36. По закінченні Північної війни Петро I вживає заходів для ліквідації автономії України. При гетьмані був призначений резидент а. Ізмайлов.

В той же час Петро І формує Малоросійську колегію (1722—1727 р.) на чолі з С. Вільяміновим. Вона складається з 6-ти російських офіцерів і прокурора та контролює владу гетьмана. Обраний у 1727 р. гетьман Д. Апостол керує державою через військову канцелярію, Раду генеральної старшини і царського резидента. Після його смерті в 1734 р. царський уряд не дозволив обрати нового гетьмана, а уся влада була передана князю Шаховському. Неуспішною виявилася робота створеної в 1728 році Кодифікаційної комісії, якою керував Генеральний обозний Я. Лизогуб (1675—1749). За 15 років діяльності вона створила важливий документ (351 стаття) — «Права, за якими судиться Малоросійський народ». У ньому конкретизувалися повноваження і межі автономності України в складі Російської імперії.

Російська централізована політика в Україні передбачала три основні мети:

цілком підкорити собі українську верхівку і простий люд;

підпорядкувати українське врядування, економіку, культуру;

максимально скористатись господарськими і людськими ресурсами України.

Слід зауважити, що Україна не була в цьому відношенні винятком, оскільки царський уряд провадив аналогічну політику як в інших сусідніх з імперією землях, так і в самому її центрі.

37. Наступники злопам’ятного Петра І хотіли прихилити до себе Україну лагідними способами і тому на Україні трохи було полегшало. Вже цариця Катерина І обіцяла дозволити вибрати нового гетьмана, та не додержала слова, а вчинив це її наступник, цар Петро ІІІ. То був молодий хлопець, 12-літнїй, що мав багато ворогів, його приятелі боялися, що Україна зовсім відпаде від Росії, як не зроблять полегші. Тому дозволено вибрати гетьмана й скасовано ту московську „колегію” на Україні. 12 вересня 1727 року в Глухові вибрали гетьманом старенького 70-літнього полковника Данила Апостола. Все ж таки і йому не вірили і дали, буцімто до „ради”, москаля Наумова, а до Петербурга взяли, як заручника, гетьманового сина Петра, щоб Данило не зрадив Москви. Роком пізніше повернено козакам їхні давні права, що їх скасував був

цар Петро І.

Наступницею Петра II, що вмер дуже скоро, вже на 15- тому році життя, стала цариця Анна. Вона була також прихильна до козацтва й дозволила Петрові Апостолові, синові гетьмана, вернутися на Україну.

Але головний начальник московських військ на Україні, Мініх, й далі водив козаків і селян на важкі роботи коло нових фортець довкола Криму, де багато люду погинуло з голоду й холоду.

У 1733 році Москва воювала з польським королем Станіславом Лєщинським, що мав своє військо, зване „конфедерати”. 20 тисяч козаків пішло росіянам на поміч, дійшли аж до Ґданська над морем, взяли його, а король ледве втік переодягнений на селянина. У тім році гетьман Апостол домігся, що цариця Анна дозволила вернутися на Україну тим запоріжцям, що з кошовим Костем Гордієнком допомагали Мазепі й перейшли до Туреччини. Вони вернулися й заснували Січ на річці Базавлуці. Було їх понад 7 тисяч.

Гетьман Данило Апостол умер 29 січня 1734 року, маючи 77 літ. Поховали його в містечку Сорочинцях, у церкві, яку він збудував своїм коштом.

По смерті цього гетьмана, що також щиро дбав про добро України, настали знову важкі часи для України. Козаки допомагали москалям у війні з Туреччиною і далі працювали при будові нових твердинь, але гетьмана не дозволили їм вибирати. Що більше, на Україні почалися знову московські порядки, як за царя Петра І. Україною управляло „Правління”, що до нього входили три козацькі старшини й три московські, та москалі мали важливіший голос, бо на Україні стояла величезна російська армія. Та стало й ще гірше, як за Петра, бо на Україні почала урядувати так звана „Тайная Експедиція”, що мучила й карала на смерть невинних людей, на кого тільки був якийсь донос, що він ворожо настроєний до Москви.

Таке безправ’я тривало довго і хтозна, чи ще були б дозволили вибрати гетьмана, якби не випадок.

У 1731 році їздив по Україні царський полковник Вишневський, що збирав співаків до царського хору. У селі Лемеші на Київщині почув, як гарно співав у церкві один сільський парубок, Олекса Розум. Цього Розума взяв полковник до Петербурга й там його сподобала собі царівна Єлизавета, дочка Петра І. Його вчили в школах, скоро зробили його високим старшиною, а в 1742 році за допомогою

Розума й інших старшин ця Єлизавета стала царицею. Вона вийшла заміж за Розума і так український хлопець Олекса став чоловіком московської цариці.

