14. Монгольська навала на українські землі, її наслідки

На початку XIII ст. на Русь насувалася страшна небезпека – сюди прямували монгольські кочові племена. Об'єднані під проводом Темучіна, який отримав титул Чингісхана (великого хана), татаро-монголи вже завоювали Кита й і Середню Азію, Закавказзя, розбили половців. 1223 р. руські війська намагалися протистояти навалі на р. Калка, однак були розбиті. На короткий час кочівники, хоч і перемогли, відступили.  1236 р. орда на чолі з ханом Батиєм захопила північно-східні руські землі, а восени 1239 р. пішли в південну Русь-Україну. Були спалені Чернігів і Переяслав. 1240 р. татари підійшли до Києва. На початку грудня вони розпочали атаки. Останні оборонці Києва на чолі з воєводою Данила Галицького Дмитром трималися у Десятинній церкві, однак церква не витривала натиску, завалилася, поховавши під своїми уламками захисників Києва.  Після цього татари рушили на Західну Україну, дійшли до Польщі, Хорватії, а потім повернули назад. Утворивши величезну державу із столицею на Волзі – Сарай.  Вся Русь підпала під владу татар – розпочалося татаро-монгольське іго. Руські князі тепер повинні були правити від імені хана, отримуючи на це спеціальний документ – ярлик. Населення було обкладене важким податками, за несплату яких жителів перетворювали на рабів. Брали татари і податок кров'ю – забирали хлопчиків в Орду, виховуючи з них яничарів – жорстоких воїнів з поневоленого населення. В Орду були забрані кращі майстри Русі, тому занепали міста, ремесла, торгівля.  Однак повністю знищити Русь татарам не вдалося. Частина населення переховувалася у лісах, частина залишилася. Люди зберегли свою мову, традиції, звичаї. Більш як столітнє панування Орди на українських землях загальмувало розвиток в Україні, але не припинило зовсім.

15. Інтенсивне зростання Литовської держави почалося за часів правління великого князя Гедиміна (1316-1341). За період його князювання до Литовської держави були приєднані білоруські землі. Після його смерті син Ольгерд (1345- 1377), який посів батьківський престол, рішуче проголосив, що "вся Русь просто повинна належати литовцям". Під керівництвом Ольгерда в 40- 50-х роках XIV ст. почалася литовська експансія в Україну. Його зусиллями до Литовської держави на початку другої половини XIV ст. була приєднана вся західна частина Сіверщини по річках Сожі, Снову та Десні. Щоб продовжити свої походи на південь від Чернігівщини, Ольгерду довелося побороти татар, які не хотіли уступати литовцям своїх володінь.

Під впливом Великого князівства Литовського (далі - ВКЛ) опинилася Волинська, Подільська, Київська (разом з Переяславщиною) та Чернігово-Сіверська землі.

Наслідком просування ВКЛ на руські території стало "зрущення" литовської держави, що знайшло своє відображення у її повній назві: Велике князівство Литовське, Руське та Жомоїтське. Литва проводила досить лояльну політику щодо місцевого населення, зберігши, по-суті, автономність руських князів. ВКЛ стало федерацією земель-князівств, в тому числі і руських: Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині, Поділля. Тут сиділи князі з литовської династії Гедеміновичів. В руських землях збереглася стара система управління. Лишилися в силі руські закони і звичаї, за боярами-воїнам и закріплювалися родові землі.

Однак в силу політичних причин литовський князь Ягайло погодився на шлюб з польською королівною Ядвігою. 1385 р. між Польщею і Литвою була підписана Кревська унія. За її умовами ВКЛ мало інкорпоруватися (від лат. inkorporatio - приєднання, включення до складу) до Польської держави.

Князь Ягайло проводив відкриту пропольську політику щодо навічного приєднання всіх своїх земель литовських та руських до Корони Польської. Відбувався, також, активний наступ на інтереси литовсько-руських феодалів. Все це призвело до формування політичної опозиції, яку очолив литовський князь Вітовт. Намагаючись подолати місцевий сепаратизм та зміцнитися на троні, Вітовт розпочав політику централізації, ліквідовуючи удільний, автономний статус Волинського, Київського, Новгород-Сіверського та Подільського князівств.

Експансія Литви припинилась із смертю Вітовта в 1430 р. Після вітовта великим князем литовським став молодший Ольгердович - Свидригайло", який відразу розпочав боротьбу з Польщею за Західне Поділля. Однак справу не було доведено до кінця. З 1440 р. престол перейшов до Казимира, який згодом став також і королем польським. Для того, щоб запобігти місцевому сепаратизму, Казимир поновлює обласні привілеї, в результаті чого встановлюється федеративний принцип територіального устрою ВКЛ.

Казимир на початку 40-х рр. XIV ст. поновив статус удільного князівства на Київщині, відновив удільне князівство і на Волині. Однак по смерті князів, незважаючи на супротив місцевої шляхти, удільний статус Київщини (1471 р.) і Волині (1452 р.) був ліквідований. Руські землі на кінець XV ст. стають звичайними провінціями Литви, які адміністративно поділялися на землі-воєводства - повіти - волості.

Втрати київської князівської вотчини спонукала нащадків Володимира Ольгердовича до боротьби. 1481 р. спалахує так звана "змова князів", яка була придушена. У 1508 р. розгорнулося повстання Михайла Глинського. Повстанці зазнали поразки, а сам М. Глинський утік до Москви. Однак, Київ продовжував бути сакрально-харизматичним містом "як найпершого з- поміж усіх інших".

Наприкінці XV ст. становище ВКЛ значно ускладнилося. З півдня на нього нападали кримські татари, які, відокремившись від Золотої Орди, утворили надзвичайно агресивну державу. Ставши васалом Туреччини, кримські татари в 1482 р. здійснили спустошливий похід на територію України, захопивши навіть Київ. І так рік у рік майже безкарно вони влаштовували руйнівні набіги на наші землі. Литва була неспроможною протистояти татарам.

З північного сходу на ВКЛ наступала централізована Московська держава. Московсько-литовське протистояння тривало з перервами протягом 1500-1503,1507-1508,1512-1522 pp. У цій війні 1503 р. Литва втратила 19містЧер-нігово-Сіверщини, які відійшли до Московської держави. У війнах з Московією Литва знемагала. І це були основні причини, що підштовхували Литву на союз з Польщею. Литва сподівалася за допомогою сильного союзника протистояти зовнішнім ворогам.

Спробою згуртували суспільство перед постійною зовнішньополітичною загрозою стали Литовські Статути 1529,1566, 1588 pp., у яких було синтезовано норми звичаєвого права Литви, "Руської Правди", польських, західноєвропейських судебників, римського права тощо. Литовські статути закріплювали ті соціально-економічні зрушення, які сталися протягом XIV - XVI ст.

Розвиток товарно-грошових відносин призвів до розвитку фільварків (хутір). Фільварок - багатогалузеве господарство, орієнтоване на ринок і засноване на панщині та кріпацькій праці селян. Поширенню фільваркової системи сприяла земельна реформа так звана "волочна поміра", запроваджена згідно з "Уставою на волоки" (1557 p.). Волочна поміра підривала общину. Згідно з земельною реформою збільшувались повинності та податки селян, інтенсивно йшов процес їх покріпачення.

З метою збільшення прибутків від міст, розвитку ремесла і торгівлі уряд видавав окремим містам "хартії" (грамоти) на так зване Магдебурзьке право, за яким дарувалось право на створення органів місцевого самоуправління. У XIV-XV ст. Магдебурзьке право дістали міста Санок, Львів, Кременець, Кам'янець-Подільський, Кам'янець, Берестя, Дорогочин, Більськ, Луцьк, Кременець, Житомир, Київ та ін. Отримання Магдебурзького права стало для міського населення способом здобуття певної автономії від держави та великих феодалів, сприяло економічному процвітанню міст.

16. Серед панівних верств Литви прагнення реставрації і посилення унії з Польщею зросло також у зв´язку з війною за Лівонію з Москвою. Знесилена литовська шляхта почала наполягати на унії з Польщею, маючи надію на її допомогу. Вона також вимагала для себе тих привілеїв, які мала польська шляхта: зменшення податків і повинностей, розширення своїх політичних прав та ін. її підтримувала з тих же причин і частина української шляхти. Король Польщі рішуче стояв за унію. Він мав повну підтримку з боку польських магнатів та шляхти, які мріяли захопити багаті українські землі. Обороняла незалежність Литви лише невелика частина литовської та української знаті, яка не хотіла втрачати свої права та привілеї. Українські вельможі, деякі з яких ще зберігали патріотичні настрої, виступали проти унії з релігійних причин, передбачаючи поширення впливу католицької церкви та пригнічення православної.

Король Сигізмунд Август скликав у 1569 р. у Любліні спільне засідання сеймів Польщі та Литви. Польські представники у сеймі запропонували проект повного приєднання литовських земель до Польщі. Це змусило литовських магнатів категорично виступити проти унії і таємно покинути засідання сейму, щоб зірвати його.

