47. Реформа місцевого самоврядування проводилася в 2 етапи: 1864 р. — земська реформа, 1870 р. — реформа міського самоврядування.

За цією реформою з 1864 р. — у повітах і губерніях запроваджувалися земські збори, що обирали свої виконавчі органи — земські управи (відповідно повітові й губернські). З 1870 р. у містах запроваджувалися міські думи, що обирали свій виконавчий орган — міські управи.

Функції земств і міських дум:

· були позбавлені політичних прав і займалися виключно місцевими господарськими та соціальними питаннями (опікуванням і утриманням шкіл, лікарень, пошт, психлікарень, ветеринарних служб і т. п.);

· їхня компетенція й дієвість істотно обмежувалися урядовим рішенням 1867 р., яким заборонялося збирати податки з промислових підприємств, що позбавило земства фінансових важелів;

· відповідно до указу від 19 серпня 1879 р., губернатори одержали право відкликання так званих «неблагонадійних» гласних земств на свій розсуд;

· обмеженість виконавчої влади, тому що для виконання своїх постанов (збору податків, будівництва шкіл, лікарень і т. п.) вони зверталися до вищих державних установ, їм не підпорядкованих.

Значення земств і міських дум:

· вирішували багато господарських проблем, займалися благодійницькою діяльністю;

· відіграли велику роль у статистичному вивченні господарства Росії й України та їх території (земства щороку випускали статистичні збірники про наявність на своїй території кількості селян, городян, дітей, лісових угідь і т. п.);

· були «п’ятим колесом у возі російського державного управління», бо не мали реальної влади, були під контролем, 80–85 % коштів витрачали на своє утримання.

Судова реформа

Була викликана невідповідністю старого законодавства новим умовам. Наприклад, за старим законодавством селянин не міг виступати в суді від свого імені, а за «Маніфестом» 1861 р. селянин став особисто вільним. За цією реформою замість станового суду (окремо для селян, дворян) запроваджувався єдиний для всіх безстановий суд, що складався з коронного суду (у кримінальних справах) і мирового суду (у цивільних і дрібних кримінальних справах). Була введена незалежність суду від адміністративних органів (губернаторів, міністрів і т. п.). Рішення суду вважалося остаточним і могло бути оскаржене лише вищою судовою інстанцією тільки в разі порушення порядку судочинства. Судові засідання стали більш демократичними: на зміну закритому судовому засіданню прийшло відкрите, публічне. Запроваджувалися суд присяжних, змагальність сторін (прокурор — адвокат) та ін.

Судова реформа 1964 року — це найбільш послідовна з буржуазних реформ у Росії середини XIX ст., яка, втім, зберегла чимало станово-феодальних пережитків. Наприклад, залишався окремий суд для духівництва (консисторія), військовослужбовців (трибунал) і Особливий Верховний суд для вищих сановників. З 1866 р. судові чиновники ставилися в залежність від губернатора й підкорялися «його законним вимогам». З 19 травня 1871 р. політичні справи замість суду стала розглядати жандармерія.

Військова реформа

Військова реформа була викликана необхідністю реорганізації армії після поразки в Кримській війні. За цією реформою:

· для солдатів замість рекрутських наборів запроваджувалася загальна військова повинність (від якої звільнялись особи з вищою освітою, духівництво, інородці та ін.). Скорочувався термін служби з 20 років спочатку до 12, а потім до 6 років у сухопутних військах і 7 років у військово-морському флоті. Були заборонені тілесні покарання;

· для офіцерів проведена реформа військово-навчальних закладів, за якою засновувалися військові гімназії, юнкерські училища, збільшувалася кількість місць у військових академіях та Академії Генерального штабу;

· було реорганізовано військове відомство у військове міністерство, якому стали підкорятися всі галузі військового управління, було створено 15 військових округів, відбувалося переозброєння й переобмундирування армії.

У результаті цієї реформи посилилися мобільність та боєздатність російської армії.

Фінансова реформа

Фінансова реформа була викликана необхідністю впорядкування фінансів після Кримської війни й пошуку коштів для проведення селянської реформи та переведення країни на шлях капіталістичного розвитку.

За цією реформою:

· засновувався Держбанк,що сконцентрував у собі усі фінанси держави;

· скасовані система відкупів територій і непрямі податки (за сіль, вино, тютюн тощо), які стали збирати замість приватних осіб державні акцизні установи;

· з 1862 р. стали публікуватися в пресі всі доходи й витрати держави.

Значення цієї реформи: вона впорядкувала фінанси держави, але в цілому залишилася половинчастою, бо основний тягар податків, як і раніше, несло селянство, тоді як дворянство було звільнене від податків,хочі з’їдало величезну частину державної скарбниці (50 % коштів витрачалосянаутримання армії й державного апарату).