Олекса мав брата Кирила. Він узяв його до себе; цариця іменувала його графом і направила за кордон вчитися. Повернувшись з чужини, Кирило Розум, що від тепер звався Розумовський, був іменований головою Академії Наук у Петербурзі. У 1744 р. цариця була на Україні й вислухала просьби козацьких старшин, щоб вибрати нового гетьмана. Тим гетьманом назначила до вибору молодого, але розумного й освіченого, Кирила Розумовського (брата свого чоловіка) і його вибрали гетьманом у Глухові 1750 року. Тоді скасовано на Україні ту „Тайну Експедицію”, що мордувала людей, а молодий гетьман почав заводити на Україні лад і порядок на європейський взірець. Тепер настав час спокою і права.

Однак не тривало це довго. На нещастя гетьмана й України в 1761 році вмерла цариця Єлизавета, а царицею стала Катерина II, що подібно, як Петро І, рішила поневолити Україну. Вона в 1764 р. наказала Розумовському зложити гетьманську владу і скасувала гетьманство. Таким чином Кирило Розумовський був останнім гетьманом України. Він жив потім у Петербурзі, аж перед смертю вернувся на Україну, в Батурин, і там умер 1803 р. на 75 році життя. Лишив по собі добру славу, бо по своїм силам старався поліпшити долю рідного краю.

38. Автономне існування Запорозької Січі в соціально-економічному плані ставало небажаним явищем для Росії. Незважаючи на пряме втручання царського уряду в життя козаків, Січ залишалася гальванізатором ї вогнищем національно-визвольної боротьби українського народу.

Російський уряд відкинув проект реорганізації Запорозького війська, складений старшинською верхівкою, очолюваною А. Головатим. "Не можно вам оставаться,  — заявив їм у відповідь один з придворних Катерини II — граф Г. Потьомкін. — Вы крепко расшалились, и ни в каком виде не можете уже приносить пользы".

23 квітня 1775 р. придворна рада прийняла рішення про знищення Січі. Для проведення операції уряд послав на Запорожжя війська у складі 10 піхотних і близько 40 кавалерійських полків на чолі з генералом П. Текелі. 5 травня оточений гарнізон Січі склав зброю. Скарбницю, клейноди, архів було вивезено до Петербурга (в Росії вони перебувають й нині). Частина фортифікаційних споруд та інші будівлі зруйновано, а в Січі та паланкових фортецях розмістили російські гарнізони.

Кошового отамана та частину козацької старшини, яку напередодні Катерина II відзначила за активну участь у російсько-турецькій війні 1768-1774 pp., було заслано на Соловки та до Сибіру. Останній отаман Запорозької Січі — П. Калнишевський — до 1801 р. перебував у соловецьких казематах, а після звільнення залишився доживати віку там же, в монастирі. Помер 1803 р. на 112 році життя.

Маніфест про знищення останньої твердині українського козацтва з'явився 3 серпня 1775 р. У ньому оголошувалося, що "сечь Запорожская вконец уже разрушена со истреблением на будущее время и самого названия Запорожских казаков". Уряд звинуватив запорожців у тому, що вони самовільно освоювали землі Новоросійської губернії та Північного Причорномор'я, а також давали притулок різним збіглим людям.

Після зазначених подій українське козацтво розпалося на три основних гілки. Близько 5 тис. запорожців заснували у гирлі Дунаю з дозволу Туреччини Задунайську Січ (1775-1828), а ті, що залишилися на колишніх січових землях, увійшли до Чорноморського козацького війська (1788-1792), але згодом переселилися на Кубань. На північних землях України жили нащадки міського козацтва. Значна частина козаків і посполитих, що залишилися в паланках, була віднесена до розряду державних військових поселенців. Козацька біднота та селяни-втікачі потрапили в залежність до нових землевласників. Частина запорозької старшинської верхівки одержала додаткові землі й з часом перетворилася на великих феодалів, що вірно служили царату.

Заселення і реорганізацію адміністративно-територіального устрою південноукраїнських земель російський уряд розпочав ще на початку 50-х років ХVIII ст. Зокрема сербам, болгарам, грекам дозволив заснувати там 1752 р. поселення Нова Сербія. Переважну більшість населення Слов'яносербії становили українці й росіяни. Із поселенців було утворено два полки, які стали одночасно адміністративно-територіальними одиницями. На землях між Дніпром і Південним Бугом українськими переселенцями було засновано Новослобідський козацький полк. Його центром стала фортеця св. Єлизавети (нині Кіровоград). 1764 р. територія поселень увійшла до складу Новоросійської губернії з центром у Кременчуці. У межах губернії опинилася й частица запорозьких земель. Новоросійська губернія поділялася на військово-поселенські полки, округи державних поселень, інші адміністративні структури.

