34. Недемократичні режими поділяють на тоталітарні та авторитарні.

Тоталітарний режим  -  це сукупність таких засобів і спо­собів реалізації державної влади, за яких уся життєдіяльність суспільства і кожного окремого громадянина (особи) абсолют­но регламентована: влада на всіх рівнях формується однією чи кількома особами з правлячої верхівки, не контролюється населенням; відсутня будь - яка можливість вільного виявлення і врахування інтересів усіх груп населення; найменші вільності негайно придушуються всіма засобами, аж до прямого на­сильства; існує однопартійна система, звичним є грубе втру­чання в особисте життя людини і громадянина.

Авторитарний режим  -  така сукупність засобів і способів реалізації державної влади, за яких вона концентрується в руках правлячої верхівки; допускаються деяке розмежування політичних сил, легальні можливості через представницькі органи чи громадські об'єднання обстоювати інтереси певних верств населення. Але якщо така поляризація політичних сил стає антагоністичною, включається механізм дії реакційного закону чи прямого насильства.

За іншими ознаками демократичні режими класифікуються як. демократично - ліберальний, демократично - радикальний, демократично - консервативний та ш. Серед недемократичних розрізняють: військово - поліцейський, фашистський, расистсь­кий, терористичний, диктатуру певної партії, класу іншої групи чи прошарку в соціально неоднорідному суспільстві тощо.

Отже, форма держави характеризується відповідною орга­ні нацією та реалізацією публічної влади, взаємозв'язком дер­жави з особою і громадянським суспільством. 111

Держави, що існували на території сучасної України. Укра­їнський народ, як і інші європейські нації, має давню історію державотворення.

35.  Демократія (від старогрецького demos - народ + kratos - влада, правління) звичайно переводиться як «правління народу». Таким чином, демократія і народний суверенітет схожі, практично рівнозначні поняття. У сучасному значенні слова демократія - це одночасно система і процес колективного управління суспільством.

    Залежно від того, як народ бере участь й управлінні, хто і як безпосередньо виконує владні функції, прийнято виділяти безпосередню і представницьку форми демократії.

    При безпосередній (прямій) демократії громадяни самі безпосередньо (без будь-яких органів-посередників) беруть участь в підготовці, обговоренні і ухваленні рішень, а також в управлінні суспільними і державними справами. Така система найбільш ефективна при відносно невеликому числі людей, наприклад, в громадських або племінних радах або в місцевих органах профспілок, де всі члени можуть зібратися в одному приміщенні для обговорення питань і ухвалення рішення шляхом консенсусу або більшістю голосів. Так, в Стародавніх Афінах пряма демократія здійснювалася за допомогою періодичних зборів, в яких брало участь 5-6 тисяч чоловік. З розвитком і розширенням держав, ускладненням їх політичних систем стало неможливим вирішувати всі питання загальнодержавного значення шляхом залучення до цих процесів всього населення, яке постійно збільшувалося. Різновидом безпосередньої демократії вважається плебісцитна демократія. Якщо класична безпосередня демократія припускає участь громадян на всіх найважливіших стадіях процесу здійснення влади (у підготовці, ухваленні політичних рішень і в контролі за їх здійсненням), то при плебісцитній демократії можливості політичного впливу громадян обмежені участю в референдумах і інших актах волевиявлення по вже підготовлених органами влади рішенням. Громадянам за допомогою голосування надається можливість схвалити або відкинути той чи інший проект закону або Іншого рішення, який звичайно готується президентом, урядом, партією або ініціативною групою. Можливості участі основної маси населення в підготовці таких проектів невеликі. Практика розробила різні форми здійснення безпосередньої демократії, але найбільше визнання і розповсюдження отримали вибори до органів державної влади і місцевого самоврядування, а також референдум.     Конституція України закріпила як основні форми безпосередньої демократії вибори і референдум, при цьому не виключаючи і інші форми. Наприклад, в діяльності місцевого самоврядування можливі збори і сходи громадян. Вибори - це процес формування складу представницького органу або заміщення посади шляхом голосування. У Україні існують наступні види виборів: 1.    вибори народних депутатів України; 2.    вибори Президента України; 3.    вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; 4.    вибори депутатів місцевих рад; 5.    вибори сільських, селищних і міських голів. Порядок проведення виборів визначається Конституцією і законами України.     Найпоширенішою в сучасному суспільстві формою політичної участі є представницька демократія. її сутність полягає у тому, що громадяни обирають до органів влади своїх представників, які покликані виражати їх інтереси в ухваленні політичних рішень, законів і проведенні в життя соціальних і інших програм. Процедури виборів можуть бути найрізноманітнішими, але які б вони не були, виборні особи в представницькій демократії займають свої пости від імені народу («нації») і формально підзвітні народу у всіх своїх діях. По суті, представницька демократія є найчастіше формою правління добре організованої привілейованої меншини, більшою чи меншою мірою підконтрольної народу. Таким чином, представницька демократія - це вирішення суспільних і державних питань виборними представниками громадян. Як у інших країнах, так і в Україні представницькі органи державної влади і місцевого самоврядування вирішують переважну більшість питань загальнодержавного І місцевого значення. В Україні органами представницької демократії є: 1)    Верховна Рада України; 2)    Президент України; 3)    Верховна Рада Автономної Республіки Крим; 4)    органи місцевого самоврядування.

