2. Основні періоди українського бароко.

Високе мистецтво бароко, наповнене урочистою величчю, тріумфом світла й добра, їх перемогою над темрявою і злом, було суголосне ідеалам українців, які свою долю взяли у власні руки. Героїчний пафос яскраво відбивав важливий переломний період історичного буття народу. Після майже двадцятилітньої братовбивчої боротьби між старшинськими угрупованнями наступив доволі стабільний час, особливо за гетьманування Івана Мазепи. Твори архітектури, малярства, монументально-декоративного мистецтва, книжкової гравюри, золотарства належать до найвищих досягнень українського творчого генію. В них втілені радість перемог, високі людські ідеали, вони й забарвили всі види мистецтва. Саме цим пояснюється їхня стилістична єдність і чарівність, що визначили подальший розвиток мистецтва українського бароко аж до кінця ХУІІІ ст.

У розвитку мистецтва України за півтори століття – з середини ХУІІ по кінець ХУІІІ ст. – можна виділити 3 етапи:

1. На першому етапі (ІІ пол. ХУІІ – поч. ХУІІІ ст.) мистецтво характеризується великою монументальністю й декоративністю, в ньому своєрідно переплітаються риси Ренесансу і бароко з національними традиціями. Твори зодчества відмічені строгістю і ясністю об’ємно-просторове композиції; декор (колонки, фронтончики, ніші), виконаний з цегли, займає, як живопис і скульптура, у прикрашаннях будівель скромне місце.

2. На другому етапі (1720-ті рр. – сер. ХУІІІ ст.) мистецтво характеризується тяжінням до героїзації образів. Архітектура, живопис і скульптура відрізняються пишністю і багатством композицій, ошатністю і яскравістю, характерними рисами українського бароко.

3. На третьому етапі (ІІ пол. ХУІІІ – кін. ХУІІІ ст.) у мистецтві спостерігається поступовий відхід від барочних прийомів. В архітектурі декор стає більш стриманим, у живописі і монументально-декоративному мистецтві композиції стають більш витонченими, а декор – рафінованим. До кінця цього етапу спостерігається тенденція повернення до строгої тектоніки і рівноваги.

3. Архітектура українського бароко.

В архітектурних стилях ХУІІ-ХУІІІ ст. виявляються урізноманітнення економічного, політичного й культурного життя українського суспільства. Естетичні риси української архітектури яскраво виявлені в будівлях стилю бароко.

Прикладом раннього бароко є львівський Бернардинський костьол (1600-1630, арх. П.Римлянин і А.Прихильний). У його забудові відчувається вплив римського стилю. До зразків розвинутого бароко належить львівський Домініканський костьол (1749-1764, арх. М.Урбанік), собор Почаївської лаври поблизу Кременця (1771-1791, арх. О.Гофман) та костьол Єзуїтської колегії у Самборі. Найцінніше досягнення львівського бароко – ансамбль Св.Юра. Проект собору розробив у 1744 р. український архітектор Б.Меретин (Мердерер, ? -- 1759). Зведений на вершині пагорба, ансамбль домінує у ландшафті міста, складається з собору (1744-1770), монастирських келій, палацу митрополитів і тераси з парадними сходами. Всі споруди вирішені в єдиному стилі пізнього бароко (рококо). У соборі Св.Юра гармонійно поєднуються риси західноєвропейської та української архітектури.

У ХУІ-ХУІІ ст. розпочинається активне будівництво у Південній Україні та Лівобережжі. Після приєднання цих земель до Росії (1654) розбудовуються старі міста, створюються нові, в яких українське бароко розвивається через взаємодію з російською національною архітектурою. Новий стиль виявляється у житловій, громадській, культовій забудовах.

Житлова забудова міст грунтується переважно на традиціях нової архітектури (хата на дві половини). Споруди вельможних громадян відзначаються декоративністю (наприклад, будинок полковника Я.Лизогуба у Чернігові, 1690). Зразком громадської споруди українського бароко є будинок полкової канцелярії (Чернігів, ХУІІ - поч. ХУІІІ ст.). Органічне поєднання рис професійної та народної архітектури характерне не лише для світських, а й для культових споруд стилю бароко. Храми приваблюють формами, багатством декору.

Архітектурним шедевром світського значення у стилі бароко справедливо вважається Андріївська церква у Києві (1746-1753, проект В.Растреллі, забудова І.Мічуріна). Собор прекрасно вписаний у місцевість: з Подолу здається, що храм пливе у повітрі, а силует його обіймає увесь горизонт. Кожна деталь спрямована на купольне завершення храму. Гармонійно поєднані кольорові елементи споруди: білий колір колон чергується з блакитним фоном та золотими люнетами над куполом і главками, а також капітелями колон. За проектом Растреллі у Києві збудовано ще одну перлину барокового стилю – Маріїнський палац (1752-1755).