1775 р. замість однієї губернії було створено дві — Новоросійську й Азовську. Після приєднання Кримського ханства до Росії (1783) вони втратили своє стратегічне значення, і на цю територію уряд поширив загальнодержавне, цивільне адміністративне управління. Того ж року замість двох губерній було утворено Катеринославське намісництво, адміністративним центром якого став Катеринослав (нині Дніпропетровськ).

Населення краю, включаючи Крим, наприкінці ХVIII ст. становило понад 1 млн чоловік і було різноманітним як за соціальним, так і національним складом. Завдяки принципам вільної колонізації, які захищала Запорозька Січ і які сприяли розвиткові на цих землях нових буржуазних відносин, навіть поширення тут кріпосництва вже не змогло зупинити швидкого розвитку сільськогосподарського й промислового виробництва. Загинувши, Запорозька Січ справила благотворний вплив на господарський розвиток півдня України.

Запорозька Січ — унікальне явище в історії українського народу. Республіканська форма правління, участь широких кіл козацтва у вирішенні військових, господарських та суспільно-політичних питань перетворили її на тривке адміністративно-територіальне й політичне утворення. А створена на Запорожжі система судочинства справила істотний вплив на формування судових органів у гетьманській державі.

Суспільно-політичний устрій Запорозької Січі мав народно-республіканський характер, що сприяло єднанню навколо неї соціально ущемлених верств не лише українського народу, а й інших національностей. Це перетворювало козацтво на провідну силу визвольної боротьби й надавало подіям суспільного та політичного життя України великого міжнародного резонансу. Активна участь Запорозької Січі в міжнародних відносинах, u значний авторитет сприяли тому, що в європейських країнах українців називали козацькою нацією.

Січ підтримувала економічні зв'язки з усіма українськими землями та Росією. Вона відігравала важливу роль у торгівлі з Туреччиною, Польщею, Болгарією, Грецією, Сербією, Грузією, Вірменією та іншими країнами. Для іноземних купців вона була ще й транзитною територією. У ХVIII ст. Запорозька Січ посідала належне їй місце на внутрішньому національному ринку, що формувався і зміцнювався, втягуючи в економічні відносини всі українські землі, пошматовані загарбниками. Козаки започаткували чумацтво — торгово-візницький промисел, який відігравав важливу роль в народному господарстві України аж до другої половини XIX ст.

Січ очолила боротьбу українського народу за соціальне й національне визволення і врятувала його від винищення. Вона не лише продовжила державницькі традиції українського народу, а й стала зародком нової гетьманської держави.

39. У другій половині XVIII ст. Польська держава переживала глибоку політичну й економічну кризу, пов'язану із наростаючою феодальною анархією в державному управлінні, феодальними міжусобними війнами, що спустошили країну. Все це створювало умови для втручання сусідніх держав Австрії, Прусії і Росії — у справи Польщі та для її наступного поділу. З їхньої ініціативи відбулося 3 поділи Польщі — у 1772, 1793 і 1795 р. — внаслідок чого польсько-литовські держави перестала існувати.

До Росії за другого поділу відійшла Правобережна Україна в територіальному вимірі це склало 65 %, а за населенням — 45 %, а за третього поділу — Західна Волинь. У результаті такого поділу Галичина і Буковина в 1772 р. потрапили під владу Австро-Угорщини.

У 1802 р. російський уряд ліквідував Малоросійську губернію і натомість створив Чернігівську та Полтавську. Новоросійську губернію було поділено на Катеринославську, Таврійську і Миколаївську (з 1803 р. Херсонську). У 1828 р. вони, а також Бесарабія увійшли до складу Новоросійсько-Бесарабського генерал-губернаторства. У боротьбі з польським визвольним рухом царський уряд у 1832 р. утворив Київське генерал-губернаторство у складі Київської, Волинської і Подільської губерній. Через три роки Слобідсько-Українську губернію було реформовано в Харківську. Отже, підросійська Україна була поділена на дев'ять губерній, які в незмінному вигляді проіснували до початку XX ст. Значна кількість українців компактно проживала поза межами цих губерній у сусідніх повітах Курської, Воронезької, Бєлгородської губерній та на Кубані.

40.

Галичина була приєднана до складу Австрії в результаті І поділу Польщі 1772 р. з метою розширення території монархії, а Буковина – в результаті акту анексії 1774 р., який мав стратегічну мету зміцнення кордонів і поліпшення сполучення між провінціями.

Відтак обгрунтування австрійських прав щодо Галичини і Буковини, на нашу думку, були фікцією, оскільки не мали під собою жодних об’єктивних історичних та правових підстав. Землі, отримані Австрією внаслідок поділів Польщі, були штучно об’єднані в одну адміністративну одиницю – коронний край з центром у Львові. У 1786 р. до його складу (як 19 округ) увійшла Буковина.

