66. Сталінська “революція згори” спричинилася до приголомшуючих змін в

умовах життя українців та інших народів СРСР. Основною складовою

економіки стала промисловість. Міста почали швидко зростати, що через

кілька десятиліть перетворило їх на головні осередки населення країни.

Докорінних змін зазнало сільське господарство, однією з основних тут

була ліквідація приватного землеволодіння. Ці зміни й особливо

колективізація на Україні проводилися із застосуванням нечуваного

я із застосуванням нечуваного

насильства і ціною величезних людських жертв. Хоч би які блага принесла

Україні радянська модернізація, безперечним є те, що блага ці коштували

невиправдано дорого.

На додаток до матеріальних змін Сталін справив на політичне і культурне

життя України вплив, який важко осягнути. Найтяжчі втрати від

сталінських компаній терору зазнали інтелігенція і селянство – дві

верстви, що становили соціальну базу українського націоналізму. В

результаті рух за самоутвердження українців, що, здавалося, набирав сили

у 1920-х роках, утратив незліченну кількість прибічників. Цей удар

особливо відчувався у середовищі двох поколінь української інтелігенції

– тих, хто активно діяв до революції, й тих, хто вийшов на передній план

у 1920-ті роки. Саме ці покоління мали відіграти у процесі будівництва

нації вирішальну роль, й саме вони були винищені Сталіним. Знекровлюючі

наслідки страшних демографічних утрат 1930-х років допомагають зрозуміти

ту відносну кволість політичної волі та культурний занепад, що

виявлятимуть у наступні роки радянські українці. Нарешті, Сталін

повернув назад розвиток дуже важливої та багатообіцяючої тенденції на

Україні. У 1920-х роках модернізація великою мірою перепліталася з

українізацією. Але коли в 1930-х роках Сталін знищив українську еліту й

поновив політику русифікації, модернізація знову набрала російського

вигляду. Водночас українською культурою маніпулювали так, щоб вона

знову зосередилася в традиційному для себе ототожненні з консервативним

і відсталим селом.

Підсумовуючи вищесказане можна дійти до таких загальних висновків:

1. Репресії в Україні були цілеспрямованою політикою винищення

соціальної бази українського національного руху.

2. Репресії призвели до страшних наслідків. Один лише голодомор 1932 –

1933 р. забрав близько 9 млн. життів; скільки ж українців загалом було

розстріляно, замордовано в застінках НКВС та померло в таборах невідомо

й досі.

3. Репресії в Україні були не “викривленням” ленінської політики, а її

логічним продовженням, що витікала з самої суті радянської тоталітарної

системи, яка, в свою чергу, спиралася на традиційний російський

великодержавний шовінізм, що сягає ще часів Російської імперії.

Більшовицька ідеологія і практика комуністичного будівництва принесли

нашому народу незліченні страждання, висвітлення питання репресій в

Україні є тому неспростовним підтвердженням, як підтверджує воно і

правильність того шляху, який обрала Україна наприкінці ХХ століття –

шляху побудови самостійної, незалежної, соборної Української держави.

67. Англія та Франція саботували переговори, тому радянський уряд повернувся до пропозиції Німеччини щодо укладення пакту про ненапад, яку німецька дипломатія висувала перед Москвою ще з травня 1939 р. Радянський уряд непокоїла безпека своєї країни, тим більше що на Халхін-Голі 38 тис. японських солдатів у той час намагалися прорватися на радянську територію. Тому й дала Москва згоду на приїзд міністра закордонних справ Німеччини Ріббентропа й укладення радянсько-німецького пакту про ненапад. Такий крок СРСР означав поразку англо-французької політики. Був перекреслений франко-радянський договір 1935 р. (а втім, він фактично не діяв уже після підписання франко-німецько-го пакту про ненапад 1938 р.). Німеччина поспішала, Гітлер планував напад на Польщу 1 вересня 1939 р., тому переговори в Москві пройшли швидко. Договір про ненапад між СРСР і Німеччиною був підписаний Молотовим і Ріббентропом 23 серпня 1939 р. на 10 років. У преамбулі й 6 статтях договору зазначалося, що обидві країни зобов'язалися «утримуватися від усякого насильства, від усякої агресивної дії й усякого нападу» одна проти одної, не підтримувати жодної третьої держави, яка розв'язала б війну проти однієї із сторін, проводити взаємні консультації, розв'язувати конфлікти виключно мирним шляхом.