Щоб мати підтримку литовської шляхти, король видав ряд привілеїв для неї, Тому вона поставилася до унії прихильно. І хоча магнати незабаром повернулися, справа фактично була вже зроблена і трактат про унію затверджений. Польська і Литовська держави об´єднувалися в одну — Річ Посполиту. Короля, який одночасно був і великим князем Литви, обирав спільний сейм і сенат. Здійснювалася спільна зовнішня політика, вводилася єдина монета. Польська шляхта і магнатство мали право набувати землі у Литовській державі, литовські верхи — у Польщі. До Польщі приєднувалися українські землі — Волинь, Київщина, Поділля та ін. Тепер Литовська держава вже не відігравала якоїсь ролі в суспільному житті України. Таким чином, литовська шляхта внаслідок своєї егоїстичної політики втратила значну частину державності, зрадила інтереси своєї Батьківщини і одночасно — українського народу. У кінцевому результаті від унії виграло польське магнатство та шляхетство. Найгірша доля дісталась народу України. Для нього наступив час масових насильств, переслідувань за політичні і релігійні переконання. Щоправда, вперше за чотири останніх століття українські землі об´єдналися в одній, хоча й ворожій українцям державі. Між ними посилювалися зв´язки, прискорювалася консолідація. Поряд з цим розширювалось «вікно в Європу» та її цивілізаційні впливи.

17. Захопивши у Галичину, Західну Волинь і Поділля, Польща прагнула оволодіти й українськими землями, які входили до складу Великого князівства Литовського. Але, окрім бажання Польщі, визрівали ще й об’єктивні умови для унії між Польським королівством і Литвою.

Найважливішим внутрішнім чинником у цьому процесі була позиція української шляхти. На початку XIV ст. перед нею постав реальний вибір: або єдина, усталена Польща, або ослаблена Лівонською війною Литва. Польща для українських феодалів означала привілеї, обмеженість королівської влади, гарантовані політичні свободи. Не останнє місце тут посідала й проблема військової повинності — адже у Польщі домінувало наймане військо.

Не можна було скидати з рахунків і зовнішній фактор. Війна Литви з Москвою, підтримуваною Данією та Швецією, призвела до втрати територій, і Велике князівство Литовське гребувало значної військової та фінансової допомоги.

Тому вже на середину XVI ст. були здійснені перші спроби підписання унії. Але реальних результатів сторони домоглися лише в 1569 р. на засіданні об’єднаного сейму у Любліні. Після того як частина литовських, українських і білоруських магнатів, не задоволених польським проектом унії, намагалася зібрати шляхетське ополчення для боротьби за свої права, король Сигізмунд III Август своїми універсалами приєднує українські землі — Підляшшя, Волинь, а потім Київщину і Брацлавщину, зрівнявши місцеву шляхту цих земель у правах і привілеях з польською шляхтою. Повстанці змушені були повернутися на сейм. Депутати Великого князівства Литовського підписали акт про державну унію і склали присягу на вірність їй. Це означало створення держави Річ Посполита (дослівно з польської мови — спільна справа). В ній мали бути король, який обирається, сейм, єдина зовнішня політика, загальна скарбниця. Автономія Литви зберігалася лише у питаннях місцевого самоврядування, організації збройних сил і у правничій сфері. Українські землі навіть не входили до литовської автономії, а були віднесені до складу польських воєводств — Руського (Львів), Белзького (Белз), Волинського (Луцьк), Київського (Київ), Подільського (Кам’янець), Брацлавського (Брацлав). Воєводства очолювалися призначеними польськими магнатами.

Люблінська унія 1569 р. відіграла, безумовно, велику історичну роль у долі України. При цьому вона мала досить суперечливі наслідки. Передусім вона сприяла посиленню польської соціальної, національної, релігійної, культурної експансії. Але вона ж возз’єднала українські землі, забезпечила зростання культурно-освітнього руху, знайомство з західноєвропейською культурою. Окрім цього, саме Люблінська унія викликала рух опору, соціальну активність різних верств українського населення в боротьбі за національне виживання.

Після 1569 р. більшість українських земель було зайнято найбільшими польськими магнатськими родинами, які стали там необмеженими власниками. Посилюється кріпацтво. Литовський статут , який діяв у Речі Посполитій разом із польським феодальним правом, остаточно закріпачував селян, які прожили на землі феодала 10 років. Визнавалися необмежена панщина і заборона переходу селян в інше місце без дозволу поміщика.

Основою економіки українських земель й надалі залишалося сільське господарство, яке мало натуральний характер, тобто забезпечувало потреби передусім власника маєтку. Але поступово з’являються фільварки — феодальні господарства, які базувались, як і раніше, на примусовій праці селян, але вже значною мірою пов’язувалися з ринком. Окрім землеробства і тваринництва, у фільварках розвиваються різні ремесла — млинарське, риболовне, бджільницьке. Все це забезпечувало господарям фільварків значний прибуток.

Розвиваються міста — і державні, і ті, які перебували у приватному володінні. Мешканці міст боролися за введення Магдебурзького права — виборного місцевого самоврядування, — з тим щоби вийти з-під влади феодала. Тоді ці міста ставали опертям королівської влади у боротьбі проти свавілля магнатів.

Після 1569 р. посилився процес покатоличення українського населення. Кризовий стан православної церкви створював умови для поширення ідеї церковної унії в українському суспільстві й породжував її активних прихильників. Моральна деградація церковних ієрархів, дезорганізація православної церкви не давали можливості їй бути гарантом збереження національних традицій. Тому перед православ’ям України постала проблема вибору: або зберегти церкву, жертвуючи національною самобутністю, або, реформуючи церкву, врятувати цю самобутність.

На захист православ’я виступили братства — міщанські організації, створювані при парафіяльних церквах. Найбільш впливовим було львівське Успенське братство, яке мало функції контролю над духовенством. Спираючись на підтримку константинопольського патріарха, братство активно втручалось у внутрішньоцерковні справи, що не могло не викликати спротив вищого духовенства. Все це проходило паралельно активізації діяльності єзуїтських організацій у Речі Посполитій.

У 1590 р. львівський єпископ Г. Балабан виступив за підписання унії. Його підтримали єпископи холмський, пінський та луцький. Вони подають заяву королеві Сигізмунду III, і той у відповідає згодою. У 1595 р. у Кракові папський нунцій схвалює умови унії, і того ж року в присутності папи римського Климента VIII вона була проголошена. Юридичне оформлення унії мало відбутися у 1596 р. в Бересті. Але собор одразу ж розколовся на дві частини — уніатську та православну.

Уніатська частина затвердила греко-католицьку церкву, підпорядковану папі римському. Визнавалися основні догмати католицької церкви, але мова богослужіння залишалася церковнослов’янською, а обряди православними. Уніатське духовенство урівнювалося з католицьким: не сплачувало податків, отримувало місця у сеймі. Уніатська шляхта могла претендувати на державні посади.

Таким чином, ватиканська ідея унії, яку й було реалізовано, означала приєднання української національної церкви до католицької.

Але православний собор, що проходив водночас, не визнав правомірність рішення уніатів. Замість консолідації українське суспільство ще більше розкололося.

Після Берестейського собору починається наступ на інтереси православ’я. Церковні землі передавались уніатам, православні фактично втратили вищу церковну ієрархію. Не набагато кращим було становище й греко-католицької церкви. Католицька верхівка розглядала її радше не як самостійну церковну організацію, а як засіб посилення власного впливу. Опинившись зрадниками для православних, уніати не стали й повноцінними, з погляду Риму, католиками.

Отож Берестейська унія не сприяла об’єднанню православних і католиків, але в історії України ці дві церкви міцно пов’язані між собою.

18. Основними формами протесту селян і бідних верств козацтва були скарги, відмова виконувати панщину, сплачувати податки, підпали маєтків своїх панів, втечі на вільні землі, масові антифеодальні виступи.

Одним із перших великих козацько­-селянських повстань кінця XVI ст. було повстання під проводом К. Косинського (1591–­1593). Воно охопило територію Поділля, Волині і Київщини. Повстанці, підтримані реєстровцями і міським населенням, заволоділи великими мі­стами: Білою Церквою, Трипіллям, Переяславом, Богуславом. Однак влітку 1593 р. після вбивства К. Косинського повстанці під натиском військ шляхетської Польщі зазнали поразки.

Навесні 1594 р. почалося нове повстання під проводом Северина Наливайка, який організував селян, бідних козаків і міщан у військо, що налічувало кілька тисяч. Об’єднавшись із загонами запорізьких козаків на чолі з гетьманом реєстрових козаків Січі Григорієм Лободою, він почав боротьбу проти польсько-­шляхетського гніту. Почавшись на Брацлавщині у 1595–­1596 рр., повстання поширилося на Київщину, Волинь, Поділля, а також охопило територію Білорусії. Однак стихійність, неорганізованість повстання, неузгодженість дій загонів Наливайка, Лободи, Шаули, суперечки між голотою і реєстровцями, погана озброєність війська, а також зрадницький арешт С. Наливайка і його близьких ватажків спричинили поразку повстання. У квітні 1597 р. С. Наливайко був страчений у Варшаві. Його ім’я стало символом мужності в боротьбі за волю українського народу. Народного героя прославили поет­-демократ К. Ф. Рилєєв у поемі «Наливайко», Т. Г. Шевченко — у поемах «Тарасова ніч», «Гайдамаки».

Незважаючи на поразки, повстання під проводом К. Косинського і С. Наливайка кінця XVI ст. мали важливе значення для набуття досвіду боротьби, пробудження національної самосвідомості, підготовки укра­їнського населення для подальшого визвольного руху.

19. Особливістю розвитку української літератури кінця XVI — початку XVII ст. було те, що на цьому процесі своєрідно позначились ідеї Відродження та Реформації. Це стосується перш за все творчості полемістів, зокрема Христофора Філалета, Стефана Зизанія, Івана Вишенського та ін. Екуменічний процес, який був викликаний Берестейською унією стимулював розвиток полемічної літератури. Письменників та вчених хвилювала доля української культури. Серед літературних пам'яток тієї доби вирізняються праці Й. Борецького "Протестація", 3. Копистенського "Палінодія", Г. Смотрицького "Ключ царства небесного", М. Смотрицького "Тренос", твір анонімного автора "Пересторога".