Адміністративно-територіальний устрій Галичини і Буковини був організований на зразок існуючого у спадкових землях монархії, що давало австрійському урядові змогу здійснювати ефективне управління віддаленими від Відня володіннями.

Сутність австрійської урядової політики у Галичині полягала у зміцненні централізації управління краєм. Фактичним його керівником став губернатор, який забезпечував втілення в життя правових приписів імператора та уряду Австрії. Централізація державної влади виявлялася у тому, що низка установ і організацій безпосередньо підпорядковувалися губернаторові або навіть очолювалися ним.

Галицьке губернське правління і військова адміністрація Буковини (1774–1787 рр.) були основними органами, створеними для зміцнення позицій Австрії на приєднаних землях. Їхні методи управління повністю відповідали традиціям австрійського абсолютизму досліджуваного періоду.

Імператорським патентом від 13 червня 1775 р. Королівство Галичини і Лодомерії було включене до складу Станової організації австрійських провінцій, що було своєрідним актом формального підтвердження його належності до Австрії. У цьому документі йшлося про організацію Галицького станового сейму як представницького органу різних соціальних верств. Цей факт мав стати свідченням використання австрійською владою демократичних методів в управлінні Галичиною і Буковиною. Однак обмежені повноваження Галицького станового сейму, відсутність у ньому представників усіх верств населення не дали змоги йому стати виразником інтересів краю.

Невдачі Австрії у двох великих війнах (війна за Селезію з Пруссією та Семилітня війна проти Пруссії (1756—1763)) зробили для правлячих кіл очевидною невідкладність реформ. Ці реформи, здійснені в правління Марії-Терезії (1740 - 1780) і її сина Йосифа II (1780 - 1790), досить характерні для політики «освіченого абсолютизму».

Найбільш важливим із проведених заходів була військова реформа, необхідність якої відчувалася особливо гостро. Значно збільшувалася чисельність армії й вводилася однаковість у її комплектуванні.

Реформа армії носила класовий характер. Рекрути набиралися переважно з найбіднішого люду. Дворянство, духівництво, інтелігенція (учителі, лікарі, чиновники), а також купці й підприємці не підлягали рекрутському набору. Від військової повинності міг звільнитися й заможний селянин, якому надавалося право найняти замість себе «мисливця». До 80-х років ХVIII ст. чисельність австрійської армії була доведена до 278 тис. чоловік, тобто значно перевершувала чисельність прусської армії.

Уряд приділив також дуже велику увагу фінансовій реформі. Прагнучи збільшити податкові надходження, Марія-Терезія видала закон про загальний прибутковий податок, від якого не були звільнені дворянство й церква. Одночасно в тих же фіскальних цілях був проведений загальний перепис населення, покладений початок статистичному обліку земель, худоби й іншого рухомого н нерухомого майна. І Марія-Терезія і Йосиф II послідовно застосовували принцип меркантилізму, встановлюючи високі мита на іноземні промислові вироби й низькі на імпортну сировину. Вивіз за кордон таких видів промислової сировини, як льон, вовна, метали, був повністю заборонений.

Велике місце в заходах Марії-Терезії і Йосифа II займали судові реформи. Вони обмежили сеньйоральну сваволю відносно селян. Судові функції були оголошені винятковою прерогативою держави. Були розроблені нові карний і цивільний кодекси (1768 р.), скасовані судові катування (1776 р.), обмежене застосування страти. Ув'язнених у в'язниці злочинців примушували до роботи в ремісничих майстернях або мануфактурах.

Частково ще за правління Марії-Терезії, і особливо за правління Йосифа II, в імперії був проведений ряд заходів, що значно обмежили привілеї католицької церкви: закриті численні монастирі, проведена часткова секуляризація церковних земель, єзуїти вигнані з австрійських володінь. З іншого боку, були скасовані закони про переслідування протестантів (зокрема, «чеських братів» і ін.) і протестантські громади одержали волю релігійного культу.

Керування католицькою церквою в габсбурзьких землях, зокрема використання церквою своїх доходів, було поставлено під контроль чиновників. Незважаючи на ці заходи щодо обмеження привілеїв католицької церкви як особливої корпорації, вона продовжувала залишатися в Австрійській монархії великою силою. Підкоряючи собі церкву, уряд прагнув як можна ширше використовувати у своїх інтересах її матеріальні ресурси і її ідеологічний вплив на маси.

Реформи Марії-Терезії і Йосифа II анітрошки не послабили національних протиріч Габсбурзької монархії. Навпаки, вони ще більше загострили їх, погіршуючи правове положення не німецьких національностей.

