82. Леонід Кучма в 1994 році змінив на посаді Президента Леоніда Кравчука. Під час виборчої кампанії кандидатуру колишнього директора Південного машинобудівного заводу активно підтримувала Росія.

Він йшов на вибори з гаслами про надання російській мові статусу офіційної і зближення з Росією. Але після того, як він став Президентом, змінив свою позицію.

Під час свого президентства Кучма удосконалив політику "багатовекторності" України, закладену Кравчуком. Він багато і часто спілкувався з Кремлем, але рухав країну до Євросоюзу та НАТО.

При ньому в країні зберігалася внутрішня стабільність. На початку свого правління Кучма провів деякі реформи, зокрема ввів нову національну валюту і сприяв прийняттю нової Конституції країни.

Кучма ввів своїм указом спрощену систему оподаткування малого підприємництва, яка діє досі, провів аграрну реформу і велику приватизацію.

У 1999 році Кучма був повторно обраний на посаду Президента України. Він побудував кампанію на протиставленні поверненню «червоної загрози» і своїм головним здобутком називав мир в Україні.

Під час виборів команда Президента обіцяла країні іншого Кучму, проте під час другої каденції вдалося зробити менше, ніж під час першої.

До здобутків Кучми варто зарахувати договори про кордони та встановлення системи дружніх стосунків із лідерами країн Співдружності незалежних держав, для яких Україна стала альтернативним Росії лідером.

"Україну ми створили, тепер нам потрібно створити українців", - ще одна з фраз Кучми, яка стала крилатою.

Провали Кучми

Реформи Кучми не були доведені до логічного кінця. Вже до кінця його першого терміну почали проявлятися негативні тенденції. Приватизація багатьох підприємств була проведена на користь особисто пов'язаних з Кучмою осіб.

Також Кучма не мав повного контролю над Верховною Радою, хоча неодноразово намагався його встановити. Головними його опонентами були Олександр Мороз та відновлена Комуністична партія на чолі з Петром Симоненком.

У 2000 році, після зникнення журналіста Георгія Гонгадзе, в Україні розгорівся "касетний скандал". Тоді з трибуни Верховної Ради лідер Соціалістичної партії Мороз заявив, що у нього є записи, що свідчать про те, що Кучма причетний до вбивства журналіста.

У країні почалася безстрокова акція "Україна без Кучми". Її вимогами були відставка президента, міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка, голови СБУ Леоніда Деркача і генпрокурора Михайла Потебенька.

9 березня 2001-го біля Адміністрації Президента сталися зіткнення учасників акції з міліцією. Тоді було затримано декілька сотень протестувальників, 19 з них були засуджені за "організацію масових заворушень" терміном від 2 до 4,5 років.

Демонстрації тривали до квітня 2001 року. Під тиском акцій Кучма відправив у відставку міністра внутрішніх справ і голову Служби безпеки.

Верховна Рада кілька разів безуспішно намагалася почати проти Леоніда Кучми процедуру імпічменту. Його рейтинг довіри становив 20%, недовіри - приблизно 60%.

У країні посилився адміністративний тиск, була відновлена цензура. Кучма потрапив у зовнішню ізоляцію.

Відносини з Росією також перебували в напрузі через конфлікт навколо острова Тузла, що пов'язаний з боротьбою за Керченську протоку.

Критика Кучми у 2004-році була частиною виборчої кампанії його наступника Віктора Ющенка. Після інавгурації Ющенка для Кучми, який склав повноваження, ця критика не спричинила жодних правових наслідків.