Реформа народної освіти

Необхідність цієї реформи була викликана збільшенням попиту на фахівців у зв’язку з початком капіталістичного розвитку (потреба в інженерах, механіках, лікарях і т. д.). За цією реформою:

· почалося бурхливе створення початкових, середніх шкіл, училищ, гімназій (у 1856 р. 8 тис. по всій Росії, у 1896 р. — 78,7 тис.);

· проведена реформа початкової та середньої освіти: запроваджувався буржуазний принцип рівності всіх станів і національностей, було дозволено відкривати приватні школи. Навчання поділялося на класичне(гімназії, що готували до університетів) і реальне (училища, що готували до вищих технічних навчальних закладів);

· надана автономія університетам, які одержали право самостійно вирішувати всі свої наукові, навчальні, адміністративні, фінансові та інші питання.

У цілому реформи 60-х ― 70-х рр. в Україні сприяли значному пожвавленню громадсько-політичного життя, спрямовуючи країну шляхом модернізаційних перетворень в економіці та демократизації суспільства. Так, земства та міські думи в Україні стали школою для кількох поколінь українських діячів. Проте значна частина населення (як селяни, так і передова інтелігенція) не були задоволені обмеженими реформами і вимагали подальших змін. Тому остаточно стабілізувати ситуацію в країні уряду не вдалося.

48. У XIX - на початку XX ст. українська культура досягла свого розквіту. Це був період, позначений зростанням національної самосвідомості. На цій хвилі розгортається творчість цілої плеяди українських митців, які збагатили вітчизняну духовну скарбницю.

XX століття для України стало часом великих випробувань, важливих суспільно-політичних подій, що часто призводили до знищення засад національно-культурного буття, були згубними для діячів культури та не сприяли збереженню культурних цінностей. Та незважаючи на складні катаклізми, українська культура продовжувала плідно розвиватися.

Незважаючи на урядові заборони, розширювалася сфера вживання української мови. Розвиткові українського книгодрукування перешкоджала цензура, яка постійно обмежувала видання книжок українською мовою. Рідною мовою заборонялося користуватися під час проведення наукових та громадських заходів. Проте українська мова поступово проникає в різні сфери народного буття. Прогресивні діячі відстоювали право на навчання в школах рідною мовою; були створені україномовні підручники для початкової школи. У Львівському та Чернівецькому університетах існували українознавчі кафедри. Під час революції 1905-1907 рр. в Україні поширюється діяльність "Просвіт", що видавали літературу українською мовою, читали лекції, відкривали бібліотеки. Діяльність "Просвіт" часто була пов'язана з національно-визвольною боротьбою.

На початку XX ст. у Західній Україні поширюється січовий рух, що орієнтувався на відродження традицій запорізької військової справи.

Значну роль у пропаганді української літератури, досліджень з історії, археології, етнографії відіграли журнали "Киевская старина", "Українська хата", "Літературно-науковий вісник". На Заході України національно свідомі наукові сили об'єдналися в Наукове товариство ім. Т. Шевченка (1892, діє донині). На Сході України (у Києві, Харкові, Одесі) також існували наукові товариства, що сприяли поширенню технічних знань, вивченню та охороні пам'яток старовини.

Бурхливим було мистецьке життя на початку XX ст. У цей час працюють класики української літератури - І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, письменники молодшої генерації - В. Винниченко, О. Олесь, В. Стефаник; корифеї українського театру М. Кропивницький, М. Старицький, М. Садовський, М. Заньковецька; композитори М. Лисенко, К. Стеценко, С. Людкевич, О. Кошиць; художники В. Кричевський, Г. Нарбут, М. Бойчук.

Українська культура початку XX ст. розвивалася у руслі загальносвітових тенденцій, тяжіючи до авангарду. Так, українські письменники Східної України, об'єднані навколо журналу "Українська хата" (А. Кримський, М. Вороний, М. Філянський, Г. Чупринка тощо), утверджували потребу в творенні нових суспільних і національних форм буття.

У руслі авангарду розвивався український живопис початку XX століття. Молоді художники відмовлялися від академічних традицій, намагалися в нових естетичних формах вирішити складні проблеми, що поставали перед суспільством. Український образотворчий авангард єднав нашу культуру з європейською.

Українське мистецтво початку XX ст. було вищим щаблем розвитку нашої культури. Вона намагалася подолати традиційні стереотипи; акцентувала увагу не на відображенні довколишнього світу, а на відтворенні внутрішнього світу людини. У 1917 р. широкі народні маси пов'язували свої сподівання на духовне розкріпачення, на вільний розвиток української культури з боротьбою за демократизацію громадського життя.

З часу утворення Центральної Ради (3 березня 1917 р.) почалася активна державна підтримка української культури. Керівництво Центральної Ради підтримувало загальнодемократичні вимоги про скасування будь-яких обмежень щодо української мови, культури, суспільно-політичного життя.

Центральна Рада проводила активну політику на ниві освіти. Було взято курс на створення єдиної народної загальноосвітньої школи. Послідовно проводилася українізація освіти, чому сприяв І Всеукраїнський педагогічний з'їзд (квітень 1917р.) та Всеукраїнський учительський з'їзд (серпень 1917р.). На місцях створювалися бібліотеки та готувалися передумови для початку викладання з 1 вересня 1917 р. у початкових школах українською мовою. У гімназіях та середніх школах запроваджувалося вивчення української мови, літератури та історії. У 1917р. у Україні почав виходити педагогічний журнал "Вільна українська школа".

