4. Жовківський культурний осередок.

Найвизначніші здобутки барокового живопису пов'язані з жовківським художнім осередком. Художнє життя Жовкви особливо пожвавилось у часи королювання Яна ІІІ Собеського. Тут працювали майстри з європейською славою – скульптори Андрій Шлютер і Стефан Шванер, живописці Мартіно Альтамонте і Андреас Стех, а також талановиті українські митці – Юрій Шимонович, Іван Руткович, Йов Кондзелевич, Василь Петранович.

Стиль бароко своєю вишуканістю передусім відповідав тодішнім естетичним вимогам у дворянській культурі, протилежній своїм змістом і космополітичним спрямуванням культурі народу. Саме так виглядає творчість Ю.Шимоновича і М.Альтамонте, що формувалась у провідних європейських центрах (вихованці Римської академії св. Луки, вони були придворними художниками короля). Позитивна роль Шимоновича і Альтамонте полягає в піднесенні мистецької культури локального осередку (Жовква). Вони активно проповідували радикальний напрям італійського бароко, однак їх творчість у жовківському середовищі збагачувалась новими духовними цінностями, на їх стильовому розмаїтті зворотно відбився вплив живописної спадщини українського мистецтва.

Юрій Шимонович (б. 1660-1711) відіграв винятково важливу роль у поширенні нових художніх ідей в українському мистецтві та розвитку його зв'язків з культурою Західної Європи. Талант та висока мистецька зрілість Шимоновича здобули визнання ще у студентські роки. Він став першим українським академіком, отримав це звання під час навчання в Римі (так були відзначені його рисунки на тему побудови Вавілонської вежі – «Будівництво Вавілонської вежі» та «Гнів богів з приводу Вавілонської вежі»). Творчість художника відзначає універсалізм. Він працював у Варшаві, Жовкві (вірогідно, виконував замовлення і для Львова), створював настінні розписи, портрети, композиції для вівтарів, плафонів, побутові сцени, проекти для архітектури, скульптури тощо.

На прикладі творчості жовківських майстрів можна стверджувати, що вона органічно виростала з мистецтва попереднього періоду, відзначалась сучасними їй мотивами, незважаючи на незмінність традиційного живопису та його призначення. Ренесансним гуманізмом пройнята діяльність І.Рутковича, Й.Кондзелевича, В.Петрановича, які творили для демократичного, селянського середовища.

Іван Руткович (сер. ХУІІ - поч. ХУІІІ ст.) – яскравий представник народної демократичної лінії в українському мистецтві. Його творчість має глибоке народне коріння, а реалістичне спрямування живопису відбивало викликане визвольною війною народне піднесення. Небезпідставно І.Рутковича порівнюють з майстрами венеційської школи (Дж.Белліні, В.Карпаччо, Б.Віваріні, раннього Джорджоне), які відзначалися тонким відчуттям кольору. Проте присутня у колористиці Рутковича насичена барокова вишуканість, переповнена багатою зображальною навантаженістю кольору як наслідок пізніших колористичних досягнень, ставить його в ряд видатних колористів барокового мистецтва. Талант митця досяг вершин у монументальному іконостасному комплексі із с.Скваряви-Нової, виконаному у 1697-1699 рр. та призначеному для міської мурованої церкви Різдва Христового у Жовкві, відбудованої після пожежі (іконостас з 1937 р. зберігається у Львівському Національному музеї).

Одночасно з І.Рутковичем працював Йов Кондзелевич (1667-1740) – художник-новатор, майстер урочистої монументальної композиції. Творчість Кондзелевича пов'язана з Волинню та почасти з Галичиною. В його мистецтві поєдналися духовні досягнення Києва, Москви, Західної Європи. На формуванні ідейних переконань Й.Кондзелевича особливо позначився вплив І.Рутковича. Творчість і суспільно-громадська діяльність Кондзелевича були нероздільними, виготовлені ним іконостаси для храмів сприймалися передовсім актом утвердження православ'я. У той час форпостом православ'я на Прикарпатті був Скит Манявський. Іконостас для монастирської Воздвиженської церкви в Скиті Манявському виконала група монастирських живописців на чолі з Й.Кондзелевичем. Іконостас пізніше був названий богородчанським [Після закриття (1785) австрійською адміністрацією Скиту Манявського церкву викупила громада Надвірної, а іконостас продали до Богородчан. У 1916 р. австрійці вивезли іконостас до Відня, згодом продали до Варшави, звідки1924 р. з метою реставрації тимчасово розмістили у Львівському Національному музеї, де він зберігається до нині як найвидатніша пам’ятка українського живопису та різьблення]. У прагненні до зрівноваженості й величних ритмів Кондзелевич наслідує традиції українських майстрів ХІУ-ХУ ст. Як і Руткович, використовує реальну перспективу й об’ємне моделювання постатей. Ідейно-художня програма іконостаса спрямовувалась на утвердження земних діянь людини, стоїчної моралі й мужності переконань, що мало особливе значення у період активного наступу католицизму.

