53. Принципи адміністративного судочинства.

Принципами адміністративного судочинства є основні вимоги щодо справедливого розгляду і вирішення адміністративних справ.

Принципи адміністративного судочинства закріплено у Конституції України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та інших міжнародних договорах, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, КАСУ.

Конституція України закріплює основні засади судочинства (статті 8, 129), що можуть бути як загальними для усіх видів судочинства, так і властивими лише одному виду. В адміністративному судочинстві суд застосовує, зокрема, такі конституційні засади: 1) верховенство права; 2) законність; 3) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 4) змагальність сторін та свобода в наданні ними своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; 5) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 6) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом; 7) обов'язковість рішень суду.

Діяльність адміністративних судів заснована як на загальних принципах судочинства, так і на галузевих принципах, тобто тих, що властиві тільки адміністративному судочинству. До загальних принципів судочинства, що втілені і в КАСУ, можна віднести принципи верховенства права (стаття 8), законності (стаття 9), рівності учасників процесу перед законом і судом (стаття 10), змагальності сторін, диспозитивності (стаття 11), гласності і відкритості (стаття 12), забезпечення апеляційного та касаційного оскарження судових рішень (стаття 13), обов'язковості судових рішень (стаття 14 КАСУ). Особливим (галузевим) принципом, властивим лише адміністративному судочинству, є принцип офіційного з'ясування обставин у справі, або принцип офіційності (стаття 11 КАСУ).

Значення принципів у тому, що їх втілення у судочинстві надає йому якості правосуддя і навпаки - ігнорування веде до порушення права на судовий захист і, як правило, до неправосудності судових рішень. Крім того, принципи є ціннісним орієнтиром для надання тлумачення правилам адміністративного судочинства при їх застосуванні, а також усунення прогалин у них.

54. Публічно-правовий спір як предмет адміністративного су­дочинства.

Публічно-правовий спір необхідно розглядати у єдності його матеріального та процесуального аспектів. Матеріальний аспект публічно-правового спору розкриває сутність протиріч між суб’єктами такого спору, які виникли у зв’язку з реалізацією прав, свобод та інтересів цих суб’єктів у сфері публічно-правових відносин. Процесуальний аспект розкриває сутність публічно-правового спору як предмета розгляду адміністративним судом, тобто адміністративної справи.

Суб’єктами публічно-правового спору є особи, між якими виникли розбіжності з приводу реалізації їх прав та обов’язків у публічно-правових відносинах.

Об’єктом публічно-правового спору є права, свободи та інтереси, реалізації або задоволенню яких перешкоджає суб’єкт владних повноважень.

Предметом публічно-правового спору є рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, а також дії чи бездіяльність суб’єктів публічно-правових відносин, які не є суб’єктами владних повноважень, але є суб’єктами публічно-правового спору.

Потрібно зауважити, що до юрисдикції адміністративних судів належать не усі публічно-правові спори, а лише ті, одним із учасників у яких є суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції, за незначними винятками, зокрема, у сфері виборчих правовідносин. Тобто не відносяться до адміністративної юрисдикції спори з публічно-правових відносин, де відсутній суб'єкт, який наділений публічно-владними повноваженнями, а також з відносин, де такий суб'єкт хоч і є, але він не здійснює владні управлінські функції (наприклад, з відносин щодо прийняття законів чи ухвалення судового рішення).