Примусове введення німецької мови в якості єдиної державної мови у всіх провінціях, перевага особам німецького походження при надходженні на військову й цивільну службу, скасування місцевих (провінційних) привілеїв і особливостей в області суду, керування й податків, заохочення росту німецького дворянського землеволодіння й німецького капіталу в залежних землях — все це змушувало українців і інших слов'ян, а також угорців, італійців та інші народності ще сильніше відчувати своє неповноправне положення. В остаточному підсумку політика централізації, що становила сутність реформ Марії-Терезії і Йосифа II, не тільки не змогла перебороти децентрализаторских тенденцій, обумовлених наявністю численних національностей, але навіть підсилювала відцентрові сили. Цьому сприяло й складання в Габсбурзькій монархії, в умовах переходного усієї країни від феодалізму до капіталізму, буржуазних націй з їх власними національними культурами. До кінця XVIII ст. національні протиріччя стали головним джерелом слабкості Австрійської держави.

Хоча реформи Габсбургів кінця XVIII ст. проводилися в усій імперії, особливо великий вплив вони справили в Галичині, котра найгостріше потребувала змін. Йосиф II був особливо заінтересований у цій провінції, вбачаючи в ній щось на зразок лабораторії, де можна було б експериментувати з різними засобами перебудови суспільства, зокрема із засобами розширення його виробничих можливостей. Спочатку Відень ставив щодо Галичини подвійну мету: по-перше, демонтувати стару систему управління, в якій панувала шляхта, й замінити її дисциплінованим і підпорядкованим центру чиновництвом, а по-друге — покращити соціально-економічне становище посполитого люду.

Адміністративна реорганізація в Галичині була проведена швидко та ефективно. До 1786 р. польські закони було замінено австрійськими, а шляхетські асамблеї розпущено. Щоб пом'якшити цей удар для старої знаті й дати їй голос у справах управління, Відень упроваджує Асамблею станів, що складалася із шляхти та духовенства. Але асамблея ця не мала права приймати власні ухвали, а лише могла звертатися з петиціями до імператора. Реальна влада зосереджувалася в руках імперських чиновників. Уся провінція поділялася на 18 регіонів (із приєднанням Буковини їхня кількість зросла до 19), очолюваних призначеними Віднем урядниками зі своєю німецькомовною канцелярією. На верхівці цієї бюрократичної драбини стояв губернатор, якого призначав сам імператор. Увесь цей чиновницький апарат перебував у Львові, або Лемберзі, як його називали австрійці, що став центром адміністрації та судочинства провінції.

Окружна влада була важливою ланкою в централізованій системі австрійського державного управління. Очолював округ староста, який забезпечував виконання приписів австрійського уряду і губернської влади та досить ефективне управління суспільно-політичним життям округу.

Структура і повноваження окружного апарату визначалися адміністративно-територіальними реформами краю. Особливістю місцевого адміністрування стало те, що австрійський уряд не створив на галицьких землях дієвої низової ланки управління на місцях. Політична влада у селах передавалася поміщикам (домініям), управлінські повноваження яких сприяли зміцненню феодальних порядків. Виконання розпоряджень поміщиків покладалося на мандаторів, які здійснювали адміністративно-поліційні функції. Свавілля мандаторів погіршувало і без того важке становище селян Галичини.

Значно обмежувалося міське самоврядування, що свідчило про авторитарний характер реформ австрійського уряду. Відтак значна кількість міст втратила колишні привілеї і потрапила у юридичну та економічну залежність від поміщиків. Зловживання владою з боку міської адміністрації, аморальна та брутальна поведінка чиновництва були характерними рисами австрійського бюрократизму в містах Галичини і Буковини.

Особливістю впровадження колоніальної політики Австрії в управлінські структури Галичини і Буковини було те, що формування адміністративного апарату там здійснювалося виключно силами австрійської влади. Підтвердженням цього було призначення на керівні посади людей, які не тільки належали до заможних верств, а й пройшли вишкіл у бюрократичному апараті власне Австрії, а не Польщі чи іншої держави; обмеження дії органів місцевого самоврядування; відсутність автономних форм управління, чому сприяла надмірна централізація влади; звуження представницьких можливостей українців у владних структурах усіх рівнів .