Був і таємний протокол. В його трьох основних статтях поділялися «зони впливу»: до «зони впливу» Радянського Союзу «в разі політико-територіальних змін» віднесено Фінляндію, Естонію та Латвію, пізніше — Литву, визнавалися «інтереси СРСР щодо Бессарабії» й межі «зон впливу» СРСР та Німеччини в Польщі по лінії Нарев — Вісла — Сан. Радянсько-німецький договір мав величезні наслідки. 1. Він зірвав на певний час спроби західних держав зіштовхнути між собою Німеччину й Радянський Союз, проте об'єктивно сприяв Німеччині в розв'язанні нової агресії в Європі. 2. Договір відвернув напад Японії на СРСР і війну Радянського Союзу на два фронти. Японський уряд К. Хіра-нуми, який готувався до спільної японо-німецької війни проти СРСР, після укладення договору Молотова—Ріббентропа запитав перемир'я на Халхін-Голі, а сам на знак протесту проти рішення Гітлера пішов у відставку. 3. Не тільки Японія, а й інші союзники Німеччини були незадоволені її договором з СРСР. Італія висловила «глибоке почуття образи», Іспанія заявила про нейтралітет.

«Антикомінтернівський пакт» не спрацював, єдність блоку агресорів у той час була підірвана.  4. Договір Молотова—Ріббентропа (пізніше дехто на Заході називав його «пактом Сталіна—Гітлера») був вимушеним кроком, який дав можливість Радянському Союзу відтягнути війну проти себе майже на два роки, зміцнити свою обороноздатність.  Таємний протокол до договору, що торкався інтересів і територіальної цілісності інших держав, з якими СРСР мав угоди про ненапад, означав відступ від декларованих Радянським Союзом принципів зовнішньої політики. Підписаний згодом, 28 вересня 1939 р., договір з Німеччиною про дружбу й кордони взагалі становив непрощенну помилку з боку Сталіна. Але в будь-якому разі розглядати ці документи слід з урахуванням конкретних реалій того часу.

68. За міждержавними договорами 1919 – 1921 рр., українські землі, які до того належали двом імперіям, поділили між чотирма державами: радянською Росією, Польщею, Румунією і Чехо-Словаччиною. Такий стан протримався майже 20 років, до Мюнхенської угоди 1938 р., що поклала край Версальській системі і відкрила шляхи до нового перекроювання європейських кордонів. Із ліквідацією Чехо-Словацької держави в березні 1939 р. закарпатські землі були окуповані Угорщиною, а населену українцями Пряшівщину (Західне Закарпаття) успадкувала новоутворена держава Словаччина. В умовах, коли тоталітарні держави вже не приховували своїх агресивних намірів, намітилося зближення інтересів нацистської Німеччини і комуністичного Радянського Союзу.

Напередодні війни український народ нараховував 35,6 млн чоловік. З цього числа 23,7 млн. проживало в УРСР, 4,5 млн – в інших районах СРСР. 5,4 млн українців жили на Волині та Галичині під владою Польщі, 520 тис. закарпатських українців перебували під владою Угорщини, 80 тис. – Словаччини. Ще 700 тис. українців жили в країнах Америки.

У сучасних межах України з 41,5 млн усього населення українці становили 71,4%. Представники інших національностей належали, переважно, до панівних націй: в УРСР – це були росіяни, на Західній Україні – поляки, відповідно на Закарпатті, Буковині й Бессарабії – угорці й румуни. Понад 6% населення України становили євреї, більшість з яких жила на Правобережжі.

Українська Радянська Соціалістична Республіка залишалася єдиною формою української автономії. Після геноциду і терору 1930-х років у республіці не залишилося і натяку на опозиційні до сталінського режиму настрої. Так само і нове комуністичне керівництво УРСР, очолюване Микитою Хрущовим (старі керівні кадри республіки були майже повністю репресовані у 1937 – 38 рр.), було слухняним виконавцем волі московського центру.

