) у передбачених законом випадках.

Законотворчість - важлива складова частина правотворчості, яка закінчується прийняттям законів. Результат правотворчості - всі нормативно-правові акти: закони, укази, розпорядження, рішення та ін. Вони з'являються внаслідок складної діяльності вищих державних органів, органів місцевого самоврядування, місцевої державної адміністрації, комерційних і некомерційних організацій, трудових колективів.

Правотворчість - один з важливих напрямків функціонування громадянського суспільства і держави, одна з правових форм ("оболонок") їх діяльності, її слід відрізняти від право-творення.

Правотворення - всі форми і засоби виникнення, розвитку та зміни права, у тому числі і правотворчість.

Правотворчість - поняття вужче, ніж правотворення, вона -частина правоутворення, його самостійна і вирішальна стадія (вищий рівень). Ініціативу, пропозицію про необхідність прийняття того чи іншого закону не можна вважати правотворчіс-тю, хоча з ініціативи може початися правотворчість. Обговорення проекту конституції населенням - це не правотворчість, але може призвести до неї.

Правотворчість починається тоді, коли прийнято державне рішення про підготовку проекту нормативно-правового акта, скажімо, закону. Головною відмінністю правотворчості від правотворення є те, що творчість права здійснюється державними органами або з їх санкції, дозволу.

Правотворчість —це насамперед форма владної-вольової діяльності держави, формального нормативного закріплення міри свободи і справедливості, яка включає дослідження, узагальнення і систематизацію типових конкретних правовідносин, котрі виникають у громадянському суспільстві, і спрямована на створення нормативно-правового акта.

Правотворення - форма виникнення і буття права в широкому правовому полі: до правотворчості, поруч із ним, у вигляді правотворчості, після правотворчості, у процесі реалізації права. Правотворення відбувається і поза правотворчості державою, у рамках громадянського суспільства - у правосвідомості, конкретних правовідносинах, правомірній поведінці, правових теоріях, судових прецедентах і т. ін. Правотворення живить правотворчість новими правовими ідеями, правилами поведінки, конкретними рішеннями, угодами, котрі досліджуються, узагальнюються, си-

стематизуються державою, а по тому формулюються в нормах права, зовнішньо виражених у нормативно-правових актах. Можна виділити такі рівні правотворення:

1) гносеологічний - відбиває процес виникнення і розвитку права у формі правосвідомості;

2) матеріальний - виражає формування права у вигляді конкретних правовідносин, правомірної поведінки;

3) інституційний - відбиває існування права як системи правових норм.

Останній рівень правотворення є рівнем правотворчості.

64. Виділяють дві групи принципів правотворчості: загальні і спеціальні. Загальні принципи правотворчості - незаперечні основні вимоги, що виражають її сутність:

/. Гуманізм, тобто формування нормативно-правових актів на засадах загальнолюдських цінностей, міжнародних стандартів прав людини, створення умов і механізмів їхнього втілення в життя суспільства і держави;

2. Демократизм, тобто вираження в ньому волі народу, безпосередня або через представників участь народу в розробці та прийнятті нормативно-правових актів;

3. Гласність - відкрите для громадськості, вільне і ділове обговорення проектів нормативно-правових актів, інформування про них населення;

4. Законність - прийняття нормативно-правових актів законним шляхом, відповідно до конституційне закріпленого процесу правотворчості;

5. Науковість - ефективне використання досягнень юридичної та інших наук при упорядкуванні проектів нормативних актів; проведення їхньої незалежної наукової експертизи;

6. Системність - суворий облік системи права, системи законодавства, узгодження з іншими нормативно-правовими актами.