41. Українська культура періоду 18 - 19 століття розвивалась в суперечливих умовах. З одного боку можна відмітити меценатську діяльність багатьох гетьманів України цього періоду, зокрема І. Мазепи, Д. Апостола та інших. Їхня діяльність дала поштовх для розвитку багатьох галузей науки та культури. З  іншого - руйнівним чинником для української культури була великодержавницька політика російського царизму -  ліквідація посади гетьмана у 1764р., зруйнування Січі Катериною ІІ у 1775р., ліквідація територіально - адміністративного устрою Гетьманщини  у 1783 році., впровадження кріпосного права на Лівобережжі тощо. Але не дивлячись на це, 18 століття позначилося діяльністю таких відомих осіб як Г.Сковорода, відомого філософа України, Шеделя, Ковніра - відомих архітекторів, які створили визначні шедеври української барочної архітектури, Д.Туптала, Л.Мацієвича - відомих літераторів. Культура 18 століття заклала початок для розвитку справжньо української національної культури.

Для  культури  19 століття характерний подальший наступна українську культуру  русифікації - вона посилилась після польського повстання 1830 року, полягала в забороні вживання української мови, в забороні друкування та розповсюдження книжок українською. Русифікація торкнулася всіх сфер культурного життя України - від літератури і театру (було заборонено вистави українською) до архітектури. Але, я вважаю, саме 19 століття було найголовнішим періодом у розвитку української культури: саме в цей час відбувається формування української літературної мови (цьому поклав початок І.Котляревський), під впливом ідей товариств декабристів на Україні та програм "Кирило - Мифодїївського братства" відбувається формування національної ідеї українського народу, національної свідомості. Цьому сприяла діяльність та творчість видатного українського письменника, громадського та політичного діяча - Т.Г.Шевченка. Завдяки діяльності багатьох науковців відбувається становлення української науки.  Театр набуває рис національного театру дякуючи діяльності таких митців як І.Карпенко  - Карий,  С.С. Гулака - Артемовського, М.Кропивницького та інших. В   цей період були написані твори, які стали класикою української літератури.

Тобто, можна з впевненістю сказати, що цей період був періодом формування української нації, створив підґрунтя для національно - культурного відродження на початку 20 століття.

42. На початку XIX ст. переважна частина українських земель (Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Південна Україна) входила до складу Російської імперії. З ліквідацією політичної автономії України наприкінці XVIII ст. царський уряд посилив колоніальний наступ на її землях, запровадив загальноімперську державно-політичну систему з її уніфікаційними методами управління. Уся українська територія, яка входила до складу Росії, була поділена на три генерал-губернаторства і дев'ять губерній: Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Полтавську, Катеринославську, Таврійську, Херсонську та Харківську. У губерніях державну владу Російської імперії представляли губернатори, яких призначав і звільняв цар. Губернії складалися з повітів, де керували справники. Повіти поділялися на стани, очолювані поліцейськими приставами. Важливою державною установою була Казенна палата. Вона відала збиранням з населення різноманітних державних податків. Увесь цей адміністративно-управлінський апарат повинен був забезпечити владу царизму на місцях. Щодо найбільшої маси населення — кріпосних селян, то вся влада над ними належала поміщикам. Казнокрадство і хабарництво процвітали в усіх ланках губернської адміністрації. Коли одного разу Микола І дав таємне завдання дізнатися, хто з усіх його губернаторів не бере хабарів, то в Україні таким виявився лише один — Київський цивільний губернатор Іван Фундуклей. Здивувавшись, що такий знайшовся, цар сам дав цьому пояснення: «Не бере, бо дуже багатий»1. Знищення російським царизмом наприкінці XVIII ст. української державності на Лівобережжі та Слобожанщині супроводжувалось русифікацією корінного населення. Цю колонізаторську політику стосовно українського народу російська влада здійснювала переважно ідеологічно-адміністративним шляхом. Царські адміністратори витісняли українську мову з імперських установ і навчальних закладів усіх ланок освіти. Переважна більшість українського панства мала статус російських дворян (такими імперські власті визнали майже 25 тис. шляхетських родин колишньої Гетьманщини). Отримавши підтвердження прав на володіння маєтками і кріпаками, вони пішли прислуговувати царським властям у губерніях і повітах, більшість з них навіть у родині спілкувалась російською мовою. «Заради користі, заради чинів вони відреклися від рідних братів», — так охарактеризовувала їх народна думка. Україна в складі Російської імперії в першій половині XIX ст.

43. Декабристи.

1) «Південне товариство» (1821—1825 р.) на чолі з полковником Павлом Івановичем Пестелем; виникло на Київщині на базі Тульчинскої управи «Спілки благоденства»; нараховувало 101 член: С. Волконський, А. Баратинський, О. і Н. Муравйови-Апостол, Н. Бестужев-Рюмін та ін.; дане товариство мало вплив на значну частину військ, розташованих на Україні, підтримувало контакти з «Північним товариством»; цілі товариства викладені в «Русской правде» П. Пестеля;

