Класичний період давньогрецької філософії

Другий етап у розвитку давньогрецької філософії позначений поворотом інтересу мислителів від космосу, світу до людини. Цей поворот зумовлений втратою домінуючого значення в соціальному житті загального (державні інституції, закони). Воно все більше ставало залежним від індивіда (одиниці). Таке зміщення центру тяжіння від традиційних інституцій до індивіда, що відбулося завдяки розвитку демократії, зумовило усвідомлення особою своєї самоцінності: вона стала вбачати в собі творця законів (загального).

Поворот від зовнішнього світу до людини зумовлений також дискредитацією натурфілософії, яка пропонувала різні, часто суперечливі схеми пояснення світу. Знання про світ виявилось неусталеним, нестійким, не таким, що заслуговує довіри. Це зумовило поворот уваги мислителів від об´єкта до суб´єкта, від світу до людини як джерела всіх проблем філософії, до питань теорії пізнання. Такий підхід називається антропоцентризмом.

Антропоцентризм (грец. anthropos — людина і centrum — центр) — філософський принцип, згідно з яким людина вважається центром Всесвіту, найвищою метою всього, що відбувається у світі.

Людина як проблема філософії вперше була усвідомлена софістами (з давньогрецької — «мудреці») — ідеологами давньогрецької демократії. Софісти першими усвідомили протилежність людини і світу, суб´єктивного й об´єктивного. Устами Протагора (480—410 до н. е.) людину було проголошено «мірилом усіх речей».

Усвідомлення особливого місця людини в космосі, того, що космос, речі визначаються людьми, є безумовною заслугою софістів в історії філософії. Адже «корисні» копалини, «гарна» погода, «шкідники» є не якостями самої природи, а означеннями, застосованими щодо природи людиною. Навіть сучасне природознавство в певному сенсі — це людський вимір природи, своєрідний засіб перетворення природи в інтересах людини. Бачення космосу, природи крізь людський мікрокосм, з позиції людини, яка виділилась з природи і протиставила себе природі як щось рівнозначне і рівноцінне їй, було новим словом софістів у філософії.

Софісти як професійні «вчителі мудрості» були закономірним породженням демократії, розвиток якої зумовив потребу в інтелектуалах — професійних політиках, ораторах, суддях. Вони навчання мудрості перетворили на соціальне заняття, яке оплачувалось.

Софістів називають давньогрецькими просвітниками. Як і просвітники XVIII ст., вони винесли на суд розуму вірування, традиції, моральні засади суспільства. Аналізуючи й критично оцінюючи їх, вони сприяли їх занепаду, релятивізували і розвінчували їх сакральність, наближаючи водночас кризу й самої полісної демократії. Софісти відмовилися від побудови натурфілософських систем, головну увагу приділяли аналізу пізнавальних та оцінювальних спроможностей людини. Зважаючи на відносність чуттєвих даних (одна й та сама вода різним людям і навіть одній і тій самій людині може здатись і теплою, і холодною), їх залежність від стану органів чуття, софісти доводили неможливість отримання достовірних і загальнозначущих знань про речі. А основним завданням філософії вважали не набуття знання про світ, а виховування людей, навчання їх жити. Софісти стверджували, що істин стільки, скільки людей, вони мало переймалися питаннями істинності знання. Проте поза їх увагою не залишилося питання про соціально-практичний сенс знання. Це живило їх постійний інтерес до мови, ораторського мистецтва, методів і засобів переконання і заплутування суперника в дискусії. Через це терміни «софіст», «софістика» набули негативного значення.

Заперечення істини привело софістів до релятивізму, який стверджує, що всяке знання відносне, неусталене, і суб´єктивізму, згідно з яким знання залежать від людини. Однак, ґрунтуючись на цих позиціях, не можна створити загальноприйнятної філософської системи. Тому софісти її і не залишили. Протагор навіть пропонував вирішувати питання істини методом голосування. Однак неістинне знання, якщо його навіть визнають усі, не стане істинним, оскільки, крім згоди людей щодо його істинності потрібна ще «згода» предмета, з яким співвідноситься знання.

Ставлячи під сумнів загальноприйняті світоглядні цінності, моральні та правові норми (кожна людина є мірилом добра і зла, справедливості й несправедливості), софісти підважували духовні засади існування суспільства. Адже воно не може нормально функціонувати за духовного розладу, відсутності згоди (консенсусу) щодо справедливості, добра, честі, прекрасного, істини тощо.