83. Вибори Президента України 2004 p., як і передбачалося, стали переломними в історії України. Ще задовго до офіційного початку передвиборчої кампанії всі політичні сили країни, як урядові, так і опозиційні, стали готуватися до них. Тривалий час незрозумілою залишалася позиція Президента України Л. Кучми. Конституційний Суд України визнав, що згідно з Конституцією України (1996 р.) він перебуває при владі лише перший термін, хоча фактично залишається при владі вже два терміни. Зрештою Л. Кучма відмовився від участі у виборах 2004 р. Кандидатом від влади став діючий Прем'єр-міністр України В. Янукович. Опозиційні сили згрупувалися навколо В. Ющенка, лідера «Нашої України», колишнього голови Національного банку України, Прем'єр-міністра 2000—2001 pp. Однією з особливостей передвиборчої кампанії стала велика кількість кандидатів у Президенти України — більше двадцяти. Проте головна передвиборча боротьба точилася між; двома кандидатами: В. Януковичем і В. Ющенком. 31 жовтня 2004 р. відбулися президентські вибори. У результаті голосування голоси виборців розподілилися таким чином: В. Ющенко — 39,26 % голосів, В. Янукович — 39,11 %, О. Мороз — 5,82 %, П. Симоненко— 4,97%, Н. Вітренко — 1,53%, А. Кінах — 0,93 %. Решта кандидатів набрали менше 1 % голосів кожен. Такий розподіл голосів не виявив переможця, який мав би набрати більше 50 %. Другий тур виборів було призначено на 21 листопада 2004 р. Основними політичними суперниками в цьому турі, як і в першому, були В. Ющенко і В. Янукович. Після першого туру про підтримку В. Ющенка заявили О. Мороз та А. Кінах. В. Януковича підтримала Н. Вітренко. За результатами другого туру виборів ЦВК оголосило переможцем у виборах В. Януковича. Проте екзитполи засвідчували перемогу В. Ющенка, звинувачуючи кандидата від влади у фальсифікаціях і махінаціях. Унаслідок цього 21 листопада опозиція зібралася на мітинг на центральній площі Києва — майдані Незалежності. Наступного дня мітинг переріс у масову мирну акцію протесту, яка тривала до 8 грудня 2004 р. і дістала назву «Помаранчева революція». На вимогу частини депутатів відбулося позачергове засідання Верховної Ради України, щоб обговорити ситуацію, яка склалася, і прийняти відповідне рішення. Проте проурядові фракції і комуністи відмовилися взяти в ньому участь. На цьому засіданні В. Ющенко як політичний акт прийняв присягу Президента України. Попри все, 26 листопада ЦВК оголосила президентом В. Януковича. Лідери опозиції заявили про створення Комітету національного порятунку і проведення Всеукраїнського політичного страйку. Почалася розбудова наметового містечка на Хрещатику і майдані Незалежності. Лідери опозиції закликали мітингуючих взяти в облогу будинок Адміністрації Президента України, а згодом і Кабінет Міністрів України. Того ж дня до Києва стали з'їжджатися і прихильники В. Януковича (загалом близько 20 тис. осіб), які розбили наметове містечко навпроти будинку Кабінету Міністрів України. У країні склалася вкрай напружена ситуація: загроза силових дій як з боку правоохоронних органів, так і з боку прихильників ворогуючих таборів, політична криза, загроза економічної кризи. Тим часом Верховний Суд України наклав заборону на публікацію результатів ЦВК до моменту оголошення свого рішення. 27 листопада відбулося засідання Верховної Ради України, на якому було прийнято постанову про політичну кризу в Україні, визнано факт фальсифікації виборів та фактично анульовано рішення ЦВК. Парламент висловив недовіру ЦВК і назвав неприпустимим застосування сили проти учасників акції громадської непокори. Прихильники В. Януковича взяли курс на сепаратизм, на розкол країни. «З'їзд депутатів всіх рівнів» у Сєвєродонецьку закликав до проголошення Південно-Східної Автономної Республіки. Провідну роль у цьому процесі відігравали лідери Донецької, Луганської, Харківської та інших областей. У той же час, у західних і центральних регіонах країни місцеві Ради приймають рішення про визнання Президентом України В. Ющенка. Для розв'язання складної ситуації до України з посередницькою місією прибули представники Польщі, Литви, Росії, ОБСЄ та ЄС. Зрештою за допомогою міжнародних посередників сторони конфлікту (Президент України Л. Кучма і кандидати у Президенти України В. Ющенко і В. Янукович) виробили формулу політичного врегулювання кризи. Але все залежало від рішення Верховного Суду України, який 29 листопада приступив до розгляду скарги, поданої довіреними особами В. Ющенка про визнання незаконними дій ЦВК щодо оголошення переможця другого туру виборів і відміну відповідної постанови про його підсумки. 3 грудня 2004 р. Верховний Суд України визнав недійсними результати другого туру президентських виборів, оголошених ЦБК 26 листопада 2004 p., і призначив на 26 грудня 2004 р. переголосування. 7 грудня Л. Кучма підписав Указ про відпустку В. Януковича на період передвиборчої кампанії і призначив М. Азарова виконуючим обов'язки Прем'єр-міністра України. Щоб унеможливити масові фальсифікації під час переголосування, було розроблено зміни до Закону «Про вибори Президента України». Ці пропозиції, згідно з домовленостями, були поставлені на голосування у Верховній Раді України в пакеті зі змінами і доповненнями до Конституції України (політична реформа). Також голосувався проект у першому читанні про реформування системи місцевого самоврядування. 8 грудня пакет було проголосовано переважаючою більшістю депутатів. Відразу в сесійній залі проголосовані документи були підписані Президентом України Л. Кучмою. На цьому засіданні Верховна Рада України затвердила і новий склад ЦВК, який очолив Я. Давидович. Таким чином, політична криза в країні була розв'язана шляхом компромісу, народ України відстояв свої права мирним шляхом, засвідчивши свою прихильність демократичним ідеалам. Після цього масові акції на майдані Незалежності в Києві припинилися, але наметове містечко на Хрещатику продовжувало функціонувати. Переголосування 26 грудня 2004 р. дало такі результати: за В. Ющенка проголосувало 51,99 % виборців, які взяли участь у голосуванні, за В. Януковича — 44,21 %. Інавгурація нового Президента України В. Ющенка відбулася 23 січня 2005 р. Прем'єр-міністром України було обрано Юлію Тимошенко.