До спеціальних принципів правотворчості можна віднести:

— оперативність - незволікання з підготовкою проектів нормативних актів;

— поєднання динамізму і стабільності - створення стабільного нормативного акта і одночасно можливість вносити до нього доповнення і зміни;

— плановість - за функціональним призначенням актів і строками їх прийняття;

— старанність і скрупульозність підготовки нормативних актів

- відсутність скоростиглих і непродуманих проектів;

— професіоналізм - залучення до розробки нормативних актів кваліфікованих спеціалістів із відповідних галузей науки, вчених-юристів і юристів-практиків, які мають необхідні знання і досвід;

— техніко-юридична досконалість - упорядкування нормативно-правових актів з урахуванням правил, способів, прийомів юридичної техніки, які є обов'язковими для правотвор-чих органів;

— урахування місцевого досвіду - особливо в процесі прийняття нормативних актів місцевого значення.

65. Не слід ототожнювати правотворчий і законодавчий процеси. Законодавчий процес — важлива складова частина право-творчого процесу, яка має складний характер (див. § «Законодавчий процес»). Правотворчий процес -- система взаємозалежних процедур (стадій) при ухваленні, зміні як законів, так і підзаконних актів. Стадії правотворчого процесу, у свою чергу, можуть бути розбиті на ряд етапів. Кожний вид нормативно-правових актів пов'язаний із компетенцією державних органів певного рівня, а тому підготовка, розгляд і ухвалення кожного виду актів в ієрархії актів мають специфічні ознаки. Ступінь складності правотворчого процесу визначається тим, які нормативно-правові акти ухвалюються — закони Верховної Ради, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів, рішення органів місцевого самоврядування та ін. В юридичній літературі є кілька підходів до розуміння системи стадій, на які поділяється правотворчий процес. Усі вони заслуговують на увагу, оскільки автори використовують різні критерії їх виділення. Пропонуємо класифікацію стадій правотворчості в узагальненому вигляді (включаючи законодавчий процес і процес ухвалення підзаконних актів). Класифікація стадій правотворчості подається на тлі процесу правотворення. Спочатку зауважимо, що стадії правотворчості можуть збігатися зі стадіями правотворення, однак процес правотворення не вичерпується процесом правотворчості. Стадії правотворення і правотворчого процесу: 1. Передпроектна стадія - формування юридичного мотиву про необхідність внесення змін до чинної системи норм права — відбувається на рівні правосвідомості в результаті виявлення волі народу (колективу), об'єктивно зумовленої потребами його соціального життя; - правотворча ініціатива (фр. initiative — почин) — обґрунтування юридичної значущості правової регламентації — видання нормативно-правового акта. Цей етап правотворення характеризується дією об'єктивних чинників і становить підготовчу стадію правотворчості; 2. Проектна стадія - ухвалення рішення про підготовку проекту нормативно-правового акта; - розробка концепції проекту нормативно-правового акта і підготовка його тексту (або доробка проекту, внесеного в порядку правотворчої ініціативи), тобто юридичне формулювання волі народу (колективу) у вигляді норм права. Проекти указів Президента, постанов уряду зазвичай готуються відповідними міністерствами і відомствами або на підставі плану попередніх робіт, або за разовим дорученням Президента, керівництва уряду. Такі проекти можуть бути підготовлені в апараті Президента і уряду. Щоб забезпечити кваліфіковане складання проекту, передбачається участь спеціалістів у відповідно до відомчого (галузевого) принципу, згідно з яким складання початкових проектів здійснюється тими органами і організаціями, профілю діяльності яких вони відповідають. До підготовки проектів нормативно-правових актів (головним чином, законів) залучаються партії, профспілки та інші громадські об'єднання; - попередній розгляд проекту нормативно-правового акта правотворчим органом. До розгляду проекту зазвичай залуча- ються зацікавлені державні органи, організації, громадськість. Форми обговорення різні: парламентські читання, наради за участю наукової громадськості і зацікавлених міністерств, ре-зензування науково-дослідними інститутами та ін. Після урахування пропозицій і зауважень проект остаточно відпрацьовується і редагується; — обговорення проекту нормативно-правового акта і узгодження його тексту з зацікавленими особами. Найважливіші законопроекти можуть бути винесені на всенародне обговорення. Цей етап правотворення становить початкову стадію право-творчості; 3. Стадія прийняття проекту нормативно-правового акта властива колегіальному правотворчому органу — офіційне прийняття проекту після його обговорення. Колегіальні правотворчі органи (уряд, державні комітети та ін.) приймають нормативні акти простою більшістю голосів. Президент держави, міністри та інші органи одноособового керівництва затверджують свої акти (укази, накази, інструкції тощо) у персональному порядку. В Україні низка указів Президента потребує контрасигнації (див. § «Поняття підзаконного нормативно-правового акта»); Цей етап правотворення характеризується активністю: вступає в дію суб'єктивний чинник і здійснюється власне «творчість права». 4. Засвідчувальна стадія — підписання нормативно-правового документа; — надання йому реєстраційного коду після включення до Єдиного реєстру нормативних актів України; 5. Інформаційна стадія — офіційне опублікування прийнятого нормативно-правового акта в засобах масової інформації, доведення його до відома виконавців. Цей завершальний етап правотворення, який також має активний характер, є заключною стадією правотворчості.