Філософські системи Сократа (469—399 до н. е.), Платона, Арістотеля постали як реакція на «бунт» софістів. У соціальному вченні вони стверджували значущість соціальних інститутів (звідси такий інтерес до феномена держави), а в загальнофілософському — намагалися відновити загальнозначущість ідей добра, прекрасного, істини, подолати релятивізм і суб´єктивізм софістів. Боротьба із софістами стала головним мотивом творчості Сократа і Платона. Однак без нових авторитетних аргументів непросто було відновити довіру до загальних цінностей, яка панувала ще до софістів.

Сократ зробив спробу відновити загальне у сфері, відкритій самими ж софістами — в людській суб´єктивності. Але якщо софісти зупинилися на рівні чуттєвості, яка за природою є неусталеною (звідси їх релятивізм і скептицизм), то Сократ відкрив сферу розуму, в якій відношення між поняттями регулюються логікою. Поняття і логіка значно надійніша опора для істини, ніж чуттєвість. Можна як завгодно розходитись в естетичних смаках, дискутувати щодо моральної і правової оцінки певного вчинку, але дійти згоди у тлумаченні ідеї прекрасного, добра і справедливого. Наприклад, математичні істини, здобуті саме на цьому шляху, не викликають сумніву. Зусиллями Сократа та його послідовників вдалося подолати релятивізм і суб´єктивізм софістів, повернути всезагальне, ідеї на їх законне місце у філософії.

Заслугою Сократа, Платона та Арістотеля перед філософією є те, що вони відкрили і почали досліджувати теоретичне мислення — сферу всезагальних ідей. Вони започаткували аналіз ідей, категорій, законів логіки. Сократ першим звернув увагу на поняття, зробив їх предметом дослідження, порушив проблему їх тлумачення та родовидової субординації. Цю проблему невдовзі було розвинуто Платоном у вченні про загальні ідеї та систематизовано Арістотелем у вченні про категорії та логіку. Сократ започаткував традицію теоретичного мислення, вищим здобутком якої у сфері давньогрецької науки стала геометрія Евкліда. Проголосивши предметом філософії сферу ідей, Сократ остаточно відірвав філософію від буденної свідомості, в полон якої вона час від часу потрапляла в досократівську епоху.

Сократ — своєрідна фігура в давньогрецькій філософії. За переказами, він був неписьменний, не залишив написаних творів. Про його погляди можна дізнатись з творів Платона, в яких Сократ виведений як один з учасників філософської дискусії. Будучи учнем софістів, він не без їх впливу проголосив вищою мудрістю пізнання самого себе, а мудрість — найвищою доброчесністю людини. Моральні пороки Сократ пояснював незнанням. Якщо людина знає, що таке добро, вона не вчинить всупереч йому. Знання фігурує в нього (як і в Конфуція) джерелом моральної досконалості людини. Всупереч релятивізму софістів він опирав моральні цінності на розум, через розум обґрунтовував їхню вічність і незмінність.

Обґрунтування розумом моральності було великим кроком уперед. Проте такий підхід ставив під сумнів святість традиційних норм, оскільки традиції, звичаєві норми, піддані критиці розуму, втрачають свою беззастережність і святість. Цим Сократ дуже нагадував афінянам софістів. За це нібито руйнування традиційних норм афіняни засудили Сократа до страти. Він помер, випивши чашу з отрутою, хоча мав змогу втекти з Афін. Слова філософа про те, що ідеї законів, які він захищав, витають навколо нього і не дають змоги йому порушити їх, є вищим виявом правосвідомості Сократа. Навіть своєю смертю цей апостол розуму утверджував силу всезагального.

Розвинув і систематизував погляди Сократа Платон. Як і його вчитель, він поділяв суще на світ вічних нерухомих, неділимих, тотожних собі ідей (щодо цього очевидний вплив елеатів) і на світ мінливих, подільних чуттєвих речей, як у Геракліта. Ідеї є прообразом речей, а речі — це своєрідні матеріальні тіні ідей. Такою була ідеалістична конструкція світу Платона, якого цілком заслужено вважають творцем першої систематизованої концепції об´єктивного ідеалізму.