69. В умовах румунської окупації, що була здійснена в січні 1918 р. парламент Бессарабії проголосив 25 листопада 1918 р. приєднання Бессарабії до Румунії. Українське населення Бессарабії на багатотисячних мітингах і зборах протестувало проти анексії Румунією українських етнічних земель у Бессарабії: Акерманщини, Ізмаільщини, Західної Одещини (Південна Бессарабія) і Хотинщини (Північна Бессарабія). На початку січня 1919 р. на Хотишцині вибухнуло народне повстання проти румунських окупантів, яке було жорстоко придушене регулярними військами. У вересні 1924 p. у Бессарабії відбулося Татарбунарське повстання, яке завершилось кривавою розправою над учасниками виступу і політичним процесом (1925 p.) у Кишиневі над керівництвом повстання.

2.3. Політична боротьба. Інтереси українського населення Північної Буковини захищала Українська національна партія (УНА; заснована у 1927 p.), на чолі з В. Залозецьким, якій вдалося здобути декілька місць у румунському парламенті. УНП діяла легально, здебільшого займалася культурно-просвітницькою діяльністю і прагнула компромісу з румунськими властями. За умов національного, соціального та економічного гноблення на Північній Буковині посилювався національно-визвольний рух українського населення, як легальний, так і нелегальний (діяльність УВО-ОУН). Незабаром в УНП утворилося більш радикальненаціоналістичне крило на чолі з О. Зибачинським, Д. Квітковським. Воно орієнтувалося на молодь і почало створювати конспіративні організації за зразком оунівських. Лише цим організаціям удалося зберегти свої групи, коли в 1938 р. була встановлена королівська диктатура і діяльність політичних партій була заборонена.

8 травня 1919 р. зібралися представники ужгородської, хустської і пряшівської народних рад і, утворивши Центральну народну руську раду, проголосили об'єднання Закарпаття з Чехословаччиною. На це рішення великою мірою вплинула діяльність закарпатської еміграції, представники якої вели переговори з чехословацькими діячами, головним чином з Т. Масариком, з метою включення Закарпаття до майбутньої республіки чехів і словаків на федеративних основах. Проведений плебісцит серед закарпатських громад дав 2/3 голосів на користь приєднання. На підставі цих актів народного волевиявлення та в результаті дипломатичних зусиль чехословацьких політиків, Паризька мирна конференція і Сен-Жерменський мирний договір (10 вересня 1919 р.) санкціонували передачу Закарпаття до складуЧехословаччини, де цьому краю гарантувався автономний статус.

70. З кінця 30-х років почалась друга світова війна (1939-1945 pp.). Головною її причиною стала агресивна політика фашистської Німеччини, яка, керуючись злочинною гітлерівською "теорією" про зверхність так званої арійської раси, пред'явила територіальні претензії багатьом народам, почала захоплювати ряд європейських країн, втягнула весь світ у вир війни. Провал радянських ініціатив щодо колективної безпеки, політика "умиротворення" агресора з боку західних держав, зокрема Великої Британії та Франції, зумовили зміну курсу зовнішньої політики СРСР.

23 серпня 1939 р. у Москві було підписано німецько-радянський пакт про ненапад, а також додатковий таємний протокол Ріббентропа - Молотова, який визначав зони впливу двох держав у Східній Європі. Ним зокрема передбачалися поділ Польщі, згода СРСР ввести свої війська до лінії Нарва - Вісла - Сан.

1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу, що поклало початок Другій світовій війні. Швидко просуваючись вглиб польської території, гітлерівці 10 вересня підійшли до Бреста й Львова. 17 вересня Червона армія вступила в Західну Україну та Західну Білорусію. 18 вересня уряд і головне командування Польщі виїхали за межі країни, наказавши своїм військам не чинити опору Червоній Армії. 22 вересня радянські частини увійшли до Львова.

27 вересня капітулювала Варшава, а наступного дня Ріббентроп підписав у Москві договір про дружбу і протокол, що визначив новий кордон між Німеччиною та СРСР. Зокрема, Волинь і Галичина приєднались до УРСР, яка перебувала у складі СРСР. Тут було створено 6 областей: Львівська, Станіславська, Волинська, Тернопільська, Рівненська, Дрогобицька. Деякі українські землі - Холмщина, Підляшшя, Лемківщина - були включені німцями до так званого Польського генерал-губернаторства (центр м. Краків), яке вважалося частиною "третього рейху".

