Істина і помилка

Безпосередня мета пізнання в будь-якій його формі – істина, шлях до якої звичайно складний, важкий і суперечливий. Постійний і необхідний супутник істини (це не випадкова аномалія) на всіх етапах її розгортання і поглиблення – омана. Питання про те, що є істина? і які способи рятування від оман (“ідолів розуму”, за Беконом) завжди цікавило людей – і не тільки в сфері науки. Категорії істини й омани – ключові в теорії пізнання, що виражають дві протилежні, але нерозривно зв’язані сторони, моменту єдиного процесу пізнання. Кожна з цих сторін має свою специфіку, що ми і розглянемо.

Омана – знання, що не відповідає своєму предмету і не співпадає з ним. Омана, будучи неадекватною формою знання, основним своїм джерелом має обмеженість, не розвиток або шкоду суспільно-історичної практики і самого пізнання. Омана, по суті, є перекручене зображення дійсності, виникає як абсолютизація результатів пізнання окремих її сторін. Наприклад, омана в цілому є “теоретична астрологія”, хоч окремі моменти істини в ній є. Так як в науковій астрономії є омана, але в цілому ця система істинного знання, підтверджена спостереженням.

Омани, звичайно, затрудняють збагнення істини, але вони неминучі, є необхідний момент руху пізнання до неї, одна з можливих форм цього процесу. Наприклад, у формі такої “грандіозної омани” як алхімія, відбувалося формування хімії як науки про речовину.

Омани різноманітні але свої форми. Варто, наприклад, розрізняти омани наукові і ненаукові, емпіричні і теоретичні, релігійні і філософські і т.д. Так, серед останніх існують такі, як емпіризм, раціоналізм, софістика, еклектика, догматизм, релятивізм та ін.

Оману слід відрізняти від брехні – спеціального перекручування істини в корисних цілях – і пов’язаної з цим спеціально підготовленого хибного знання, дезінформація. Якщо омана – характеристика знання, то помилка – результат хибних дій індивіду в будь-якій сфері діяльності: помилки в обчисленнях, в політиці, життєвих справах і т.д. виділяють помилки логічні – порушення принципів і правил логіки (формальної чи діалектичної) і фактичні, обумовлені незнанням предмету, дійсного розташування справ і т.д.

Розвиток практики і самого пізнання показують, що ті чи інші омани, рано чи пізно переборюються: або сходять зі сцени (як, наприклад, вчення про “вічний двигун”), або перетворюються в щирі знання (перетворення алхімії в хімію). Найважливіші передумови подолання оман – зміна й удосконалювання їхніх соціальних умов, що породили, зрілість суспільно-історичної практики, розвиток і поглиблення знання. А це вимагає конструктивно-критичного, а не апологетичного (захисно-виправданого) підходу до дійсності, реалізації методу “спроб і помилок” (Поппер).

Істина – знання, що відповідає своєму предмету, що збігається з ним. Інакше кажучи, це вірне, правильне відображення дійсності – у живому спогляданні або в мисленні. Досягнення істини – безпосередня мета пізнання в будь-якій його формі (науковій, філософській, образно-художній та ін.). Які основні властивості, ознаки істини? Перший і вихідний з них – об’єктивність: кінцева обумовленість реальною дійсністю, практикою і незалежність змісту щирого знання від окремих людей (як, наприклад, твердження про те, що Земля обертається навколо Сонця). Істина не є властивість матеріальних об’єктів (наприклад, “будинок є істина”), а характеристика знання про них.

Будучи об’єктивною за своєму зовнішній матеріальній суті, істина суб’єктивна за своїм внутрішнім ідеальним складом та формою: істину пізна-ють люди, викладаючи її в визначних суб’єктивних формах (поняттях, законах, теоріях і т.д.). Наприклад, всесвітнє протягування спочатку властиве тільки матеріальному світу, але в якості істини, закону науки воно було відкрите Ньютоном.

Істина це процес, а не якийсь одноразовий акт збагнення об’єкту відразу, цілком і в повному обсязі. Для характеристики об’єктивної істини як процесу застосовуються категорії абсолютного (що виражають стійке, незмінне в явищах) і відносного ( що відбиває змінне, мінливе). Абсолютна і відносна істини – це два необхідних моменти однієї і тієї об’єктивної істини, будь-якого істинного знання. Вини виражають різні ступені, сторони пізнання людиною об’єктивного світу і розрізняють лише за ступінню точності і повноті її відображення. Між ними немає китайської стіни. Це не окреме знання, а одне, хоч кожна із даних сторін, моментів має свою специфіку.