84. «Помаранчева революція», яка за своєю суттю була масовою акцією протесту громадян проти збанкрутілого антидемократичного режиму Л. Кучми, не лише продемонструвала формування громадянського суспільства, докорінну зміну політико-державної системи, правлячих еліт, а й заклала міцний фундамент швидким трансформаційним зрушенням у посткомуністичній Україні. Незворотність «Помаранчевої революції» — це швидкі та якісні перетворення, спрямовані на усунення в українському суспільстві рудиментів комуністичної доби, створення демократичної системи влади та побудови соціальної держави європейського зразка. Розв'язувати нагальні проблеми з оновлення суспільства і держави та реалізовувати передвиборчі задуми Президента В. Ющенка було покликано коаліційний уряд на чолі з Юлією Тимошенко. Затверджена Верховною Радою України 4 лютого 2005 р. програма уряду «Назустріч людям» передбачала комплекс першочергових заходів, спрямованих на подолання бідності шляхом створення економіко-правових умов для збільшення доходів населення; посилення цільової спрямованості соціальних програм і поглиблення адресності державної соціальної допомоги; підвищення надійності та ефективності банківської політики; створення системи обов'язкового медичного страхування; реформування військово-промислового комплексу. Крім того, в травні 2005 р. Президент України В. Ющенко запропонував уряду до виконання 17 програм. Серед них: програма детінізації економіки; програма «Власність народу», що передбачає інвентаризацію всієї державної власності та налагодження управління держвласністю; програма «Територія якісного життя», покликана поліпшити житлову проблему в Україні; програма «Енергетична незалежність» — розбудова нафтових і газових транспортних магістралей, будівництво новітнього високотехнологічного нафтопереробного заводу в Бродах; «Магістралі України» — розбудова міжнародних транспортних коридорів Київ — Одеса, Київ — Чоп, каналу Дунай — Чорне море.