55 Процес реформування законодавства про адміністративну відповідальність потребує якісно нових поглядів на зміст цього інституту та його місце в механізмі державного управління. Необхідно позбутися застарілих ідеологічних догм, які тривалий час справляли вплив на розвиток цього інституту. Орієнтація на побудову ринкових відносин в економіці, на пріорітет прав людини, на нове розуміння ролі держави в житті суспільства потребує відповідного урахування при розробці норм, які складають інститут адміністративної відповідальності. Інститут адміністративної відповідальності, будучи показовим для вітчизняного адміністративного права ще з часів СРСР рівнем своєї кодифікації, на сьогодні зостався поки що поза увагою законодавця з точки зору його реформування відповідно до потреб сучасності, коли гостро постало питання управління суспільними справами з урахуванням вимог верховенства права. У світлі докорінного оновлення вітчизняного законодавства останнім часом усе частіше обговорюються питання кодифікації адміністративно-деліктного законодавства як юристами-вченими, так і юристами-практиками. При загальному позитивному ставленні вчених-юристів та практиків до самої ідеї кодифікації  адміністративно-деліктного законодавства, потреби прийняття нового кодифікованого акту, їх погляди істотно (інколи навіть діаметрально) різняться щодо сутності відповідної кодифікації, її процедури, назви та змісту кодифікованого акту, базової термінології тощо. Як наслідок – наявне перспективне законодавство (проект Кодексу України про адміністративні проступки, Концепція реформування інституту адміністративної відповідальності в Україні) ускладнене, суперечливе, вимагає постійного доопрацювання. Усе це й актуалізує проблематику кодифікації адміністративно-деліктного законодавства, зумовлює постійний поглиблений її науковий аналіз. Опрацювання наукових, нормативних, публіцистичних джерел, в тому числі й перспективного законодавства, дозволяє визначити деякі пріоритети розвитку сучасної вітчизняної кодифікації адміністративно-деліктного законодавства із одночасним формулюванням пропозицій щодо формування положень останнього Адміністративну відповідальність, разом з відповідальністю кримінальною, можна розглядати як універсальний засіб охорони суспільних відносин, які регулюються різними галузями права – конституційним, цивільним, трудовим, природноресурсовим, фінансовим, власне адміністративним. Іншими словами, законодавство про адміністративні проступки – це своєрідний збірник санкцій значної частини галузевих правових норм. Цим обумовлюється значення адміністративної відповідальності не тільки як адміністративно-правового інституту, але і як складової всієї правової системи держави

56 Прийняття окремого закону про державну службу дало можливість констатувати сам факт утворення інституту державної служби в Україні. Законом було сформовано систему проходження державної служби та кар'єри державного службовця, визначено особливості статусу державного службовця, деталізовано поняття патронатної служби, службової кар'єри, утворено систему управління державною службою - спеціальний орган управління державною службою - Головне управління державної служби при Кабінеті Міністрів України (пізніше - України) та міжвідомчий дорадчий орган - Координаційну раду з питань державної служби.Це дає підстави вважати, що чинний Закон "Про державну службу" в значній мірі виконав своє завдання зі створення й законодавчого забезпечення основних напрямів функціонування інституту державної служби в Україні. Основною проблемою чинного Закону, яка так і залишилась не вирішеною, є невизначеність сфери його регулювання. Цей закон формально обмежив коло державної служби лише до служби в державних органах та їх апараті, що не відповідає сучасному розумінню інституту державної служби. В ньому фаістично ототожнюються поняття "державного службовця" та "посадової особи", що призвело до розмитості визначальних понять Закону.Іншим недоліком Закону є відсутність розподілу видів державної служби залежно від класифікації органів державної влади, інших державних інституцій та посад у них. У Законі немає жодного застереження щодо безпосередньої активної політичної діяльності державних службовців, хоча загальновідомо, що одним із головних принципів державної служби є політична нейтральність державних службовців, служіння їх суспільству в цілому, державі, а не окремим політичним силам.Стаття 9 чинного Закону взагалі не піддається, на наш погляд, однозначному логічному розумінню, оскільки її назва та зміст частини першої тлумачаться деякими фахівцями таким чином, що до числа державних службовців належать і державні політичні діячі (Президент України, народні депутати), і судді.Надто мало уваги в Законі прицілено підвищенню кваліфікації державних службовців, що не сприяє поступальному вдосконаленню і самого інституту державної служби. Майже не врегу.тьовані питання дисциплінарної відповідальності державних службовщв. Концепція адміністративної реформи в Україні передбачає, що державна служба має розвиватися на таких принципах: класифікації державних органів і посад державних службовців; визначення сфери державної служби і статусу державних службовців; конкурсності, об'єктивності, прозорості і гласності при прийнятті на державну службу та здійсненні службової кар'єри; вдосконалення адміністративної культури державних службовців та посилення суспільної довіри до них; правової захищеності та політичної нейтральності на державній службі; мотивації, стимулювання та заохочення державних службовців; професійної підготовки кадрів для державної служби; оп-тимізації структури управління державною службою. Важливо детально врегулювати інститут дисциплінарної відповідальності державних службовцівЗокрема, вимагає чіткої регламентації порядок дисциплінарного провадження із застосуванням, як правило, колегіального розгляду справи, права державного службовця на захист під час розгляду справи та можливість оскарження рішень про накладення дисциплінарних стягнень.