Відбувалася українізація вищої школи. У вузах запроваджувалася змішана мова викладання, були створені українознавчі кафедри. За Центральної Ради в Україні з'явилися нові вищі навчальні заклади: Київський український народний університет, Київський юридичний інститут, Київський географічний інститут, Кам'янець-Подільський український народний університет, Херсонський педагогічний інститут. 5 грудня 1917 р. було засновано Українську Академію мистецтв, що давала вищу художню освіту. Першим ректором Академії став Ф. Кричевський, професорами були українські художники М. Бойчук, В. Кричевський, Г. Нарбут, О. Мурашко та інші.

Пожвавилися театральна діяльність. За ініціативи Леся Курбаса у Києві було створено Молодий театр, довкола якого об'єдналися обдаровані актори молодшого покоління. Керівництво Української Центральної Ради усвідомлювало необхідність охорони пам'яток старовини і мистецтва. Продовжували існувати старі та відкривалися нові краєзнавчі та історичні музеї, працювали Київське товариство охорони пам'яток старовини і мистецтва, Одеське товариство історії і старожитностей.

Події громадянської війни в Україні не сприяли розвиткові культури, спричинили до припинення функціонування багатьох культурно-освітніх закладів.

Громадянська війна розкидала українську інтелігенцію по різних угрупуваннях, примусивши спрямувати зусилля не стільки на національно-культурні відродження, скільки на боротьбу за власне виживання.

Після закінчення громадянської війни держава знову повертається до проблем культури, розглядаючи її як невід'ємну складову частину партійної роботи. Після встановлення радянської влади в Україні у сфері культури починають здійснюватися перетворення, відомі як "культурна революція". Набувають поширення ідеї Пролеткульту, що відкидали ідеї спадкоємності в культурі, вважали, що культура панівних класів ворожа робітникам і селянам. Проте така культурна політика не стала провідною.

49. Поява політичних партій стала проявом політичного та соціального розвитку суспільства, зумовлювалася складними національно-визвольними і класовими процесами в Україні. Ці партії діяли, як правило, нелегально. В умовах жорсткого гніту російського царату не допускалось легальне існування будь-яких громадських об’єднань, діяльність яких не відповідала інтересам абсолютизму.

Україна на початку ХХ століття була складовою частиною двох імперій: Російської, до якої входили землі на схід від р. Збруч, та Австро-Угорської, до якої ввійшли Галичина, Буковина та Закарпаття. У Росії проживало понад 20 млн. українців, у Галичині — 3 млн., на Закарпатті — 0,5 млн., а в Буковині — 300 тисяч.

Важливою складовою суспільного життя в Україні початку ХХ століття був національний рух. Його новими рисами були:

переростання українського культурно-просвітницького руху в рух політичний;

посилення земсько-ліберальної опозиції владі.

Ліберально-демократичний рух у Наддніпрянській Україні розвивався головним чином у рамках земських установ, де працювали представники інтелігенції: службовці, вчителі, лікарі, статисти, агрономи та інші фахівці. Рух поступово набирав загальнонаціонального характеру. Зокрема, проводилися масові заходи за участю широких верств української інтелігенції: урочисте відкриття в Полтаві 1903 року пам’ятника І. Котляревському, відзначення 35-річчя творчої діяльності М. Лисенка та І. Нечуя-Левицького, що сприяло зростанню національної свідомості.

У 1900 році виникає перша політична партія в Наддніпрянській Україні — Революційна українська партія (РУП). Вона об’єднала різні покоління й верстви українців у боротьбі за національне та соціальне визволення, мала 7 організацій у Києві, Харкові, Полтаві, Лубнах, Прилуках, Ніжині, Катеринославі та закордонний комітет у Львові. У складі РУП діяло кілька фракцій. Більшість членів цієї партії на чолі з М. Поршем, В. Винниченком, С. Петлюрою вважали, що партія за складом повинна бути суто національною.

У 1904 році РУП остаточно розпалася. Частина її членів на чолі з М. Мелевським та О. Скоропис-Йолтуховським утворила «Спілку» (Український соціал-демократичний союз). Вони прагнули, щоб партія представляла всіх робітників України, незалежно від їхньої національності. Інша частина, серед лідерів якої були В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш, утворила у грудні 1905 року Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). До її програми було внесено ідеї національно-територіальної автономії України у складі демократичної Російської республіки, ліквідація приватної власності, передачі великих підприємств та земельних маєтків у власність місцевим органам самоврядування. Конфіскація поміщицьких земель не передбачалася.

Серед загальноросійських партій, які мали свої комітети в Наддніпрянській Україні, слід відзначити Російську соціал-демократичну робітничу партію (РСДРП), партію соціалістів-революціонерів, партію ліберального спрямування — конституційних демократів (кадетів) та Союз 17 жовтня («октябристи»).

В Україні діяли також партії інших соціальних меншин. Серед них слід відзначити польську («Польська партія соціалістична») та єврейську («Бунд»).

Таким чином, в Україні на початку ХХ століття український національний рух вийшов за культурно-освітні межі і набув політичного спрямування та певної організованості.