В залежності від поділу державної влади та способу участі народу в її здійсненні вчені вирізняють безпосередню (пряму) і представницьку (репрезентативну) форми демократії.

Безпосередня демократія — це така форма демократії, що передбачає прийняття владних рішень безпосередньо самим народом в особі населення виборчих округів, колективів, територіальних та галузевих соціальних спільнот тощо. Організаційні форми такої демократії – це перш за все прямі вибори органів влади різного рівня (парламентів, місцевих представницьких органів), вибори посадових осіб (президентів, губернаторів, мерів тощо) та референдуми.

Найбільш поширеною формою прямого народовладдя, яка застосовується у більшості країн світу, є вибори. Вибори як спосіб формування структур парламентського типу були закріплені вже в перших конституціях Європи, зокрема в акті під назвою "Правовий Уклад та Конституції відносно прав і вольностей війська Запорізького", відомому в світі як Конституція України 1710 р. гетьмана Пилипа Орлика. У цьому історичному документі поряд з принципами діяльності органів державної влади фіксувалися також і положення щодо порядку та строків скликання вищого представницького органу тих часів – Генеральної Ради.

У сучасних умовах вибори як форма прямого народовладдя застосовуються у більшості країн світу. Шляхом виборів формуються різні органи публічної влади як державні інституції – парламенти, посади голів держав, іноді – керівників урядів, судові органи та органи місцевого самоврядування. Через вибори народ обирає своїх представників, наділяє їх мандатом на здійснення відповідних повноважень. Через вибори як демократичну форму обрання представників народу забезпечуються легітимність, стабільність, поступовість і наступність державної влади. Тому саме зі становленням національних виборчих систем пов'язуються майбутні довгострокові альтернативи розвитку перехідних суспільств: або через виборче право демократичним і законним шляхом перейти від закритого суспільства, від неполітичних форм організації влади до функціонування громадянського суспільства і правової держави, інститути влади якої залежні від народу і відповідальні перед ним, або віддати долю держави у руки корпоративних груп, кланів, чиновників і побудувати якусь корпоративну, чи адміністративно-бюрократичну, чи тоталітарну державу, де народ буде фактично усунений від суспільної влади.

До прямої демократії звичайно відносять так званий імперативний мандат, що передбачає обов'язок обраних представників голосувати строго у відповідності з наказом виборців. Так, характер імперативного мандату має колегія вибірників президента США, зобов'язаних віддати свій голос за кандидата, який переміг у відповідному штаті. Імперативний мандат начебто консервує волю виборців, не дозволяючи його носіям брати участь в обговоренні та прийнятті компромісних варіантів рішень.

Треба відзначити, що цілий ряд учених формами безпосередньої демократії вважає тільки такі форми демократії, котрі дозволяють громадянам брати участь у підготовці, обговоренні та прийнятті владних рішень. Саме такі форми демократії домінували в античних демократіях (полісах), середньовічних республіках та самоврядних сільських громадах різних часів і народів. Вони й зараз можливі в порівняно невеликих колективах (невеликих містах, мікрорайонах, селах, громадах). Але можливі вони лише в тих випадках, коли прийняті рішення достатньо прості, а участь в їх підготовці та обговоренні не потребує спеціальної кваліфікації. З точки зору цих науковців, в сучасному світі пряма демократія зустрічається головним чином на рівні місцевого самоврядування, наприклад, в американських і швейцарських громадах, в ізраїльських кібуцах (поселеннях комуністичного типу). Поширеність безпосередніх форм демократії, таким чином, прямо залежить від того, наскільки вдається децентралізувати процес прийняття рішень і передати право їх прийняття порівняно невеликим, локальним колективам.

Керуючись такою логікою, згадані вчені ті форми прямої демократії, які не дозволяють громадянам брати участь у підготовці і обговоренні владних рішень, відносять до так званої плебісцитарної демократії. В умовах такої демократії можливості політичного впливу громадян, вважають вони, порівняно обмежені. Їм надається право шляхом голосування схвалити або відкинути той або інший проект закону або рішення, який звичайно готується президентом, урядом, партією або ініціативною групою. Плебісцитарні інститути нерідко використовуються для маніпулювання волею громадян, яке досягається зокрема за допомогою двозначних формулювань питань, що виносяться на голосування, а також за допомогою політичних іміджів і стереотипів політичної свідомості, що нав'язуються засобами масової інформації.

Представницька демократія – це така форма демократії, яка передбачає прийняття владних рішень представницькими органами, що обираються та оновлюються безпосередньо народом, соціальними спільностями та колективами. Суб'єктами (носіями) представницької демократії є перш за все парламенти, місцеві представницькі органи, установчі збори тощо. Представницьку демократію іноді називають також репрезентативною та елітарною.