Протягом «ста днів» діяльності новому уряду вдалося підвищити зарплати в бюджетній сфері та пенсії, забезпечити виплату соціальної допомоги матері при народженні дитини в розмірі 8,5 тис. гривень. Підтримкою серед населення користувалися ініціативи міністерств економічного блоку уряду із запровадження програми «Контрабанда — стоп», здешевлення ліків (урядова програма «Ліки України»), зниження тарифів на ввезення в Україну деяких екзотичних імпортних товарів та ліквідація пільг для вільних економічних зон і зон пріоритетного розвитку. Однак на тлі чергової весняно-літньої «бензинової та цукрової кризи» уряд Ю. Тимошенко так і не зумів призупинити ріст цін на споживчому ринку, приборкати інфляцію, поліпшити соціально-економічні показники розвитку країни. З метою уникнення інфляційного вибуху нова влада змушена була вдатися до ревальвації гривні та зниження бар'єрів на шляху проникнення імпорту в країну. Проте такий крок уряду порушив баланс між експортом та імпортом, завдав чималих збитків вітчизняним підприємствам-експортерам. Неефективною виявилась політика уряду та Президента України у виробленні виразної моделі взаємодії держави та великого бізнесу. Демонтуючи попередній політичний режим, центральна влада допустила багато хиб у доборі кадрів в апарат державного управління. Ю. Тимошенко не вдалося уникнути тактичних помилок у розпочатих з боку держави реприватизаційних процесах та перегляді пільг для вільних економічних зон і зон пріоритетного розвитку. Негативно на долі Кабінету Міністрів України на чолі з Ю. Тимошенко позначилось і протистояння політичних сил всередині «помаранчевої» коаліції «Сила народу», пов'язане з парламентськими виборами 2006 року (публічне звинувачення глави Адміністрації Президента України О. Зінченка у корупційних діях найближчого оточення В. Ющенка). У цих умовах невмотивована з боку Президента В. Ющенка відставка 8 вересня 2006 р. уряду Ю. Тимошенко призвела до урядової кризи та до чергового загострення міжфракційної боротьби у Верховній Раді. Певний час В. Ющенко не міг зібрати необхідну кількість голосів народних депутатів для призначення нового уряду. Лише з другої спроби (22 вересня 2005 р.) керівнику держави вдалось затвердити через парламент кандидатуру Юрія Єханурова на посаді Прем'єр-міністра України. Підтримала Президента в «урядовому питанні» Партія регіонів (за прийняття президентської кандидатури проголосував весь склад фракції — 50 голосів), з якою в день голосування було підписано відповідний меморандум. Окрім виборів глави уряду, цей документ гарантував необхідність проведення політичної реформи, «припинення політичного переслідування опозиції», підписання закону про забезпечення недоторканності депутатів місцевих рад, проведення демократичних парламентських виборів у березні 2006 p., вільний доступ до засобів масової інформації та забезпечення гарантій прав власності. Завдяки «Меморандуму про взаєморозуміння між владою та опозицією» В. Ющенко впорався з урядовою кризою, яка почалася з несподіваної відставки Кабінету Міністрів Ю. Тимошенко.

Основними завданнями нового уряду стали забезпечення виконання державного бюджету, виявлення й акумулювання коштів для фінансування вже взятих державою соціальних зобов'язань, прискорення інвестиційних та інноваційних процесів, усунення причин уповільнення темпів економічного зростання. Наближення парламентських виборів, наявність абсолютно протилежних поглядів на економіку в лавах «помаранчевої» коаліції не дозволило команді Ющенка — Єханурова розпочати структурні реформи, вирішити системні та стратегічно значущі проблеми. Зливу критики витримав уряд Ю. Єханурова і щодо «газового конфлікту» з Росією, який визрів у січні 2006 р.

З 1 січня 2006 р. набула чинності політична реформа, яка передбачає нову форму правління — парламентсько-президентську. Це викликало загострення відносин у трикутнику «президент — парламент — уряд». Рішення парламенту 10 січня 2006 р. про відставку уряду Ющенка — Єханурова стало не так наслідком підписання НАК «Нафтогаз України» непрозорої газової угоди з «Газпромом» Російської Федерації, як бажанням різних політичних сил якнайшвидше започаткувати зміни моделі влади в країні та звернути на себе увагу напередодні виборів до Верховної Ради. Відставка Кабінету Ю. Єханурова з порушенням процедурних норм призвела до остаточного руйнування взаємодії політичних сил, які були закріплені в меморандумі про взаєморозуміння між владою та опозицією.

