Знання і віра

Проблема взаємин знання і віри має давню історію. Вона активно обговорювалася в середньовічній схоластичній філософії. Так, уже Тертулліан відкрито проти розуму, проголошував парадоксальний тезис: “Вірую, тому що абсурдно”. Августин Блаженний твердив, що задача богослов’я – пізнати в світі розуму те, що вже прийнято вірою. Ансельм Кентерберійський замінив висловлення Тертулліна своєю компромісною формулою: “Віру і розумію”. Фома Аквінський говорив про гармонію між вірою і знанням при пріоритеті віри.

Ф. Бекон, висунувши гасло “Знання – сила”, указував, що істину треба шукати в даних досвіду і спостережень, а не в сутінках схоластики й у цитатах зі священних книг. Уже на початку XX ст. католицька церква висувала положення про те, що віра не повинна бути сліпим рухом душі і що не може бути ніякої дійсної розбіжності віри і розуму, тому що всі знання відбулися від Бога. Наприклад, папа Пий XII неодноразово виступав із заявами про те, що “церква – товариш науки”, відзначаючи, однак, що церкві приходиться втручатися в науку, щоб застерегти її від помилок проти віри.

Філософія екзистенціалізму намагалася на місті традиційної догматичної віри поставити “наукоподібну віру”, у якій знання підкріплювало би релігію. Так, К. Ясперс обгрунтовує особливу “філософську віру”, що сполучає віру в науку з вірою в Бога.

Проблема з’єднання віри і знання, богослов’я і науки займає важливе місце в одному з впливових напрямків сучасної філософії – неотомізм, представники якого домагались в єдиному синтезі об’єднати віру і розум. Основною задачею філософії полягає в раціональному розкритті і виправданню істин теології. При цьому вона повинна орієнтуватися на власні критерії раціональності і направлятися в кінцевому рахунку “світлом віри”.

Цілісність людського знання з’являється в гносеології неотомізму яка володіє ієрархічною будівлею й аж ніяк не суперечному одкровенню віри.

Так, Ж.Маритен, доводячи необхідність гармонії розуму і віри, вважав плідним верховенство теології і метафізики, над конкретними областями теоретичного розуму, висловлював за відродження релігійно орієнтованої філософії природи.

Французький вчений, філософ і теолог Тейяр де Шарден намагався створити “наукову феномологію”, яка синтезувала б дані науки і релігійного досвіду для розкриття змісту еволюції Всесвіту, що привела до появи людини. Цей процес підпорядкований, по Тейяру, своєму регулятору і своїй кінцевій цілі – “точці Омега”, втіленням якого є Христос. Ідею поєднання науки і містики він рахував панацеєю від всіх бід сучасного людства. Важливою умовою реалізації цієї ідеї – технічний прогрес і розвиток економіки. Але головну роль, на думку Тейяра, повинен зіграти духовний фактор – ясна і свідома віра в найвищу цінність еволюції.

Оригінальні ідеї про співвідносини знання (істини) і віри висловлював Б. Рассел. Він розумів віру як сукупність зв’язаних між собою станів організму, цілком або частково мають відношення до чогось зовнішнього. Серед різних видів віри Рассел виділяв спогад, чекання, віру нерефлекторну і виникає зі свідомого висновку і ін. Істина ж є властивість віри і, як похідна властивість пропозицій, що виражають віру. Усяка віра, на думку Рассела, “має образотворчу природу”, з’єднану з почуттям чи схваленням несхвалення. У випадку схвалення вона “щира”, якщо є факт, що має з зображенням, у яке вірять, така ж подібність, яке має прототип з чином. У випадку несхвалення вона “щира”, якщо такого факту нема. Віра, що не є щирою, називається помилковою.

Питання про віру, про ці співвідносини з розумом (знанням) займав велике місце в російській релігійній філософії, одне з найважливіших понять якої – “цільне знання”. Ідеал цільного пізнання як органічної усеосяжної всеєдності залучив багатьох російських мислителів, починаючи з Хом’якова і Соловйова. Вони вважали, що цільна істина розкривається тільки цільній людині. Тільки зібравши в єдине меле усі свої духовні сили – почуттєвий досвід, раціональне мислення, естетичний і моральний досвід, а також, що дуже важливо, релігійне споглядання, – людина починає розуміти щире буття світу й осягає зверхраціональної істини про Бога.