Представники народу, депутати – це вже еліта (хоча й першого демократичного добору), якій притаманна певна компетентність, оперативність і відповідальність перед виборцями, на відміну від самих виборців (які несуть відповідальність хіба що перед власною совістю). Ця відповідальність забезпечується перш за все правом відклику депутатів представницьких органів їхніми виборцями.

До речі, право відклику виборцями депутатів законодавчого органу, тобто парламенту, багатьма політиками та вченими заперечується під приводом того, що виборці нібито схильні до того, щоб оцінювати свого обранця у залежності від того, як він виконує ті накази, які вони для нього виробили і які носять корисливий характер. Вважається, що депутат повинен думати не про те, щоб виконати накази своїх виборців, а про те, щоб зробити максимальний внесок у законодавчу роботу парламенту. Однак є й інша точка зору, відповідно до якої законодавцем повинен бути народ. Цю місію він може виконати повною мірою лише тоді, коли буде контролювати й оцінювати законодавчу роботу свого депутата. Депутат повинен звітувати перед своїми виборцями про свою законодавчу роботу, а виборці повинні оцінювати цю роботу, і в разі невдоволення характером цієї роботи мати можливість без зайвих зволікань відкликати такого депутата.

Необхідність представницької демократії обумовлена тим, що великі соціальні спільності, які переросли рамки роду та племені, не можуть приймати переважну кількість своїх владних рішень шляхом безпосередньої участі всієї громади. І для того щоб зберегти демократичний характер прийняття багатьох важливих для всього суспільства владних рішень, суспільство виробило демократичний механізм представницького характеру. Цей механізм зберігає такі риси демократії, як виборність, підпорядкування меншості більшості, дискусійність у ході прийняття рішень, гласність. Крім того, представницьким органам влади, як уже відзначалося, притаманні також такі риси, як відповідальність перед виборцями за прийняті рішення, оперативність їх прийняття та компетентність.

Найбільш ярко представницька демократія проявляється у парламентаризмі, верховенстві парламенту при традиційному поділі державної влади на законодавчу, виконавчу та судову. При цьому необхідність верховенства цього державного органу обумовлюється перш за все тим, що інакше неможливо забезпечити верховенство закону, а отже, і права. Треба відзначити, що верховенство парламенту, у свою чергу, неможливо забезпечити без надання йому права формувати відповідні органи державної влади. Тільки формування парламентом відповідних органів влади, у тому числі судових, дозволить йому забезпечити правопорядок згідно з існуючим законодавством та дотримання прав та свобод людини. Якщо ж органи державної влади будуть незалежними від парламенту, забезпечувати права людини і підтримувати правопорядок на високому рівні буде практично неможливо, бо у народу не буде ефективного каналу впливу на ці соціальні процеси. Народ, як звісно, найефективніше впливає на суспільство саме через парламент, а парламент – через сформовані ним органи державної влади.

У науковій літературі ще нерідко можна зустріти міркування про те, яка із згаданих форм демократії більш демократична та більш ефективна. Висловлюється думка про те, що представницька демократія – це не справжня демократія, а її сурогат, і тому треба якомога більше практикувати загальнонародні та місцеві референдуми, у ході яких кожен громадянин зможе безпосередньо проголосувати за той чи інший закон, те чи інше рішення, що саме такі голосування дозволять народу самому вирішувати свою долю, а не довіряти її випадковим людям, які правдами і неправдами опинилися в представницьких органах влади. Є й такі висловлювання, в яких безпосередня демократія характеризується як щось архаїчне, некомпетентне, неоперативне, неефективне, таке, що не витримує ніякого порівняння з представницькою демократією, яка, навпаки, характеризується і компетентністю, і оперативністю, і ефективністю.

Насправді ж і безпосередня, і представницька форми демократії однаково необхідні сучасному суспільству. Безпосередня демократія дозволяє народу проявити себе в якості єдино можливого джерела державної влади. Саме безпосередня демократія за допомогою відповідних виборчих технологій дозволяє зібрати окремі частинки народного суверенітету, носієм якого є кожний громадянин держави, і у сконцентрованому вигляді делегувати його законно обраним представникам для здійснення їхніх повноважень. Таким чином, безпосередня демократія є єдиним способом формування представницьких демократичних органів. Без неї представницька демократія неможлива. В той же час без представницької демократії безпосередня демократія не змогла б охопити своїм впливом навіть незначну частину владних функцій. А це означає, що зазначені функції були б не демократизованими, тобто виконувалися б адміністративними, а не демократичними органами. Ось чому протиставляти ці дві форми демократії одна одній означає не усвідомлювати суті демократії як системи організації та поділу такої (основоположної за характером) влади, яка притаманна саме демократичним, а не адміністративним органам.

36. Правова́ держа́ва — форма організації державної влади, за якої верховенство в усіх сферах життя належить правовому закону. У правовій державі всі — і державні органи, і громадяни — однаковою мірою відповідальні перед законом. В ній реалізуються всі права людини; здійснюється розподіл влади на законодавчу, виконавчу, судову.

