Міфологія і релігія як витоки філософії

Міфом ми називаємо щось нереальне, вигадане, таке, чого не було в історичній дійсності (слово "міф" від грец. мзнот -оповідь, переказ).

У давніх греків слово "міф" означало: слово, промова, розмова, порада, намір, чутка, оповідання, переказ, зміст.

Міф - історично перша світоглядна форма відображення дійсності, в якій художнє, моральне, пізнавальне та практично-перетворююче освоєння світу постає в синкретичній, взаємоопосередкованій єдності. Міф виступає духовно-практичним засобом освоєння форм суспільної життєдіяльності, форм взаємовідносин людини і природи, людини і суспільства.

Побудова світу, його буття в природному середовищі формується в міфах за принципом діяльної взаємодії, взаємоперетворення міфів, персонажів і різних форм природної та суспільної реальності. Невіддільність природного та суспільного в предметній образності міфів, закріплення їх в таких проявах суспільного життя людини, як мова, жест, ритуальне-обрядова дія, забезпечували формування світосприйняття, світопереживання та світорозуміння первісної людини. Народжувалися суспільні, духовні, вольові, розумові, моральні форми освоєння світу, суспільної прихильності (поваги, захоплення, любові тощо), поступово вони перетворювалися в певні способи та норми родового буття, сподівання людей на оволодіння силами природи та суспільства, самовдосконалення. Міфи перетворювали родові надбання в надбання окремого індивіда.

Міф відображує історично першу специфічну для людини форму її зв´язків з природою, що фіксує не будь-яке емпіричне ставлення до природи, а лише загальне, тобто цінне для всього суспільства (роду).

Міфологія відбивала дійсність в її цілісності, яка включала в себе природу і родоплемінні відносини. Але цей природно-суспільний світ міфологія відбивала, враховуючи не його об´єктивність, а його цінність, значення для даного родового колективу, тобто крізь призму докорінних інтересів роду. Міфологія була покликана доповнити або полегшити процес матеріально-практичного освоєння світу. Здійснюючи духовно-практичне перетворення дійсності, вона була способом і засобом духовної видозміни всього світопорядку.

Міфи - це узагальнені образи, які включають в себе не тільки світ наявного буття, котрий часто виступає чимось ворожим для людини, але і світ бажаний, світ надій і сподівань, в якому вільно здійснюються докорінні життєві інтереси родового колективу. Міф не можна розглядати як первісну форму науки або філософії. Тим більше недопустимо інтерпретувати міф як простий вимисел. Свідомість первісного суспільства єдина. Вона не знає роздвоєння. Первісний колектив не відокремлює себе від природи, на яку переносяться внутрішньо-родові відносини. Можна вважати, що міфологія як зібрання міфів відображає погляди первісних людей на явища природи і життя, зародки наукових знань, релігійні та моральні уявлення, які панували в родовій общині, і художньо-естетичні почуття людей на початку їхньої історії.

Таким чином, передумовами міфологічної "логіки" можна вважати:

♦ по-перше, нездатність людини виділити себе з оточуючого середовища;

♦ по-друге, цілісність міфологічного мислення, яке не відокремлене від емоційної, афективної сфери.

Міф відрізняється від казки, оскільки в ньому є спроба пояснити світ. Він відрізняється й від легенди, бо в його основі не лежить конкретне явище, подія.

Існують космогонічні, антропологічні, етнологічні міфи про походження, а також створення та впорядкування світу міфічними персонажами; календарні міфи, пов´язані з осмисленням природно-господарських ритмів та циклів змін життя, закріпленням їх у ритуально-обрядових діях; есхатолочні міфи як закріплення уявлень про потойбічний світ та майбутнє, їхню традиційну зверненість у минуле; культово-біографічні міфи про життєві випробування міфічних персонажів, що стають надбанням окремих індивідів через їх ритуально-обрядове відтворення. Наприклад, давні греки по-різному пояснювали виникнення світу. Існував міф про початок усіх речей від богині Евріноми й північного вітру, який богиня перетворила на великого змія Офіона, а сама стала голубкою і знесла яйце, що з нього виник Всесвіт -Сонце, Місяць, планети, зорі й земля з усім, що на ній. Згодом Еврінома з Офіоном оселились на горі Олімпі, але Евр-інома розгнівалась на змія, бо він твердив, що ніби сам створив Всесвіт, і скинула його з гори у підземну темряву, В інших міфах йдеться про виникнення світу з первісної "ріки" Океану або про те, як богиня Ніч знесла яйце, а з нього вийшов бог світового ладу Ерот, що пізніше став богом Кохання. Нарешті в пізніших міфах уже не йдеться про яйце, а про первісну Гею - матір Землі, яка створила бога Урана - батька Неба, а потім народила все, що є на світі.