2) «Товариство обєднаних слов'ян» (1823—1825 р.) на чолі з братами Борисовими; розташовувалося на Київщині та Волині й об'єднувало 60 чоловік: Любінський, Горбачевський, Іванов, Соловйов, Усовський та ін.; цілі викладені в двох документах — «Правилах» і «Клятві», у яких передбачалося шляхом збройного повстання та участі народних мас ліквідувати самодержавство, кріпосництво, національний гніт, створити демократичну федерацію держав (Росія, Україна, Валахія, Далмація, Сербія, Польща, Угорщина, Трансільванія і Богемія) від Адріатичного моря до Північного Льодовитого океану; восени 1825 р. товариство увійшло до Тульчинскої управи «Південного товариства», що об'єднало їхні сили, зв'язки і можливості;

3) «Малоросійске товариство» (1821—1825 р.) засновано полтавським поміщиком Василем Лукашевичем, що був членом «Спілки благоденства» та переїхав у свій маєток післе відставки; групи складалися з дворян та інтелігенції і знаходилися в Києві, Полтаві, Чернігові, Ніжині, інших містах; ціль діяльності — встановлення незалежності України; встановило контакти з «Південним товариством», але було більше союзником, аніж членом декабристської організації.

Причины поразки декабристів:

несвоєчасніть запропонованих думок, суспільство було неготове сприймали їхні ідеї;

вузькість соціальної бази, нерішучість дворян, що очолили повстання;

кількісна перевага урядових військ;

локальність повстань, що давало царату можливість для маневру і перекидання резервів з інших регіонів.

Значення повстання і руху декабристів. Це було перше в історії нашої країни не стихійне, а організоване збройне повстання проти самодержавства і кріпосництва, перша спроба здійснення буржуазної революції в Росії і на Україні; дало поштовх розгортанню революційного руху в наступні роки; позитивний досвід давав майбутнім революціонерам можливість подальшого урахування і накопичення цього досвіду; рух завдав сильного удару по самодержавству та наблизив реформи середини 60-х років XIX в.

44.

У 1834 р. було відкрито університет Святого Володимира у Києві, який в 40-х рр. XIX ст. став центром українського національно-культурного руху. У 1846 р. у Києві створено першу політичну організацію — Кирило-Мефодіївське товариство, назване так на честь перших слов'янських просвітників Кирила та Мефодія. Організаторами товариства були: Микола Костомаров (професор Київського університету), Василь Білозерський (учитель з Полтави); Микола Гулак (службовець канцелярії генерал-губернатора). Згодом до складу товариства увійшли П. Куліш, Т. Шевченко, М. Савич, А. Маркович та ін.

Програмними документами товариства були: «Статут слов'янського товариства святих Кирила та Мефодія», «Книга буття українського народу», «Закон Божий». Мета товариства: ліквідація самодержавства та кріпосництва, встановлення республіки, уведення демократичних свобод, широкий розвиток культурних та релігійних зв'язків на основі християнської моралі. Київ мав стати столицею слов'янської федерації.

Концепція кирило-мефодіївців містила: 1) створення демократичної федерації християнських слов'янських республік; 2) знищення царизму та скасування кріпосного права та станів; 3) утвердження в суспільстві демократичних прав і свобод для громадян; 4) досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти всіма слов'янськими народами; 5) поступове поширення християнського ладу на весь світ.

У своїй практичній діяльності члени товариства обмежувалися просвітницькою роботою: розповсюджували революційні твори Т. Шевченка та інших авторів, складали революційні прокламації («Брати українці», «Брати великороси та поляки»), у яких закликали слов'ян до єдності в боротьбі з царизмом.

В. Білозерський склав проект впровадження в Україні широкої мережі початкових навчальних закладів. Збиралися кошти на видання популярних книг. П. Куліш написав перший український підручник, а також першу українську азбуку («кулішівку»).

Але d питанyz[ досягнення політичних цілей погляди членів товариства розходилися. Представники помірно-ліберального крила (М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш) виступали за реалізацію програмних цілей шляхом реформ.

Представники радикально-демократичного крила (М. Гулак, І. Посада, Т. Шевченко) виступали за необхідність народного повстання, встановлення республіки, вбивство царської сім'ї.

Проіснувало товариство 14 місяців і за доносом студента Олексія Петрова було розгромлено на початку квітня 1847 р. Члени товариства були засуджені та зfслані (М. Костомаров — до Саратова, П. Куліш — до Тули і т. д.). М. Гулак був заточений у Шлісельбурзьку фортецю на 3 роки, а Т. Шевченка за сатиричну поему «Сон» було віддано на 10 років в солдати в оренбурзькі степи «без права писати та малювати».