Тобто це така організація суспільства, де закон і правовий порядок мають пріоритет над державою та іншими інститутами політичної і соціальної влади, а не навпаки. А основні права особи та її соціальна безпека складають зміст свободи, заснованої на законах, які приймаються і піддаються зміні законним шляхом.

Правова держава є альтернативою авторитаризму, тоталітаризму і анархії. Правова держава передбачає поступову демократизацію суспільства, встановлення правових основ будівництва державності, дотримання правопорядку і принципу законності. Людина є вищою соціальною та політичною цінністю. Держава покликана затвердити гуманістичні начала, забезпечити і захистити свободу, честь і гідність людини.

Правова держава передовсім є державою як соціальним інститутом, тобто їй притаманні в першу чергу риси держави взагалі.

Правова держава є державою, в якій відносини громадян і держави врегульовані нормами права і дії органів державної влади підкоряються нормам права. При цьому слід зазначити, що право по-різному регламентує дії громадян і дії органів державної влади. Дії громадян право обмежує за принципом "можна робити все, що не заборонено законом". Кожний громадянин вільний у визначенні того, що він має робити для досягнення власного щастя і блага.  Держава не втручається в ці справи громадян до тих пір, поки їх дії не стануть чинити перешкоди вільним діям інших громадян або стануть загрозою для громадської безпеки і спокою. Саме тут закон і проводить межу, за яку громадянам забороняється переходити. Бо якщо ти своїми діями обмежуєш або заперечуєш свободу інших людей, то і твоя власна свобода не буде поважатися іншими людьми.

Дії органів державної влади право регламентує за принципом "можна робити лише те, що передбачено законом".Державний орган і чиновники не вільні робити все, що їм заманеться. Вони існують для громадянського суспільства, яке їх утворило, і повинні робити те, для чого вони утворені, що визначено в Конституції і законодавстві країни. Коли дії державних органів виходять за межі правового поля, то відразу виникає можливість свавілля і зловживання державною владою.У правовій державі джерелом державної влади є народ, він є владикою-сувереном. З його волі виникає держава,  він  її  утворює. Цей  народний  суверенітет є відтепер основою державного суверенітету, тобто незалежності і повновладдя державної влади. Французький монарх Людовик ХIV абсолютистське розуміння держави сформулював так: "Держава - це я". Він обгрунтовував державний суверенітет тим, що він король Франції милістю божою. У правовій державі формулу державного суверенітету можна висловити так: "Держава - це ми". У Конституції України (ст.5) записано: "Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ."

Визнанням народу джерелом державної влади визначається загальний демократичний характер держави. Особливістю правової держави є те, що вона є державою представницької демократії. Тобто головні  завдання  по  управлінню державою  постійно виконують органи державної влади, які періодично обираються народом. Тому виникає можливість ситуації, коли ці органи державної влади без постійного контролю стануть діяти не в інтересах народу, а у своїх власних інтересах; ще більшою спокусою для зловживання державною владою стає ситуація, коли вся повнота державної влади зосереджується в одних руках.

Саме така ситуація характерна для абсолютних монархій, у боротьбі з якими і народжувалася правова держава. Абсолютний монарх у своїй особі поєднує вищу законодавчу, виконавчу і судову владу, його влада необмежена і безконтрольна. Тому творці правової держави для запобігання такої можливості запропонували створення механізмурозподілу державної влади між трьома незалежними гілками влади (законодавчою, виконавчою, судовою), кожна з яких має визначене коло своїх виключних повноважень, може контролюватися іншими гілками влади і, в свою чергу, має право контролювати їх діяльність. Для створення незалежності різних гілок влади одна від одної в конституціях сучасних правових держав передбачаються такі засоби, як: різний порядок формування гілок влади, різні строки повноважень обраних посадових осіб або органів влади, надання різних форм імунітету (недоторканості) посадовим особам на час виконання ними своїх службових обов’язків.

Нарешті, ще однією важливою ознакою правової держави є конституційне визнання прав і свобод людини. В конституціях різних країн це визнання може мати різний вигляд. Так, у Конституції США воно здійснено у вигляді поправок до основного тексту; Конституція Франції (1958 р.) проголошує, що вона визнає ті права і свободи, які проголошені Декларацієюправ людини і громадянина у 1789 році; Основний закон ФРН (1949 р.) дає визначення основних прав і свобод людини у перших 20 статтях, а також у статтях 33, 38, 101, 103 і 104; перелік і визначення прав і свобод людини і громадянина даний у другому розділі Конституції України (1996 р.). І буде доречним відзначити, що визначення прав і свобод людини в нашій конституції є одним з найкращих у світовій практиці.

Слід зазначити, що політична практика і законодавство сучасних демократичних держав постійно вдосконалюють роботу різних складових правової держави. Разом з тим політичний досвід ХХ століття свідчить, що для стабільного існування представницької демократії мало досконалості інститутів правової держави самої по собі. Треба, щоб правова держава була міцно пов’язана з громадянським суспільством, спиралася на його довіру і підтримку.

