9.Розквіт Русі. Володимир Великий.

Після Святослава на Русі не залишилося ні сильної централізованої влади, ні державної єдності. Княжичі Олег і Володимир не визнали “отцем і господином” свого старшого брата Ярополка, що посів Київ. У війні між синами Святослава гору взяв Володимир (980-1015). Починав він з походів на Польщу та Візантію, відвоювавши у останньої Херсонес (Корсунь) у Криму.

Володимир одружився там з візантійською принцесою Анною і, охрестившись сам, силою своєї влади охрестив у 988 р. всю Русь. Ця акція зміцнила роль Великого князя в державі і авторитет Русі у християнській Європі. Прийняття християнства було корінною ідеологічною реформою князя, що відповідала назрілим потребам давньоруського суспільства: утвердженню  прогресивних для того часу феодальних суспільних відносин замість родоплемінних, проникненню Руську землю цінностей християнської (з 1054 р. – православної) цивілізації. Християнський монотеїзм остаточно утвердив серед наших предків ідею монотеїстичного Всесвіту.

З метою зміцнення держави Володимир розбудовує дитинець з Десятинною церквою у столиці і проводить адміністративну та військову реформи: садить в 11 удільних князівствах 9 своїх синів та 2-х посадників, формує постійну військову дружину, відмовляючись від послуг варяг, добудовує прикордонні оборонні вали від кочівників, надаючи порубіжні землі воїнам (богатирям) – майбутнім боярам. Розмежовано духовне і княже судочинство. Зводяться перші школи, поширюється церковнослов’янське письмо.

Міняється – від войовничого до дипломатичного – і зовнішній метод його політики. Князь сприяє торгівлі, особливо з Візантією, яка має великий вплив при дворі через митрополита і радників князя, карбує гривню..

Володимир Великий став першим реформатором на Русі, змінивши основний вектор її політики від зовнішньої експансії до внутрішнього впорядкування. Русь за прогресує, стає однією з найпотужніших європейських держав. За правління Володимира остаточно сформувалася і територія держави. До її складу було інкорпоровано землі площею 1,1 млн. кв. км, з населенням до 4,5 млн. осіб.

Ярослав Мудрий.

Після смерті князя Русь знову терзають міжусобиці. Старший син Володимира Святополк (за літописом -- “Окаянний”) проголошений киянами Великим князем, у боротьбі з опозицією оперся на поляків і печенігів. Прагнучи ліквідувати удільний поділ, він убив братів своїх Святослава, Бориса і Гліба (останні два канонізовані церквою). Проте інший брат Ярослав подолав, за допомогою варягів і новгородців, Святополка на р. Друть і став у 1019 р.Великим князем. Щоправда, за літописом “пішов Мстислав на Ярослава з хазарами і касогами.“ Після поразки під Лиственом у 1023 р і до 1034 р. йому довелося миритися з володінням Черніговом і Тмутараканню братом Мстиславом. Єдність держави була досягнена угодою Києва не лише з войовничим і заможним центром сіверян, а й з вічовим напівязичницьким Новгородом.

Зовнішня політика князя Ярослава (1019-1054) – сполучення військових походів з дипломатією – дозволила йому об’єднати всі етнічні українські землі на заході і закріпитися на Волзі. Відповідно були закладені два міста Ярослави на цих рубежах. Одночасно закладені інші форпости держави – Юрієви (таке ім’я отримав князь при хрещенні) – на Балтиці і р. Рось. 1036 р. він остаточно розбив печенігів.

Однак на південному напрямі рубежі досягалися важко: 1043 р. військо воєводи Вишати зазнало поразки під Варною і він був осліплений із 800 воїнами у Царгороді (Константинополі). Лише в 1052 р. шлюбом Всеволода Ярославовича із візантійською царівною (з роду Мономахів) Русь закріпила мир з Візантією. На цей час Ярослав, титулований у ХІХ ст. Н.Карамзіним мудрим, став “тестем Європи”. Князь одружив своїх дітей з європейськими володарями і надав останнім допомогу. Так, його сестра взяла шлюб з польським королем Казимиром, дочка Ганна була одружена з королем Франції Генріхом І, дочка Єлизавета – з Гаральдом Сміливим, що став королем Норвегії.

У внутрішній політиці Великий князь опирався на зрослу боярську верству та своїх синів – удільних князів. Роль віча підупала. Значним державним актом був Ярославів звід законів – “Руська правда” – перша

пам’ятка українського права.

Отже, запрошені слов’янами варязькі князі сприяли новому державному об’єднанню наших пращурів – Русі. За часів князів Володимира і Ярослава держава стала однією з найбільш розвинутих у світі.

