Тема 27/2. Українська скульптура й графіка періоду бароко і рококо.

План.

1. Українська скульптура періоду бароко й рококо.

2. Бароко в графіці.

3. Творчість братів Тарасевичів.

4. Інші видатні графіки.

1.Українська скульптура періоду бароко і рококо.

Виникнувши і Італії наприкінці ренесансу (ХУІ ст.), стиль бароко поширився у ХУІІ ст. в образотворчому мистецтві Європи. Ознаками барокової скульптури є експресивна лінія, витончене моделювання форми та ін. Стиль бароко вимагав високого рівня майстерності архітекторів і скульпторів або поєднання цих професійних якостей. Відомим представником стилю бароко був італійський архітектор і скульптор Джованні Берніні (1598-1680). Вплив італійських майстрів певною мірою позначився на розвитку барокового мистецтва в Україні. Так, єзуїтським будівництвом у Львові, Перемишлі й Сандомирі керував Джакомо Бріано (1586-1649), який прибув з Риму.

Скульптура в І пол. 17 ст. порівняно з попереднім періодом наповнювалась новим змістом, якісно змінювалась за пластичним вирішенням, художнім рівнем і своєю функцією. Насамперед її характеризував найтісніший зв’язок з архітектурою, що по суті активізувала розвиток пластики, яка в свою чергу стала не лише необхідним доповненням архітектури, а й вагомим аргументом для її стильового уточнення.

Скульптура на фасадах та в інтер’єрах будівель відбивала складні програми клерикального (у вівтарях, іконостасах), а також світського характеру (надгробки). Незважаючи на те, що ідеї католицизму і православ’я вступили у протиборство, у мистецтві, що служило їм, простежуються стилістичні взаємовпливи обох релігійних напрямів. Це виявлялося в риторичному задумі кожного ансамблю, у використанні спільних композиційних і декоративних рішень, прийомів.

У ІІ пол. ХУІІ ст. в Україні утворюється новий архітектурний стиль, для якого характерне поєднання українських трьохнефних церков із західноєвропейською базилікою. Цей стиль пізніше дістав назву українського бароко. Спорудам українського бароко властиві величавість пропорцій, епічність, сповнений витонченої краси естетизм, багата декоративність. Базована на народних традиціях архітектурна пластика гармонійно поєднувалась із архітектурною спорудою, утворюючи синтез, в якому виняткового значення набував вишуканий архітектурно-ліпний орнамент. Церкви й дзвіниці, а іноді й цивільні будинки оздоблювались пишним орнаментом. У такому стилі зводились численні споруди. Серед них відомі фундації гетьмана Івана Мазепи, як Брама Заборовського, церква Всіх Святих над Економічною брамою у Києво-Печерській лаврі, визначні лаврські споруди – Успенський собор, Троїцька церква над Святою брамою, ансамбль архітектора Стефана Ковніра, церкви Братського та Миколаївського монастирів у Києві, відреставрований собор Св. Софії, Михайлівський Золотоверхий монастир, а також церкви у Переяславі, Глухові, Чернігові, Батурині, Межигір’ї та ін. У церковних спорудах, зокрема православних, з’являється багато статуй. Внаслідок негативного ставлення православного Синоду більшість статуй була знищена. Відомо, що статуї гетьманів та алегоричні фігури Муз були на фронтоні Малоросійської академії у Глухові, статуя Феміди на київській Ратуші. Статуї прикрашали інтер’єри гетьманських палаців тощо. На Східній та Центральній Україні майстри козацького бароко переважно виконували скульптурні твори з дерева, у Західній – скульптори найчастіше використовували камінь.

Розвиток монументальної скульптури на Лівобережній Україні у ІІ пол. ХУІІІ ст. пов’язаний з творчістю С.Шалматова, автора іконостасів і скульптурних деталей у будівлях Мгарського монастиря, Покровської церкви в Ромнах, церкви села Чоповичі на Київщині. До важливих скульптурних комплексів цього періоду належить також іконостас Спаської церкви у м.Лохвиця, собор Св. Андрія у Києві, костели в с. Наварія й Холодові поблизу Львова, іконостас Успенської церкви у Львові.

Саме в добу бароко іконостаси, що раніше в церквах були невисокі, розвинулися в цілу багатоярусну стінку, що перегороджувала церкву, підіймаючись вгору аж до висоти найвищої церковної бані. Барокові багатоярусні іконостаси іноді являли собою густо різьблені високі стіни, що складалися з колон, арок, архітравів, які разом з тим служили обрамуванням ікон, але при тому пишалися іноді тонкою вибагливою різьбою. До революції вцілів розкішно різьблений іконостас в одному з бічних притворів Софійського собору в Києві з 1689 р. Самі іконостаси в добу бароко були надзвичайно вибагливими й фантастичними. Поділи на ряди чи яруси ікон ошатним різьбленням часто проводилися не рівними поземними лініями, а зигзагоподібними, що підіймалися та спускалися й виступали вперед та відступали назад, так що і сам іконостас одними частинами виступав на церкву, іншими – відступав у глибину вівтаря. Різьблення іконостасів часто було позолоченим і справляло враження тонкої і вибагливої мистецької праці. Київські майстри-сніцарі (майстри-різьблярі по металу) також сягали великої артистичної вмілості в срібних виробах риз для ікон, оправ для євангелії, у цілих плащаницях (наприклад та, що подарована Мазепою до Єрусалиму), а також у виробах церковного начиння – виносних хрестів, паникадил, чаш, дарохранительниць тощо.