45. Західна Україна в результаті трьох поділів Польщі (1773, 1793, 1795 р.), перебувала під владою Австро-Угорщини. З початку XIX ст. на захоплених землях починає розростатися український національно-визвольний рух. Причини національно-визвольного руху:

ріст феодального гноблення в складі Австро-Угорщини (збільшення феодальних повинностей селян);

зростання національного гніту (заборона викладання української мови в школах і культурно-суспільних установах, насадження німецької мови, прагнення Австро-Угорщини асимілювати українське населення й ін.).

У березні 1845 р. спалахнула буржуазно-демократична революція в Австро-Угорщині (відбулося народне повстання у Відні тп Будапешті, було скинуто уряд Меттерніха, імператор Фердинанд I пообіцяв укласти конституцію і забезпечити демократичні свободи), що дало поштовх національно-визвольному руху в західноукраїнських землях.

Основні події і результати національно-визвольного руху 1848—1849 р. в західній Україні:

Березень 1848 р. — величезна демонстрація у Львові, що склала петицію до імператора з вимогами здійснення буржуазних реформ і перетворення Галичини в польську автономну провінцію. Під тиском демонстрантів були звільнені всі політичні в’язні у Львові, почато формування національної гвардії. Петиція стала програмою нової польської шляхетсько-буржуазної організації — «Центральної Ради Народової».

У квітні 1848 р. почалися заворушення селян, що могло породити значне селянське повстання. Для запобігання його Австро-Угорщина скасувала 17 квітня в Галичині кріпосне право: панщину й особисту залежність селян від феодалів.

У травні 1848 р. українська ліберальна буржуазна інтелігенція й уніатське духівництво створили у Львові першу українську політичну організацію — «Головну Руську Раду», на чолі з єпископом Г. Яхимовичем. Рада домагалася встановлення власної української автономії Галичини, формування національної української гвардії і введення в навчальних закладах навчання українською мовою. В результаті: уряд затвердив лише вимогу про викладання предметів у школах і гімназіях українською мовою.

У листопаді 1848 р. — відбулося збройне повстання у Львові з вимогою введення української автономії в Східній Галичині і проти спроб Австрії роззброїти українську національну гвардію. У повстанні взяли участь широкі народні маси від ремісників до інтелігенції. Повстання було жорстоко придушено каральними військами після артилерійського обстрілу міста.

У Північній Буковині — протягом 1848 р. селяни відмовлялися виконувати феодальні повинності, захоплювали поміщицькі землі, пасовища та ліси, чинили збройний опір. У листопаді 1848 р. спалахнуло збройне повстання, придушене карателями лише через 1,5 роки — у квітні 1850 р.

46.

Причини скасування кріпосного права:

1) криза феодально-кріпосницького ладу в 1859—1861 рр. досягла найвищої точки, це проявилося у відставанні Росії від країн Заходу, у принизливій поразці у Кримській війні, у рості селянських повстань;

2) бажання скасувати кріпосне право було в селянства і молодої буржуазії, ліберальної і революційно-демократичної інтелігенції;

3) необхідність зміцнення оборони російської держави після поразки в Кримській війні, що було неможливо без капіталістичної перебудови країни;

4) кріпосне право в більшості країн Європи було вже скасовано, через що кріпосницька Росія виглядала в очах Європи відсталою, забитою, патріархальною;

5) повернути колишню могутність після поразки в Кримській війні та на рівних конкурувати з Англією, Францією й іншими країнами Росія могла, лише ступивши за ними на капіталістичний шлях розвитку.

Олександр II для запобігання можливого революційного вибуху в Росії 19 лютого 1861 р. підписує «Маніфест» про скасування кріпосного права.

Принципи скасування кріпосного права:

Позитивні:

а) селяни одержували особисту свободу і цивільні права: можливість вільно розпоряджатися своїм майном, виступати в суді, укладати угоди тощо від свого імені, а не від імені поміщика, як це було колись, тобто селяни стали юридичними особами;

б) селяни звільнялися з землею (за викуп).

Негативні:

а) поміщики залишилися власниками більшості земель у державі;

б) в особисте користування селянин одержував тільки землі, на яких знаходилася його садиба з господарськими будівництвами, а польовий наділ він зобов'язаний був викупити в поміщика;

в) протягом 20 років селянин вважався «тимчасовозобов’язаним» і повинен був залишатися у поміщика і за користування землею відпрацьовувати панщину або сплачувати оброк, як і до 1861 р.;

г) зберігалася община як засіб суворого виконання селянами повинностей перед поміщиком ;

д) для вирішення суперечок був створений інститут світових посередників.

Значення реформи 1861 року: 1) реформа поклала початок капіталістичному розвитку Росії й України, перетворивши феодально-кріпосницьку монархію в монархію — буржуазну; 2) реформа сприяла більш швидкому капіталістичному розвитку країни; 3) Відбулася деяка демократизація суспільства, якщо порівнювати внутрішню і зовнішню політику Миколи I і Олександра II.