10. У політичному відношення Київська Русь являла собою велику ранньосередньовічну державу в формі монархії.На чолі держави стояв великий князь київський, верховний власник усіх давньоруських земель, який зосереджував у своїх руках усю повноту законодавчої, виконавчої, адміністративно-судової та військової влади. Влада київського князя була спадковою.Окремими частинками держави спочатку управляли князі й великі бояри, а наприкінці Х ст. на місця стали призначатися великим князем київським представники великокнязівського роду або намісники і ти­сяцькі. Князі та великі бояри за свою службу користувалися частиною данини, яка збиралася з підвладних їм територій. Згодом бояри й князі почали одержувати землі й перетворювалися на землевласників-феодалів. З установленням влади феодалів перестали проводитися народні збори (віче); при великому князі з’явилася рада найближчих князів і бояр. Їх опорою виступали дружини на принципі васалітету й несли службу великому князеві. Основну частину князівських військ становила молодша дружина («отроки», «діти боярські», «пасинки»). У випадку загальної небезпеки збиралося народне ополчення — «вої», куди входили смерди і городяни.Увесь політичний лад Київської Русі забезпечував інтереси класу феодалів.У часи Давньоруської держави були поширені символічні знаки, окремі з яких, мабуть, були започатковані ще за первіснообщинного ладу. Одним з найдавніших був так званий тризуб, який у давні часи був символом племені або ж символом влади. Із часів Київської Русі зображення тризуба трапляються на золотих і срібних монетах князів Володимира Святославича, Святополка, Ярослава Мудрого, на цеглі, знайденій при розкопках Десятинної церкви та інших споруд, на зброї, посуді. Тризуб у Київській Русі був знаком князівської влади, родовим знаком князів із династії Рюриковичів.

11. Культура Київської Русі є результатом тривалого процесу як внутрішнього розвитку східнослов'янського суспільства, так і зовнішнього впливу світовоїцивілізації.

З глибокої давнини бере початок усна народна творчість - казки, легенди, пісні. Найдавнішими і значними у культурному відношенні є билини Володимирового циклу, які створювалися в Х-XI ст. і оспівували хоробрість богатирів, які захищали рідну землю. Тут фіксувалися пам'ять про історичні події та ставлення до них.

Першими письмовими творами у Київській Русі були літописи - зводи записів про історичні події, викладені у хронологічній послідовності.

Найдавнішим літописом, який дійшов до наших днів, є «Повість временних літ» (малюнок), створена на початку XII ст. Вона збереглась у Лаврентіївському (1377 р.) та Іпатіївському (початок XV ст.) списках. Відомі також «Київський літопис» XII ст., «Галицько-волинський літопис» XIII ст.

Літописи є основним джерелом з історіїКиївської Русі IX-XIII століть. Але, окрім них, із письмової спадщини можна згадати філософську проповідь митрополита Іларіона «Слово про закон і благодать», «Повчання дітям» Володимира Мономаха та ін.

Особливе місце у давньоруській літературі посідає «Слово про Ігорів похід», написане на основі конкретного історичного факту. Невідомий автор цього твору закликав князів забути міжусобиці й об'єднатися в ім'я захисту рідної землі.

Розвиток літератури Київської Русі був безпосередньо пов'язаний із поширенням освіти, створенням бібліотек. Уже за ВолодимираСвятославича існували державна школа і школа при Софійському соборі. Ярославом Мудрим створюється перша відома на Русі бібліотека.

Значного розвитку набула архітектура. За Володимира Святославича будується храм Богородиці, який потім назвали Десятинноюцерквою (на його утримання князь брав десяту частину доходів своїх підданців). Вона була прикрашена фресками, мозаїкою. В 1037 р. зведено найбільший храм Київської Русі - Софійський собор. За його зразком у Чернігові будується Спаський собор, у Новгороді та Полоцьку - Софійські собори. Ярослав Мудрий споруджує у Києві Золоту браму.

Центрами культури у Київській Русі були монастирі. Одним з них був Києво-Печерський монастир, заснований за Ярослава Мудрого преподобним Антонієм, на взірець того, який він же започаткував у Чернігові.

В усіх великих містах існували іконописні майстерні. Розвивається книжкова мініатюра «Остромирове євангеліє», написане у середині XI ст., прикрашене чудовими заставками і мініатюрами.

Розквітає ювелірне мистецтво. Київські майстри володіли різними способами обробки коштовних металів - зерню, сканню, перегородчастою емаллю.

Зростання економічних і культурних зв'язків Київської Русі, піднесення суспільного життя зумовили наступний розвій її культури.