Процес пізнання речей він зводить до пригадування. Людська душа, на його думку, є безсмертною. До втілення в людину вона жила у світі ідей, безпосередньо споглядала ідеї. Втілена в людину, душа через відчуття сприймає речі, які нагадують їй ідеї. Сприймаючи, наприклад, конкретну людину чи березу, душа пригадує загальні ідеї людини, дерева. Тому пізнання зводиться до пригадування. Завдяки такій інтерпретації пізнання Платон подолав релятивізм і суб´єктивізм софістів. Ідеї (добра, істини, прекрасного тощо) у всіх людей однакові, оскільки живить їх одне джерело — світ вічних ідей.

У людині Платон розрізняє смертне тіло і безсмертну душу, яка є керманичем тіла й одночасно його полонянкою. Тіло є в´язницею душі й прокляттям за недосконале життя в минулому. Якщо у світі загальним є ідеї, в людині — душа, то в суспільстві — держава. Платон знехтував самоцінність індивіда, цілком підпорядкувавши його принципу державності. Індивід — знаряддя держави. Виховання, мистецтво — все повинно бути підпорядковане державі як вищій меті. Навіть приватну власність заперечував він в ім´я держави. В ідеальній державі Платон виокремлював три соціальні стани — правителів, воїнів («стражів» держави) і людей фізичної праці — селян і ремісників. Поділ на стани відбувається на основі домінування певної частини душі в людині — розумної (правителі), вольової (воїни), чуттєвої (селяни і ремісники). Згідно з Платоном досконала держава — найвище втілення блага на Землі. А благо окремої людини полягає в підпорядкуванні загальному благу. Таке розуміння держави породило у мислителя відразу до демократії, зумовило його політичний консерватизм.

Філософія Платона мала величезний вплив на подальший розвиток європейської філософської думки. За словами англійського мислителя Альфреда Вайтхеда (1861— 1947), всю європейську філософську традицію можна розглядати як коментар до Платона.

Рівнозначним Платону за обсягом проблем і за впливом на подальшу філософію є його учень Арістотель, якому належить крилатий вислів «Платон мені друг, але істина дорожча» . Така орієнтація на загальне — на істину, на право (вислів римських юристів: хай гине світ, але торжествує право), на мораль сформувала засади західноєвропейської культури, яка дотепер є зразком для всього людства.

Арістотель прийняв платонівську концепцію домінування загального над одиничним, продовживши в цьому плані боротьбу із софістами, але загальне він трактував по-своєму. В концепції Платона помітним був вплив математичного знання, а ідеї (поняття) математики існують мовби паралельно до чуттєвого світу. Філософія ж Арістотеля ґрунтується на природознавстві, в якому відношення ідей і речей має дещо інші особливості. Він піддав критиці платонівську концепцію ідей, що існують окремо від речей, вважаючи, що подвоєння світу на ідеї та речі не спрощує, а ускладнює проблему пізнання. На його думку, загальне, яке він назвав «формою», притаманне самим речам. Всі речі, на думку Арістотеля, становлять єдність пасивної матерії й активної форми. Саме форма є принципом активності, рухомості речей. У неживому світі формою є їх принцип побудови («кулястість» кулі), в живому — душа. Найвищою сутністю є чиста форма, або форма форм, вічний двигун (божество). Зауважимо, що уявлення про божество як вічний двигун зумовлено незнанням давніми греками принципу інерції. Для них рух кожного тіла мав початок і обов´язково кінець. А оскільки космос весь час перебуває в русі, це означає, що повинно бути постійне першоджерело руху.

Арістотеля справедливо вважають батьком формальної логіки. Він визначив предмет логіки, відкрив основні її закони, створив вчення про правила умовиводів. Йому належить перша в історії філософії систематизація категорій. У людині Арістотель виділяє три різні душі — рослинну (відповідає за споживання, ріст і розмноження), тваринну (відчуття, жадання) і розумну, яка властива тільки людині. Розум людини є безсмертним, після її смерті він зливається із всесвітнім розумом.

У поглядах на соціальні проблеми у його вченні домінує принцип загального. Людину він визначає як наділену розумом суспільну, полісну істоту. Досягнення щастя індивіда можливе тільки через державу, яка є втіленням доброчесного життя. Однак, якщо Платон намагався втілити проект ідеальної держави, не беручи до уваги реальних обставин, то Арістотель вважав, що держава повинна створювати умови для доброчесного життя, виходячи з реальних обставин і реальних людей. Тілесність, реальність у філософії Арістотеля бралися до уваги більше, важили більше, ніж у Платона.