Абсолютна істина (точніше, абсолютне в об’єктивній істині) розуміється, по-перше, як повне, вичерпне знання про дійсність в цілому – гносеологічний ідеал, що ніколи не буде досягнутий, хоча пізнання все більше наближається до нього; по-друге, як той елемент знань, що не може бути ніколи спростованим у майбутньому: “птахи мають дзьоб”, “люди смертні” і т.д. Це так звані вічні істини, знання про окремі сторони предметів.

Відносна істина (точніше, відносне в об’єктивній істині) виражає мінли-вість кожного щирого знання, його поглиблення, уточнення в міру розвитку практики і пізнання. При цьому старі істини або заміняються новими (напри-клад, класична механіка змінилася квантовою), або спростовуються і стають оманами (наприклад, “істина” про існування ефіру, поняття про теплоріде, флогістоні і т.д.). Відносність істини полягає в її неповноті, умовності, приблизності, незавершеності. Абсолютна істина у вигляді цілісного фрагменту знання складається із суми відносних, але не шляхом механічного скріплювання готових істин, а в процесі творчого розвитку пізнання на основі практики.

Існує дві крайніх позиції у розумінні відношення абсолютного і відносного моментів в істині. Догматизм перебільшує значення стійкого моменту, релятивізм – сторін що змінюються кожної істини.

В свій час Гегель справедливо підкреслював, що абсолютної істини не-має, істина завжди конкретна. Це означає, що будь-яке щире знання (у науці, у філософії, у мистецтві і т.д.) завжди визначається у своїй суті і застосовується даними умовами місця, часу і багатьма іншими специфічними обставинами, що пізнання повинне врахувати як можна точніше. Ігнорування визначеності ситуації, поширення щирого знання за межі його дійсної застосовності неминуче перетворює істину у свій антипод – в оману. Навіть така проста істина як 2+2=4 є такий тільки в десятковій системі обчислення. Положення про те, що “сума внутрішніх кутів трикутника рівна 2d” істина лише в Евклідовій геометрії і стає оманою за її межами, наприклад в геометрії Лобачевського-Рімана.

Таким чином, об’єктивна, абсолютна, відносна і конкретна істина – це не різні “сорти” істин, а те саме щире знання з цими своїми характерними ознаками (властивостями).

Крім названих, деякі автори (наприклад, В.В.Ільїн) виділяють такі властивості істини, як несуперечність (з погляду формальної логіки), простота, краса, евристичність (здатність знання до саморозширення), когерентність (погодженість даного знання з фундаментальними ідеями), здатність до самокритичної рефлексії, антиконюнктурність, плюралізм знання та ін.

Питання про те, чи можна обмежити істину від омани, і якщо можна, то яким саме чином, завжди цікавило думку, що пізнає. Це і є питання про критерії істини. В історії філософії і науки висловлювались різні точки зору на цей рахунок. Так, Декарт критерієм істинних знань вважав їх зрозумілість і виразність. Фейєрбах шукав такі критерії в чуттєвих даних (“там де починається чуття, закінчуються будь-які суперечки). Але виявилось, що зрозумілість і виразність мислення – питання дуже суб’єктивний, а почуття нерідко нас вводять в оману: видимий рух Сонця навколо Землі, злам чайної ложки в склянці з водою на її межі з повітрям і т.д.

Як критерій істини висувалися загальною значимістю (те, що визнається багатьма людьми); те, що є вигідним, корисним, приводить до успіху – прагматизм (від грецького pragma – справа, дія), те, що відповідає умовній угоді – конвенціоналізм (від латинського conventio – договір, угода); те, у що люди сильно вірять; те, що відповідає думці авторитетів і т.д.

В кожній з приведених точок зору про критерії істини утримувались окремі раціональні ідеї: важлива роль чуття в досягненні істини, вимоги зрозумілості, простоти і красоти при побудові тих чи інших форм знання та ін. Але вказані концепції не могли задовільно розв’язати проблему критерій істини, тому що її пошуки не входили, як правило, за межі самого знання.