Законодавчий процес — це процедура ухвалення закону, яка складається з певних стадій — самостійних, логічно завершених етапів і організаційно-технічних дій. Відразу ж застережимо, що законодавчий процес як юридичне поняття слід відмежовувати від законотворчості як загально-соціального явища. Законодавчий процес, як і будь-який юридичний процес, має два значення: (1) порядок діяльності, спрямованої на створення закону; (2) сама ця діяльність. Законотворчість — ширше поняття: воно не вичерпується власне створенням законів, а охоплює і діяльність, пов'язану зі створенням закону, і оцінку його ефективності, і можливе подальше коригування (зміна, доповнення). Формування юридичного мотиву (державної волі) про необхідність регулювання правовими нормами певної групи, роду або виду суспільних відносин у результаті аналізу фактичного стану політики, економіки, соціальної сфери --це стадія, скоріше, законотворчості, ніж законодавчого процесу. Органи, організації, особи, що займаються виявленням потреби в законодавчому врегулюванні, не завжди можуть бути учасниками правовідносин, які складають юридичний процес. Та й законодавчий процес проходить у формах, які суворо встановлені законами або парламентськими регламентами, тоді як потреба в тій чи іншій законотворчості встановлюється у різні способи, використовувані в юридичній, політичній, соціологічній та інших науках (див. § «Стадії правотворчого процесу»). Законодавчий процес має низку стадій: І. Передпроектна стадія. 1. Законодавча ініціатива — внесення проекту закону в офіційному порядку до законодавчого органу певними органами й особами. Це власне стадія законодавчого процесу. Відповідно до Конституції України, право законодавчої ініціативи в парламенті належить Президенту, народним депутатам, Кабінету Міністрів, Національному банку. Президент має право вносити законопроект позачергово. Проекти законів вносяться разом із супровідною запискою, яка має містити обгрунтування необхідності їх розробки або ухвалення. II. Проектна стадія. 2. Ухвалення рішення про підготовку законопроекту, включення відповідної пропозиції до плану законопроекти их робіт. 3. Доручення розробити законопроект уряду або постійним комітетам у Верховній Раді; створення для цих цілей комісій, робочих груп у складі депутатів, представників зацікавлених громадських організацій, вчених-юристів та ін. Початкова розробка проекту провадиться фахівцями за конкурсом, дорученням або договором. 4. Розробка законопроекту і його попередня експертиза із залученням зацікавлених організацій, дороблення і редагування проекту. 5. Внесення законопроекту до парламенту, ухвалення його до розгляду, обговорення законопроекту і його узгодження: розгляд поправок; виявлення думок зацікавлених осіб про проект і одер- жання їх пропозицій щодо вдосконалення, доробки проекту; ухвалення в порядку першого, другого, третього читання; розгляд альтернативних проектів. У необхідних випадках — винесення проекту: а) на обговорення широкого кола кваліфікованих спеціалістів шляхом проведення парламентських слухань, конференцій, «круглих столів» та ін.; б) на всенародне обговорення. III. Стадія ухвалення законопроекту. 