Зразком поєднання нового ренесансного світорозуміння й рефор-маційних ідей з художніми традиціями є твір Касіяна Саковича "Вірші на жалосний погреб Петра Конашевича-Сагайдачного". Гуманістичне спрямування мають твори К.-Т. Ставровецького. В його працях "Зерцало богословія" (1618), "Євангеліє Учительское" (1619), "Перло многоцінне" (1646) утверджується ідея земного буття людини.

Засновники й діячі братського руху, зокрема Л. Зизаній, Ю. Рога-тинець, К.-Т. Ставровецький, сприяли формуванню в Україні ренесансного індивідуалізму. Характерним його проявом було усвідомлення важливості власної творчості, значення особистого авторства. У кінці XVI — на початку XVII ст. вперше більшість передмов до українських друкованих книг і значна частина творів письменників була підписана авторами. Саме в цьому виявляється істотна відмінність ренесансної творчості від пізньої середньовічної літератури, що переважно залишалася безіменною.

20. Перші козацько-селянські повстання проти польського феодального і національного гноблення хоч і зазнали поразки, все ж мали велике значення. В них народні маси набували досвід, поглиблювали свою національну свідомість та політичну зрілість. Одночасно вони показали і недостатню організованість козацтва, його внутрішні протиріччя, пов'язані з поділом на заможних, схильних до угодовства з поляками, і бідноту, налаштовану опозиційно до багатих, непримиримо ворожу до польських феодалів. Польська шляхта взяла курс на повне винищення і викорінення козацтва. Весною 1597 р. сейм проголосив українських козаків «ворогами держави», а коронному гетьману Польщі було доручено використати всі сили і методи, необхідні для їх повного знищення. Однак рішення сейму залишилося на папері, і Запорозька Січ продовжувала бути опорою і притулком для всіх, хто втікав від феодального гноблення, їхня кількість безперервно зростала. Військо Жолкевського було знесилене важкою війною проти повстанців і не могло наступати на Січ. Після невдалих повстань у середовищі козаків посилюється розкол на багатих, в основному реєстрових, І незаможних, які не мали землі чи якоїсь власності. Заможні козаки прагнули розширювати свої права мирним шляхом, випрошуючи привілеї у польського уряду, намагаючись співпрацювати з ним. Боротьба між цими групами — радикальними (голота) І угодовсько-поміркованими (заможні) вщухала лише підчас підготовки та проведення чергових походів на Туреччину, Крим чи інші землі. Незабаром така війна почалася — польське втручання у молдавські справи у 1600 р. та конфлікт Польщі з Швецією у Лівонії. У 1601 р. сейм формально скасовує накази про знищення козацтва. І козаки беруть активну участь у численних війнах, які вела Польща в перші три десятиліття XVІІ ст.

21.У пошуках волі українські козаки просувалися все нижче Дніпром і його південними притоками аж за невеликі прикордонні застави Канова та Черкас. На цих щедрих, але й небезпечних землях вони організовували уходи, тобто мисливські та рибальські виправи, а також займалися випасанням худоби та коней. Власне під час цих тривалих сезонних виправ углиб степу в них з'являються перші елементи організації. Вирушаючи у «Дике поле», вони обирали своїми ватажками, або, як їх іще називали, отаманами, найбільш досвідчених, сміливих і винахідливих, а щоб краще оборонятися від татар та взаємодіяти на ловах і в рибальстві, групувалися у тісно об'єднані загони — ватаги. Згодом у степу засновувалися укріплені табори (січі) з невеликими цілорічними військовими залогами, а для багатьох козакування перетворювалося на постійне заняття.

Українському козацтву не вдалося створити рівноправне суспільство. У XVIII ст. соціальний устрій Лівобережної України був приведений у відповідність з устроєм сусідніх земель. З виникненням у Гетьманщині дворянської верхівки селяни знову стали кріпаками, а козаки за своїм статусом зрівнялися з селянами. На Правобережжі відновила свій режим польська шляхта, яка повернула старі порядки. У російській частині України соціальне напруження дещо пом'якшувалося завдяки відкриттю для колонізації неозорих родючих земель Причорномор'я, захоплених у запорожців і кримських татар.

22. Реєстро́ві козаки́ — частина українського козацтва, прийнята на військову службу польсько-литовською владою і записана в окремий список — реєстр, звідки й назва - реєстрові козаки. Спроби організації українського війська реєстрового козацтва сягають 1524 року, у якому Великий князь литовський і король Польщі Жиґмонт І доручив Семенові Полозовичу і Криштофові Кмитичуорганізувати козацький відділ на державну службу. Через брак фінансів цей проект не реалізовано. Подібна доля зустріла пропозицію черкаського старости Остафія Дашковича у 1533, а також заходи Жиґмонта І 1541.

Коли українські старости намагалися організувати козацькі відділи головним чином для боротьби проти татар, польські королі вважали, що створення урядових козацьких формацій допоможе контролювати козацькі рухи й стримувати протитатарські акції козаччини.

Військо реєстрових козаків було створене універсалом короля Сигізмунда ІІ Авґуста 2 червня 1572, коли було доручено коронному гетьманові Юрію Язловецькому найняти з низових козаків на службу 300 осіб. Відтоді зустрічаємо назву реєстрові козаки на противагу нереєстровим козакам, які були поставлені у напівлегальне становище.

Реєстрові козаки відіграли значну роль і в боротьбі українського народу проти турецько-татарської агресії. Під час визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. внаслідок масового покозачення селян і міщан та переходу на сторону повсталого народу реєстрові козаки, збройні сили селянсько-козацького війська досягли понад 100 тис. чол. Спроби шляхетської Польщі обмежити число козаків 40 тис. (Зборівський договір 1649), 20 тис. успіху не мали (Білоцерківський мирний договір 1651).

Зборівський договір (18 серпня 1649) - Чисельність козаків Війська Запорозького обмежувалась реєстром у 40 000 осіб.

Народно-визвольна війна 1648-1654 рр. скасувала реєстри як політичні документи польсько-шляхетського уряду, що обмежували чисельність українського козацтва. Замість реєстрів почали складати компути (списки), на підставі яких визначали приналежність до козацького стану.

Після 1654 р. назва “реєстрові козаки” поступово вийшла з ужитку і замінилася термінами “городові козаки”, а з 1735 р. – “виборні козаки”

23. Протягом 45 років в Україні відбулося шість великих козацьких повстань, до яких майже завжди поєднувались селяни.Це повстання під проводом: Криштофа Косинського (1591-1593 рр.), Северина Наливайко а1594-1596), Марка Жмайла (1625), Тараса Федоровича (Трясила) (1630-1631), Івана Сулими (1635), та повстання 1637-1638 рр., яким керували спочатку Павло Буг, пізніше Яків Острянин та Дмитро Гуня.Головною рушійною силою цих повстань було козацтво.Серед головних причин повстань можна виділити посилення кріпосницького та національного гніту; експансію шляхти на відносно вільні українські земні, колонізовані "уходниками" та запорожцями; зіткнення інтересів шляхетської та козацької верств населення; намагання офіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво.Перше велике селянсько - козацьке повстання проти польсько-шляхетського панування в Україні відбулося під проводом Криштофа Косинського (1591-1593 рр.). Саме тоді український шляхтич і гетьман реєстрових козаків Криштоф Коптський отримав від короля землі за службу короні. Не встиг він зайняти їх, як Януш Острозький, білоцерківський староста й полонізований нащадок славетного роду, привласнив їх. Розуміючи марність судового позову на могутнього вельможу, Косинський зі своїми козаками напав на маєтки Острозького. Незабаром селяни, козаки й навіть військові на Волині, Брацлавщині та Київщині почали мститися панам за власні кривди. Перелякана шляхта нарешті зібрала військо, яке очолив і ловів проти двотисячного загону Косинського старший у роді князів Острозьких - Костянтин Костянтинович. У битві на р. П'ятці повстанці зазнали поразки, але покарали їх надзвичайно легко. Реєстрових козаків, що приєдналися до повстання, змусили дати обітницю на вірність королеві, а Косинського - тричі вклонитися зібраним для цього членам роду Острозьких і попросити у них пробачення. Косинський зобов'язувався припинити боротьбу. Однак, зібравши на Січі нові, свіжі сили, він вирушив у похід на Черкаси, де під час облоги міста загинув.Наступне повстання очолив Северин Наливайко (1594-1596рр.). Треба звернути увагу нате, що повстання, незважаючи на досить велику територію, яку вони охоплювали, не були масовими (це стосується і повстання під проводом Наливайка). В них брали участь від 2 до 10 тисяч селян і козаків. Та й чітко визначених цілей ні повстанці, ні їх лідери не мали. Допомог)' Наливайкові надали запорожці. Серед невиразно сформованих цілей повстанців було й утворення в Україні землі, якою б правили самі козаки. Наливайко пройшов через усю Галичину, Волинь та Білорусь, закликаючи до повстання селян і сіючи жах серед шляхти. Однак, усвідомлюючи перевагу поляків, навесні 1596 р. повстанці об'єднали свої сили й стали відходити на схід, сподіваючись знайти захист у Московії. Згодом старшини та заможні козаки, видали Наливайка полякам, а повстанців переконали скласти зброю. Цю ситуацію використали поляки, вони вдерлися до табору і вирізали більшість повстанців. Самого Наливайка відвезли до Вар.шави і там стратили, відрубавши голову, а потім четвертували

24. 1648 р. в Україні розпочалася Національно-визвольна війна українського народу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Вона мала певні загальні причини:

релігійний гніт: переслідування польським католицьким урядом прав православного населення;

національний гніт: обмеження прав українців;

соціальний гніт з боку польської шляхти та уряду: зростання панщини, податків, свавілля магнатів та шляхти.