У єгипетській міфології Сонце (бог Ра) народилося від союзу Землі і Неба. Спільним для всіх космогонічних міфів була ідея про те, що створенню світу передував хаос води, початок виходу з хаосу зв´язувався зі світлом, яке ототожнювалось із Сонцем.

Уявлення про водний простір, з якого з´являється земля, тісно пов´язане з єгипетською дійсністю, воно відповідає річному розливу Нілу, води якого покривали долину, а потім відступали, і поступово з´являлася земля. В цьому розумінні акт створення світу, так би мовити, повторювався щорічно.

Інші міфи розповідали про походження людей. Ці оповідання дуже суперечливі. За деякими міфами, олімпійські боги створили людей, щоб ті служили їм, приносили жертви. Інші міфи стверджують, ніби людей виліпив з глини титан Прометей. В єгипетських міфах дуже мало місця приділено створенню людини. Людина створена, щоб поклонятися богам.

У багатьох давньогрецьких міфах розповідалось про народження богів - фантастичних істот, що втілюють різні природні явища: грім, блискавку, вогонь, сонячне світло, нічну темряву. Всю природу, все, що протистоїть людям, давні греки олюднювали, тобто уявляли собі в образах, схожих на самих людей. Розповідалось, що від шлюбу богів Землі і Неба народилось перше покоління богів, так званих титанів - шестеро братів і шестеро сестер. Один із них, Кронос, захопив владу, скинувши свого батька Урана. Йому було провіщано, що так само, як він забрав владу у батька, так і один з його синів забере в нього владу. Отож, коли його дружина Рея народжувала дітей, він відразу поглинав їх. Але коли народився Зевс, Рея сховала його, він виріс, пішов служити батькові.

Міфи про діяння богів - часом сприятливі, а часом згубні для смертних людей. Існували численні міфи про героїв: на-півбогів-напівлюдей. Тих людей, що робили багато доброго, були дуже розумні, сильні, хоробрі, після смерті називали героями, будували для них храми. Такими героями були Геракл,

Персей. Міфи славили добродійність Прометея. Існували міфи про заснування міст, наприклад про Мілета, що був засновником Мілета.

Багато міфів розповідали про родоначальників різних родів. Дуже цікаві міфи, що їх переказували давньогрецький поет Гесіод і римський поет Овідій, про "віки", тобто періоди історії людства. За цими переказами, в історії людства послідовно заступали один одного п´ять великих "віків": "золотий", коли люди жили щасливо, без турбот і без воєн; "срібний" - також досить щасливий для людей, які проте не шанували богів і були знищені; "бронзовий", коли люди впали на землю, мов достигле насіння з ясенів, і воювали, уже озброєні бронзовою зброєю; ще один "бронзовий", коли відбулися похід аргонавтів по золоте руно, війна ахейців з троянцями; нарешті, "залізний", за якого люди, несправедливі й жорстокі, невпинно воюють між собою.

Греки, так само як і інші народи, вважали різні лиха (хвороби, смерть) за кару богів. Найвищою нагородою богів було безсмертя. Часто боги перетворювали людей на тварин, рослин, камені. Самозакоханий Нарцис стає квіткою, поранений Адоніс -горицвітом, Дафна, рятуючись від переслідування Аполлона, стає вічнозеленим деревом - лавром.