37. Термін "громадянське суспільство" міцно входить в категоріальний апарат правознавців, істориків, філософів, соціологів, політологів і т.д. При цьому очевидний великий розкид як у конкретному визначенні різними авторами самого поняття "громадянське суспільство", так і в підходах до його аналізу. Можна винести кілька визначень цього терміна, але основна ідея, звичайно ж, у них одна.

Громадянське суспільство - це 1) наявність власності у розпорядженні людей (індивідуальне або колективне володіння);

наявність розвиненої різній структури, що відбиває розмаїття інтересів різних груп і прошарків, розвиненої і розгалуженої демократії;

високий рівень інтелектуального, психологічного розвитку членів суспільства, їх здібності до самодіяльності при включеності в той або інший інститут цивільного суспільства;

законообеспеченность населення, тобто функціонування правової держави.

Громадянським суспільством можна вважати таку спільність людей, де досягнуто оптимальне співвідношення всіх сфер суспільного життя: економічної, політичної, соціальної і духовної, де забезпечено постійне поступальний рух суспільства вперед. "Громадянське суспільство - це таке суспільство, в якому різні за своєю природою об'єднання громадян (партії, союзи, профспілки, кооперативи, групи) здійснюють зв'язок між людиною і державою і не дозволяють останньому узурпувати особистість".

Тобто за наявності громадянського суспільства, уряду - це лише один елемент, що співіснують з різними інститутами, партіями, асоціаціями та ін

Все це розмаїття носить назву плюралізму і передбачає, що багато організацій та інститути демократичного суспільства не залежать від уряду для свого існування, законності й авторитету. При існуванні громадянського суспільства держава виступає виразникомкомпромісу різних сил у суспільстві. Економічною основою громадянського суспільства є право на приватну власність. В іншому випадку створюється ситуація, коли кожен громадянин змушений служити державі на тих умовах, які йому диктує державна влада.

По суті справи, інтереси меншин в громадянському суспільстві висловлюють різні соціальні, політичні, культурні та інші союзи, групи, блоки, партії. Вони можуть бути як державними, так і незалежними. Це дозволяє окремим людям здійснювати свої права і обов'язки громадян демократичного суспільства. За допомогою участі в цих організаціях різноманітними способами можна впливати на прийняття політичних рішень.

Громадянське суспільство існує і функціонує у суперечливій єдності з державою. При демократичному режимі воно взаємодіє з державою, при тоталітарному - стоїть у пасивної або активної опозиції до держави.

Відзначимо, що в основі будь-якого громадянського суспільства лежать ряд найбільш загальних ідей і принципів, незалежно від специфіки тієї чи іншої країни. До них відносяться:

економічна свобода, різноманіття форм власності, ринкові відносини;

легітимність і демократичний характер влади;

безумовне визнання і захист природних прав і свобод людини і громадянина;

класовий світ, партнерство і національна згода;

правова держава, засноване на принципі поділу і взаємодії влади;

рівність всіх перед законом і правосуддям, надійна юридична захищеність особистості;

політичний і ідеологічний плюралізм, наявність легальної опозиції;

свобода слова і друку, незалежність засобів масової інформації;

невтручання держави в приватне життя громадян, їхні взаємні обов'язки і відповідальність;

ефективна соціальна політика, що забезпечує гідний рівень життя людей.

Таким чином, громадянське суспільство визначається як цілісна суспільна система, що характеризується розвиненістю ринкових відносин, наявністю соціальних класів і верств, що мають власні, незалежні від держави джерела існування; економічною свободою виробників, наявністю політичних, соціальних та особистих свобод громадян, демократизмом політичної влади, верховенством права у всіх сферах суспільної діяльності, включаючи державну.

Структура громадянського суспільства - це внутрішня будова суспільства, що відображає різноманіття і взаємодію його складових, що забезпечує цілісність і динамізм розвитку.

Системоутворюючим початком, що генерує інтелектуальну і вольову енергію суспільства, є людина з її природними потребами та інтересами, зовні вираженими в юридичних правах і обов'язках. Складовими частинами (елементами) структури виступають різні спільності та об'єднання людей і стійкі взаємозв'язки (відносини) між ними.

Структуру сучасного громадянського суспільства можна представити у вигляді п'яти основних систем, що відображають відповіднісфери його життєдіяльності. Це соціальна (у вузькому сенсі слова), економічна, політична, духовно-культурна та інформаційна системи.

У соціальній сфері інститутами громадянського суспільство є сім'я і різні колективи людей: трудові, службові, колективи, засновані на взаємній дружбі, колективи за інтересами (клуби, мисливські, рибаловецкіе колективи, садівничі товариства і т.д.), дитячі, молодіжні організації, не носять політичного характеру (наприклад, організації бойскаутів). Слід зазначити, в даному випадку мається на увазі соціальна сфера - це сфера всього суспільного життя, включаючи економічну, політичну, духовно-культурну, інформаційну сфери.