Боротьба Сократа, Платона й Арістотеля як прихильників принципу загального із софістами, які були носіями принципу одиничного, стала найвищою драмою давньогрецької філософії. Вона позначилась на розв´язанні ними всіх філософських проблем. У середньовічній філософії протистояння загального і одиничного постало у формі номіналізму і реалізму.

У давньогрецькій філософії вже були окреслені протистояння матеріалістичної та ідеалістичної традицій, але вони ще не оформились як протилежності (ідеальне для греків не було потойбічним) і, що головне, не вони визначали логіку розвитку цієї філософії. В класичну добу давньогрецької філософії, пов´язану з іменами Сократа, Платона й Арістотеля, логіка її розвитку визначалась протистоянням загального і одиничного як філософських принципів побудови сущого.

Давньогрецька філософія — закономірний продукт розвитку греко-римської цивілізації. Заснована на рабській праці, ця цивілізація була приречена на занепад. Нескінченні війни знекровлювали суспільство. Соціально-економічні та духовні чинники завели античність в глухий кут. Закономірним наслідком розвитку античного суспільства постає особа, яка поступово усвідомлює свободу волі. Міф як світогляд родового суспільства не міг задовольняти цю особу. Ідея невмолимої долі, аморальні, невмотивовані вчинки міфологічних богів не вкладались у розуміння тогочасної духовно розвиненої особи. Її світоглядом стала філософія, яка для мудреців епохи еллінізму була чимось на зразок світської релігії — навчанням доброчесного життя. Але філософія була вчителем не для широкого загалу. Відчувалась гостра потреба в новому світогляді. Античність вистраждала християнство, яке стало духовною опорою оновлення суспільства.

Християнство внесло дві невідомі античності принципові ідеї — ідею любові як засади моральних відносин між людьми та ідею моральної рівності людей (перед Богом усі рівні незалежно від стану, нації чи статі), що відіграло принципову роль в усвідомленні людством своєї єдності. Однак християнство не зуміло вдихнути нове життя в старіючий соціальний організм. Воно допомогло йому достойно померти (якраз із цієї епохи й походить більшість християнських мучеників). Християнство як духовний здобуток античності було передано новим народам — варварам, які зруйнували Римську імперію, і запліднило нову європейську цивілізацію.

ЖИТТЄДІЯЛЬНІСТЬ ФІЛОСОФІВ ДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

Греція уславилася не тільки своїми істориками, ораторами, людьми мистецтва, а й вчени-ми. їх називали філософами, що означає «ті, хто люблять мудрість». У Греції було кілька філософських шкіл, на чолі яких стояли видатні вчені. Столицею філософії греки вважали Афіни. Філософи навчали своїх учнів на заняттях, які проводились у формі бесід і суперечок — диспутів. Зазвичай учені викладали не в приміщенні, а в саду або в гаю.

Видатними філософами в Афінах у V і IV ст. до н. е. були Сократ, Платон та Арістотель. Сократ не записував своїх думок, і від нього не дійшло жодного рядка. Але про вчення Сократа написав його найкращий учень — філософ Платон. Він викладав у гаю, присвяченому знаменитому героєві Академу. Тому школа Платона дістала назву «Академія». Це слово збереглося й понині. Так стали називати вищий науковий або навчальний заклад. Сократ говорив, що на світі є тільки одне благо — це знання, і є лише одне зло — незнання. Багатство та знатність, як правило, тільки шкодять людині. Сократ охоче повторював, що сам він їсть, щоб жити, а дехто живе, щоб тільки їсти.

Учнем Платона був Арістотель. Його філософська школа називалася лікей (ліцей). Пояснюючи свій предмет, він мав звичку прогулюватися, а учні йшли за ним. Якщо учень не встигав за вчителем, відставав, то він пропускав його пояснення. Звідси походять сучасні вирази: «встигати в навчанні» або «відставати в навчанні».

Про навчання Арістотель казав так: «Коріння його гірке, зате плід солодкий». Коли його запитали, яка відмінність між людиною освіченою і неосвіченою, він відповів: «Така сама, як між живою і мертвою». Арістотель був земляком і учителем великого завойовника стародавнього світу Александра Македонського.