У червні 1940 р. уряд СРСР примусив румунські власті повернути загарбані ними 1918 р. Бессарабію та Північну Буковину. Основна частина Бессарабії об'єднувалася з Молдавською АРСР, яка була перетворена на союзну республіку, і виведена зі складу УРСР. При цьому до Молдавської РСР потрапили деякі історичні українські землі. На українських землях Подністров'я у Північній Буковині та Південній Бессарабії були утворені відповідно Чернівецька та Ізмаїльська області УРСР.

Так більшість західних і південних українських земель возз'єднались воєдино 1939 р. Початок цьому процесові поклав Акт злуки УНР і ЗУНР (1919).

Трудящі земель, які повернулись до України, в основному приязно зустріли частини Червоної Армії, сподівалися на здійснення своїх споконвічних прагнень до возз'єднання народу в єдиній українській державі, до вільного розвитку. 26-28 жовтня 1939 р. у Львові працювали обрані населенням Західної України Народні Збори, які проголосили встановлення радянської влади і прийняли декларацію про входження в СРСР та возз'єднання Західної України з УРСР. 1-2 листопада Верховна Рада СРСР, а 15 листопада Верховна Рада УРСР ухвалили закони про возз'днання Західної України з УРСР і включення її до СРСР.

У новостворених областях розпочалися значні політичні и соціально-економічні зміни. Було націоналізовано 2000 промислових підприємств, експропрійовано землі польських поміщиків і колоністів, було введено безкоштовне медичне обслуговування і значно розширено його мережу, зокрема на селі, надано житло в містах біднякам, які мешкали у підвалах, здійснено українізацію освіти, значно збільшено кількість українських шкіл (1940 р. їх діяло 6000).

Проте водночас радянська влада принесла з собою сталінський тоталітарний режим. Розпочався демонтаж українських суспільно-економічних і культурних інфраструктур. Було заборонено політичні партії, крім КП(б)У, репресовано їхніх лідерів. Припинили свою діяльність громадські, культурні, наукові, торговельні, промислові об'єднання та установи, зокрема "Просвіта", розпущено українську кооперацію.

Навесні 1940 р. режим розпочав насильницьку колективізацію, розгорнув великомасштабні репресії. Хапали всіх - як українців, так і поляків. Тисячі людей без попередження, суду чи бодай формального звинувачення заарештовували, заганяли у вагони й вивозили до Сибіру чи Казахстану. Чимало депортованих гинули цілими сім'ями. За даними науковців радянська влада депортувала близько 1200 тис. чоловік (10% населення Західної України). Негативного розголосу набув процес над 59 членами ОУН (переважно школярами і студентами) у Львові в січні 1941 p., з яких 42 чол. в тому числі 11 дівчат, було засуджено до розстрілу, інших - до 10-річного ув'язнення. Незмивною чорною плямою режиму став розстріл органами НКВС понад 22 тис. польських офіцерів під Катанню, Харковом та в інших місцях.

З посиленням загрози нападу нацистської Німеччини радянське керівництво дедалі більшу увагу приділяло обороноздатності країни. Важливе місце у здійсненні цих завдань посідав народногосподарський комплекс УРСР. Швидкими темпами тут розвивались галузі, безпосередньо пов'язані з обороною: виробництво якісної сталі, нових машин, верстатів, турбін, озброєння. Конструкторами і вченими Харкова було створено нову модель танка Т-34, який став кращим у роки війни. Український вчений І. Гвай взяв активну участь у розробці установки реактивних мінометів "Катюша".

иїз затвердженням у грудні 1940 р. Гітлером плану "Барбароса" - плану агресії проти СРСР - загроза Україні ще більше посилилась. Фашисти планували приєднання українських земель до рейху, їх тотальну експлуатацію для своїх потреб. Населення УРСР передбачалося більшою частиною знищити, перетворивши на слухняних рабів німецьких панів, які мають заселити Україну.

За цих складних обставин в УРСР, як і всьому Радянському Союзі, було скасовано вихідні, введено семиденний робочий тиждень, заборону звільнятися з місця роботи, за прогули запроваджено суворі покарання, поширювалося використання примусової праці.

Уряд України за наказом з Москви робив великі стратегічні запаси продовольства для постачання армії. Але розташовані вони були так невдало, що використати їх під час війни змогли лише частково, оскільки більшість була захоплена фашистами.