57  Система органів виконавчої влади є найважливішим елементом механізму державного управління. Подальший розвиток і реформування діючої в Україні системи органів виконавчої влади має забезпечити дієвість виконавчої влади взагалі, її ефективний вплив на розвиток країни.      За умови, коли всі структурні ланки підлягають керуючому впливу не з одного, а з кількох владних центрів, розвиток держави буде залежати від напряму, який відповідає намаганням народу, а не тільки одного владного центру, влада якого стає у цьому випадку монопольною. Однак, для існуючої сьогодні в Україні організації публічної влади характерною ознакою є її системна криза і необхідність реформування.       Суттєвою ознакою правового статусу уряду є закріплена «відповідальність» Кабінету Міністрів перед Президентом (ч.2 ст. 113). Уряд фактично підконтролен Президенту, тому що останній має право зупиняти дію актів Кабінету Міністрів та здійснювати координацію і контроль діяльності органів виконавчої влади у сфері безпеки й оборони (п.15 ст. 106, ст. 107). Хоча Президент не має повноважень безпосереднього впливу на вирішення тих завдань, які стоять перед органами виконавчої влади, але видані Президентом України акти мають вищу юридичну силу порівняно з актами уряду. Відповідно до Конституції останній має керуватися указами Президента у своїй діяльності (ст.113). Тобто обов'язковість для керування в діяльності уряду встановлена виключно щодо тих рішень Президента, котрі оформлені саме як його акти, а не інакше. Звичайно ж такі акти не повинні містити вказівки некомпетенційного характеру для Кабінету Міністрів. Між тим потребує уточнення п.1 ст. 116 Конституції, тому що не зрозуміло: уряд зобов’язаний «забезпечувати виконання актів» чи «керуватися у своїй діяльності» ними.      Потребують доопрацювання та прийняття проектів законів України “Про Кабінет Міністрів України”, “Про міністерства та інші центральні органи виконавчої влади”, в яких законодавчо будуть визначені засади перебування органів виконавчої влади в субординаційних, координаційних та реординаційних відносинах, чітко зазначені відносини підпорядкування. Це дасть змогу регулювати управлінський вплив з боку одного органа виконавчої влади щодо іншого і таке регулювання буде обов’язковим. Таким чином, для ефективної роботи органів виконавчої влади надалі потрібно: Затвердити спеціальний закон компетенційного характеру про засади формування і здійснення державної політики у сферах зовнішньополітичної діяльності, національної безпеки і оборони держави. Розмежування повноважень у трикутнику «Парламент – Президент – Кабінет Міністрів» мають бути конкретизовані у законах «Про Президента України», «Про Кабінет Міністрів України». Прийняття и використання окремого Закону «Про Верховну Раду України», а не Регламенту затверджувало би її процесуальну діяльність. Надати право лише Кабінету Міністрів, як вищому органу у системі виконавчої влади, назначати міністрів та керівників інших ланок виконавчої системи. Привести чисельність працівників і витрат на їх утримання у відповідність з вимогами забезпечення належних результатів його дальності. При цьому будь-які структурні реорганізації органів виконавчої влади повинні проводитись обов'язково за умов попереднього визначення реальної необхідності та напрямів зміни функцій і компетенції, форм і методів діяльності відповідних структур. Це потребує розробки та затвердження єдиного класифікатора функцій апарату державного управління, який повинен стати складовою частиною нормативної бази системи органів виконавчої влади. Продовжувати пошук оптимального статусу Президента, його законодавче втілення з його компетенціями, політико-правових важелів впливу на різні сфери державного та суспільного життя.