Багато сучасних уявлень про світ дійшло до нас від стародавніх греків. Видатним математиком був філософ Піфагор; усі знають теорему Піфагора. Найкращою фігурою серед об'ємних предметів він вважав кулю, а серед плоских — круг. Він стверджував, що наша Земля — куля. Піфагор створив сучасну арифметику, ту саму, яку нині діти вивчають у школі. Початком усього Піфагор вважав одиницю.

Піфагора дуже поважали. Він мав величний вигляд, завжди носив чистий білий одяг, не їв м'яса, а тільки овочі, мед і хліб; ніколи не сміявся і не гнівався.

Греки записали висловлювання Піфагора та його корисні поради. Ось деякі з них: «Шануй старших»; «З людьми треба поводитися так, щоб не друзів робити ворогами, а навпаки, ворогів — друзями»; «Рослини і тварин не слід даремно знищувати». Учений стверджував, що небесні світила випромінюють дуже гарну, особливу музику, і що Всесвіт гармонійно побудований на числах, але це велика таємниця, яку не кожен може збагнути. Афінський учений V ст. до н. е. Демокріт висловив сміливу думку, що весь світ складається з найдрібніших частинок — атомів.

Якось один чоловік лаяв філософа Арістіппа. Той пішов від нього. Нахаба наздогнав Арістіппа і гукнув: «Чого ти мене не слухаєш?». На це філософ відповів: «Твоє право — сваритись, а моє право — тебе не слухати!».

Коли Арістіппа запитали, яка відмінність між людиною освіченою та неосвіченою, він відповів: «Така сама, як між дикими і ] прирученими кіньми».

Філософ Геракліт вважав, що все у світі перебуває в безперервному русі, розвитку, зміні. Тому, як він писав, «не можна двічі увійти у воду однієї й тієї самої річки». Греки намагалися зрозуміти походження світу. Вони вважали, що першопричинами були вогонь, вода, повітря. Поступово вчені дійшли висновку, що міфами не можна пояснити світ. У природі існують закони, вищі і від людей, і від богів. Видатний астроном Анаксімандр заявляв, що Земля — це куля. Місяць світить не своїм світлом, а відбитим від Сонця. Сонце — це чистий вогонь. Анаксімандр першим зробив «небесний глобус» — карту неба.

Філософи мали учнів, які записували їхні крилаті вислови та розумні поради. Ось деякі з них: Стримуй язик. Не говори про інших погано, щоб не почути про себе ще гіршого. З чужої біди не глузуй. Старших шануй. Мертвих не лай.

Особливо шанували греки правило «золотої середини». Вони дотримувались його в усьому — в архітектурі, їжі, у радощах і в горі. Це правило означало: нічого надміру, усе — в міру.

У Греції були філософи-софісти, які любили загадувати й розгадувати непрості, а часом і кумедні логічні загадки для тренування розуму.

• Якщо до зернини додавати по одній зернині, то з якої зернини почнеться купа?

• Якщо чоловік губить волосину за волосиною, то після якої волосини його можна вважати лисим?

• Чи збреше брехун, якщо скаже: «Я брешу»?

У V ст. до н. е. Грек Геродот, родом з міста Галікарнас, написав знамениту «Історію греко-перських воєн» у дев'яти книжках. На початку своєї праці автор пише: «Геродот з Галікарнаса зібрав і написав ці відомості, щоб минулі події з плином часу не пішли в забуття, і великі та подиву гідні діяння як еллінів, так і варварів не лишилися в безвісті». Геродот хотів зберегти для нащадків пам'ять про перемоги греків над персами. Тому він і написав свою «Історію». Збираючи матеріал для неї, Геродот об'їздив багато країн. Він побував у Єгипті та на багатьох грецьких островах.

Побував Геродот і в Скіфії (південь України) . Чорне море (грецькою Понт) справило на нього незабутнє враження. Він назвав його найкрасивішим з усіх морів. Кілька місяців Геродот жив у місті Ольвії. Звідси він здійснював поїздки країною і залишив нам відомості про життя та звичаї скіфів. Мандрівника, який звик до теплого клімату Середземномор'я, здивував клімат Скіфії з її суворими зимами.

Скрізь, де б не побував учений, він розмовляв з місцевими жителями і ретельно записував історичні відомості та перекази. «Історія» Геродота була високо оцінена ще його сучасниками, тому й назвали його «батьком історії».