Ліплена скульптура найбільше розвинулася в роботах із стукко (від італ. – вищої якості тверда гіпсова штукатурка, що іноді обробляється у вигляді різьблення або штучного мармуру; твори, виконані в цьому матеріалі) й пишно оздоблювала як церкви козацького бароко, так і світські палати. Особливо на церквах оздоби, хоч розміщувалися навколо одвірків, вікон, карнизів, але в своїй пишності розвивались так, що вкривали іноді й цілі стіни вікна до вікна, не лишаючи на цілій стіні іноді живого місця, не вкритого скульптурним орнаментом. Мотиви цих декоративних орнаментів були здебільшого комбіновані з геометричних, рослинних, тваринних візерунків, а іноді й людських голів, а найчастіше ангельських крилатих голівок або й цілих крилатих амурів. Такими скульптурами особливо рясно вкриті церкви Мазепинської будівлі як у провінції, так і в Києві, особливо церква Великого Миколая біля Лаври та Братська церква на Подолі.

Комбінація західноєвропейського орнаменту, вдосконаленого та збагаченого місцевими мотивами, вкриває не тільки церкви, але й світські палати, чи так званий дім Мазепи у Чернігові, митрополичу палату у Києві, тимпани та фронтони монастирських службових будівель у Лаврі. Декораційна орнаментальна скульптура дуже пишно розвинулася в Україні в добу бароко і силою інерції трималася і в наступні часи протягом майже всього ХУІІІ ст., коли важке і пишне бароко відступило перед новим легким та галантним рококо – стилем цього нового галантного віку.

Мистецтво ХУІІІ ст. після пишності й величавості важкого бароко прагнуло до простоти і легкої галантності. Важкі перуки, наче з левовою гривою, які носили люди в добу бароко, заступили легкі білі напудрені перуки; важкі брокати (парча – шовкова тканина, заткана або вишита золотом чи сріблом) придворного одягу заступили легкі камзоли; замість парадів у пишних залах королівських та магнатських палат відбувались галантні забави на свіжому повітрі. Важка ієратична (священна, обрядова) симетрія, що була правилом барокової декорації, поступилася місцем пошукам спеціального порушення симетрії, й тому улюбленою деталлю декоративної орнаментики стала річ, що по самій своїй природі не може бути симетричною, а саме мушля (rocaille), й ця мушля, відповідно стилізована, стала необхідною частиною майже кожної декоративної композиції та як найхарактерніша деталь дала назву цілому мистецькому стилю; від цієї “ rocaille ” все мистецтво середини ХУІІІ ст. дістало назву мистецького стилю “рококо”.

Найбільш повно виявляється цей стиль в скульптурі та малярстві, часом його вважають течією бароко, називаючи його періодом пізнього бароко.

У період пізнього бароко, так званого рококо, мистецтво скульптури (передусім на західних землях) досягло найвищого рівня в Європі. Хронологічно період рококо в українській скульптурі поділяється на три етапи, які відрізняються стильовими ознаками. Для першого етапу (1720-1750) властиві риси “зрілого бароко”, у ІІ (1750-1760) – з’являються твори найбільш експресивні за своїм характером, а в ІІІ (1760-1780) – виявляються риси наступної стильової формації, тобто класицизму.

Період українського пізнього бароко, чи рококо, відносно короткий, охоплює 1720-1780-і роки, але за творчою інтенсивністю митців (як і кількістю творів) не має аналогій у нашому мистецтві.

У цей час працює видатний український скульптор світового масштабу Йоанн Пінзель (?-?), автор трьох кам’яних статуй на фасаді собору Св.Юра у Львові (1759-1761), кам’яних фігур на фасаді ратуші у Бучачі (тепер місто Тернопільської обл.), оздоблення костелу в Городку (тепер місто у Львівській обл.) та інших споруд. Його твори відзначаються винятково високим мистецьким рівнем, індивідуальним стилем й експресією. На фронтоні порталу собору Св.Юра – скульптура з каменю, що зображує перемогу Юрія над змієм; силует вершника ніби повторює примхливі лінії фасаду. У неспокійних складках одягу, різких поворотах постатей, в енергійному ліпленні відчувається напруженість руху. Це один з найкращих творів львівської барокової пластики.

Гармонійним єднанням скульптури і архітектури є цікава ратуша м.Бучача. Статуї, що вінчають будинок, органічно злиті з архітектурою, ратуша сприймається як єдиний художній твір. Серед скульптур, що залишилися дотепер, -- постаті богині правосуддя Феміди, Геркулеса, Самсона, Нептуна та ін. Ці алегоричні та міфологічні статуї виконав скульптор Пінзель, можливо, з помічниками.

До видатних скульпторів належить Антін Осинський (бл. 1720-бл. 1765) – автор жіночих постатей на бічних вівтарях костелу у Бучачі та ін. Численні скульптури у Латинському кафедральному костелі у Львові виконав Матвій Полейовський (бл. 1720-бл. 1800). У зовнішньому і внутрішньому скульптурному оздобленні собору Св.Юра у Львові брали участь Михайло Філевич (?-1804) та Семен Старевський (?-?). Філевич виконав дерев’яні скульптури Аарона й Мельхіседека у великому вівтарі та ін. Старевський у 1769-1772 рр. керував будівництвом собору, виконав статую св. Онуфрія в ніші під балюстрадою собору, ряд капітелей, фігури “Віра” й “Надія” над брамою в сад тощо.

Помітні зрушення в розвитку скульптури відбулися і на Лівобережжі. Риси бароко тут перепліталися з народним різьбленням. Металеві статуї на фасаді Київської ратуші – архангел Михаїл (1697 р.), Феміда (1777 р.) належать до видатних творів української скульптури того часу. Широко розвивалося також народне декоративне різьблення по дереву, що в цю добу набуло великого піднесення, яскравих самобутніх форм.