Василь Петранович (б. 1680-1759) – наймолодший серед визначних жовківських майстрів барокового мистецтва. Він найповніше виявив себе у двох ділянках творчості: традиційному релігійному живопису і портреті. Відомо п’ять, створених ним, іконостасних циклів: троїцький в Жовкві, церкви Різдва Богородиці у Віцині, передтеченський у Краснопущі, миколаївський в Бучачі та миколаївський у Крехові (20-40-і рр. ХУІІІ ст.). У портретному жанрі він поєднує національну традицію із західноєвропейською.

Жовківські живописці (І.Руткович, Й.Кондзелевич, В.Петранович) однаково високо розуміли сутність людини. Проте в їх творчості, незважаючи на вплив художньої думки Західної Європи, свідомо затримуються архаїзовано-традиційні форми. Звернення до таких форм простежується впродовж усього барокового періоду (наприклад, “Портрет Ференца Ракоці та Ілони Зріні” В.Петрановича, присвячений героям визвольної боротьби угорців проти Габсбургів). У цій патріархальності була певна закономірність, зумовлена вимогами тогочасної релігійно-ідеологічної боротьби. Дотримуючись традиції, мистецтво західних земель у такий спосіб протистояло контрреформації. Творчість жовківських майстрів барокового періоду належить до визначних здобутків українського мистецтва.

В українському бароковому мистецтві, яке обіймає ІІ пол. ХУІІ-70-80-і рр. ХУІІІ ст., до середини ХУІІІ ст. простежується помітний спад творчих сил, що призвело до затухання періоду. Особливе місце серед пам’яток українського живопису ХУІІІ ст. має іконостас Преображенської церкви у с.Великі Сорочинці (резиденція гетьмана Данила Апостола; на його кошти збудована церква й іконостас, 1732 р.). Великі розміри й пишне оздоблення іконостасу характерні для періоду бароко І пол. ХУІІІ ст. Комплекс іконостаса об’єднує понад сто різних ікон. Образи святих сповнені радості й відчуття повноти земного життя. Багаті, складні і водночас легкі драпіровки вказують на виразний вплив рококо, однак без тієї світськості й елегантності, що були властиві західноєвропейському стилю. Іконопис сорочинського іконостасу близько підійшов до жанру світської картини. У тій самій майстерні, де створювався сорочинський іконостас, виконано іконостас для Вознесенської церкви, збудованої 1761 р. в с.Березна біля Чернігова. Живопис березнянського іконостасу дещо поступається сорочинському в свіжості і барвистості звучання і знаменує своєрідне завершення монументально-декоративного стилю, який склався в українському малярстві у ІІ пол. ХУІІ ст. Занепад цього стилю зумовлений як посиленням реалістичних тенденцій, так і впливами мистецтва рококо, які доходили в Україну із Західної Європи.

З останньої чверті ХУІІІ ст. провідним стилем в українському живописі став класицизм. Розвиток класицизму тісно пов’язаний з російським мистецтвом середини і кінця ХУІІІ ст., з діяльністю Петербурзької Академії Мистецтв, але про це ми будемо говорити в інших лекціях.

Список літератури до теми.

1. Горбатенко В. Український іконопис. – К.: Нова генерація, 1999.

2. Даниэль С. От иконы до авангарда. – С-П.: Азбука, 2000.

3. Жаборюк А.Л. Давнє українське малярство (ХІ-ХУІІІ ст..). – Одеса: Маяк, 2003. – 208 с.

4. Крвавич Д.П. Українське мистецтво. – Частина ІІ. – Львів, 2004.

5. Креховецький Я. Богослов’я та духовність ікони. – Львів: Свічадо, 2005.

6. Макаров А.М. Світло українського бароко. – К.: Мистецтво, 1994. – 288 с.: іл..

7. Овсійчук В. Українське малярство ХІІІ-ХХ століть. – Львів, 1996.

8. Овсійчук В., Крвавич Д. Оповідь про ікону. – Львів: НАН України, 2000.

9. Свєнціцька В.І., Откович В.П. Українське народне малярство ХІІІ-ХХ століть. – К., 1998.

10. Свєнціцька В.І., Сидор О.Ф. Спадщина віків. Українське малярство ХІУ-ХУІІІ століть у музейних колекціях Львова. – Львів: Каменяр, 1990.

11. Словарь христианского искусства. – М.: УРАЛ LTD, 2000.

12. Степовик Д. Історія української ікони Х-ХХ століть. – К.: Либідь, 1996.- 440 с.

13. Степовик Д. Сучасна українська ікона. – К.: Мистецтво, 2005.

14. Уманцев Ф.С. Мистецтво давньої України. – К.: Либідь, 2002. – 328 с.

15. Шедеври українського іконопису ХІІ-ХІХ ст.: [Альбом]. – К.: Мистецтво, 1999. – 256 с. : іл.. - Бібліографія: с.236-242. – Текст укр. і англ.; резюме та перелік іл. фр., нім.