Міфи оповідають також і про перетворення неживих речей на живих людей (наприклад, оживлення статуї, яку вирізьбив Пігмаліон), або речей та істот - на зірки, сузір´я (так, Ліра - це кіфара Орфея, Лев - саме той, якого переміг Геракл).

У грецьких міфах відбилися різні мрії людства: приборкання сил природи (Геракл), освоєння далеких земель і морів (подорожі аргонавтів), опанування повітряного простору (Дедал та Ікар), перемога над усіма хворобами і навіть смертю (міф про божественного лікаря Асклепія, якого його батько Аполлон віддав кентавру Хірону, щоб той навчив сина лікувати; Аск-лепій вмів навіть оживляти мертвих, за що розгніваний Зевс убив його блискавкою). Давні греки зображали Асклепія з палицею, навколо якої обвилася змія.

Схожість міфів різних народів, класичне відбиття в них тих чи інших проявів первісної свідомості обумовлені спільністю смисложиттєвих питань та предметів, що усвідомлювались у міфах, єдністю принципів і засобів опредмечування міфічного світогляду і спільністю походження (греки, кельти, слов´яни).

Як спосіб духовно-практичного освоєння світу міф є специфічною формою світоперетворення, опанування та олюднення світу, що виростає з надії, мрії про вільну реалізацію життєвих цілей (підкорення реального світу діям та волі сил "невідомого" світу тотемних предків, героїв, богів - уособлених персоніфікованих суб´єктивно-діяльних здібностей суб´єктів родоплемінного колективу).

Міф як історично перша форма духовного життя первісної людини був разом з тим засобом розвитку людської духовності, суспільної духовної культури. Минуле, сучасне, майбутнє поляризовані в міфологічному світогляді категоріями істини та помилки, добра і зла. В міфологічній свідомості часове сприйняття світу звернене в минуле, а майбутнє та сучасне змістовно продовжують його, єдині з ним. Через міфи, обряди та ритуали здійснювалися освоєння людиною форм суспільної діяльності, соціалізація індивідів, гуманізація людини та світу.

У міфах відсутні уявлення про природну закономірність, оскільки людина не усвідомлювала відмінності власного способу дії від способу дії природних сил. У них домінує ідея доцільної взаємодії різних формоутворень життя в природі і суспільстві, виявлення стосунків природної та культурно-історичної реальностей через протилежні визначення явищ: тотожність - відмінність, загальне - одиничне, постійне - мінливе, хаос - космос.

Таким чином, специфіка міфологічного світогляду полягає у тому, що всі речі і явища сприймаються як взаємозв´язані одне з одним. Це значить:

♦ по-перше, що якості одних речей переносяться на інші;

♦ по-друге, відбувається "олюднення" сил природи, відображення їх у вигляді чуттєвих образів;

♦ по-третє, всі дії сприймаються як звичайні (Атлант, наприклад, дійсно держить небосхил, Зевс насправді породжує грім і блискавку).

Міфологічна свідомість практично поставила всі основні світоглядні питання: про походження світу і людини; про її місце та призначення в світі; про шляхи і засоби виникнення найважливіших явищ природи і суспільного життя, культури та інші.

Треба сказати, що в історії людства міфологія оцінювалась по-різному.В епоху Відродження Віко порівнював міфи з дитячою психологією. Французьке Просвітництво вважало міфи продуктом неуцтва і омани (Дідро, Вольтер, Монтеск´є). Німецький філософ XVIII ст. Гердер, навпаки, називав міфи багатством і мудрістю народу. Великого значення їм надавав і французький етнограф і соціолог Леві-Строс, поставивши їх на рівень аналізу, узагальнення. Міфологія еволюціонує з розвитком виробництва, діяльності, інших форм свідомості, а потім розвивається у мистецтві. У XX ст. представники деяких напрямів літератури свідомо звертаються до міфів (Кафка, Томас Манн, Ануй). Крім того, зберігається "міфотворчість" як засіб маніпуляції масовою свідомістю, коли люди живуть в уявних обставинах, серед уявних міфічних образів.

Другим типом світогляду є релігія. Термін релігія походить від лат.: religio - благочестя, побожність.