58

59 Адміністрати́вне пра́во — галузь права, яка об'єднує юридичні норми, що регулюють відносини як між держ. органами в процесі їхньої виконавчої і розпорядчої діяльності, так і між ними та громадськими організаціями й громадянами. Регулює суспільні відносини, які виникають у процесі виконавчо-розпорядчої діяльності держави. Адміністративне право регламентує як взаємини державних органів між собою, так і їх відносини з громадянами. Адміністративний процес розглядається у двох аспектах. У вузькому розумінні адміністративний процес – це врегульований нормами адміністративно-процесуального права порядок застосування заходів адміністративного примусу, і насамперед адміністративних стягнень (іншими словами, у вузькому розумінні адміністративний процес – це провадження в справах про адміністративні правопорушення).У широкому розумінні адміністративний процес – це врегульований нормами адміністративно-процесуального права порядок розгляду індивідуально-конкретних справ у сфері виконавчої діяльності органів державного управління, а у передбачених законодавством випадках і іншими, уповноваженими на то органами. Тобто, іншими словами, у широкому розумінні адміністративний процес – це вся сукупність адміністративних проваджень.

60 З метою реалізації Основних напрямів економічної політи­ки України, розвитку конкуренції у сфері торгівлі та громадсь­кого харчування Указом Президента України «Про комерціа­лізацію державної торгівлі і громадського харчування» від 31 січня 1992 р.¹ уповноваженим органам було запропоновано здійснювати управління відповідним державним майном, ство­рити в установленому порядку підприємства роздрібної торгівлі й громадського харчування (юридичні особи) на базі магазинів, кафе, їдалень та інших структурних підрозділів дер­жавних підприємств і організацій цієї сфери. Новоствореним підприємствам торгівлі й громадського харчування передано основні фонди та інше майно структурних підрозділів держав­них підприємств і організацій, на базі яких вони створені. Ці підприємства також мають право на одержання частки за­лишків фондів виробничого й соціального розвитку держав­них підприємств і організацій, у яких вони виділяються.Систему органів у сфері управління торгівлею складають: Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України, Головне управління економіки обласної державної адміністрації, управління економіки районної державної адмі­ністрації, Головне управління економіки Київської міської дер­жавної адміністрації, управління економіки Севастопольської міської державної адміністрації та управління економіки ра­йонної в містах Києві та Севастополі державної адміністрації.Центральний орган виконавчої влади України в галузі торгівлі здійснює свої повноваження відповідно до Положення про Міністерство економіки України, затвердженого Указом Пре­зидента України від 23 жовтня 2000 р.¹. Він наділений спе­ціальним статусом, його діяльність спрямовує та координує Кабінет Міністрів України.Його основними завданнями в галузі торгівлі є: участь у формуванні державної політики економічного й соціального розвитку механізмів її реалізації; у розробленні та забезпеченні реалізації державної політики в сфері розвитку внутрішньої торгівлі та послуг; забезпечення в межах своїх повноважень захисту економічних прав і законних інтересів України, вітчиз­няних та іноземних суб'єктів господарювання; участь у розроб­ленні державної політики в сфері стандартизації, метрології, сертифікації та акредитації, захисту прав споживачів; забезпе­чення реалізації державної цінової політики.Відповідно до покладених на нього завдань центральний орган виконавчої влади виконує такі функції: бере участь у формуванні політики економічного й соціального розвитку України; виконує та координує роботи з прогнозування еко­номічного й соціального розвитку; здійснює організаційно-методичне забезпечення та координує роботу, пов'язану з фор­муванням і виконанням центральними й місцевими органами виконавчої влади державних, міжгалузевих, галузевих і регіо­нальних програм, що повністю або частково фінансують за ра­хунок коштів державного бюджету; узагальнює пропозиції щодо формування, розміщення й забезпечення взаємодії та підвищення ефективності функціонування об'єктів ринкової інфраструктури; бере участь у формуванні та реалізації анти-монопольної політики; забезпечує економічне обґрунтування окремих статей доходів і видатків державного бюджету, зокре­ма щодо фінансування закупівлі товарів (робіт, послуг) для державних потреб; бере участь у формуванні та реалізації бюд­жетної, податкової, грошово-кредитної, валютної та митно-та­рифної політики; розробляє пропозиції щодо формування ос­нов державної цінової політики та її реалізації; здійснює дер­жавне регулювання цін на продукцію монопольних утворень; забезпечує реалізацію державної зовнішньоекономічної пол­ітики; аналізує стан і прогнозує тенденції розвитку вітчизня­них товарних ринків і вплив на них світових ринків, а також ефективність експорту та імпорту товарів (робіт, послуг); роз­робляє пропозиції щодо нових форм економічного співробіт­ництва з іноземними державами й поліпшення торговельно-економічних відносин з ними; виконує регуляторні та реєст­раційно-дозвільні функції у сфері експорту, імпорту товарів, робіт, послуг, здійснення ліцензування зовнішньоекономічної діяльності, певних видів господарської діяльності; організовує роботу й здійснює керівництво діяльністю торговельно-еконо­мічних місій у складі дипломатичних представництв України за кордоном; розробляє правила заняття торговельною діяль­ністю та правила торговельного, побутового обслуговування населення, роботи підприємств громадського харчування; бере участь у формуванні та забезпечує реалізацію державної по­літики щодо закупівлі товарів, робіт і послуг для державних потреб; здійснює міжвідомчу координацію в цій сфері тощо.