У бароковому стилі споруджено Георгіївський собор Видубицького монастиря (1696-1748, архіт. Г.Шедель), Троїцький собор у Чернігові, Хрестовоздвиженський у Полтаві, Троїцький собор у Луцьку (ХУІІІ ст.). У плані це хрестово-купольні споруди світлих кольорів, оздоблені по фасаду декором, прибудовами і надбудовами верхів.

Розквітові українського (козацького) бароко сприяла культурна діяльність гетьмана Івана Мазепи. На його кошти збудовано кам’яну Богоявленську церкву (1690-1693), соборну церкву св. Миколи (1690-1696) у Пустино-Миколаївському монастирі (обидві пам’ятки зруйновані у 30-х роках ХХ ст.), величну дзвіницю Софійського собору, відновлено Києво-Печерську лавру й Софійський монастир тощо.

У ХУІІІ ст. створюється українська національна архітектурна школа. До відомих її майстрів належать І.Зарудний (? - 1727), І.Григорович-Барський (1713-1785), С.Ковнір (1696-1786). Зарудний розпочинав діяльність в Україні. Є припущення, що він брав участь у забудові церкви св.Миколи Пустино-Миколаївського монастиря. Щоправда, основні роботи Зарудного пов’язані з Москвою, де він понад десять років був головним архітектором. Саме Зарудний започаткував стиль бароко у Москві. Григорович-Барський тривалий час працював архітектором Київського магістрату. Краще його творіння – Покровська церква на Подолі (1766). Самобутнім майстром був Ковнір (кріпак Києво-Печерської лаври), який переважно будував численні лаврські споруди. Справжнім шедевром барокового стилю стала так звана Ковнірова дзвіниця на Далеких печерах (1754-1761).

Важливим доробком українського бароко вважається створення архітектурного ансамблю, класичним взірцем якого у культовій забудові є Києво-Печерська лавра. Особливо вирізняється Велика дзвіниця (один із символів Києва), висотою 96,5 м, що поєднує риси розвинутого бароко та елементи класицизму, з відповідною зміною по ярусах доричного, іонічного й коринфського ордерів (1731-1745, арх. Г.Шедель).

На характері забудови Лівобережної України позначився вплив російського стилю, переважно у прикрасі фасадів, обрамленні вікон і куполів (Покровський собор у Харкові, 1689). У різні періоди за відрядженням Московського “приказу кам’яних діл” в Україні працювали архітектори А.Захаров, А.Квасов, І.Мічурін, П.Неєлов, В.Растреллі, О.Старцев, Г.Устинов.

Значна кількість храмів на території Лівобережної України зведена на честь козацьких перемог, зокрема Микольський собор у Ніжині (1668), Вознесенський собор у Переяславі (1696-1700), Катериннинська церква у Чернігові (1715) та ін.

До шедеврів української народної архітектури належать дерев’яні церкви, поставлені здебільшого невідомими майстрами наприкінці ХУІІ-ХУІІІ ст. (більш ранні споруди не збереглися). В основу забудови покладені художньо-конструктивні принципи храмів Київської Русі.

В Україні наприкінці ХУІІ ст. організовуються місцеві школи дерев’яного зодчества: волинська, подільська, галицька, гуцульська, бойківська, буковинська, лемківська, наддніпрянська, слобожанська. При всіх місцевих відмінностях дерев’яну храмову забудову західних областей можна звести до двох основних видів: храми тризрубні, коли зруби поставлені на осі, один за одним (поширені на Волині та у Галичині), і храми п’ятизрубні, коли зруби поставлені по хресту (поширені у гуцулів). До галицької школи належить храм у с.Чорне, церква св. Миколая в с.Кривки, церква Юра у Дрогобичі, церква в с.Турка.

Храми наддніпрянських і слобожанських майстрів вирізняються монументальністю, різноманітністю композицій і форм. Поблизу міст відчутний вплив кам’яної забудови, зокрема у баштах з високими шпилями. Храми гармонійно взаємодіють з народним житлом внаслідок спільності будівельного матеріалу, конструктивних та декоративних елементів. Найцікавіша пам’ятка такого зразка – дев’ятиверхий Троїцький собор (1773-1778) у Новомосковську (тепер Дніпропетровської області), поставлений на замовлення запорожців відомим майстром Я.Погребняком.

Негативно вплинув на дерев’яне церковне будівництво наказ Синоду 1801 р., що вводив заборону на “малоросійський стиль”. Традиції національного зодчества збереглися переважно у західноукраїнському регіоні, зокрема дерев’яні зрубні храми на Закарпатті. Формою вони близькі до давньослов’янської забудови.