Основною ознакою будь-якої релігії є віра в надприродне, в Бога. Від фольклорних і літературних образів надприродного релігія відрізняється тим, що проголошує його реальність, можливість впливу його на долю людини і можливість людини впливати на нього, одержувати від нього допомогу. Релігія являє собою комплексне явище, яке включає: ідеї, погляди, уявлення про надприродне; викликані ними переживання, почуття, емоції, настрої; відповідні їм культові дії - молитви, обряди, свята, богослужіння; побутові традиції; організації, що об´єднують, спрямовують і контролюють віруючих.

Таким чином, релігія - це більш-менш струнка система, яка включає:

♦ релігійні ідеї;

♦ релігійні почуття;

♦ релігійні дії.

Релігія виникла в епоху верхнього палеоліту (кам´яний вік) 40-50 тисяч років тому на відносно високому ступені розвитку первісного суспільства. Первинним об´єктом релігійного ставлення був реально існуючий предмет, наділений надчуттєвими властивовостями (фетиш).Фетишизм тісно пов´язаний з магією (намір впливати на події, чаклунство, заклинання).

У ранньому класовому суспільстві існували племінні, а потім національно-державні релігії (конфуціанство, IVдаїзм, індуїзм). На пізнішій стадії історичного розвитку формуються світові, наднаціональні релігії: буддизм у УІ-У ст. до н. е., християнство у І ст., іслам (УІІ ст.).

Отже, можна зробити деякі висновки. Способом існування будь-якої релігії є віра. На відміну від міфів, релігія розділяє світ на два рівні - реальний і потойбічний, орієнтує людину на потойбічне життя. Релігія являє собою фантастичне відображення пануючих над людьми природних та соціальних сил. Як соціально-історичне явище релігія змінювалась разом із зміною форм суспільного життя, які вона спотворено відображала. Етапами її еволюції були первісні вірування (тотемізм, магія, фетишизм, анімізм), національні (IVдаїзм, індуїзм, сінтоїзм, даосизм, конфуціанство), світові релігії (буддизм, християнство, іслам).

Філософія від міфологічних і релігійних форм світогляду відрізняється тим, що реалізує свою світоглядну функцію на основі теоретичного відношення до дійсності, звертаючись до фактів логічних побудов, виробляючи гносеологічні і логічні критерії для свідомого пошуку і вибору істинних поглядів.

Отже, за способом опанування дійсністю філософія є наукою, котра створює теоретичний світогляд шляхом раціонального осягнення дійсності. Але це не означає, що будь-яка філософська система є об´єктивно істинною і позбавлена впливу міфологічної або релігійної свідомості.

Філософія вимагає невпинного поповнення знань про світ та людину в ньому, і це заради цієї людини, а тому імперативом філософії є навчити людину мислити творчо та самостійно.

ОСНОВНІ СКЛАДОВІ ФІЛОСОФІЇ

1.Онтологія – філософське вчення про буття, тобто про походження, сутність і структуру світу від найдрібніших часточок та проявів енергії до людських спільнот та їх взаємодії; деякі філософи відносять сюди також інтуїтивні образи світу і всю сукупність наук (Н. Гартман) на тій підставі, що цим утворенням притаманне буття.

2.Філософська антропологія – вчення про людину як результат цілеспрямованої еволюції Універсуму на шляху до здійснення свого смислу; становить теоретико-методологічну основу для об’єднання всіх природничих та гуманітарних наук, звернених до людської проблематики.

3.Соціальна філософія – вчення про суспільство як людство, що: а) являє собою органічну частину Всесвіту; б)постає й існує як динамічна і саморегулятивна система; в) з одного боку, протистоїть окремому індивідові, а з іншого -включає його в себе.

4.Філософія пізнання {теорія пізнання, гносеологія, епістемологія) – вивчає загальні закономірності пізнання як одної з форм духовного освоєння світу, можливості та межі пізнавальної здатності людини.

5.Філософія науки – галузь філософії, предметом якої є теоретико-методологічна інтерпретація вищих досягнень природничих і гуманітарних, фундаментальних і прикладних наук як узагальненої системи теоретичного знання, метою якого є вироблення адекватної, коректної та несуперечливої картини світу.