Війна мала національно-визвольний та антифеодальний характер і об'єднала всі верстви українського населення. Рушійні сили війни – козацтво, селянство, міщанство, дрібна та середня православна шляхта (фактично всі верстви українського населення). Керівна роль у війні належала козацькій старшині. Головною її метою була ліквідація польсько-шляхетського панування в Україні, встановлення козацької влади в Україні. За масштабами її можна прирівняти до Великої селянської війни у Німеччині початку XVI ст. або Англійської революції середини XVII століття.  На першому етапі війни (1648-1649 pp.) від поляків було звільнено Київщину, Поділля, Волинь, частину Лівобережної України. На початку війни Хмельницький та козацька старшина намагалася поширити козацькі вільності на якомога ширшу територію, залишаючись у складі польської держави. Тому після перших перемог козаки розпочали мирні переговори з поляками. Українські війська здобули перемогу над поляками в битвах під Жовтими Водами (6-8 травня 1648 p.), Корсунем (15-16 травня 1648 p.). союзником українського війська у боротьбі проти Польщі виступили кримські татари. Внаслідок першого періоду війни знищена польська армія, польська влада перестала існувати на більшій території України.  Повернення гетьмана до Києва на початку 1649 р. було зустрінуто як прихід біблійського Мойсея (визволителя). У бесідах з патріархом Паїсієм в Києві сформувалися державницькі погляди Богдана і визріла ідея визволення України з «лядської неволі». Однак після битви під Зборовом у серпні 1649 р. через зраду союзника – кримського хана – він був змушений укласти Зборівський договір. За ним Польща визнавала існування незалежної козацької держави в межах Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств. Польська шляхта не мала права повертатися на ці території. Козацький реєстр збільшувався до 40 тисяч. Зборівський договір узаконив державу Хмельницького як незалежну. Розпочалося формування її органів влади.

25. Богда́н (Зиновій) Михайлович Хмельни́цький (* 27 грудня 1595 (6 січня 1596)^[1] — † 27 липня (6 серпня) 1657) — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави в Наддніпрянській Україні (1648–1657). Шляхтич, реєстровий козак,військовий писар, з 1648 року — гетьман Війська Запорозького . Організатор повстання проти панування шляхти в Україні, яке переросло у Національно-визвольну війну українського народу протиРечі Посполитої. Засновник козацької держави на теренах Центральної України — Війська Запорозького, більш відомої як Гетьманщина. Через ненадійність кримських союзників та важку війну з Річчю Посполитою, у 1654 році в Переяславі уклав військовий союз з Московським царством. Наприкінці свого життя намагався переорієнтуватися на союз зі Швецією та Османською Портою, вбачаючи в амбіціях Москви небезпеку козацькому суверенітету.  Рідко коли окремі особи так вирішально визначали хід епохальних подій, як це зробив стосовно Великого Українського повстання 1648 р. Богдан Хмельницький. З огляду на його величезний особистий вплив на події, що змінили перебіг української та всієї східноєвропейської історії, вчені вважають Хмельницького найвизначнішим військовим і політичним діячем України. Його дебют на історичній сцені в ролі головного актора відбувся під кінець життя, до того ж майже випадково.

    Хмельницький народився у 1595 р. в родині українського шляхтича Михайла Хмельницького, котрий служив у польського магната. За свою службу Михайло отримав хутір Суботів. Він послав Богдана до школи єзуїтів у Ярославі, де той дістав добру, як на ті часи, освіту, оволодівши польською та латинською мовами. В 1620 р. трапилася трагедія. У великій битві турків із поляками під Цецорою його батько загинув, а сам Богдан потрапив у полон. Провівши в неволі два роки, Хмельницький повертається до Суботова, записується до реєстрових козаків, одружується й займається розширенням своїх маєтностей. Як заможний і обережний козак, Хмельницький вже уникає будь-якої участі у повстаннях 1625 та 1638 рр. У 1638 р. завдяки добрим взаєминам з урядом він отримує посаду писаря Війська Запорізького і в 1646 р. вирушає у складі козацького посольства до короля Владислава IV. Хмельницький стає сотником Чигиринського козацького полку у 50-річному віці.

    Але життя Хмельницького, а разом з ним і хід історії всього краю цілком змінив один типовий випадок магнатської державності та пихи. У 1646 р., коли Хмельницького на було в Суботові, польський шляхтич Даніель Чаплинський за підтримки місцевих магнатів зажадав для себе маєтку Хмельницького, напав на Суботів, убив молодшого сина Хмельницького й викрав жінку, з якою щойно овдовілий козацький сотник мав намір одружитися. Коли численні скарги до суду виявилися марними, розлючений Хмельницький вирішив підняти проти поляків повстання й очолити його. Таке раптове перетворення добропорядного прибічника пануючого ладу не було чимось несподіваним для його натури. Пізніше очевидці часто звертали увагу на двоїстість вдачі цього козацького ватажка. Смаглявий і приземкуватий "Хмель", як його прозвали у народі, був звичайно стриманою, непретензійною, чемною, навіть трохи флегматичною людиною. Але він також міг несподівано вибухнути потоками пристрасті та енергії. В такі хвилини його слова заворожували, ідеї водночас захоплювали й наводили страх, а рішучість діяти здавалося непохитною.

    Гіпнотичний вплив, що його Хмельницький умів справляти на маси, став очевидним, коли, рятуючись від поляків, які розвідали про його наміри, він із жменькою прихильників у січні 1648 р. втікає на Запорозьку Січ. За короткий час він здобуває підтримку запорожців, виганяє із Січі польську залогу й добивається гетьманства. Спочатку заколот, що набирав сили, мав усі ознаки попередніх невдалих повстань: засліплений жадобою помсти, козацький старшина, якого покривдили магнати, втікає на Січ і переконує запорожців встати за свої (і його також) права. Проте у випадку з Хмельницьким винятковий талант організатора, полководця та політика все докорінно змінив.

    Більше року до втечі на січ він планував повстання й заручався підтримкою прибічників. Розуміючи, що великим недоліком козаків у боротьбі з поляками була відсутність кінноти, Хмельницький сміливо розв'язує цю проблему й звертається з пропозицією про союз проти поляків до давнього ворога козаків - кримських татар. Кращої нагоди й бути на могло. Саме тоді, коли його посольство прибуло до Криму, взаємини хана з поляками були вкрай напруженими, й на допомогу козакам на чолі 4-тисячного загону було послано відомого воєначальника Тугай-бея. Навесні 1648 р. попереджені про дії Хмельницького поляки послали на південь військо, щоб придушити повстання ще в зародку.

26. Збо́рівський до́говір (8 серпня 1649) — угода укладена між королем Речі Посполитої Яном ІІ Казимиром з одного боку і Військом Запорозьким на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким з другого.

Зборівський договір підсумував першу фазу в історії Хмельниччини і легалізував самоврядність українськихкозаків в межах Речі Посполитої. Ця самоврядність втілилася у козацькому державному утворенні — Війську Запорозькому, також відомому як Гетьманщина.

Повна назва Зборівського договору: "Декларація Його королівської милості Запорозькому Війську на дані пункти ". Він складається з 12 статей. Форма договору — жалувана грамота короля своїм підданим.

За умовами цього договору:

Король визнавав самоврядність Війська Запорозького, Гетьманщини, у межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств.

На землях Війська Запорозького влада належала гетьману, резиденція якого розміщувалась в Чигирині. Уряди усіх рівнів на території Гетьманщини мали право займати лише православні шляхтичі.

У контрольованій козаками Україні не мали права перебувати війська коронні. Євреї не мали права займати державні посади й бути лихварями. Єзуїти не мали права утримувати освітні заклади.

Чисельність козаків Війська Запорозького обмежувалась реєстром у 40 000 осіб. Усі ті, хто не потрапив до козацького реєстру, мали повернутися до панів.

Проголошувалась амністія всім учасникам Хмельниччини, православним і католицьким шляхтичам, які примкнули до козаків і воювали проти урядових сил.

Православна Київська митрополія відновлювалася у своїх правах, а київський митрополит мав увійти до сенату Речі Посполитої. Питання про унію передавалось на розгляд сейму.

Підписаний мирний договір не задовольняв ані козаків, ані уряд Речі Посполитої. Обидві сторони почали підготовку до нового етапу війни.

Організація української козацької держави Б.Хмельницького

У ході Національної революції XVII ст. була відновлена Українська держава під офіційною назвою Військо Запорозьке (розбудова державної структури відбувалася на основі традиції Війська Запорозького). У літературі також усталена назва Гетьманщина або Гетьманська держава. Серед різних прошарків населення побутувала також назва Україна. У царських офіційних документах вона називалася не інакше, як Малоросією.

По-перше козацьке військо дійсно було незалежним політсистемним утворенням, котре згодом набуло всіх ознак держави. Ми можемо назвати таку організацію демократичним устроєм, адже унікальність козацтва в тому, що початкова відсутність чіткого устрою не завадила створити міцну державу, де владу мав саме народ. Отож організація війська запорізського заслуговує уваги, адже вона є унікальною формою демократіїї, що довела своє право на існування на практиці.