Діалектико-матеріалістична філософія з’єднала загальність критерію іс-тини з безпосередньою дійсністю шляхом введення в теорію пізнання суспільно-історичної практики. Остання в всьому своєму об’ємі і повноті, а також в цілому історичному розвитку (в єдності минулого, дійсного і майбутнього) була подана рішаючи – в кінцевому випадку – критерієм істини. Історія пізнання підтвердила цей висновок.

Перевірка знання “на істину” практикою не є якийсь одноразовий акт, щось незмінне чи дзеркальне звірення, а вона є процес, тобто носить історич-ний, діалектичний характер. А це значить, що критерій практики одночасно визначений і невизначений, абсолютний і відносний. Абсолютний у тому значенні, що тільки розвивається практика у всій повноті її суті може остаточно довести які-небудь теоретичні чи інші положення. У той же час даний критерій відносний, тому що сама практика розвивається, удосконалюється, наповняється новим змістом і тому вона не може в кожен даний момент, негайно і цілком довести ті чи інші висновки, отримані в процесі пізнання.

Діалектичність практики як критерію істини є об’єктивною основою ви-никнення й існування інших критеріїв для перевірки істинності знання в різних його формах. В якості таких виступають так звані неемпіричні, внутрішньо наукові критерії обгрунтування знання (простота, краса, внутрішня досконалість і т.д.). Важливе значення серед них мають теоретичні форми доказу, логічний критерій істини, опосередковано виведений із практики, похідний від її і тому здатний бути допоміжним критерієм істини. Він доповнює критерій практики як вирішальні, а не скасовує або замінює його цілком. В остаточному підсумку практика і тіль¬ки вона може остаточно довести істинність тих чи інших знань.

Говорячи про логічні критерії істини, не можна обмежувати їх законами формальної логіки. Здається очевидним, що діалектичний метод с сукупності всіх своїх елементів являють собою своєрідну форму логічного критерію істини, яка в “знятому вигляді” утримує в собі критерій формально-логічний, а не відкидає його.

У добуванні істини, як і у її перевірці, необхідна єдність теорії і практики, що є корінний принцип філософської гносеології. Це така їхня діалектична взаємодія, у якому вся практика вище, важливіше пізнання, і, як вже було показано раніше, вихідний і кінцевий пункт, основа цього процесу.

Крім викладеного рішення проблеми співвідносити омани і істини і критерій істини вкажемо ще деякі інші варіанти її розв’язання і сучасної філософії. Так, наприклад, М.Хайдеггер не зневажав звичайного, традиційного  розуміння істини як погодженості висловлення істини як погодження висловлення (суджень та ін.) з річчю, про яку йдеться в даному висловлюванні.. причому істина в її повноті включає в себе неістинну (оману) як свою протиположність, тобто непогодження, неспівпадання висловлень з річчю. Суть істини, за Хайдеггером, відкривається як свобода людини, оскільки поза останнім не існують ні та, ні інша протилежність – кожна в своїх формах і видах – а саме людина розпоряджається ними. Неістинну Хайдеггер трактує не тільки як скритність (на відміну від відкритості істини), але і як пошук: людина завжди знаходиться на шляху блукань. Діапазон помилок, на його думку, дуже широкий: від звичайного вчинку, недогляду або прорахунку до промахів у найважливіших рішеннях.

К. Поппер на питання: що є істина? відповідає просто і переконливо: твердження, судження чи думка щира, якщо, і тільки якщо вона відповідає фактам. Однак при цьому треба точно домовитися про умови для застосування предиката “істинно” до даного висловлення і домагатися більш повної відповідності. Тим самим істина об’єктивна і є найважливіший стандарт, регулятив пізнавального процесу. Поняття істини – як зразка, якого ми в ряді випадків можемо і не досягти – співвідноситься в Поппера з поняттям омани. Останнє – наслідок того, що пізнання – справа рук людських, а тому гріх, піддано помилкам, – значить ми не застраховані від оман у різних їхніх формах (неправда, помилка й ін.). Ефективний засіб їхнього подолання – критичний метод.

Крім того, Поппер вважає, що, по-перше, не слід змішувати істину з критерієм істини, по-друге, універсальний критерій істинності, що уберіг би нас від оман, на його думку, не існує. Однак з цього не випливає, що вибір між різними концепціями, теоріями довільний і часто суб’єктивний.