6.Аксіологія – філософське вчення про цінності як про значущі {„дорогі”) для людини факти, процеси, події в природі, міжлюдських відносинах та в духовно-культурній сфері.

7.Історія філософії – систематичний виклад історичного розвитку філософії, її предмета і проблематики в контексті духовно-культурного поступу людства від стародавніх часів до XXI століття. Тут філософія представлена різноманітними школами, напрямами та персоналіями, що закономірно приходили на зміну одне одному.

Крім зазначених розділів, до філософських дисциплін відносяться також ті, що виділилися у відносно самостійні напрями, в тому числі і як навчальні предмети:

1.Логіка – філософська наука і навчальний предмет, змістом яких є основні закони і правила мислення як засоби досягнення істини.

2.Етика – філософське вчення про мораль як систему правил та норм умотивованої поведінки та взаємин між людьми.

3.Естетика – філософське вчення про мистецтво як спосіб чуттєво-образного сприйняття людиною світу і його художнього перетворення.

З наведеного поділу випливає:

1. Філософія як світогляд предметом свого осмислення має такі феномени: а) світ; б) людина; в) відношення „людина -світ”; г) проблема смислу життя.

2. Філософія як система знання поділяється на низку галузей, завданням яких є аналіз складових елементів (розділів) філософії як світогляду, кожен з яких має свій специфічний предмет і проблематику.

ФІЛОСОФСЬКІ ПРОБЛЕМИ ТА ДИСЦИПЛІНИ

Відомо, що серцевиною світогляду і, відповідно, філософії як теоретичного світогляду є трактування відношення людини і світу. Воно є джерелом основних філософських проблем та філософських дисциплін. До найпоширеніших належать проблеми, що таке світ, буття, що насправді існує, а що не існує. Вченням про буття є онтологія.

Онтологія (грец. ontos — єство і logos — слово, вчення) — вчення про першооснови буття, сфери буття і категорії.

Вона виділяє різні сфери буття — неживу і живу природу, соціальний світ, сферу ідеальних предметів тощо, зводячи у певні галузі та види все, що становить буття. Онтологія також розглядає найзагальніші характеристики різних видів буття (просторово-часові, причинні та ін.). Вона охоплює вчення про категорії.

Щодо проблеми, що є основою світу, у філософії сформувалися дві основні течії — матеріалізм, прихильники якого виводили все суще з матерії, природи, різних матеріальних утворень, та ідеалізм, який проголошував сутністю всього сущого ідею, дух, Бога.

Друга проблема, яка бере свій початок із центрального світоглядного відношення, — що таке людина? Це запитання належить до сфери філософської антропології.

Філософська антропологія — вчення про сутність людини, про співвідношення в людині природи та культури.

На відміну від антропології як медикобіологічної дисципліни, вона вивчає людину під особливим кутом зору — з позиції поєднання в ній біологічного і культурного начал.

Оскільки людина живе в суспільстві, що має свою культуру й історію, філософська антропологія є засадничою (формує фундамент) для філософії історії, філософії культури, соціальної філософії. Окремі філософські дисципліни вивчають і типи світоглядних відношень — пізнавальний, оціночний, практичний. Проблема пізнаванності світу, способу пізнання та істинності знання вивчається теорією пізнання, або гносеологією.

Гносеологія (грец. gnosis — пізнання і logos — слово, вчення) — теорія пізнання, одна з головних філософських дисциплін, яка досліджує закономірності процесу пізнання.

Із гносеологією тісно пов´язана логіка, що вивчає закони і форми правильного мислення.

Оціночне відношення людини до світу є предметом вивчення аксіології — філософської дисципліни, яка досліджує закономірності побудови сфери цінностей. Аксіологія є підґрунтям етики, естетики, філософії релігії, які мають справу з цінностями, але в конкретнішому аспекті, ніж аксіологія. Етика вивчає моральне ціннісне відношення, естетика — естетичне, а філософія релігії — релігійне. Аксіологічною дисципліною вважають і філософію права, яка вивчає такі цінності, як справедливість, легітимність тощо.