6. Ухвалення законопроекту в результаті голосування (в Україні звичайні закони ухвалюються простою більшістю голосів, конституційні — 2/3 від конституційного складу Верховної Ради) і підготування відповідної постанови законодавчого органу про вступ закону в силу. Тексти законів, ухвалені Верховної Радою, у 5-денний строк підписуються Головою Верховної Ради і невідкладно передаються на підпис Президентові України. IV. Засвідчувальна стадія. 7. Санкціонування (підписання) закону главою держави (президентом) в установлені конституцією строки (в Україні --15 днів). V. Інформаційна стадія. 8. Промульгація закону — це не лише підписання його главою держави, а й видання спеціального акта, який містить, зокрема, розпорядження про офіційне опублікування закону. Промульгація закону здійснюється зазвичай актом глави держави — указом, наказом та іншими подібними документами, текст якого в офіційних виданнях передує тексту закону, що промульго-вується[2]. В Україні — це підписання закону Президентом, підготовка постанови Верховної Ради про порядок введення в дію даного закону і офіційне його опублікування. Текст постанови Верховної Ради в офіційних виданнях передує тексту закону, що про-мульговується. 9. Включення закону до Єдиного державного реєстру нормативних актів, де вказується наданий йому реєстраційний код. 10. Опублікування закону — друк його тексту з усіма реквізитами в офіційних друкарських виданнях (в Україні — «Відомості Верховної Ради України», «Офіційний вісник України», газети «Голос України», «Юридичний вісник України»), Можливий додатковий етап на другій стадії після ухвалення законопроекту парламентом і передачі його главі держави на підпис. У багатьох країнах (США, Індія, Україна та ін.) існує право «відкладеного вето» президента. В Україні, зокрема, Президент може скористатися своїм правом відкладеного вето і повернути закон із своїми зауваженнями і пропозиціями Верховній Раді для повторного розгляду. Саме вето об'єктивно може ставати стадією законотворчого процесу, яка має позапарламентський характер. Проте вето переборюється у парламенті. Якщо під час повторного розгляду закон ухвалюється не менше ніж 2/3 голосів установленого Конституцією складу Верховної Ради, Президент зобов'язаний підписати його й представити до офіційного опублікування протягом 10 днів. На всіх стадіях законодавчої діяльності необхідним є вивчення і використання громадської думки, врахування рівня правосвідомості громадян. Для докладного вивчення законодавчої процедури в Україні необхідно звернутися до Регламенту Верховної Ради України -нормативного акта, що містить систему правил, які визначають процедуру діяльності українського парламенту.