Російські філософи виходили з того, що віра – важливіший феномен внутрішнього духовного світу людини, не опосередковано прийняті свідомістю зміст життєвих положень як вищих істин, норм і цінностей. Вона грунтується на авторитеті, на внутрішньому почутті (інтуїції), на повазі до чужого досвіду і традиції. Віра в об’єктивне значення абсолютних цінностей є релігія (С. Л. Франк). Але й в атеїстичній гуманістичній свідомості віра як переконаність у справедливості, правоті цілей і реальності їх досягнення є необхідною умовою і могутнім стимулом творчості, прогресу. Така віра (на відміну від сліпої віри, або фанатизму) не тільки не протистоїть і не суперечить розуму але і відкриває простір для активної діяльності свідомості.

Співвідносячи віру з розумом, з знанням, російські мислителі розуміли останнє як цілісну всеєдність, що утвориться як синтез емпіричного пізнання (досвідчені науки), відверненого мислення (філософія) і віри (теології). Воно не може носити тільки теоретичний характер, а повинно відповідати всім потребам духу, задовольняти вищим прагненням людини у волі, розумі і почутті.

Характеризуються загальні признаки цілісного знання, В. Соловйов рахує що воно є знання, яке має предметом істинно існуючого в його об’єктивному визначенні, ціллю – внутрішнє з’єднання людини з істино-сущим, матеріалом – дані людського досвіду в всіх його видах (а не тільки в виді наукового досвіду), основною формою свого розумового осягнення (інтуїція), яка зв’язана в систему логічного мислення і, нарешті, діяльним джерелом – дія вищих ідеальних творінь на людський дух.

Розвиваючи ідею про всебічний синтез теології, філософії і науки, В. Соловйов звертає увагу на те, що цей “великий синтез” не є чиясь суб’єктивна особиста потреба, а має визначені об’єктивні підстави. Вони обумовлені, на його думку, як недостатністю емпіричної науки і безплідністю чисто відвереної філософії, так і неможливістю повернення до теологічної системи в її колишній винятковості. Необхідність даного синтезу диктує сам реальний життєвий процес, осмислений людським розумом.

І.А.Ільїн підкреслював, що знання і віра зовсім не виключають один одного. З одного боку, тому, що позитивна наука, якщо вона коштує на висоті, не перебільшує ні свого обсягу, ні своєї вірогідності і зовсім не намагається судити про предмети віри (до приклада – “Бог є” чи навпаки, “Бога немає”). Її границя – почуттєвий досвід, її метод – пояснити всі явища природними законами і намагатися довести кожне своє судження. Вона, згідно І. А. Ільїну, тримається за цей досвід і за цей метод, аж ніяк не затверджуючи, що вони всеосяжні і невичерпні, і аж ніяк не заперечуючи того, що можна досягти істини в іншій області за допомогою іншого досвіду й іншого методу.

З іншої сторони, як відмічають російські мислителі, дійсна віра виростає тільки з цього другого досвіду і іде своїм особливим шляхом (методом), аж ніяк не вмішуються в наукову область, не витісняє і не замінює її. Той, хто думає що віра є дещо видумане, несерйозне і безвідповідальне і що вірити можна тільки без всяких причин в недостовірність і видумане, - той, впевнений І.А.Ільїн, тяжко помиляється.

Розглядаючи взаємини віри і знання, Н.А.Бердяєв відзначав, що вони не заважають один одному, і жодна з них не може чи замінити, знищити іншу. Філософ затверджує безмежність знання і віри, повна відсутність їхнього взаємного обмеження. Наукове знання, як і віра, є проникнення в реальну дійсність, але часткову, обмежену. Наука вірно учить про закони природи, але вона, на думку Бердяєва, некомпетентна в рішенні питання про віру, одкровення, ідею і т.п.

Відрізняючи віру, на якій спочиває знання, від релігійної віри, Бердяєв вказує, що знання припускає віру (в обох аспектах), виявляється формою віри. “У глибині” знання і віра одне: знання є віра, віра є знання – і те й інше утворять єдність, але все ж ці два феномени різняться.