27. Наприкінці 16 ст. загострилася класова боротьба в Україні, викликана посиленням польського кріпосницького, національного і релігійного гніту (1569 р. — Люблінська унія, за якою українські землі потрапили під владу Польщі; 1588 р. — введення кріпосного права на Україні; 1596 р. — Брестська унія і насильницьке окатоличення українців). Однією з передумов були селянські повстання. Найбільші з них:

повстання 1591—1593 р. під проводом запорізького гетьмана Криштофа Косинського;

повстання 1594-1596 р. під проводом Северина Наливайка;

1630 р. — повстання під керівництвом гетьмана нереєстрового козацтва Івана Федоровича (Трясили);

1635 — повстання під керівництвом гетьмана нереєстрового козацтва Івана Михайловича Сулими.

Причини визвольної війни формувалися з кінця 30-х і протягом 40-х рр. XVII ст. Серед них можна виділити такі:

1. Соціально-економічні:

1) Перетворення Польщі на основного постачальника хліба в Європі призвело до зміцнення земельної власності феодалів та посилення кріпосницького гніту. Для українських селян панщина зросла до 5—6 днів на тиждень, збільшилися також натуральні та грошові податки.

2) Значне погіршення економічного становища міщан: жителі міст, що перебували у приватній власності феодалів, повинні були платити додаткові податки, церковну десятину, виконувати різну роботу на користь власника міста. У містах з Магдебурзьким правом (право на самоврядування) посилилося свавілля польської адміністрації.

3) Погіршення становища реєстрового козацтва після придушення козацько-селянських повстань 30-х рр. XVII ст. Польський уряд видав у 1638 р. «Ординацію Війська Запорозького реєстрового». Цей документ скорочував козацький реєстр до 6 тис. осіб, перетворював не записаних до реєстру козаків на кріпосних селян, забороняв козакам обирати гетьмана, зменшував територію мешкання та пересування реєстрового козацтва.

2. Політичні: відсутність в Україні власної держави призвела до масового ополячення української правлячої верхівки (магнатів, шляхти).

3. Національно-релігійні: перебування українців у масовому релігійному та національному гнобленні. Через католицьку та уніатську (греко-католицьку) церкву польська шляхта прагнула масово окатоличити православних українців, закрити церкви та монастирі, заборонити використання рідної мови.

За характером війна була національно-визвольною, антифеодальною, проходила під релігійними гаслами. Слабкість королівської влади та зміцнення влади великих польських землевласників (магнатів) зумовили початок визвольної війни.

Періоди війни:

1648—1650 рр.:

а) 5—6 травня 1648 р. — битва на Жовтих Водах (Б. Хмельницький переміг поляків);

б) 15—16 травня 1648 р. — битва під Корсунем (зустрілися головні сили, Хмельницький майже дощенту розбив поляків);

в) 12—14 вересня 1648 р. — битва під Пилявцями (Хмельницький переміг, поляки розбиті);

г) 18 серпня 1649 р. — підписано Зборівський світ.

1651—1654 рр.:

а) 29 червня 1651 р. — битва під Берестечком (поразка козаків);

б) 28 вересня 1651 р. — Білоцерківський світ;

г) 1 травня 1652 р. — битва під Кийком (перемога козаків).

28. Після численних звернень України до Росії щодо можливого союзу, Земський собор у Москві 1 жовтня 1653 р. прийняв рішення про прийняття України під протекцію Російської держави. Для проголошення цього акту на Україну було направлено повноважне посольство, яке очолив В. В. Бутурлін 8 січня 1654 р. у Переяславі відбулася генеральна військова рада, на яку прибули представники багатьох полків і станів (старшина, козаки, міщани, селяни, духовенство). На ній одностайно було прийнято рішення про союз із Російською державою.

Конфлікт виник вже в самому Переяславі: коли козацька старшина присягала царю, вона зажадала, щоб царські посли також присягнули і від імені царя завірили козаків у виконанні прийнятих на себе зобов'язань стосовно України. Але посли відмовились присягати від імені царя, бо цар своїм підданим не присягає. Конфлікт завершився поступкою Б. Хмельницького російським послам. Не захотіли прийняти присягу на вірність Росії полковники Іван Богун і Іван Сірко, а також полки Уманьский і Брацлавский. Але в цілому в 117 містах України присяга пройшла спокійно. 26 березня 1654 р. цар Олексій Михайлович і Боярська дума затвердили «Статті Богдана Хмельницького» (так називані «Березневі статті»), що визначили положення України в союзі з Росією:

а) гетьмана обирає військо і тільки сповіщає царський уряд;

б) гетьман і військо можуть мати відносини з іншими державами, але з Польщею і Туреччиною — під контролем царської влади;

в) реєстр визначався в 60 тисяч;

г) про збір коштів на утримання козацького війська й оплату старшини;

д) про збереження станів, світських і духовних;

є) про збереження в містах виборного управління і т.д.

Богдан Хмельницький фактично зберіг статус незалежного глави держави. Сторони по-різному оцінювали положення Переяславскої угоди. Якщо Хмельницький і козацька старшина сподівались на розширення і зміцнення української автономії, то царський уряд прагнув розширити згодом свою участь у внутрішніх справах України, перетворюючи її поступово на звичайну провінцію Московської держави.

Оцінки діяльності Б. Хмельницького. Сучасники порівнювали його з О. Кромвелем в Англії, козацькі літописці вважали його «Мойсеєм, що вивів український народ із єгипетської неволі польської». Григорій Сковорода називав Б. Хмельницького «героєм і батьком вільності». Д. Дорошенко головним у його діяльності вважає те, що він зв'язав перервану в середньовіччі нитку української державності та створив українську козацьку державу.

29. Міжнародний статус України. Б. Хмельницький не підкорив­ся обмеженням Березневих статей. Україна вдається до активних дипломатичних зв'язків, про які Росія не повідомлялася. Австрія, Пруссія, Семигород, Швеція та інші держави підтримували з Укра­їною відносини як із самостійною державою. Слід мати на увазі, що в той момент Швеція була ворогом Москви, але це не заважало Україні підтримувати з нею дипломатичні зв'язки. У документах, адресованих гетьману Б. Хмельницькому, до нього зверталися як до глави держави, називаючи приятелем, другом, братом. У догово­рі зі Швецією, що був підписаний у 1657 p., зазначалося, що українці народ вільний і нікому не підлеглий. 12 червня 1657 р. шведське посольство в Києві підтвердило згоду короля на включен­ня до складу козацької держави усіх руських земель Речі Посполи­тої, а також і Південної Білорусії. Туреччина-Порта пропонувала Україні протекцію. А Польща, з якою Україна воювала, лякала своїх сусідів могутністю України і закликала її повернутися у підданство Речі Посполитої.

Взаємини України і Росії. Найважливіші для України по­ложення договору 1654 р. — невтручання Росії в її внутрішні спра­ви — спочатку додержувалися, оскільки у Росії не було спеціаль­них органів управління Україною. Відносини Росії та України регу­лював, як і з іншими державами, Посольський приказ. Це ще один важливий доказ того, що під час укладення договору 1654 р. та в наступні роки Україна не входила до складу Російської держави, а залишалася суверенною. Україна і Росія вирішували нагальні пи­тання шляхом постійного обміну посольствами. На початку 1657 р. в Чигирині при гетьмані перебувало чергове посольство з Москви поряд з посольствами інших країн. Україна мала власний митний кордон з Росією.

Віленське перемир'я 1656 — перемир'я, укладене 24 жовтня 1656 у м. Вільно (тепер Вільнюс,Литва) між Річчю Посполитою і Московською державою.

Переговори у Вільно тривали протягом серпня-жовтня 1656. Українська делегація, на вимогу польської сторони, не була допущена до участі у виробленні умов Віленського перемир'я, а висунуті гетьманом Богданом Хмельницьким пропозиції були відкинуті. За угодою припинялися воєнні дії між Польщею і Московією та обидві країни зобов'язувалися не розпочинати переговорів про мир із Швецією. Обговорювалося питання про встановлення державних кордонів і обрання Олексія Михайловича польським королем після смерті Яна II Казимира, які, однак, не дали конкретних результатів.

Московсько-польський мир порушував Переяславську угоду. Москва ставала союзницею Польщі. Крім того московсько-польський союз був спрямований проти нового союзника України — Короля шведського Карла Густава.

Віленський мир викликав обурення Богдана Хмельницького та козацької старшини. На Раді, скликаній у Чигирині козацькій Раді, всі присутні полковники, осавули, сотники присягли гетьману, що будуть спільно боротися за Україну: «присягали собі, а не чужим монархам».

Сам Богдан Хмельницький розгорнув активну діяльність по створенню коаліції з ряду європейських країн, що мала вирішити «польське питання». До неї входили Швеція, Бранденбург, Трансільванія,Молдавія, Валахія і Литва. Згідно з планами учасників коаліції Польща мала бути розділена між її членами, причому Україна повинна була отримати всі землі, заселені українцями, а також, разом із Швецією, протекторат над Литвою, що повинна була перетворитись на Литовське королівство. Сам Б. Хмельницький мав отримати титул «дідичного князя». Проте смерть гетьмана не дозволила реалізуватися цим планам.

Після укладення Гадяцького договору 1658 року, та встановлення союзницьких відносин між Україною і Польщею, ці держави продовжували війну проти Московського царства.

30. Смерть Хмельницького стала поворотним моментом в історії Української національної революції. Перебуваючи при владі, гетьман піклувався про створення такої форми державності, яка б забезпечувала єдність еліти, консолідацію суспільства, стабільність держави. На думку Хмельницького, цим вимогам оптимально відповідала спадкова монархія. Проте трагічна загибель під час молдавського походу його сина Тимоша, талановитого воєначальника, здібного політика, перешкодила здійсненню планів гетьмана. Ситуацію не врятувало і рішення старшинської козацької ради (квітень 1657 р.) про встановлення спадковості гетьманства - передачі влади після смерті Б. Хмельницького його молодшому сину Юрію.