Важливим іспитом для нової влади та українського суспільства стали березневі парламентські вибори 2006 р. (проходили в умовах суто пропорційної виборчої системи з низьким прохідним бар'єром — 3%), в яких взяли участь 45 політичних партій та блоків. Усі без винятку міжнародні організації визнали їх демократичними. Серед позитивних моментів передвиборної кампанії спостерігачі від ОБСЄ відзначили безперешкодний процес реєстрації кандидатів, усебічне висвітлення кампанії в ЗМІ, прозорість діяльності Центральної виборчої комісії. Верховну Раду п'ятого скликання було сформовано силами 5 партій та блоків (Партія регіонів — 186 депутатів; блок Ю. Тимошенко — 129; «Наша Україна» — 81; Соціалістична партія України — 33; Комуністична партія України — 21).

Партія регіонів, соціалісти та комуністи створили парламентську коаліцію, яка висунула на посаду Прем'єр-міністра кандидатуру В. Януковича (серпень 2006 р. — грудень 2007 p.). Діяльність нового уряду позитивно позначилася на роботі українсько-російської комісії «Ющенко — Путін». Завдяки зусиллям Кабінету В. Януковича вдалось усунути останні перешкоди на шляху вступу України до Світової організації торгівлі, зберегти тенденцію до стабільного нарощування обсягів виробництва вітчизняних підприємств. Унаслідок тісної співпраці урядовців та парламентарів 21 грудня 2006 р. Верховною Радою України ухвалено Закон «Про Кабінет Міністрів України», який закріпив широкий спектр повноважень урядової коаліції.

Наполегливі спроби розширення повноважень парламентсько-урядової більшості й суттєве скорочення прав Президента, протистояння законодавчої та виконавчої влади, з одного боку, та глави держави, з іншого, породили політичну кризу, яка ледве не переросла у силову фазу.

Виходом із затяжної політичної кризи стали позачергові вибори до Верховної Ради України, які відбулися 30 вересня 2007 р. Найбільшу кількість голосів виборців отримала Партія регіонів, друге місце зайняв блок Юлії Тимошенко (БЮТ). Також до парламенту пройшов пропрезидентський блок «Наша Україна — Народна самооборона» (НУНС), комуністи, блок Володимира Литвина. Після тривалих переговорів про створення коаліції між БЮТ і НУНС 18 грудня 2007 р. Верховна Рада України мінімально необхідною кількістю голосів (226) обрала Прем'єр-міністром Юлію Тимошенко.

У середині січня 2008 р. голова виконавчої гілки влади презентувала громадськості програму діяльності Кабінету Міністрів «Український прорив: для людей, а не політиків», яка ґрунтується на положеннях Програми Президента України В. Ющенка «10 кроків назустріч людям» та виборчих програм блоків політичних партій, що утворили Коаліцію демократичних сил у Верховній Раді України шостого скликання. Уряд у своїй програмі визначив чотири головних пріоритети: формування громадянського суспільства, реформування державного управління, бізнес-середовища та євроінтеграція. Серед нагальних завдань Кабінету Міністрів — розроблення і впровадження комплексу антиінфляційних заходів, здійснення податкової реформи, детінізація капіталу, заходи зі стимулювання інвестиційної та інноваційної діяльності. Крім того, 31 січня 2008 р. на розширеному засіданні Бюро Президії НАН України за участю Прем'єр-міністра та членів уряду було схвалено найважливіші напрями наукових досліджень і розробок, реалізація яких сприятиме суттєвому прискоренню соціально-економічного розвитку держави, якісному зростанню конкурентоспроможності вітчизняної економіки.

Подальші кроки урядових структур спрямовані на проведення широкого діалогу влади з громадськістю, поглиблення структурних реформ, розбудову Української держави за сучасними європейськими стандартами.

85. Основним документом, який визначав принципові засади розбудови державотворчих процесів, у тому числі в сфері зовнішньої політики, став Акт проголошення незалежності України, прийнятий 24 серпня 1991 р. Виходячи з цього документу Верховна Рада України 2 липня 1993 р. схвалила "Основні напрямки зовнішньої політики України". В них, зокрема, наголошується, що неодмінною умовою розбудови незалежної Української держави є її активне та повномасштабне входження до світового співтовариства. Торуючи свій шлях у світ, Україна спирається на власні фундаментальні загальнонаціональні інтереси, а саме: стратегічні та геополітичні, пов'язані з національною безпекою України та захистом її політичної незалежності; економічні, пов'язані з інтегруванням економіки України у світове господарство; регіональні, субрегіональні, локальні.