Поскільки, за Бердяєвим, повнота “живого досвіду” дана лише магічному сприйняті, то без “релігійно живлення”, без неопосередкованої інтуїції філософія чахне і перетворюється в паразит. Вона повинна живитися і досвідом науковим і досвідом містичним. Більш того, він вважає, що і наука і філософія повинні підкоритися “світу релігійної віри” не для скасування своїх істин, а для просвітлення цих істин в повноті знання і життя.

Посилення ролі релігії в сучасному суспільстві активізувало увагу дослідників до питання про співвідносини науки і релігії, знання і віри. Остання має два значення: впевненість (довіра, переконаність) – те, що ще не перевірено, не доведено в даний момент, і релігійна віра. Контроверза знання і релігійної віри може вилитися в одну з трьох основних позицій: абсолютизація знання і повна елімінація віри; гіпертрофірування останньої на шкоду знанню; спроба сполучення обох полюсів, – особливо, сучасна філософія релігії.

Її представники прагнуть дати філософський аналіз релігійних вірувань, обгрунтувати їх епостомологічний статус, визначити умови їх раціональності й істинності, експлікувати зміст релігійної мови, охарактеризувати природу і функції релігійного (особливо містичного) досвіду, установити можливі “моделі віри” і т.д.

В роздумах філософів різних напрямків і вчених кінця XX ст. можна зустріти роздуми про те, що науковій думці потрібна віра, як правій руці ліва, і невміння працювати  обома не потрібно рахувати особливою перевагою. Основується на цьому, що в науковому і в релігійному пізнані задіяні в принципі різні структури людського буття. В науці людина діє як ”чистий розум”; совість, віра, любов, порядність – все це “підмога” в роботі розуму вченого. Але в релігійно-духовному житті, напроти, “розум – це тільки робоча сила у серця”.

У сучасної, постнеокласичній науці все частіше висловлюють ідеї про необхідність обліку різноманітного духовного досвіду людства – у тому числі і релігійного. Починаються спроби з боку деяких закордонних і вітчизняних учених широкого цілісного світоглядного осмислення дійсності, зв’язавши “строгі науки” (математику, теоретичну фізику і ін.) з філософією, психологією, реліговедення і містикою.

Так, у психології сформувалася і розвивається так названа “транс персональна психологія”, що поставила своєю основною метою освоєння духовного досвіду минулого. Мова йде про звертання до змінених станів свідомості, що знаходить статус трансособистого існування. При цьому звертається увага на різноманітні методи медитації (у західних і східних варіантах), виявляється інтерес до гностицизму (одному з древніх філософсько-релійних плинів) і суфізму (містичному плину в ісламі) з його прагненням до інтуїтивного пізнання, “осяянням”, екстазу і т.п.

В останні роки, особливо в зв’язку з кризовим явищем світової цивілізації XX ст., росте цікавість до езотеризму як одному з всенаукових способів духовного освоєння світу. Для нього характерні закритість свого змісту від “непосвячених”, здібність приєднання своїх прихильників до трансцендентних таємниць світостворення, складна символізація і ритуалізація свого функціонування в суспільстві. До езотеричним вченням звичайно відносять гностицизм, теософію, антропософію, магію, алхімію, астрологію.

Езотеризм може з’являтися або як самостійне формоутворення, або як елемент інших форм освоєння дійсності (релігійної, художньої і ін. – і навіть наукової), з якими езетеризм постійно взаємодіє. Заповнюючи визначений зазор (нішу, лакуну) між наукою і релігійним пізнанням, езотеризм пропонує своє специфічне вирішення проблем, не потребуючи при цьому ні раціональних доказів, ні заслань на святе писання, ні звертання до одкровення, а лише прикликає увагу до “голосу тайни”.

Здається, не позбавлені підстави твердження, що якщо постійно вказувати на небезпеки і лиха, що несуть окультизм, астрологія і т.п., то від цього нічого не виграють ні наука, ні культура, ні суспільство в цілому. Потрібно прагнути до діалогу між усіма формами культури, усіма способами освоєння людиною світу, вивчаючи особливості і можливості кожного з них. Афоризм Фейерабенда “все дозволено” дуже точно виражає це прагнення.