66. Критеріями виділення видів правотворчості служать: 1) суб'єкти правотворчості, тобто орган чи особу, які вправі прийняти той або інший акт. Їх правомочність обумовлена нормативними актами; 2) процедури прийняттяправотворчих актів (законодавчий процес, індивідуальне або колективне рішення); 3) форми нормативних правових актів (закони, підзаконні акти).

Виділяють наступні види правотворчості:

- Законотворчість;

- Правотворчість органів виконавчої влади;

- Правотворчість органів місцевого самоврядування;

- Безпосереднє правотворчість громадян;

- Договірне правотворчість;

- Локальне правотворчість.

Законотворчість - це процес створення законів. Існує кілька видів законотворчості, які виділяються в залежності від видів законів, які приймаються в результаті цієї діяльності:

а) ухвалення закону Російської Федерації;

б) прийняття федерального конституційного закону;

в) прийняття федерального закону;

г) прийняття закону суб'єкта Російської Федерації.

Особливість законотворчості полягає в процедурі, яка поділяється на ряд стадій.

Підзаконні правотворчість здійснюється Президентом Російської Федерації, ПравітельствомРФ, органами виконавчої влади. На рівні суб'єктів Федерації також здійснюється підзаконні правотворчість. Підзаконні правотворчість не має стадій, однак може мати процедури погодження. Кожен орган сам визначає порядок підготовки, погодження, розгляду проектів актів, їх прийняття та підписання.

Президент Росії на основі Конституції і законів видає укази, причому вони можуть бути як нормативного, так і ненормативного (індивідуального, оперативного) характеру. Уряд правомочні вирішувати питання державного управління, віднесені до відання Федерації. Уряд з питань своєї компетенції видає постанови.

Міністерства, державні комітети, відомства, будучи центральними органами державного управління, керують дорученими їм сферами управління. Їх повноваження в області видання нормативних актів визначені законами, актами ПрезидентаРФ і Уряду РФ. Міністерства як органи одноособового керівництва видають накази та інструкції, а державні комітети як колегіальні органи - постанови. Нормативний характер носять, як правило, інструкції і постанови.

У межах своїх повноважень видають нормативні акти органів законодавчої і виконавчої влади суб'єктів Федерації.

Основи правотворчості органів місцевого самоврядування закладені Федеральним законом «Про загальні засади організації місцевого самоврядування в Російській Федерації». Більш детальне регулювання цього виду правотворчості здійснюється законами суб'єктів про місцеве самоврядування, статутами органів місцевого самоврядування.

Видаючи нормативні акти, органи місцевого самоврядування забезпечують самостійне рішення громадянами всіх питань місцевого значення через обрані ними органи або безпосередньо, виходячи з інтересів населення, на основі закріплених за органами самоврядування матеріальних і фінансових ресурсів.

Безпосереднє правотворчість громадян здійснюється за допомогою референдуму. Цей процес регулюється Федеральним конституційним законом «Про референдум Російської Федерації», законами суб'єктів Федерації про референдум. На рівні місцевого самоврядування безпосереднім народним правотворчість є прийняття рішень сходів або зборів громадян, місцеві референдуми.

Пряме правотворчість громадян характеризується низкою ознак:

а) воно проводиться за ініціативою груп громадян, населення;

б) у референдумі беруть участь виборці, чия воля є правообразующім джерелом рішень;

в) підсумки референдуму не підлягають будь-якому затвердженню і мають вищу юридичну силу;

загрузка...

г) підготовка і проведення референдуму покладаються на державні органи, виборчі комісії або комісії референдуму, чиї праваі обов'язки підпорядковані досягненню головної мети - забезпечення повного і вільного народного волевиявлення.

На всенародне голосування може бути поставлений текст законопроекту, за яким громадянам пропонується висловити свою думку.

Договірне правотворчість - це діяльність державних органів щодо укладання публічно-правових договорів.

Особливість цього виду - узгодження інтересів сторін, добровільність.

Прикладом нормативного договору є також Федеративний договір, що з'явився правовою базою для створення Російської Федерації на новій основі. Він містить норми про розподіл компенсації між державними утвореннями Російської Федерації, про предмети виключного ведення Федерації і її суб'єктів, а також їх спільного ведення. Практикується укладання угод і з економічних, політичних і інших питань між Федерацією та окремими її членами, між суб'єктами Федерації.

Федеральний закон «Про принципи і порядок розмежування предметів ведення і повноважень між органами державної влади Російської Федерації і органами державної влади суб'єктів Російської Федерації» дає визначення відповідного виду договору, його принципам, визначає його предмет і порядок укладення.

Прикладом нормативного договору є колективний договір. Відповідно до Закону Російської Федерації від 11 березня 1992 р. «Про колективні договори і угоди», колективний договір - це правовий акт, що регулює трудові, соціально-економічні, професійні відносини між роботодавцем та працівниками. Колективний договір укладається на підприємствах, в їх структурних підрозділах, наділених правами юридичної особи, незалежно від форми власності, позавідомчої приналежностіі чисельності працівників.