В економічній сфері інститутами громадянського суспільства є організації, підприємства, установи, що займаються виробництвомматеріальних благ, наданням різного роду послуг, як матеріального, так і нематеріального характеру (банківсько-кредитні установи, туристичні фірми, організації за відплатним надання юридичних послуг).

У політичній сфері інститутами громадянського суспільства є політичні партії, організації, рухи різної політичної орієнтації (праві, ліві, центристські, релігійні), що переслідують політичні цілі, які беруть участь у боротьбі за державну чи муніципальну (публічну владу).Сюди ж входять молодіжні політичні організації (наприклад, комуністичні спілки молоді).

Найважливішим інститутом громадянського суспільства в політичній сфері є місцеве самоврядування, органи якого спільно з органами держави представляють систему публічної влади і є сполучною ланкою між громадянським суспільством і державою. Всі вищевказані інститути спільно з державою становлять політичну систему суспільства. Своєрідністю відрізняється такий інститут громадянського суспільства, як професійні спілки (профспілки). Вони діють як у політичній, так і в економічній сфері.

У духовно-культурній сфері інститутами громадянського суспільства є заклади культури, творчі організації та спілки, освітні установи, фізкультурні і спортивні клуби, спілки (федерації), церква і релігійні (конфесійні) організації, що не носять політичного характеру.

В інформаційній сфері інститутами громадянського суспільства є засоби масової інформації (газети та журнали, радіо і телебачення,інформаційні сторінки Інтернету). У тоталітарній державі всі вищевказані сфери суспільного життя виявляються або повністю одержавленою, або перебувають під жорстким, всеосяжним контролем органів держави, а в ідеологізованому державі, якою був колишнійСРСР, і під контролем організацій правлячої партії (у СРСР - Комуністичної партії Радянського Союзу - КПРС) .

Найбільш одержавлення в колишньому СРСР виявилися економічна і політична сфери. В економічній сфері визнавалася лише соціалістична (державна і колгоспно-кооперативна) форма власності на засоби виробництва. Приватна власність була заборонена, була передбачена кримінальна відповідальність за частнопредпринимательсткую діяльність і комерційне посередництво (ст.153 КК РРФСР 1960 р.) .11 Внаслідок цього організації, підприємства, установи, що займаються виробництвом матеріальних благ, наданням різного роду послуг як матеріального, так і нематеріального характеру, були в основному державними. Колгоспній формою власності були колективнігосподарства (колгоспи), зайняті переважно в сфері сільського господарства. Фактично колгоспи користувалися ніякої самостійністю, їх діяльність повністю контролювалася державними органами і КПРС. Виробничі кооперативи представляли мізерно малий відсоток в економічній системі радянського суспільства.

Політична сфера радянського суспільства характеризувалася жорсткої однопартійність. Ніякі інші політичні партії, крім КПРС, не діяли. Єдиною молодіжної політичною організацією був Всесоюзний Ленінський Комуністичний Союз Молоді (ВЛКСМ) - комсомол.Політичний характер мала навіть дитяча організація - Всесоюзна піонерська організація - Всесоюзна піонерська організація імені В. І. Леніна.

Місцеве самоврядування в колишньому СРСР було відсутнє - місцеві Ради входили в систему органів державної влади та повністю підпорядковувалися вищим державним органам.

Професійні союзи мали централізоване керівництво в особі Всесоюзної центральної ради професійних спілок (ВЦРПС). Юридично профспілки вважалися громадською організацією. Однак фактичне одержавлення профспілок почалося ще в перші роки Радянської влади.Вони були оголошені "школою комунізму" і фактично увійшли в механізм радянської держави, причому профспілки спочатку навіть відводилося друге місце після комуністичної партії. З приводу В. І. Леніна в роботі "Дитяча життя" лівизни "в комунізмі" писав: "Партія безпосередньо спирається на профспілкові органи, які налічують тепер, за даними останнього (квітень 1920 р.) з'їзду, понад 4 мільйониосіб. Фактично всі керівні установи величезної більшості спілок ... складаються з комуністів і проводять всі директиви партії ... Потім, зрозуміло, вся робота партії йде через Ради, які об'єднують трудящі маси без різниці професій ... Такий загальний механізм пролетарської державної влади, розглянутої "зверху ", з точки зору практики здійснення диктатури".

Духовно-культурна сфера радянського суспільства також піддавалася сильному одержавлення, а інформаційна система повністю перебувала в руках держави. За межами держави залишалася тільки церква і релігійні організації, навпаки, антирелігійна, атеїстична пропаганда становила значну частину державної ідеології, а самі релігійні інститути та їх представники періодично піддавалися переслідуванням, в тому числі і кримінального характеру.

У сучасної Російської Федерації, одночасно з проголошенням її правовою державою, стали формуватися та інститути громадянського суспільства, що функціонують більш-менш вільно і автономно від держави.

В економічній сфері визнано різноманіття форм власності (ч.2 ст.8 Конституції Російської Федерації), діють численні комерційні організації, що перебувають у приватній, муніципальної та інших формах власності.