Практичне відношення людини до світу є предметом теорії практики, або праксеологїі, дисципліни, яка ще остаточно не сформувалась. У межах практичного відношення виділяють філософію техніки — дисципліну, яка привертає дедалі більше уваги. Закономірності розвитку філософських ідей, чинники, які зумовлюють його, з´ясовує історія філософії.

Вищезазначене не вичерпує всієї сукупності філософських проблем і, відповідно, дисциплін. Філософія може вивчати будь-який феномен, якщо він посідає вагоме місце в культурі. Саме цим зумовлена поява філософії науки, філософії мови, філософії мистецтва, філософії спорту та ін., які зосереджуються на вивченні цих феноменів під найзагальнішим кутом зору: в чому їх суть, що породило їх, які функції вони виконують у культурі.

Така конфігурація філософських дисциплін не є універсальною та загальноприйнятою. Вона сформувалася в останній період історичного розвитку філософії. До XVII ст. основною філософською дисципліною вважалась метафізика — вчення про світ, Бога і душу. Термін «метафізика» давньогрецькою означає буквально «після», або «над фізикою». Так послідовники Арістотеля назвали твір учителя, в якому розглядалися найзагальніші проблеми, які за критерієм загальності вивищувалися над фізикою. Іммануїл Кант (1724—1804) та деякі інші філософи піддали сумніву правомірність метафізики. І за нею закріпилось значення спекулятивного, тобто суто інтелектуального, відірваного від дійсності знання. У філософії Гегеля, а згодом у марксизмі термін «метафізика» тлумачився як антидіалектика. Нині у філософській літературі термін «метафізика» вживається у трьох значеннях: 1) як найбільш загальна філософія, вихідна філософська дисципліна; існують намагання відродити метафізику в такому сенсі; 2) як відірване від дійсності філософське знання (яке піддається критиці); 3) як антидіалектика.

Філософські проблеми є найзагальнішими, їх важко ранжувати (розташувати, співставити) за ступенем загальності. Скажімо, розгляд філософії можна починати з проблеми буття. Бо справді, буття стосується всього: матеріальних речей, людини, істини, цінностей. У зв´язку з цим онтологію можна вважати вихідною, універсальною дисципліною. Але з не меншим успіхом такою можна вважати філософську антропологію, проблему людини. Адже людину цікавить тільки той світ, який стосується насамперед її. Зрештою, вона визначає, що таке буття і небуття. В певній ситуації ідеали, мрії для людини мають більше буття, більше значать, ніж реальні речі. Це дає підстави починати визначення буття з людини. А відповідно, філософську антропологію можна розглядати як вихідну та універсальну дисципліну. Існують філософські течії, які вихідними вважають аналіз пізнання (гносеологія), мову (філософія мови) тощо. Однак нині домінуючою є тенденція, згідно з якою вихідною філософською дисципліною є онтологія.

Загалом в історії філософії в різні часи на першому плані фігурували різні філософські проблеми та дисципліни. Серед головних були онтологія, гносеологія, етика, що зумовлювалось не так структурою побудови філософського знання, як соціальними потребами, актуальністю певних філософських проблем.

ОСНОВНІ НАПРЯМИ ФІЛОСОФІЇ

Ідеалізм — протилежний матеріалізму напрям філософії, вихідним принципом якого є твердження, що в основі речей і явищ об'єктивної дійсності лежить не матеріальне, а ідеальне, духовний початок: світовий розум, ідея, відчуття і т. ін. При вирішенні основного питання філософії — про відношення мислення до буття — ідеалізм виходить з визнання первинностісвідомості, духу і вторинності природи, матерії.

Є дві форми ідеалізму: об'єктивний та суб'єктивний. Об'єктивний ідеалізм в основу всього існуючого кладе свідомість як таку, світовий дух, абсолютну ідею. Найбільш цілісну систему об'єктивного ідеалізму в стародавні часи дав Платон. Свого вищого розвитку об'єктивний ідеалізм досяг у філософії Геґеля, який розробив систему ідеалістичної діалектики. ВУкраїні філософські принципи об'єктивного ідеалізму обстоювали С. Гоцький, О. Новицький, Г. Челпанов. Сучасні поширені школи об'єктивного ідеалізму неотомізм і персоналізм.