Період після смерті Б. Хмельницького позначився різким загостренням соціально-політичної боротьби й посиленням втручання сусідніх держав у внутрішні справи України.

Руїна - період історії України кінця XVII ст., що характеризується розпадом української державності і загальним занепадом.

Щодо хронології цього періоду, то деякі історики (наприклад, М. Костомаров) пов'язують її з правлінням трьох гетьманів - ставлеників Москви (І. Брюховецького, Д. Многогрішного та І. Самойловича) й обмежують хронологічно 1663- 1687 та територіально-Лівобережною Україною. Інші історики (наприклад, Б. Крупницький) вважали, що Руїна відносилась як до Лівобережжя, так і до Правобережжя, і тривала від смерті Б. Хмельницького до початку правління І. Мазепи - 1658- 1687.

Під час Руїни Україна була поділена по Дніпру на Лівобережну та Правобережну, і ці дві половини ворогували між собою. Сусідні держави (Польща, Московія, Османська імперія) втручалися у внутрішні справи України, й українська політика характеризувалась намаганням підтримувати приязні стосунки з тією чи іншою окупаційною силою. Українську Православну Церкву в 1686 було підпорядковано Московському Патріархатові. Українські лідери цього періоду були, в основному, людьми вузьких поглядів, котрі не могли здобути широкої народної підтримки своїй політиці (І. Брюховецький, М. Ханенко, Ю. Хмельницький, Д. Многогрішний, С. Опара, І. Сірко, Я. Сомко. П. Суховій, П. Тетеря). І. Виговський і П. Дорошенко були гетьманами, які зробили все, щоб вивести Україну із занепаду.

Термін Руїна історики взяли із численних народних переказів та дум, у яких ідеться про те, що Україна доборолася до краю, "до Руїни". Ось що пише про ці роки історик Олександра Єфименко: "Через якісь чверть віку, які минули з дня смерті Богдана, "руїна" Правобережної України досягла свого апогею. Подільська, Брацлавська й більша частина Київського воєводства-ці перлини польської корони - перетворилися на пустелю... Далі в глибину краю пустеля робилась зовсім безлюдною. Розкішні ниви заростали бур'яном: ніде житла людського, ні ознаки стад, якими ще так недавно славилася Україна; здичавілі собаки вели жорстоку боротьбу за виживання з вовками... Припинився торговельний рух, заросли дороги..." В українській історії то був один із найчорніших і найстрашніших періодів.

Головними причинами руїни були: відсутність загальнонаціонального лідера, який би міг продовжити справу Богдана Хмельницького після його смерті; глибокий розкол серед української політичної еліти з питань внутрішньої та зовнішньої політики; егоїстичність козацької старшини, її нездатність поставити державні інтереси вище від вузько кланових та особистих; перетворення української території на об'єкт загарбницьких зазіхань Росії, Польщі, Кримського ханства та Османської імперії внаслідок внутрішніх чвар.

ЮРІЙ ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ (бл. 1641 - після 1681)

Гетьман України в 1657 р. та в 1659-1663 р. Син гетьмана Б. Хмельницького. Отримав добру домашню освіту, навчався в Києво-Могилянській колеги. На посаді гетьмана прагнув продовжити справу, започатковану батьком, шукаючи союзника, який гарантував би цілісність і незалежність України. 27 жовтня 1659 р. він пішов на укладення нового Переяславського договору з Росією, який істотно обмежував суверенітет Української держави. 17 жовтня 1660 р. підтиском старшини підписав з Польщею Чуднівський договір. Не маючи видатних здібностей і реальних можливостей реалізувати свою програму, в 1663 р. відмовився від гетьманства і на деякий час постригся в ченці.

Під час боротьби за булаву на Правобережжі Юрій Хмельницький спочатку підтримував гетьмана П. Дорошенка, а влітку 1069 р. взяв бік його супротивників П. Суховій та М. Ханенка. У жовтні 1669 р. потрапив до рук татар і був відісланий до Стамбула. І на початку 1677 р. призначається Портою володарем "Руського князівства" зі столицею в Немирові. Робив невдалі спроби об'єднати Україну. Після укладення Бахчисарайського договору 1681 р. був відкликаний до Стамбула.

60-80-ті роки XVII ст. увійшли в історію України як "доба Руїни". На жаль, спадкоємці Б. Хмельницького не змогли успішно завершити його починання. Початком доби Руїни стало усунення восени 1657 р. Ю. Хмельницького від влади. І. Виговський та його прибічники фактично здійснили державний переворот.

Характерною рисою Руїни стала боротьба між різними формами політичного управління: монархічною, започаткованою ще за життя Б. Хмельницького через введення інституту спадкового гетьманату, і республіканською, яка була відновлена генеральним писарем ІВАНОМ ВИГОВСЬКИМ (1657-1659). Виговський намагався зміцнити державу, обравши для цього модель республіканського розвитку. Прорахунки ї. Виговського в соціально-економічній сфері призвели до поновлення кріпацьких порядків в України, що викликало невдоволення в широких верствах населення. Внутрішньою нестабільністю скористались як окремі у групування української шляхти, так і сусідні держави, що прагнули поширити свій вплив в Україні. Так розпочалася довготривала громадянська війна, яка обернулася для України національною трагедією.

31. Окупована польськими та московськими військами, розірвана на шматки соціальними конфліктами і чварами між політичними групами, Українська держава на початку 1660-х років розділилася на дві окремі частини — Правобережжя і Лівобережжя, кожна на чолі з власним гетьманом. Чигиринський центр, який нагромадив великий досвід державної політики, зберіг свій вплив тільки на Правобережжі й то в основному на старшину. В той час на Лівобережжі проводилася інша політична лінія. Усі гетьмани перебували під значним впливом іноземних держав, насамперед Московії і Речі Посполитої. Гетьманська влада послаблювалася безперервними внутрішніми сутичками між народними низами і старшиною, соціальним напруженням. В українському суспільстві зростала анархія, з якої користалися його вороги. У березні 1664 р. до повстання, що охопило майже все Правобережжя, долучилася інтервенція лівобережного гетьмана Івана Брюховецького, який прагнув поширити свою владу на всю Україну. Ллє за допомогою поляків і татар Тетері вдалося витіснити Брюховецького зі своєї території та на певний час придушити основні осередки народного повстання.

Наслідком воєнних дій, що точилися протягом 1664 р., стало перетворення Правобережжя на згарища й руїни, щедро политі кров'ю захисників міст і сіл.

Поведінка П. Тетері та поляків викликала загальний осуд та ненависть населення Правобережної України, яке навесні 1665 р. знову піднялося на повстання. На початку червня військо гетьмана Тетері було розбите під Брацлавом, а сам він утік до Польщі, звідти — до Туреччини, де й загинув. Зневірившись у московському цареві як гаранті української державності П. Тетеря сподівався знайти підтримку в польського короля та кримського хана, але здобув лише прокляття власного народу за завдані руїни.

Як і Правобережжя, Лівобережна Україна в 1660-х роках також переживала тяжкі руйнівні конфлікти, причиною яких, головним чином, були між-старшинські сутички за гетьманську владу. За найвищу посаду тут змагалися наказний гетьман Яків Сомко, ніжинський полковник Василь Золотаренко та кошовий Запорізької Січі Іван Брюховецький.

У червні 1663 р. під Ніжином зібралася Чорна рада, де за підтримки запорізьких козаків та черні й під тиском московського війська гетьманом було обрано І. Брюховецького, а його суперників страчено. І

Гетьман Іван Брюховецький (1663—1668) був яскравим представником доби Руїни, демагогом, який створив собі імідж захисника козацьких праві вольностей, палким прихильником московської орієнтації. Саме він став першим з українських гетьманів, який відвідав Москву й у. 1665 р. підписав т.зв. Московські статті, що значно обмежували політичні права України: 1) безпосереднє управлінця військово-адміністративним і фінансово-господарським життям України передавалося царським воєводам; 2) московські військові залоги мали перебувати в усіх великих українських містах; 3) обмежувалося право вільного обрання гетьмана; 4) заборонялися дипломатичні відносини з іноземними державами тощо.

Московські статті стали важким ударом по українській державності. Тому в Україні почало ширитися загальне невдоволення як політикою І. Брюховецького, так і московськими порядками. Чашу терпіння переповнили події, пов'язані з Андрусівським перемир'ям, укладеним між Москвою і Польщею 9 лютого 1667 р. Воно фактично узаконювало поділ України — Лівобережжя залишалося у складі Московії, а Правобережжя переходило під владу Польщі. Це створювало величезні перешкоди на шляху до збереження Української держави та возз'єднання в межах усіх етнічних земель, де проживали українці.

У відповідь на сваволю московського уряду та промосковську політику гетьмана Брюховецького Лівобережжям прокотилася хвиля повстань. Відчувши загрозу своїм інтересам, Брюховецький несподівано різко змінив політичну орієнтацію і вирішив відкрито виступити проти Москви й очолити антимосковське повстання. До середини березня більшість території Лівобережжя було визволено. Однак це не допомогло гетьманові Брюховецькому, якого 18 червня 1668 р. замордували власні козаки, незадоволені попередньою промосковською політикою.