61, житлово-комунальне господарство – це одна з важливих та пріоритетних галузей національного господарського комплексу, яка забезпечує життєдіяльність населених пунктів та суттєво впливає на розвиток економічних взаємовідносин у державі. Житлова сфера включає управління житловим фондом і об'єктами комунального господарства, їх утримання, будівництво й ремонт. Житловий фонд — це сукупність жилих будинків, а також жилих приміщень незалежно від форм власності. Він складається з державного житлового фонду, громадського житлового фонду, фонду житлово-будівельних кооперативів і приватного житлового фонду. Комунальне господарство поділяють на такі групи об'єктів: а) санітарно-технічні (водоводи, каналізація, підприємства по очищенню міст); б) енергетичні (електростанції, котельні, теплові, електричні й газові мережі); в) транспортні (тролейбуси, трамваї); г) об'єкти зовнішнього благоустрою (шляховоди, зелені насадження, мостові, набережні та ін.)Відповідно до Концепції державної житлової політики, схваленої постановою Верховної Ради України від червня 1995 р., спорудження, реконструкція та утримання житла є одним із пріоритетних напрямів соціально-економічного розвитку країни, важливим фактором зниження соціальної напруженості в суспільстві. Особливістю управління житлово-комунальним господарством є те, що значні повноваження по управлінню цією галуззю мають місцеві органи виконавчої влади й органи місцевого самоврядування, які, в свою чергу, приймають регіональні програми розвитку підприємств галузі та організовують їх виконання. Слід відзначити, що поступово, в міру продовження економічних реформ, здійснюватиметься перерозподіл функцій між органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами и організаціями в сфері будівництва, реконструкції та утримання житла з метою їх децентралізації. Житлово-комунальне господарство (ЖКГ) має низку специфічних особливостей, що характеризують його як складну, багатоелементну, динамічну організаційно-економічну систему. Підприємствам та об’єднанням ЖКГ притаманна внутрішня економічна й організаційна єдність. За своїм змістом і структурою житлово-комунальне господарство – складний та багатогранний об’єкт управління, який обумовлює специфічні особливості побудови організаційної системи управління і державного регулювання для забезпечення надійності функціонування підприємств галузі, підвищення ефективності роботи комплексу. Особливістю функціонування ЖКГ є те, що воно представлене “чистими” природними монополіями і підгалузями, які розвиваються за законами конкурентного господарства. До останніх належить експлуатація житла, санітарне очищення територій тощо. Ще однією характерною особливістю ЖКГ є те, що комплекс переважно надає послуги, а не виробляє товари, а отже належить до виробничої і невиробничої інфраструктури. Третя особливість ЖКГ пов’язана із забезпеченням життєдіяльності передусім міського населення, однак слід зазначити, що визначення ЖКГ як специфічно міського господарства є неточним, у менш розвинутій і складній формі воно наявне і в сільських населених пунктах. Незважаючи на те, що більшість населених пунктів у сільській місцевості майже не мають спеціального технічного обладнання, а підприємства ЖКГ сільських поселень навіть організаційно не виділяються з різного роду комбінатів, розвиток ЖКГ на селі вимагає не меншої уваги, ніж у містах. Все це говорить про необхідність інтеграції сільської комунальної служби в єдиний житлово-комунальний комплекс. Інша характеристика ЖКГ пов’язана з комплексністю галузі, яка характеризується великою кількістю підгалузей, що входять до її складу: житлове господарство, водопостачання та водовідведення, комунальна енергетика, теплопостачання, міський електротранспорт, зовнішній міський благоустрій, дорожнє господарство, санітарне очищення міст (вуличне прибирання, будинкова очистка з утилізацією твердих побутових і харчових відходів), зелене господарство (озеленення міст, квітництво), готельне господарство, ритуальне обслуговування, ремонтно-будівельне виробництво, монтаж, капітальний ремонт та експлуатація ліфтового господарства, власна промисловість і капітальне будівництво, проектні, конструкторсько-технологічні та науково-дослідні роботи, технічна інвентаризація основних фондів.