Суб'єктивний ідеалізм виходить з визнання, що первинним і реально існуючим є лише наші відчуття, наше «я», а все те, що оточує нас, є лише продуктом, комплексом наших відчуттів. Суб'єктивно-ідеалістичні погляди можуть привести до соліпсизму, тобто визнання існування тільки свого «я». Система суб'єктивного ідеалізму найбільш повно була викладена у XVIII ст. у філософії англійського єпископа Дж. Берклі. У формі скептицизму та агноцистизму суб'єктивний ідеалізм розробляли англійський філософ Д. Г'юм та німецький філософ І. Кант. Відомим представником суб'єктивного ідеалізму був Й. Фіхте. В Україні суб'єктивний ідеалізм пропагували П. Юркевич та інші.

Сучасний суб'єктивний ідеалізм розпадається на численні школи: емпіріокритицизм, прагматизм, семантичний ідеалізм, логічний позитивізм, емпіричний реалізм, екзистенціалізм та інші. Для більшості течій сучасного ідеалізму характерний ірраціоналізм — заперечення об'єктивного змісту логічного мислення та заміна його інтуіцією.

Матеріалі́зм — один з основних напрямків філософії, який у вирішенні основного питання філософії стверджує, що буття, природа, матеріальне є первинним, а дух, свідомість, ідеальне — вторинним. Визначення первинності і вторинності різне у різних філософів. Представники вульгарного матеріалізму вважали, що думки, ідеї, свідомість, тобто те, що зазвичай відносять до ідеального, теж є матеріальним. Однак, зазвичай, матеріалісти визнають існування ідеального, хоча вважають його породженим складно організованою матерією. Матеріалізм у філософії протиставляє себе різним школам ідеалізму, а також дуалізму.

Термін також вживається для означення світських поглядів та поведінки, при яких матеріальні блага домінують у ієрархії цінностей.

У класичній метафізиці матеріалізм є доктриною Демокріта та Левкіпа, що все у всесвіті є матерією чи матеріалом. Всі події пояснювалися в рамках рухів та змін, започаткованих цією матерією. На противагу, Платон намагався встановити існування деяких безтілесних об'єктів, які він називав формами. Арістотель теж не обмежив себе повністю матеріалістичним поясненням світу, а вірив, що душа є нематеріальною. Хоча саме його доктрина призвела до витонченіших матеріалістичних поглядів у порівнянні з досократиками, вона жодним чином не вплинула на безкомпромісний матеріалізм Гоббса, що вважається засновником сучасного розуміння матеріалізму.

Для античного матеріалізму, особливо для Епікура, характерний акцент на особисте самовдосконалення людини: звільнення його від страху перед богами, від усіх пристрастей і набуття здатності бути щасливим в будь-яких обставин. На думку деяких дослідників глибокі історичні коріння має матеріалістична традиція в Стародавньому Китаї. Видатним представником цієї традиції вважається філософ Ван Чун.

У сучасному розумінні матеріалізм зароджується починаючи з робіт Томаса Гоббса. Бурхливого розквіту матеріалізм досягає в епоху французького Просвітництва (Ж. Ламетрі, П. Гольбах, Дені Дідро), але він в цей період залишається механістичним і редукціоністським (тобто схильним заперечувати специфіку складного, зводячи його до простого). Англійську матеріалістичну думку в цей час представляють такі мислителі як Джон Толанд, Антоні Коллінз, Давид Гартлі та Джозеф Прістлі. Визначальний вплив на європейську філософію матеріалізм набуває в XIX столітті (Карл Маркс, Фрідріх Енгельс, Людвіг Фейєрбах, Давид Фрідріх Штраус, Якоб Молешотт, Карл Фогт, Людвіг Бюхнер, Ернст Геккель, Євген Дюрінг).