32. У сер. 1660-х років Українська держава внаслідок між-старшинських усобиць опинилася перед загрозою повної катастрофи. її фатальний розкол на дві окремі частини дедалі поглиблювався. І все ж серед цього безладу й зневіри знайшовся лідер, мета життя якого полягала в об'єднанні всіх українських земель у складі незалежної держави — гетьман Петро Дорошенко (1665—1676).

Вважаючи головною метою визволення й об'єднання всіх українських земель в єдиній незалежній державі, новообраний гетьман змушений був виходити з тогочасних несприятливих реалій, коли розколоту Україну контролювали Московія і Польща. Тому насамперед необхідно було зміцнити гетьманську владу в Правобережній Україні, заручитися підтримкою народу, а тоді приступати до реалізації основного завдання.

Та воювати самотужки проти таких потужних держав, як Польща й Московія, було неможливо, потрібні були союзники. Тому гетьман розпочинає діалог з Кримським ханством про військовий союз і Туреччиною — про політичний протекторат.

Восени 1666 р. П. Дорошенко, очевидно, отримавши перші звістки про зміст Андрусівських перемовин, які фактично загрожували вже міжнародним поділом Української держави, стає на шлях відкритого розриву з Польщею. Запросивши на допомогу татар, він витіснив поляків із Поділля і дійшов до Галичини. Вирішальні події розвивалися біля села Підгайці на Тернопільщині, де козацьке військо разом із татарською ордою та турецькими яничарами оточило польську армію. Перемога була близькою, але на заваді стала недолуга політика кошового І. Сірка, який разом із запорожцями напав на Крим. Дізнавшись про це, татари пішли на мирову з поляками, отримавши дозвіл брати ясир з українських земель. П. Дорошенку нічого не залишалося, як також підписати 19 жовтня 1667 р. договір, який передбачав визнання підданства королю, дозвіл шляхті повертатися до маєтків тощо. Водночас Польща змушена була визнати автономію Правобережної України.

Зазнавши невдачі в справі возз'єднання українських земель у боротьбі з Польщею, П. Дорошенко вирішив спробувати щастя на переговорах з Московією наприкін. 1667 — на поч. 1668 рр. Однак цар не ризикнув опинитися віч-на-віч з об'єднаною Україною на чолі з енергійним гетьманом, воліючи дотримуватися Андрусівського перемир'я.

Сприятливі обставини для реалізації політичної програми гетьмана П. Дорошенка склалися в сер. 1668 р., коли в результаті антимосковського повстання на Лівобережжі більша його частина була звільнена від окупантів. За таких умов правобережний гетьман, заручившись підтримкою татар та значної частини лівобічної старшини і козацтва, здійснив похід на Лівобережну Україну. Після вбивства І. Брюховецького Козацька рада обрала П. Дорошенка гетьманом возз'єднаної Української держави. Це був момент його найбільшого тріумфу.

Та, на жаль, успіх тривав недовго, незабаром почалися невдачі. Ні Московія, ні Польща не збиралися миритися з втратою українських земель. П. Дорошенко довідався про вторгнення польських підрозділів па Брацлавщину, тому був змушений покинути Лівобережжя, щоб рятувати ситуацію. На Правобережжі він отримав ще одну лиху звістку: претензії на гетьманську булаву заявив запорізький писар Петро Суховій (1668—1669), підтриманий Запоріжжям та Кримом. Та най дошкульні того удару П. Дорошенко отримав із Лівобережжя, де більшість старшини на чолі з раніше призначеним ним наказним гетьманом Дем'яном Многогрішним перейшла на бік Москви. Шанс возз'єднання України знову було втрачено.

Такий перебіг подій змусив П. Дорошенка до тіснішого зближення з Туреччиною. У березні 1669 р. у Корсуні було скликано Генеральну старшинську раду, яка схвалила прийняття турецького протекторату. Тексту українсько-турецької угоди не збереглося, але аналіз інших джерел засвідчує, що Українська держава мала об'єднати у своєму складі всі українські землі, передбачалися Гарантії забезпечення національно-політичних і релігійних прав України.

Прийняття турецького протекторату не полегшило становища правобережного гетьмана. Як і раніше, багато клопоту завдавав П. Суховій, а згодом проголошений замість нього новим гетьманом Михайло Ханенко (1669—1674), який був прихильником утвердження козацької республіки під зверхністю польського короля. Восени 1671 р. поляки спільно з М. Ханенком розпочали наступ на Правобережжя, захопивши до кінця жовтня майже всю Брацлавщину.

На допомогу гетьману П. Дорошенку в червні 1672 р. на чолі понад 100-тисячної армії вирушив турецький султан. Протягом кількох місяців союзники оволоділи Поділлям, Волинню і частково Галичиною. 18 жовтня вони змусили польського короля підписати Бучацький мирний договір, який, серед іншого, передбачав визнання Польщею Українсько! держави "в старих кордонах" та перехід Поділля з Кам'янцем і частини Галичини з Чортковом до Туреччини. Такі умови негативно позначилися на настроях П. Дорошенка. Адже вони, по суті, обмежували терени Української держави лише Брацлавщиною і Південною Київщиною. Волинь, Північна Київщина і Галичина й надалі мали залишатися у складі Речі Посполитої.

Розчарувавшись у турецькій протекції, гетьман прагнув знайти порозуміння чи то з Польщею, чи то з Московщиною, домагаючись від них широких автономних прав для України. Однак переговори з цими державами не увінчалися успіхом. Безвихідь посилювалася нескінченними воєнними діями, що велися на українських землях. Правобережна Україна перетворювалася на згарища і руїни. За таких умов П. Дорошенко 19 вересня 1676 р. зрікся влади на користь лівобережного гетьмана Івана Самойловича.

На жаль, після зречення П. Дорошенка від гетьманства українські землі так і не об'єдналися під булавою І. Самойловича. Цьому завадила Туреччина, яка проголосила гетьманом Правобережжя Ю.Хмельницького (1677—1681). Остаточний поділ України був затверджений 16 травня 1686 р. "Вічним миром" Московії і Польщі, який підтверджував Андрусівське перемир'я 1667 р.

Отже, Українська національна революція 1648— .1676 рр. зазнала поразки, причинами якої насамперед були внутрішня міжусобна боротьба та зовнішня агресія. Українцям так і не судилося створити в етнічних межах свого проживання незалежну соборну державу. Вдалося лише зберегти державні інституції на теренах Лівобережжя, яке на правах автономії входило до складу Московщини.

33. Після занепаду в другій половині XVII ст. Правобережної України все більшого значення набирає новий політичний центр, що зорганізувався на Лівобережжі й увійшов у наукову літературу під назвою Гетьманщина. Як окреме державне утворення у формі автономії в складі Московського царства вона існувала з часу поділу Української держави на два гетьманства в 1663 р. до скасування в 1764 р. самого інституту гетьманства, а на поч. 1780-х років і полкового адміністративного устрою.

У Гетьманщині майже в незмінному вигляді збереглися ті атрибути національної державності, що склалися за років Української революції. її територія адміністративно поділялася на 10 полків зі столицею у Гадячі, а згодом — у Батурині та Глухові. Вища влада залишалася за гетьманом, який обирався Козацькою радою. Дорадчим органом при ньому була Генеральна старшинська рада. Гетьманщина зберігала свою судову систему, мала власні збройні сили. Водночас тут спостерігалося поступове зміцнення московської присутності та послідовне обмеження компетенції місцевих органів влади.

Безпосереднє політичне керівництво в Гетьманщині після невдалого правління І. Брюховецького перейшло до людей, які вважали головними завданнями забезпечення своїх соціальних здобутків, зміцнення відносин з Москвою, захист автономії України, їхнім першим представником на посаді гетьмана став Дем'ян Многогрішний 1668—1672). У 1668 р.. після від'їзду на Правобережжя, гетьман П. Дорошенко залишив його в Лівобережній Україні наказним гетьманом, доручивши завершити визволення краю. Однак наступ московських військ, попадання військової допомоги, тиск промосковської налаштованої частини старшини і православного духовенства примусили Д. Многогрішного піти на переговори з царським урядом. У грудні його було обрано лівобережним гетьманом. Присягнувши на вірність цареві, він підписав т.зв. Глухівські статті, умови яких були значно прийнятніше, ніж Московського договору 1665 р.: 1) московські воєводи залишалися в 5 українських містах без права втручатися в місцеві справи; 2) податки мав збирати гетьманський уряд; 3) козацький реєстр становив 30 тис. осіб; 4) створювалися т.зв. компанійські полки для приборкання непокірних; 5) Україні заборонялося мати зносини з іноземними державами.

Після обрання гетьманом Многогрішний намагався проводити політику, спрямовану на захист державних інтересів України. Домігся, щоб Київ з округою, незважаючи на умови Андрусівського перемир'я, залишився у складі Гетьманщини. Зміцнював гетьманську владу, поступово послаблюючи політичну роль козацької старшини. Відновив зв'язки з П. Дорошенком. Така політика викликала невдоволення як частини старшинської верхівки, так і московського уряду. Тому в березні 1672 р. група амбітних старшин, порозумівшись із московітами, захопила сонного гетьмана і вивезла до Москви. Там його було звинувачено в зраді й після жорстоких катувань засуджено до смертної кари, яку замінили засланням у Сибір.

Побоюючись сильної гетьманської влади, старшина три місяці зволікала з виборами наступника Д, Многогрішного. Лише в червні новим гетьманом обрали генерального суддю Івана Самойловича (1672—1687). Москва поновила з ним договір — т.зв. Конотопські статті, які доповнювали Глухівські 1669 р. деякими додатками про обмеження гетьманської влади: 1) заборонялися дипломатичні відносини з іноземними державами; 2) гетьман не мав права на власний розсуд карати старшину або позбавляти її посад; 3) лівобережним полкам заборонялося надавати військову допомогу Правобережній Україні в боротьбі проти Польщі; 4) скасовувалися компанійські полки тощо.