Локальне правотворчість - це створення актів різних колективів, організацій, що регулюють їх діяльність, внутрішню організацію, права і обов'язки членів цих спільнот. Прикладами можуть бути положення про преміювання, правила внутрішнього трудового розпорядку і т.п. акти.

67. Систематизація нормативно-правових актів — це діяльність щодо впорядкування та удосконалення нормативно-правових актів, зведення їх в єдину внутрішньо-узгоджену систему.

Здійснення систематизації цих актів необхідне для:

• усунення протиріч між нормативно-правовими актами, встановлення та усунення дефектів законодавства;

• підвищення якості та ефективності законодавства;

• забезпечення зручності користування законодавством, доступності його використання громадянами та іншими суб'єктами права;

• полегшення пошуку юридичної норми, яка підлягає реалізації;

• сприяння вивченню законодавства, а також його дослідженню.

Розрізняють такі форми (способи) систематизації нормативно-правових актів:

Облік — діяльність щодо накопичення нормативно-правових актів, підтримання в контрольному стані, а також створення пошукової системи, яка забезпечує ефективний пошук необхідної правової інформації.

Облік нормативно-правових актів може здійснюватися державними органами і недержавними організаціями як для внутрішнього, так і для зовнішнього користування. Основним завданням означеної форми систематизації є допомога в оперативному пошуку необхідної правової інформації.

Кодифікація — це така форма систематизації нормативно-правових актів, яка полягає в їх удосконаленні через зміну змісту (переробки та узгодження) норм права, пов'язаних загальним предметом регулювання, та об'єднання в новий єдиний нормативно-правовий акт.

Така форма систематизації націлена на докорінну переробку чинного законодавства шляхом підготовки та прийняття нового кодифікованого акта. Вона сприяє стабільності законодавства, тому кодифікаційні акти покликані бути основою законодавчої діяльності. Кодифікація у зв'язку з цим може мати лише офіційний характер.

Інкорпорація — це така форма систематизації, яка полягає в зовнішньому упорядкуванні (чи розташовані в іншому порядку) вже чинних нормативних актів без зміни змісту.

При інкорпорації нормативно-правових актів вилучаються положення, що втратили юридичну силу, включаються внесені в них зміни та доповнення, виключаються положення, що не містять норм права.

Види інкорпорації:

1. За юридичним значенням:

• офіційна — здійснюється від імені компетентних органів, збірники є офіційною формою опублікування, на які можна посилатися при вирішенні юридичних питань;

• неофіційна — здійснюється іншими особами: видавництвами, науковими та навчальними закладами, практичними органами, окремими спеціалістами, тому видані збірники мають лише довідковий, інформаційний характер.

2. За обсягом:

• загальна (генеральна);

• галузева;

• міжгалузева;

• спеціальна (за окремими інститутами однієї галузі законодавства).

3. За критеріями об'єднання:

• хронологічна — упорядкування нормативно-правових актів здійснюється відповідно до часу їх опублікування та набрання чинності;

• предметна — упорядкування здійснюється за предметом правового регулювання (за галузевою приналежністю);

• суб'єктна — залежно від органу, яким видано інкорпоровані акти.

Консолідація — це така форма систематизації, яка полягає в об'єднанні декількох нормативно-правових актів, які діють в одній і тій самій сфері суспільних відносин, в єдиний нормативно-правовий акт, як правило, без зміни змісту.

Консолідація використовується там, де немає можливості кодифікації. Вона є уніфікацією нормативних актів, усуває їх множину, позбавляє їх від надмірної роздрібності. Ця форма систематизації сприяє об'єднанню загальних положень поточної правотворчості в однорідні групи, є проміжною ланкою між поточною правотворчістю та кодифікацією.