З'єднання гегелівської діалектики і матеріалізму почалося майже одночасно в Росії (О. І. Герцен , М. Г. Чернишевський та інші) і в Західній Європі (Маркс, Енгельс). Діалектичний матеріалізм Маркса й Енгельса, на відміну від всіх інших видів матеріалізму, не зводить матерію тільки до речовини. Матерія охоплює і фізичні поля, і процеси, що відбуваються у світі. З урахуванням накопичених природознавством знань, Володимир Ленін дав нове визначення: матерія — це «… філософська категорія для позначення об'єктивної реальності, яка дана людині у її відчуттях, яка копіюється, фотографується, відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від них».

Історичний матеріалізм. Довгий час вважалося, що хід історії обумовлений лише суб'єктивною волею і вчинками керівників і не має окремої самостійної об'єктивної спрямованості. Гегель у своїй праці «Філософія історії» припустив, що в основі історичного процесу лежить ідеальне начало, здатне до розвитку за своїми власними законами, вища ідея, яка стає об'єктивною необхідністю для всіх інших. Історичний матеріалізм остаточно відкинув опору на ідеалізм. Маркс вважав, що причиною і рушійною силою історичного розвитку є внутрішні суперечності у виробничій сфері, які з розвитком суспільства набувають форму класової боротьби . Ця причина об'єктивна і, фактично, не залежить від конкретних людей, що беруть участь в історичних процесах.

Природничий матеріалізм. Як особливий вид матеріалізму виділяють природничий матеріалізм, який одержав поширення в природознавстві XIX—XX ст.

Діалектичний матеріалізм Маркса й Енгельса, у якому людьські дії та вірування пояснюються суто в межах економічних сил, був розвинутий Леніним. Деякі недавні матеріалістичні філософи, вивчаючи відношення між розумом та тілом, скоротили думку до (фізичних) нервових процесів. У всіх цих значеннях матеріалізм є метафізичною доктриною.

У XX столітті в західній філософії матеріалізм розвивався в основному як механістичний, але у ряду західних філософів-матеріалістів зберігався і інтерес до діалектики. На відміну від античного матеріалізму, матеріалізм зараз приділяє багато уваги духовному розвитку людини.

До матеріалізму часто відносять натуралізм, оскільки він не відводить людині особливого місця в природі; емпіризм, який розцінює як реальне тільки те, що може бути сприйнято допомогою природничо-наукових методів; неопозитивізм, з самого початку відхиляє пояснення духовно-душевної сутності справ. Однак позитивізм і неопозитивізм матеріалізмом все ж назвати не можна, тому що він відкидає саму постановку питання про самостійне існування будь-якого буття поза пізнаним мисленням; вважає можливим тільки аналіз відчуттів і систематизує їх через аналіз мови. Почасти матеріалістична також філософія Бертрана Рассела і його школи: хоча Рассел і заперечує поняття субстанції, мислення він вважає класом подій в мозку людини.

Матеріалізм кінця XX і початку XXI століття представлений філософським напрямком «онтологічної філософії», лідером якого є американський філософ Баррі Сміт. Філософський матеріалізм саме тому можна назвати самостійним напрямком філософії, що він дозволяє розгляд ряду проблем, постановка яких виключена іншими напрямками філософського пізнання. Ще однією концепцією, яка в принципі продовжує і в якійсь мірі розширює матеріалістичне уявлення, можна назвати принцип «семантичного екстерналізму», в якому зміст висловлювання пояснюється як «зовні зумовлене».

Відвертий матеріалізм — філософія, яка щиро твердить, що у всесвіті немає жодних причин окрім матерільних і що всі феномени, котрі звуться духовними або моральними, є функціями матерії, — на сьогодні чується рідко[Джерело?]. Проте, непрямий матеріалізм, тобто підкреслююча, невиражена концепція, що матеріальні причини пояснюють усі речі — зберігається. На сьогодні люди зазвичай не говорять, як послідовники механістичного матеріалізму, що людина повинна розумітися як машина чи набір хімічних формул. Вони більше категорично не заперечують, у будь-яких значних кількостях, існування нематеріальних факторів у Всесвіті.