У політичній сфері реально існує багатопартійність. Мінімальним стало одержавлення духовно-культурної сфери. Так, наприклад, більшість дошкільних установ і шкіл в даний час є не державними, а муніципальними; діють численні приватні та інші недержавні освітні установи. В інформаційній сфері діють як державні і муніципальні, так і інші (незалежні) засоби масової інформації.

Можна зробити висновок, що при характеристиці структури громадянського суспільства слід мати на увазі три обставини.

По-перше, викладена класифікація зроблена в навчальних цілях і носить умовний характер. У дійсності названі структурні частини, що відображають сфери життєдіяльності суспільства, тісно взаємопов'язані і взаімопронікаеми. Об'єднуючим фактором, епіцентром різноманітних зв'язків між ними виступає людина (громадянин) як сукупність суспільних відносин і міра всіх речей.

По-друге, при вивченні соціальної, економічної та інших систем як відносно самостійних явищ не можна недооцінювати і інші структурні складові (ідеї, норми, традиції).

По-третє, треба бачити те, що сполучною, впорядкує чинником структури і процесу життєдіяльності суспільного організму служитьправо з його природною общегуманістіческой природою, підкріпленої прогресивним, демократичним законодавством, що логіка розвитку громадянського суспільства неминуче призводить до ідеї правової державності, правового демократичного суспільства.

2.2 Ознаки Громадянського суспільства, їх зміст

Сучасне розуміння громадянського суспільства передбачає наявність у нього комплексу суттєвих ознак. Відсутність або нерозвиненість деяких з них дозволяє визначити стан "здоров'я" соціального організму і необхідні напрямки його самовдосконалення.Розглянемо ці ознаки докладніше.

Громадянське суспільство - це спільнота вільних індивідів. В економічному плані сказане означає, що кожен індивід є власником. Він реально володіє тими засобами, які необхідні людині для її нормального існування. Він вільний у виборі форм власності, визначенні професії і виду праці, розпорядженні результатами своєї праці. У соціальному плані приналежність індивіда до певної соціальної спільності (сім'я, клан, клас, нація) не є абсолютною. Він може існувати самостійно, має право на досить автономну самоорганізацію для задоволення своїх потреб та інтересів. Політичний аспект свободи індивіда як громадянина полягає в його незалежності від держави, тобто в можливості, наприклад, бути членом політичної партії або об'єднання, які виступають з критикою, існуючої державної влади, має правобрати участь чи не брати участь у виборах органів державної влади та місцевого самоврядування . Забезпеченої свобода вважається тоді, коли індивід через певні механізми (суд і т.д.) може обмежувати свавілля державних чи інших структур щодо себе. Громадянське суспільство суть відкрите соціальне утворення. У ньому забезпечуються свобода слова, включаючи свободу критики, гласність, доступ до різного роду інформації, право вільного в'їзду і виїзду, широкий і постійний обмін інформаційними, освітніми технологіями з іншимикраїнами, культурне та наукове співробітництво із зарубіжними державними і громадськими організаціями, сприяння діяльності міжнародних та іноземних об'єднань відповідно до принципів і норм міжнародного права.

Воно прихильне общегуманістіческімі принципам і відкрито для взаємодії з аналогічними утвореннями в планетарному масштабі.

Громадянське суспільство є складно-плюралістична система. Зрозуміло, будь-який соціальний організм володіє певним набором системних якостей, але для громадянського суспільства характерні їх повнота, стійкість і відтворюваність. Наявність різноманітних суспільних форм і інститутів (профспілки, партії, об'єднання підприємців, товариства споживачів, клуби і т.п.) дозволяє висловити і реалізувати самі різноманітні потреби та інтереси індивідів, розкрити всю оригінальність людської істоти. Плюралізм як риса, щохарактеризує структуру та функціонування суспільної системи, проявляється у всіх її сферах: в економічній - це різноманіття форм власності (приватної, акціонерної, кооперативної, громадської і державної); у соціальній та політичній - наявність широкої і розвиненої мережі громадських утворень, у яких індивід може проявити і захистити себе; в духовній - забезпечення світоглядної свободи, виключення дискримінації з ідеологічних мотивів, терпиме ставлення до різних релігій, протилежним взглядам.13

Громадянське суспільство - це саморозвивається і самокерована система. Індивіди, об'єднуючись в різні організації, встановлюючи між собою різноманітні відносини, реалізуючи свої, іноді протилежні інтереси, тим самим забезпечують гармонійне, цілеспрямованийрозвиток суспільства без втручання держави як політичної владної сили. Громадянське суспільство має свої внутрішні джерела саморозвитку, незалежні від держави. Більш того, завдяки цьому воно здатне обмежувати владну діяльність держави. Однією з важливих характеристик динаміки суспільства є громадянська ініціатива як усвідомлена і активна діяльність на благо суспільства. У поєднанні з такими моральними категоріями, як громадянський обов'язок, громадянська совість, вона служить надійним засобом подальшого поступального розвитку громадянського суспільства.

