1.Предмет, методи та джерела вивчення історії України

Предмет вивчення в кожній науці становить систему об’єктивних закономірностей. Предметом вивчення історії України є закономірності соціально-економічного та політичного розвитку суспільства на всіх українських землях, а також безпосередній розвиток її культурної сфери.

Історія України розглядає суспільні процеси та рухи, розвиток різних політичних сил та партій, прагнення українського народу до незалежності, процес об’єднання всіх українських земель у єдину державу, розвиток державних структур та політичної системи.

Методи вивчення історії України: порівняльний, системний, статистичний, контент-аналіз, метод дедукції, індукції тощо.

Існують 5 основних типів історичних джерел:

1) речові (поселення, архітектурні споруди), які дає нам археологія;

2) етнографічні дослідження побуту та звичаїв);

3) лінгвістичні (залишені письмові памятки);

4) усні (перекази, легенди, поговірки, приказки тощо);

5) писемні (актові матеріали, оповідні пам’ятки).

2. Первісні люди на території України. Виникнення скотарства, землеробства і ремісництва.

На сучасній території України стародавня людина з'явилася близько 150

тис. років тому. На той час тут панував досить теплий, вологий клімат.

На рівнинах, узгір'ях, вкритих рослинністю помірних широт, паслися стада бізонів, гігантських оленів, антилоп, мамонтів, носорогів. У лісах,горах водилися хижаки — леви, ведмеді, вовки. Після епохи мезоліту настала епоха неоліту (5—3 тис. років тому) з її так званою «неолітичною революцією». Суть її полягала в тому, що було винайдено хліборобство, поява якого поряд із скотарством визначила майбутнє людства. Нині доведено, що територія України, як і Європи загалом, не входила до ареалу виникнення землеробства та скотарства.

3. В період мідно-кам’яного віку на території України жили численні племена трипільської культури. Протягом 4-3 тисячоліття до н. е. трипільці розселилися на великій території: в басейнах річок Прута, Дністра, Півд. Бугу, Дніпра, а також на Волині, у Північному Причорномор’ї та інших місцевостях. Трипільські поселення розташовувалися переважно на берегах річок або на важкодоступних горбах і на ранньому етапі складалися з 10-15, а в період розквіту трипільської культури - з кількох сотен глинобитнтих будівель, які обігрівалися печами. Деякі поселення мали оборонні вали і рови.

Характер­ними ознаками трипільської культури в економічній сфері були зернове землеробство, ; приселищний характер тва­ринництва; поява мідних знарядь праці. Головним заняттям трипільців було землеробство і скотарство; мисливство, рибальство і збиральництво відігравали допоміжну роль.Вирошувалися ячмінь, пшениця, просо та інші культури. Зерно перемелювалося ручними кам’яними зернотерками. Трипільці розводили велику рогату худобу, свиней, овець, кіз. Приручували диких коней. Знаряддя праці виготовляли з каменю і міді, кісток і рогів тварин.

4. Першим етнічним утворенням на території України, про яке залишилася згадка у писемних джерелах, були кіммерійці (ІХ — перша половина VII ст. до н-е.). Кіммерійці зай­мали значну територію між Дністром і Доном, а також Кримсь­кий і Таманський півострови. Більшість вчених вважає кіммерійців частиною давньоіранського кочового народу, генетично близького до скіфів. Кіммерійці були першими на території України, хто перейшов від осілого до кочового ско­тарства, а також першими, хто почав на цих землях виплавляти з болотяної руди залізо. Для кочового народу, що постійно перебуває у русі, сенсом життя є збереження власних худоби, майна, землі та заволодін-ня багатствами сусідів. Войовничість скотарських племен ло­гічно випливає з самої природи кочового скотарства: вони або обороняють свої пасовиська, або завойовують чужі. Тому кіммерійці здійснювали широкомасштабні військові походи в Малу Азію, де успішно воювали. Хоча кіммерійці і мали своїх царів, утворити повноцінну держа­ву їм так і не вдалося. У VII ст. до н.е. скіфи витіснили кім­мерійців з Причорномор’я, частина яких змішалася зі скіфами.

У другій половині VII ст. до н.е. скіфи утворили об’єднання племен — Велику Скіфію, що проіснувала до III ст. до н.е. Територія цього державного утворення розташовувала­ся у межиріччі Дунаю та Дону. Все населення Скіфії поділялося на дві великі групи: мігруючі племена(скіфи-кочівники та царські скіфи) та осілі племена(скіфи-землероби та скіфи-орачі). Для скіфів-кочівни­ків та царських скіфів основним заняттям були кочове скотарст­во і грабіжницькі воєнні походи, а для скіфів-орачів — зернове землеробство. Панівне становище у країні належало царським скіфам, які вважали решту населен­ня своїми рабами.

Найбільшого розквіту і піднесення Скіфія досягла у IV ст. до н.е, під час правління царя Атея. Держава стала централізова­ною, було започатковано карбування скіфської монети.

Ill ст. до н.е. — період занепаду скіфської держави. У цей період під ударами сарматських племен воло­діння скіфів зменшується. Їм вдалося втримати смугу Нижнього Подніпров’я та Степо­вий Крим, де і була утворена нова держава - Мала Скіфія зі столицею у Неаполі (поблизу сучасного Сімферополя). Як державне утворення, Мала Скіфія припиняє своє існування лише на початку III ст. н.е.

У 7-6 ст. до н. е. відбувалася грецька колонізація Північного Причорномор’я.

У III ст. до н.е. на Волзі сформу­вався союз кочових іраномовних племен — сарматів, який пронісся Приазов’ям та Північним Причор­номор’ям, витіснивши скіфів на Кримський півострів. Сарматам не вдалося подолати родоплемінну відособленість, консолідуватися у єдиний етнос і створити подібно скіфам власну повноцінну державу. Як і всі кочівники сармати становили не єдине однорідне плем’я, а слабо пов’язаний союз споріднених і часто ворогуючих між собою племен, таких як язиги, роксолани та алани. Кожне з цих племен прагнуло до панування на Україні. У ІІст. н.е. сарматів остаточно знищили навала гунів зі сходу, наскоки германських готів і оборона римлян на заході. Сарматське суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних відносин до ранньокласових, але завершити цей перехід створенням власної держави сарматам так і не вдалося. Сарматська культура генетично була близькою до скіфської, але не перевершила її досягнень. Водночас у військовій справі сармати суттєво випередили не тільки