Керівництво СРСР, особливо Й. Сталін, припустилися серйозних прорахунків у стосунках з Німеччиною. Сталін був переконаний, що в разі дотримання радянською стороною всіх пунктів підписаних угод Гітлер не. нападе на СРСР найближчим часом, а це дасть змогу краще підготуватися до війни. Ретельно виконуючи всі свої економічні зобов'язання, Радянський Союз протягом 16 місяців, аж до нападу Німеччини, поставив їй сільськогосподарської продукції, нафти та мінеральної сировини на суму 1 млрд марок. Економічна Допомога з боку СРСР мала для Німеччини важливе значення.

В умовах блокади з боку Великої Британії було заборонено антифашистську пропаганду. Радянська преса, замовчуючи агресивні дії Німеччини в Європі та встановлення нею "нових порядків" у загарбаних країнах, доброзичливо писала про розвиток відносин з Німеччиною.

Незважаючи на численні попередження, Й. Сталін до самого кінця не міг повірити, що Гітлер нападе на Радянський Союз влітку 1941 р. Це негативно позначилося на бойовій готовності прикордонних, а також Київського та Одеського округів. 1940 р. за наказом Й. Сталіна почалося роззброєння і демонтаж укріплень на старому державному кордоні. Крім того, війська прикордонних округів були ще недоукомплектовані, їм бракувало військової техніки, особливо нових модифікацій, і підготовлених офіцерських кадрів (велика їх кількість була репресована напередодні війни). Усе це знижувало обороноздатність Червоної Армії, яка мала вести бойові дії з добре озброєним, підготовленим і досвідченим ворогом

71. Причини невдач Червоної Армії на початку війни Тоталітарний характер влади, що поставив у залежність від волі одної людини та її найближчого оточення життя мільйонів людей.; прорахунки керівництва країни на чолі з Й. Сталіним: ігнорування даних розвідки про дату наступу німецьких військ; заборона приводити війська в прикордонних районах до бойової готовності; зволікання з переоснащенням армії та побудовою оборонних споруд; відсутність чіткого плану на випадок масштабних військових дій (перемогти ворога збирались «малою кров'ю» на його території).;перевага німец сил на напрямках основних ударів.;репресії командного складу, досвідчених воєначальників напередодні війни.; жорстка, централізація, атмосфера страху в країні вбивали ініціативу, гальмували вирішення нагальних проблем.; міжнародна ізоляція СРСР;авіація бала скупчена на основних аеродромах, а не розосереджена по польових, що призвело до величезних втрат  техніки на початку війни. Тільки мужність, патріотизм і напруження всіх сил народу стримували німецькі війська, давали час керівництву отямитися й організувати оборону країни.

72. ОУН і раніше сьогодні вважає, що єдиним шляхом до звільнення Україні (як і всіх інших народів) є національно-визвольні революції Знаменитий філософ Мераб Мамардашвили в інший час і при інших обставинах відзначав, що людину не можна звільнити ззовні. Люди, відпущені на волю, є всього лише вильновидпу-щенникамы з волі пана.

Тому з початком війни Німеччини проти СРСР похідні групи ОУН Бандери поступово проникали в Україну слідом за німецькою армією. У них налічувалося від 3 до 5 тис. людей, розділених на три великі групи: «Північ», «Центр» і «Південь». Група «Північ * повинна була досягти Києва і області. «Центр» мала на меті Харків і область. Група «Південь» мала дістатися Одеси і Криму. Спеціальна група, яка складалася з 15 осіб, мала завдання якомога швидше досягти першого важливого українського міста Львова, головного центру Західної України, і проголосити там незалежність Української держави. Щоб проникнути в Україну, всі кошти були гарні. Більшість оунівців мала підроблені документи або пропуску служби пропаганди вермахту. Німці на початку не могли розібратися, що роблять ці молоді люди, проникаючи в тилову зону фронту. А ці молоді люди створювали міліцію для наведення порядку і місцеве управління, що окупантам здавалося позитивною діяльністю

Однак ці молоді люди належали саме до ОУН Бандери, і їх завданням було організувати в кожній місцевості, за якою вони проходили, саме українська влада

Радянська влада залишила Львова увечері 29 червня після кількаденних боїв з українськими повстанцями, які атакували стратегічні точки і особливо в’язницю, де був укладений багато членів ОУН. 30 червня на світанку Українська батальйон «Нахтігаль» і кілька німецьких частин увійшли в місто.