Здобуття Україною державної незалежності поряд з багатьма іншими питаннями висунуло цілу низку проблем у сфері міжнародних відносин. Це і вироблення власної позиції, стилю та навичок у відносинах із зовнішнім світом, це і новий самостійний тип взаємин з державами колишнього СРСР, так званим "близьким зарубіжжям", це, з рештою, включення України в інтеграційні процеси, які розгорнулися серед розвинутих країн Європи. Суверенність держави, окрім іншого, означає самостійність її зовнішньої політики.

Україна займає певне місце у системі сучасних міжнародних відносин. Основні цілі, геополітичні аспекти, пріоритети та напрямки зовнішньої політики сучасної України сформовані у Акті незалежності України (де є спеціальний десятий розділ "Міжнародні відносини"), у Декларації про державний суверенітет, виступах Президента та інших документах.

Зовнішня політика України спрямовується на утвердження й розвиток України як незалежної демократичної держави, на збереження її територіальної цілісності та недоторканності кордонів, на включення національного господарства у світову економічну систему, на поширення в світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.

Головною метою зовнішньої політики України є забезпечення її національних інтересів, захист прав та інтересів її громадян за кордоном, створення благо сприятливих умов для соціально-економічного розвитку нашої держави. Україна проводить відкриту, чесну і принципову зовнішню політику, засновану на принципах та нормах міжнародного права.

У декларації про державний суверенітет України записано, що:

o Україна як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні відносини з іншими державами, укладає з ними договори, приймає участь у діяльності міжнародних організацій у обсязі, який є необхідним для ефективного забезпечення національних інтересів Республіки у політичній, економічній, інформаційній та інших сферах;

o Україна виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє укріпленню загального миру та міжнародної безпеки, безпосередньо приймає участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах;

o Україна визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами державного права.

o Україна урочисто проголошує про свій намір стати у майбутньому постійно нейтральною державою, яка не приймає участі у військових блоках та дотримується трьох без'ядерних принципи: не використовувати, не виробляти та не купувати ядерної зброї.

Основні напрямки зовнішньої політики України були доповнені з Звернені Верховної Ради України "До парламентів та народів світу". У ньому говориться: "Україна будує демократичну правову державу, першочерговою метою якої є забезпечення прав та свобод людини. З цією метою Україна буде неуклінно дотримуватися норм міжнародного права, керуючись Загальною Декларацією прав людини, Міжнародними пактами про права людини, які Україна ратифікувала, та іншими міжнародними документами".

Геополітичні аспекти зовнішньої політики України:

o Україна - європейська держава, тому вона повинна зміцнювати, розширювати всебічні зв'язки, відносини здержавши Європи.

o Україна - колишня республіка СРСР, була тісно пов'язана з усіма Його колишніми республіками, що потребує їх збереження та подальшого розвитку взаємовигідних відносин з ними.

o Україна - морська держава, що зумовлює необхідність розвитку взаємовигідних відносин з країнами Чорноморського та Середземноморського басейнів.

o Україна не може забезпечити себе власними сировинними ресурсами. Це примушує закуповувати їх за кордоном.

Основні пріоритети та напрямки зовнішньої політики української держави:

1. Центральним напрямком зовнішньополітичної державності України є плідна робота в ООН, в и спеціалізованих органах, установах, структурах, та міжнародних організаціях. Україна приймає участь в роботі практично всіх органів та установ ООН.

2. Наступний напрямок зовнішньої політики України - це зовнішньополітична дипломатична діяльність. Дипломатичні відносини Україна встановлює на засадах рівноправності, невтручання у внутрішні справи одне одного, визнання територіальної цілісності та нерухомості існуючих кордонів.

3. Важливим напрямом зовнішньої політики сучасної України є встановлення, підтримка та всілякий розвиток економічних, культурних, науково-технічних відносин з усіма країнами світової спільноти, за виключенням країн, котрим за рішенням Ради Безпеки ООН оголошена економічна блокада.