Громадянське суспільство - правове демократичне суспільство, де сполучною фактором виступають визнання, забезпечення і захист природних і набутих прав людини і громадянина. Ідеям громадянського суспільства про розумності і справедливості влади, про свободу, благополуччя особистості відповідають ідеї пріоритету права, єдності права і закону, правового розмежування діяльності різних гілок державної влади. Громадянське суспільство на шляху до правової розвивається разом з державою. Правову державу можна вважати результатом розвитку громадянського суспільства та умовою його подальшого вдосконалення.

Сучасний цивілізований погляд на ці проблеми полягає в тому, що правова держава не протистоїть громадянському суспільству, а створює для його нормального функціонування та розвитку найбільш сприятливі умови. У такій взаємодії містяться гарантія вирішення виникаючих протиріч правовим цивілізованим шляхом, гарантія винятку соціальних катаклізмів, гарантія ненасильницького поступального розвитку суспільства.

Громадянське суспільство - це вільне демократичне правове суспільство, орієнтоване на конкретну людину, що створює атмосферу поваги до правових традицій і законам, общегуманістіческімі ідеалам, що забезпечує свободу творчої і підприємницької діяльності, що створює можливість досягнення благополуччя та реалізації прав людини і громадянина, органічно виробляє механізми обмеження і контролю за діяльністю держави.

Таким чином, виходячи з вищевказаного, можна зробити висновок, Основними ознаками громадянського суспільства є:

- Найбільш повне забезпечення прав і свобод людини і громадянина;

- Самоврядність;

- Конкуренція їхнім виокремленням його структур і різних груп людей;

- Вільно формується громадська думка і плюралізм;

- Загальна інформованість, і, перш за все реальне здійснення права людини на інформацію;

- Життєдіяльність у цивільному суспільстві базується на принципі координації. На відміну від державного апарату, який побудований на основі принципу субординації, тобто система суворого підпорядкування "молодших старшим".

Існування громадянського суспільства грунтується на певних раціональних нормах, для збереження і забезпечення дії яких спеціально створюються установи та механізми, не відомі традиційному суспільству. Мабуть, можна сказати, що громадянське суспільство виникає на певному підставі, яке побудоване з матеріалу, не відомого традиційному суспільству, хоча деякі його компоненти можуть вироблятися в умовах цього суспільства.

У свою чергу, громадянське суспільство прагне до того, щоб кожен самостійно визначився у виборі життєвих цілей і цінностей. Але в той же час, домагаючись цієї мети, в громадянському суспільстві не завжди вдається досягти згоди між собою, уникнути конфліктів, т.к.більшість з нас хочуть у основному одного і того ж, "але для себе і домагаються бажаного по-своєму". Однак громадянське суспільство прагне оберігати людей від усякого роду зіткнень, тим самим уникаючи різних конфліктів. Все це поступово призводить до виділення, як самостійної цінності в суспільстві, цивільних прав і свобод кожного індивіда, зокрема мова йде про такі права як право на життя, на особисту недоторканність, на вільне вираження своїх думок, на приватну власність, право на вільне об'єднання в союзи, партії.

Вже говорилося про те, що суспільство спеціально не створюється, воно виникає на певному підставі, але у свою чергу не можна випускати з виду той факт, що деякі інститути громадянського суспільства створюються в інтересах самого суспільства в цілому, громадської для громадської користі і вигоди, для державної доцільності.

Виходячи з вищезазначеного, можна доповнити до вищевказаних ознаками громадянського суспільства наступне:

- Виникнення громадянського суспільства на певних підставах, не виключаючи й того моменту, що деякі інститути громадянського суспільства створюються в інтересах самого суспільства в цілому та державної раціоналізації;

- Неприпустимість громадянським суспільством конфліктів між самими членами суспільства.

38.

39. Держава займає центральне місце у політичній системі суспільства.

 

Таке місце держави у політичній системі суспільства зумовлюється тим, що тільки держава

 

– виступає офіційним, тобто формальним, представником усього населення країни через представницький вищий орган законодавчої влади;

 

– є уособленням суверенітету народу (нації), результатом реалізації права народу на самовизначення;

 

– здатна забезпечити і захистити основні права людини, всіх людей, що перебувають на її території;

 

– покликана задовольняти загальносоціальні потреби, вирішувати загальносуспільні справи, виконувати загальносоціальні функції даного суспільства;

 

– має у своєму розпорядженні апарат, необхідний для виконання вказаних функцій;

 

– встановлює загальнообов'язкові для всіх суб'єктів суспільного життя правила поведінки — юридичні норми;

 

– володіє владою суверенною, тобто верховною, самостійною і формально незалежною.

 

Державі, як елементові політичної системи, притаманні такі ознаки:

 

– наявність території, тобто частини земної кулі, що відокремлена кордонами, на яку розповсюджуються повноваження держави і де проживає населення, усі громадяни даної

 

– держави;

 

– суверенітет;

 

– державна влада;

 

– державний апарат, як система державних органів, які здійснюють завдання і функції держави;

 

– повноваження видавати юридичні норми.