Лідери ОУН добре знали хижацьку природу гітлерівського рейху, незважаючи на його «українофільські декларації». Такий же ворожою ідеї української самостійності була реакція керівників Радянського Союзу.

Нападу Німеччини на СРСР був другий можливістю для спроби відновити українська державність і кінця переконатися в істинному щодо Гітлера до «українського питання». Провід ОУН Бандери проголосив ЗО червня 1941 у Львові Акт відновлення української самостійної держави. Зрозуміло, що головною метою цього акту було відновлення Українського суверенної держави. Цьому передували двомісячні переговори українських політичних угруповань в травні-червні в Кракові. У них брали участь 116 українських політичних, громадських і військових діячів. Був створений Український національний комітет. А через тиждень у Львові відбулися Національні Збори, які проголосили Акт відновлення української державності. Цей акт був проголошений і львівській радіостанцією і опублікований в пресі.

У тексті проголошення було сказано, що «волею Українського Народу Організація Українських Націоналістів під керівництвом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління кращих синів України». В Акті проголошення містилося прохання до населенню «не складати зброї, поки на всіх українських землях не буде створена Суверенна Українська Влада».

На наступний день з’явився другий важливий документ — Пастирський лист Митрополита Андрія Шептицького, яким українська греко-католицька церква визнала Акт за початок відновлення Української держави. 10 липня з’явився подібний документ Української Православної Церкви, підписану єпископом Луцьким. Тимчасовий український уряд очолив Ярослав Стецько. Українська Національна Рада, як предпарламент, очолив Митрополит Андрій Шептицький, а Кость Левицький став його президентом. Щоправда, це не завадило німецьким властям вже 12 липня заарештувати і вивезти в концтабір Ярослава Стецько, Степана Бандеру і інших керівників ОУН і уряду.

Депортованих в Берлін членів українського уряду допитували високі військові чини абверу і СД. Вони використовували цікаву аргументацію при допитах, наприклад Ярослава Стецько. Зокрема, полковник Ервін Штольце стверджував, що проголошення своєї незалежності українська ускладнили ситуацію на Сході, створивши враження, що німці прихильно ставляться до розчленування Росії. Мовляв, у результаті цих помилкових кроків Німеччина тепер зіткнеться з фанатичною опором російських солдатів, які з цього моменту будуть боротися за єдність імперії: «Ваша політика коштувати життя нашим солдатам», — підсумував Штольце.

Як і багато інші німців, цей офіцер думав, що єдиний спосіб перемогти ворога — це не виступати проти єдності Російської імперії Ярослав Стецько відповів Штольце: «Я розцінюю ситуацію по-іншому. Ваші солдати змушені віддавати своє життя за вашою помилкової політики відносно українського народу. Росіяни в будь-якому випадку проти вас. тільки з тієї причини, що ви почали війну проти їх імперії-А тепер проти вас і український».

У Львові всі члени уряду, які не були арештовані, були змушені заявити про свою лояльність до німецьким властям.

Припинили політичну діяльність і всі інші політичні організації, такі, як ОУН Мельника т.д.

ОУН Бандери відмовилася приєднатися до цього кроку, оскільки німці не могли дати гарантії щодо двох прав: незалежність і майбутнє України і звільнення Бандери.

УПА була побудована за принципом регулярної армії, в її відділах панувала військова дисципліна. На самому початку усіма відділами командував Клим Савур-Клячківський. Перший штаб УПА перебував на Волині, в районі Костополя. УПА була поділена на три групи, відповідали трьох військових округах.

Роман Шухевич у 1943 р. став головним командиром УПА під псевдонімом Тараса Чупринки З 1944 р. організаційна структура УПА вже була остаточно залагоджено. Територія дії УПА була розділена на три краю: Північний край (Волинська та Житомирська області), Західний край (Львівська, Тернопільська, Ста-ниславська, Чернівецька і Дрогобицька області) і Південний край (Вінницька і Кам’янець-Подільська області).