4. Це участь України у вирішенні глобальних проблем сучасного світу.

5. Одним з найважливіших напрямків зовнішньої політики України є збереження та подальше зміцнення добросусідських стосунків з колишніми республіками СРСР. Україна дуже зацікавлена у добрих стосунках з усіма країнами колишнього СРСР та особливо з Росією.

Підприємства України мали постійні господарчі зв'язки із 33 тисячами підприємств інших республік. Сьогодні для забезпечення діяльності усіх підприємств та організацій України необхідно ввезти майже 25 млн. тонн вугілля (17,8% від потреби), 52 млн. тонн нафти та газового конденсату (85,5%), 9,5 млн. т ділової деревини (46,8%), 100 млрд. куб. м природного газу (80%), 205 тис. т бавовняного волокна (100%) та ін.

6. Участь України у вирішенні складних та невідкладних військово-політичних проблем.

Практична реалізація зовнішньої політики України забезпечується під керівництвом Президента України Кабінетом Міністрів України, Міністерством закордонних справ, іншими центральними органами державної виконавчої влади на основі Конституції України. Зовнішня політика України - як з огляду її розробки, так і в плані реалізації - пройшла два етапи; перший - від серпня 1991 р. до середини 1994р. - і другий - від середини 1994 р., і до цього часу.

Перші кроки на зовнішній арені, досягнення, а також труднощі та проблеми в царині міжнародних відносин пов'язані з періодом президентства Л. Кравчука. МЗС України очолив А.Зленко. Упродовж трьох місяців Україну як незалежну державу визнали понад 140 країн світу. Одними з перших заявили про це Польща, Канада, Італія, Бельгія, Індія, Угорщина, Латвія, Литва, Росія, Аргентина, Болгарія та ін. країни. Протягом 1992-1993 рр. Україна вступає в безпосередні дипломатичні зв'язки зі США, Канадою, Польщею. Німеччиною, Францією, Китаєм, Росією, Казахстаном, державами Балтії, Скандинавії та ін. В липні 1992 р. відбувся візит Президента України до Франції, під час якого Україна приєдналася до паризької "Хартії для нової Європи", був підписаний договір про дружбу та співробітництво між двома країнами. В цей період Україна стала членом Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ, згодом - ОБСЄ), багатьох міжнародних організацій, зокрема Світового банку. Міжнародного Валютного Фонду.

Виникали і гострі проблеми. Однією з них стало виконання нашою державою своїх зобов'язань щодо практичної реалізації без'ядерного статусу. Серйозне занепокоєння викликав і стан україно-російських взаємин. Після здобуття незалежності період ситуативної близькості закінчився, відносини між двома державами стали погіршуватися. Господарські стосунки між ними нерідко характеризувались як "економічна війна", загострилося "кримське питання".

Важливою подією першої половини 1994 р. стало підписання 14 січня тристоронньої угоди між Україною, США та Росією про виведення стратегічної ядерної зброї з України. 3-7 березня український президент відвідав США, де підписує заяву про дружбу та співробітництво між двома країнами. Першою з-поміж посткомуністичних країн Східної Європи Україна приєднується до програми співробітництва з НАТО: "Партнерство заради миру". А 23 березня 1994 р. у Брюсселі підписано договір про партнерство та співробітництво з Європейським Союзом. Зміни на краще відбулися в україно-американських відносинах. Розгорнулася активна робота з їх динамізаціїта поглиблення. 20-24 листопада 1994 р. Президент України перебував з державним візитом у США. Тут було обговорено широке коло питань, які становили значний інтерес для обох країн. 11-12 травня 1995 р. відбувся офіційний візит Президента США Б. Клінтонадо України, який закріпив позитивні тенденції у розвитку україно-американських відносин.