Новий володар у своїй політиці спирався на старшину, вирішував з нею всі питання, щедро роздаровував їй землі, формуючи аристократичний характер держави. Вважався добрим політиком й адміністратором, але був занадто честолюбною людиною, яка не вміла і не хотіла жертвувати інтересами особистої кар'єри для загального добра. Нерідко він робив усе, що вимагав від нього московський уряд, але за це випрошував для себе нові маєтки. Таким самим шляхом ішла й козацька старшина.

У політичній діяльності гетьман приділяв велику увагу возз'єднанню всіх козацьких земель під своєю булавою, виступив проти намагань Запоріжжя проводити окрему політику. Вороже ставився до Польщі й не довіряв їй, виступав за порозуміння з Туреччиною та Кримом. Не хотів ділитися владою з П. Дорошенком. У березні 1674 р. І. Самойлович був проголошений гетьманом обох боків Дніпра. Правда, через 2 роки його разом з московськими союзниками витіснили з Правобережжя турки. В 1679 р. за наказом І. Самойловича з Правобережної України було переселено на Лівобережжя тисячі людей, щоб не дати Ю. Хмельницькому можливості черпати для себе нові сили. Це був відомий в історії "великий згін", у результаті якого майже вся Київщина перетворилася на пустелю.

Новим ударом по надіях І. Самойловича об'єднати Україну став "Вічний мир" 1686 р. між Польщею і Московією. Гетьман рішуче виступив насамперед проти передачі полякам Правобережжя та Західної України. Він також не хотів знищення Кримського ханства, яке залишалося чи не єдиним його ймовірним союзником. Проте навесні 1687 р. Самойлович змушений був вирушити в похід проти Криму разом із московським військом. Але татари і підпалили степ і тим самим зробили неможливим їхнє дальше просування.

Відповідальність за кримську невдачу звалили на гетьмана І. Самойловича. У цьому були зацікавлені як московські воєводи, що мали можливість реабілітувати себе за невдало проведену операцію, так і українська старшина, невдоволена користолюбством гетьмана. Багатьох приваблювали значні багатства, якими той володів, і прагнення поживитися ними у разі усунення його від гетьманства. У результаті Самойловича було заарештовано, позбавлено гетьманства і разом із родиною заслано до Сибіру. Гетьманські багатства були конфісковані, більшість з них було забрано до царської казни.

Отже, гетьман І. Самойлович, як і його попередник Д. Многогрішний, став жертвою змови старшини, яка, звичайно, не без московського впливу, знову зрадила Україну, промінявши її загальнодержавні інтереси на свої станові.

34. Коломацький переворот і початок гетьманування Мазепи відбулися в умовах війни, яку Росія і Україна, як союзник її, провадили з Кримом і Туреччиною. Воєнні дії українського й московського військ на півдні були пов’язані з ширшими планами антитурецької коаліції — Священної Ліґи. Це не могло не відбитися на українській політиці, і новий уряд Мазепи протягом наступного десятиліття (до 1700 р.) приділяє велику увагу питанням зовнішньої політики, ба навіть ширше — міжнародним проблемам тогочасного європейського Сходу, зокрема чорноморській проблемі. Це було не тільки наслідком Коломацької угоди 1687 р., але насамперед було пов’язане з основними політичними та економічними інтересами України.

В українській політиці кінця XVII — початку XVIII ст. існували дві основні концепції інтересів України в Чорноморському басейні і взаємин з чорноморськими країнами. Перша, стара концепція часів гетьмана Петра Дорошенка (а власне, ще Богдана Хмельницького і навіть старіша), — концепція рівноваги сил на Чорноморщині, що спирається на порозуміння з Туреччиною і Кримом (або ж, як за часів П. Дорошенка, з самою Туреччиною), з використанням їхньої політичної і мілітарної допомоги проти Польщі чи проти Московщини або ж проти цих обох держав водночас. Вплив цієї концепції помітний у політиці гетьманів Брюховецького (після розриву з Москвою), почасти Многогрішного і особливо Самойловича. Ця концепція була дуже популярна в Запоріжжі (з його ідеєю невтралітету й торговельного миру з Кримом) і на півдні Гетьманщини (зокрема в Полтавському полку). Зрештою, це була концепція мирного розв’язання чорноморської проблеми. Своє завершення в добу Мазепи дана концепція знайшла в українсько-кримському союзному договорі Петра Іваненка (Петрика) 1692 р. Немає сумніву, що гетьман Мазепа, колишній дорошенківець і прихильник чорноморської політики Самойловича, яка й формувалася, мабуть, великою мірою під його впливом, співчував цій концепції. І саме його впливові можна завдячити тим відносним спокоєм, який запанував на півдні після великих, але невдалих кримських походів 1687 і 1689 рр. — аж до середини наступного десятиліття. Хоч війна тривала й далі, але в цей час впадає в око офензива Криму супроти дефензиви України й Московщини.

У 1660 р. був підписаний із поляками Слободянщенский трактат, що підтвердив відрив України від Росії і відновлення панування шляхетській Польщі на українських землях. Польщі вдалося захопити Правобережну Україну (без Києва). Війна за Лівобережжя продовжувалася. Казацька Україна, що розривається на шматки Росією і Польщею, соціальними конфліктами і сварками між політичними фракціями, розділилася на дві окремі частини на чолі зі своїми гетьманами. На Правобережжя: Юрій Хмельницкий (1659—1663 р.), Павло Тетеря (1663—1666 р.), Петро Дорошенко (1666—1677 р.) і знову Юрій Хмельницький (1677—1681 р.). На Лівобережжі: Іван Брюховецкий (1663—1668 р.), Дем'ян Многогрішний (1668—1671 р.), Іван Самойлович (1672—1687 р.), Іван Мазепа (1687—1708 р.). Полта́вська би́тва 8 липня (27 червня) 1709 — одна з вирішальних битв Великої Північної війни біля Полтави. Після успішного завершення воєнних дій на території Речі Посполитої та Саксонії, корольШвеції Карл XII вирішив завдати остаточної поразки Московському царату. З цією метою навесні 1708 його армія розпочала похід через білоруські землі на Смоленськ і далі наМоскву. Однак у наслідок таємних переговорів Карла XII та його союзника польського короляС. Лещинського з гетьманом І. Мазепою шведське командування змінило початковий план воєнних дій.

У жовтні 1708 шведська армія вступила на українські землі. Такий розвиток подій змусив І.Мазепу відкрито перейти на сторону шведських військ і об'єднатися з ними для ведення війни з Російською державою (Московським царством). Відсутність більшої частини козацькихвійськ в Україні, жорстокість царських репресій та інші причини не дали можливості гетьману надати шведам суттєвої допомоги. Сувора зима 1708–1709, серія військових невдач, відсутність обіцяної допомоги з Криму, Туреччини та Польщі значно погіршили становище армії Карла XII. За цих обставин підтримка кошового отамана Запорізької Січі К. Гордієнка, який на чолі 8000 загону козаків у квітні 1709 приєднався до шведського війська, значно покращила ситуацію. В таких умовах Карл XII вирішив розпочати наступ на Москву через Харків та Курськ. Суттєвою перешкодою на цьому шляху була Полтава, розташована на перехресті важливих шляхів. Захищав місто російський гарнізон — 4300 чол., який очолював полковник О. Келін, а також 2600 ополчення з навколишніх Лівобережних територій.

35. Конститу́ція Пили́па О́рлика — договір гетьмана Війська Запорозького Пилипа Орлика зі старшиною такозацтвом Війська (від усієї старшини та козацтва конституцію Орлика підписав кошовий отаман Кость Гордієнко), який визначав права і обов'язки усіх членів Війська. Укладений 1710 року. Затверджений шведським королемКарлом XII. Написаний латиною і староукраїнською. Складається з преамбули та 16 статей. Пам'ятка української політико-філософської та правової думки. За оцінкою українських істориків є однією з перших європейськихконституцій нового часу ^[1].Чинності не набула, оскільки була написана в умовах вигнання. По закінченні Північної війни Петро I вживає заходів для ліквідації автономії України. При гетьмані був призначений резидент А. Ізмайлов.

В той же час Петро І формує Малоросійську колегію (1722—1727 р.) на чолі з С. Вільяміновим. Вона складається з 6-ти російських офіцерів і прокурора та контролює владу гетьмана. Обраний у 1727 р. гетьман Д. Апостол керує державою через військову канцелярію, Раду генеральної старшини і царського резидента. Після його смерті в 1734 р. царський уряд не дозволив обрати нового гетьмана, а уся влада була передана князю Шаховському. Неуспішною виявилася робота створеної в 1728 році Кодифікаційної комісії, якою керував Генеральний обозний Я. Лизогуб (1675—1749). За 15 років діяльності вона створила важливий документ (351 стаття) — «Права, за якими судиться Малоросійський народ». У ньому конкретизувалися повноваження і межі автономності України в складі Російської імперії.

Російська централізована політика в Україні передбачала три основні мети:

цілком підкорити собі українську верхівку і простий люд;

підпорядкувати українське врядування, економіку, культуру;

максимально скористатись господарськими і людськими ресурсами України.

Слід зауважити, що Україна не була в цьому відношенні винятком, оскільки царський уряд провадив аналогічну політику як в інших сусідніх з імперією землях, так і в самому її центрі.