62 Природа становить систему взаємопов'язаних екологічних підсистем, які охоплюють живу та неживу матерію й саму лю­дину. Для людини природа виступає в різних якостях. По-пер­ше, як натуральні умови її життя та діяльності; по-друге, як джерела й засоби виробництва матеріальних благ; по-третє, як об'єкт її господарської та культурної діяльності; по-четверте, як джерело і засіб морального виховання й естетичного задо­волення. Належна реалізація цих зв'язків людини й природи багато в чому залежить від ефективної управлінської діяльності державних органів та їх посадових осіб.Конституція України закріплює положення про те, що зем­ля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресур­си, які перебувають у межах території України, природні ре­сурси її континентального шельфу, виключної (морської) еко­номічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Це право від імені Українського народу здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування (ст. 13).Відповідно до Конституції України визначення екологічної політики здійснює Верховна Рада України, яка затверджує за­гальнодержавні програми охорони довкілля, встановлює заса­ди використання природних ресурсів.Поняття використання й охорони природних ресурсів ба­гато в чому взаємопов'язані, але було б неправильно повністю ототожнювати їх. Використання природних ресурсів має за мету добування з природних ресурсів певних корисних як для суспільства в цілому (наприклад, господарських), так і для окремих індивідів (наприклад, оздоровчих) цілей. Метою охо­рони природних ресурсів є запобігання екологічно шкідливим наслідкам їх використання, збереження в первісному стані ок­ремих компонентів довкілля, його екологічного балансу. Слід відзначити особливе значення охорони природних ресурсів у контексті реалізації конституційного положення про право громадян на безпечне для їх життя й здоров'я довкілля (ст. 50).

63Будівництво є галуззю матеріального виробництва, яка за­безпечує створення та реконструкцію об'єктів виробничого, комунально-побутового, соціально-культурного й житлового призначення.Управління будівництвом охоплює проведення єдиної тех­нічної політики в галузі, планування та розробку організацій­но-правових засад проектування й будівництва, їх матеріаль­но-технічне та фінансове забезпечення, нормування, роботу з кадрами, організацію техніки безпеки й охорону праці, прове­дення заходів щодо підвищення якості архітектурних і буді­вельних робіт, здійснення контролю за додержанням будівель­них правил, норм і стандартів тощо.