12. За період свого існування Київська Русь як єдина централізована держава пройшла великий шлях, багатий на різноманітні події та позначений жвавими політичними, соціально-економічними, культурними процесами. За своїм державним устроєм це була ранньофеодальна монархія з центром у Києві. В ході формування Русі східнослов'янські племена об'єдналися в єдину давньоруську народність. Русь відкрила новий — феодальний — період в історії народів Східної Європи. Протягом усього свого існування Київська Русь воювала з агресивними сусідами, насамперед зі степовими кочовиками, і разом з тим встановлювала й розвивала плідні зв'язки з країнами Заходу і Сходу. Передові для свого часу суспільно-політичний устрій, виробничі взаємини, високопродуктивне сільське господарство, добре налагоджене ремісництво, вдала дипломатична діяльність на міжнародній арені, підтримувана силою зброї в боротьбі проти іноземних загарбників, широке використання здобутків світової цивілізації, виразний потяг до творчого, духовно збагаченого буття — все це сприяло тому, що Київська Русь вийшла на провідні позиції в Європі, і її шанували тогочасні найрозвинутіші країни. Рух Київської Русі шляхом політичного, суспільного, економічного, культурного прогресу в середині XIII ст. перервала й на десятиріччя загальмувала монголо-татарська навала. Тривале моноголо-татарське панування в Київській Русі поряд з внутрішньою феодальною роздробленістю, що почалася, сприяли економічному і політичному відособленню окремих частин колись єдиної Давньоруської держави, а потім призвели і до її остаточного розпаду.

13. Га́лицько-Воли́нське князі́вство або Королі́вство Ру́сі (лат. Regnum Russiæ; 1199–1349) — південно-західне руське князівство династії Рюриковичів, утворене внаслідок об'єднання Волинського іГалицького князівств Романом Мстиславичем. З другої половини 13 століття стало королівством, головним законним спадкоємцем Київської династії та продовжувачем руських політичних і культурних традицій.

Галицько-Волинське князівство було одним з найбільших князівств періоду феодальної роздробленостіРусі.

До його складу входили Галицька, Перемишльська, Звенигородська, Теребовльська, Володимирська,Луцька, Белзька, Холмська та Берестейська землі, а також Пониззя (пізніше Поділля) та територія міжДністром, Дунаєм і Східними Карпатами (згодом тут виникло Молдавське князівство).

Князівство проводило активну зовнішню політику в Східній і Центральній Європі. Його головними ворогами були Польща, Угорщина та половці, а з середини 13 століття — також Золота Орда і Литва. Для протидії агресивним сусідам Галицько-Волинське князівство неодноразово укладало союзи ізкатолицьким Римом і Тевтонським Орденом.

Галицько-Волинське князівство занепало через відсутність міцної централізованої княжої влади і надмірно сильні позиції боярської аристократії у політиці. У 1340 році, у зв'язку зі смертю останнього повновладного правителя князівства, розпочався тривалий конфлікт між сусідніми державами загалицько-волинську спадщину. У 1349 році Галичина була поступово захоплена сусідньою Польщею, а Волинь — Литвою. Галицько-Волинське князівство перестало існувати як єдине політичне ціле.

Значення Галицько-Волинської держави для українського народу.

Фактично Галицько-Волинська держава на українській землі, збудована українськими руками, яка зуміла об’єднати біля себе більшу частину української етнографічної теорії свого часу, фактично в половині XIV ст. перестала існувати. Але півтора століття її існування не проминули безслідно для дальшої долі українського народу.

У культурі Галицько-Волинської доби ще виразніше, ніж раніше, спостерігається оригінальне поєднання слов’янської спадщини і нових рис, зумовлених зв’язками з Візантією, Західною і Центральною Європою, країнами Сходу. Князівству належить почесне місце в формуванні української культури, в зміцненні її зв’язків з культурами інших народів. Протягом століть у важкі часи панування іноземних держав українські діячі літератури, мистецтва, освіти зверталися до спадщини минулих епох, в тому числі і до доби Галицько-Волинського князівства. Спогад про його колишню велич підтримував дух визвольної боротьби українців.

Державницькі традиції доби Київської Русі і Галицько-Волинського князівства мали велике значення для збереження і зміцнення історичної самосвідомості українського народу.

Отже, розвиток культури в Галицько-Волинському князівстві сприяв закріпленню історичних традицій Київської Русі. Протягом багатьох сторіч ці традиції збереглися в архітектурі, образотворчому мистецтві, літературі, літописах та історичних творах. Спадщина Київської Русі була одним з істотних чинників єднання культур східноєвропейських народів.\