Як говорилося під час війни, російсько-радянська влада пильно стежила за зростанням ваги і сили ОУН Бандери. Вирішивши боротися всіма силами проти дій цієї організації на населення України, ця влада вже на самому початку війни початку люту пропаганду проти українських націоналістів, як на окупованій території, так і в СРСР, і серед західних союзників. Вже в першому номері газети «За Радянську Україну» від 31 липня 1941 p., що її почало видавати командування Південно-Західного фронту для окупованій частині України, українських націоналістів представляли як зрадників українського народу на послуги Гітлера і гестапо. У статтях, підписаних А. Корнійчуком. Сокільське та ін., писалося, що Бандера і його уряд «брали накази від Гітлера». Виступаючи проти «жовто-блакитних банд», Корнійчук писав, що «свободолюбивий український народ має для них і для Степана Бандери єдиний відповідь — смерть».

Крім того, читалися тисячу лекцій на таку ж тему солдатів Червоної Армії, виступали цілі бригади агітаторів і пропагандистів, велося радіомовлення на окуповані території антиоунивськои спрямованості. Всі ці засоби масової інформації стверджували, що «український-німецькі нацисти — найлютіші вороги українського народу». Показовим є поєднання в даному випадку українська з німецькими нацистами. В іншому випадку об’єдналися татари з німецькими фашистами і потім висилалися з Криму, або інгуші і чеченці і т.д. Тобто офіційно і назавжди ворогами радянської влади вважалися всі неросійські. Така масована атака на світогляд людей не могло не дати своїх наслідків. У людей, що мали єдине джерело інформації і не були свідками подій, поступово формується стереотип українського націоналіста як жахливого кровожерного монстра. Цей стереотип існує і сьогодні.

Німці. ж вперше у військових донесеннях і рапортах зі Сходу почали відкрито повідомляти про дії УПА тільки з березня 1943 р. Це робилося для того, як відзначав хто з ідеологів рейху, щоб не будити в українцях ідею незалежності України. Але довго приховувати факт масового організованого опору в Україну фашистським окупантам не вдалося — І тоді на повну потужність заробила гітлерівська пропаганда. Німці стверджували, що діяльність ОУН і УПА була Інспірована Москвою і більшовиками: «ОУН і більшовизм — це одне — тому вони повинні бути знищені!» А в листівці німецького командування, підписаному фон дем Бахом говориться, « … визнано українським ватажка бандитів Бандеру старшим більшовиком зі-еетськои Україна».

Знову ж радянська пропаганда спростовувала ці твердження і продовжувала.

Так, у зверненні Верховної Ради УРСР до населенню України від 21 травня 1943 сказано, що « … ватажки націоналістичної банди … — Прямі агенти Гітлера». А далі: «Вони хочуть, щоб Радянська Україна порвала теперішній союз … і виділилася в окрему державу… » . Що відповідало дійсності.

73. Під ногою фашистського окупанта українські землі перебували від червня 1941 р. до повного їх вигнання – жовтня 1944 року.

Вже перші дні окупації показали: ворог прийшов на нашу землю не для визволення від більшовизму чи дарування незалежності.Фашизм мав одну мету – нищення народу і перетворення його на рабів.

Україна була розділена на кілька окремих частин:

1. Дистрикт "Галичина" (Львівська, Станіславська, Тернопільська і Дрогобицька обл.), який було приєднано до Краківського генералгубернаторства і значився як територію рейху.

2. Рейхскомісаріат "Україна" у складі 12 областей (Правобережжя, Полтавської і Запорізької), який очолив лютий ворог українства Ерік Кох.

3. Донбас і Слобожанщина передавались у підпорядкування фронтового військового командування.

4. Закарпаття фюрер подарував Угорщині як окрему адміністративну одиницю "Підкарпатська територія".

5. Південні землі між Дністром і Південним Бугом з центром в Одесі утворили "Трансністрію", яку разом із Північною Буковиною і Бесарабією передали Румунії.

Фашистський окупаційний режим в Україні мав виконати три основні завдання:

1. Забезпечити продовольством, матеріальними і людськими ресурсами потреби фашистської воєнної машини.

2. Фізичне знищення українського населення, депортація та вивезення на роботу до Німеччини з метою створення "життєвого простору" для арійської раси.

3. Сприяти колонізації значної частини окупованих земель, заселенню цілих районів німецькими переселенцями.