19.Архетипи та символи українського бароко.

Ідеї вічних формул розуміння світу можна прослідкувати ще у стародавній Греції, де архетип розглядався як прообраз або початковий образ, першообраз, як ейдос, ідея, первісна форма для наступних утворень. Це поняття походить від традиції платонізму та грає головну роль в «аналітичній психології», розробленої Юнґом. За Юнгом, архетипи мають не змістовну, а лише формальну характеристику. Змістовну характеристику першообраз має здобути лише тоді, коли він проникає у свідомість та наповнюється матеріалом свідомого досвіду. Запропоновані Юнгом психоповедінкові архетипи є одними з основних чинників, формуючих художній світогляд у цілому та на перших етапах формування етносу. Архетипи є смисловим ядром культурної традиції, тому що вони найбільш типові в культурі, формують константи духовного життя, забезпечують можливість «жити згідно з моделлю, що перебуває поза владою людини, а саме – згідно з архетипом». Головна властивість архетипу – це можливість знову і знову відтворювати себе у культурі, наділяючи культурні явища великою енергією, що акумулюється в ньому та говорить про семантичну смислову багаторівневість архетипу, його смисло-образну багатоплановість та широту.

Від бароко бере свій початок прагнення емблематичного осягнення світу − всього видимого і невидимого в ньому. Емблематичною ставала мова архітектури ( Брама Заборовського, наприклад), мова живопису - (композиція "Христос-Пелікан"), віршовані підписи під гербами й епітафії на зворотному боці домовинних портретів, мова філософії (у "Сні" Григорія Сковороди філософські узагальнення вилилися у сплетіння по-босхівськи страхітливих візуальних образів), драматургія ("Комедія на день Різдва Христового"), література (твори полемістів), де політика сплавлялася з апокаліпсичними видіннями, а також вчена поезія. У бароковому мистецтві реальність органічно поєднана з алегоріями, метафорами, гіперболами та іншими засобами асоціативної побудови образу. Представники західних шкіл виробили цілий арсенал тропів − метафор, символів, гіпербол, літот тощо − для творів персоналістського характеру, які через алегорії підкреслювали певні важливі риси явищ чи осіб. Українська свідомість — в умовах творення нових національних цінностей, героїв, національної еліти − теж ішла тим самим шляхом, алегорично унаочнюючи риси шановних гетьманів і полковників, діячів церкви, духовенства і представників культури. Українське бароко утверджувало також образи, що характеризували колективні, суспільні, національні риси народу в цілому. Образ України у вигляді зодягненої у порфіру і коронованої Діви, яка просить покровительства у митрополита київського Івасафа Кроковського, бачимо на гравюрі Івана Щирського "Всенародне торжество" (1708). У гравера Леонтія Тарасевича алегорією Дніпра виступають музичні русалки, міста Києва — обвита лавровими герляндами альтанка, а місто Харків у Щирського постає у вигляді прекрасного саду, насадженого і виплеканого Григорієм і Федором Захаревськими. Оригінальні асоціативні образи знаходимо в українському фольклорі. Наприклад, в ілюстраціях до календаря на 1727 рік весна, літо, осінь і зима подані в образах дівчат і молодиць в українському святковому вбранні. Антична, візантійська, романська, готична та ренесансна символіка теж своєрідно пристосовувалася до завдань стилю, що відзначався сильною експресією, химерністю, буйною декоративністю, парадоксами сюжету. Природно, що до усталених символів додавалися ті, що властиві асоціативному мисленню українців. В українській поезії, наприклад, так звані курйозні вірші об'єднали різноманітні словесні емблеми: від гербових клейнодів і акровіршів - до графічних комбінацій слів та окремих літер. Іноді символам надавали забобонного значення, доводили, що це "знак" долі, перст вказуючий. Наприклад, архієпископ Лазар Баранович іноді зображав хрести різними сполученнями слів. Іоанікій Галятовський у книзі "Душі людей померлих" (1667) доходить висновку, що кожна з латинських літер, що складають ім'я Ісус Христос, символізує голгофську жертву Ісуса: літера І − хрест, X — 30 срібників, Й — кліщі тощо. Такий символічний код мали всі види мистецтва. У різдвяних, великодніх історичних драмах (наприклад, у Григорія Кониського, Митрофана Довгалевського, Феофана Прокоповича) велику роль відіграє символіка чисел: три, чотири, п'ять, сім, дев'ять, дванадцять. Вони визначали кількість дій у драмі, кількість персонажів, виходів героя на сцену, повторів. Символіка чисел у бароко ґрунтується, звичайно, й на Біблії: число три пов'язується із триєдністю Бога, чотири — із чотирма євангелістами (чотирма сторонами світу), сім — із символом святості. Символіка чисел, а також геометричних фігур відобразилася і на принципах композиції деяких творів українського живопису, графіки, різьби, архітектури. Типовою схемою їх побудови був рівнобедрений трикутник. Ретельно добиралася також і кількість персонажів, визначався порядок їх розташування у трикутній композиції.