Одним з важливих пріоритетів зовнішньої політики України є європейський напрям. Головним досягненням тут стало прийняття України в листопаді 1995 р. до Ради Європи. Дедалі більш динамічними стають стосунки з Німеччиною, Великою Британією, Францією, Італією, Австрією, Бельгією, Фінляндією, Норвегією, Швейцарією. Предметом особливої уваги української зовнішньої політики є розбудова відносин з державами Центральної та Східної Європи, насамперед з Польщею, Угорщиною, Чехією, Словаччиною. Румунією. З цими країнами нас об'єднують геополітична близькість, спільність або схожість проблем, які постали після краху соціалістичної системи. Увага нашої зовнішньої політики спрямована також на розбудову відносин з державами Азійсько-Тихоокеанського регіону, який нині перетворюється на один із головних економічних та політичних центрів сучасного світового розвитку, а також Близького Сходу і Африки, латиноамериканського континенту.

Важливий пріоритет зовнішньої політики України - розбудова відносин з нашим основним стратегічним партнером - Росією. Після президентських виборів 1994 р. в Україні, незважаючи на зусилля української сторони, вони залишалися складними. "Економічна війна" між двома державами не вщухала. Серед російських політиків та в засобах масової інформації Росії практично не зникала тема Криму й Севастополя. З року в рік відкладався візит Президента Б. Єльцина до України. Довго й важко йшли переговори про підписання широкомасштабного договору між двома державами. Зрушення на краще почалися тільки в 1995 р., коли був парафований текст договору між Україною та Росією. Однак, як відомо, президентами обох держав цей документ був підписаний майже через два роки - 31 травня І 997 р. в Києві. Відтоді розпочався новий етап в історії україно-російських відносин. Новим кроком на шляху їх поглиблення та розвитку став перший державний візит Президента України Л. Кучми до Москви в лютому 1998 р. Головний результат візиту - підписання договору про довгострокове економічне співробітництво між двома країнами терміном на 10 років. Ця угода є безпрецедентною, оскільки в рамках СНД не існує жодного аналогічного документу.

Особливе місце в системі зовнішньополітичних пріоритетів України посідають відносини з іншими країнами СНД, особливо з Грузією, Азербайджаном, Узбекистаном і Молдовою в рамках ГУУАМ, черговий самміт якої в Ялті в липні 2002 р. прийняв рішення про зону вільної торгівлі між цими країнами.

Поглиблюється стратегічне партнерство між Україною і Республікою Польща, яке вже сьогодні може бути віднесене до базових цінностей сучасної Європи.

Україна вже мас дипломатичні та консульські представництва у 80 країнах на всіх континентах. У Києві діють 61 зарубіжне посольство, вісім представництв міжнародних організацій, два почесних консульства. У Харкові, Львові, Одесі, Ужгороді, Маріуполі, Сімферополі працюють 10 консульських установ іноземних держав і два представництва міжнародних організацій. Обрання міністра закордонних справ України Г. Удовенка головою 52-ої сесії Генеральної асамблеї ООН свідчить про шанобливе ставлення до нашої держави. Про високий статус України свідчить і обрання України до Комісії ОО Н з прав людини. У 2002 р. Україна остаточно заявила про свій європейський вибір, про курс на поступове і неухильне наближення до вступу у Європейський Союз та інтегрування у НАТО.

Таким чином, ми можемо зробити висновок, що у зовнішній політиці незалежна Україна досягла вагомих результатів. Перше і найголовніше досягнення України це те. шо вона відбулася як незалежна держава і її визнали держави світу як суб'єкт міжнародних відносин. Головними напрямами зовнішньої політики України є: розвиток двосторонніх відносин; участь у європейському співробітництві; розвиток відносин у рамках СНД; участь у роботі ООН, інших міжнародних організаціях. Нашу державу прийнято до складу престижних міжнародних організацій, зокрема до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкцій та розвитку. Українська держава стала повноправною учасницею Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), підписала документи про співробітництво та партнерство з Європейським Союзом (ЄС), НАТО, Західноєвропейським Союзом (ЗЄС). Багато зусиль було докладено, щоб стати повноправним членом такої впливової міжнародної регіональної інституції як Ради Європи (РЄ). Тобто, вищесказане свідчить, що Україна бере активну участь у формуванні політичних умов на міжнародній арені. У цих впливових організаціях вона проводить активну роботу, яка віддзеркалює не лише загальні, а й національні інтереси нашої держави. Все це є показником зростаючого авторитету України в сучасному світі.