Теорія пізнання як філософська дисципліна

Теорія пізнання (гносеологія) – це розділ філософії, у якому вивчаються такі проблеми як природа пізнання, його можливості її межі, відносини знання і реальності, суб’єкта й об’єкта пізнання, досліджуються загальні передумови пізнавального процесу, умови достовірності  знання, критерії його істинності, форми і рівні пізнання і ряд інших проблем.

Термін “гносеологія” походить від грецьких слів “gnosis” – знання і “logos”– поняття, вчення, тобто вчення (поняття) про знання. У сучасній літературі даний термін вживається в двох основних значеннях: 1) як вчення про загальні механізми і закономірності пізнавальної діяльності людини, про “знання взагалі”, незалежно від його конкретних форм і видів; 2) як філософська концепція, предметом дослідження якої є наукове пізнання в його специфічних характеристиках. У цьому випадку найчастіше використовується термін “епістемологія”. Однак у ряді випадків терміни “гносеологія”, “теорія пізнання” і “епістемологія” збігаються за змістом, є тотожними.

При вивченні особистості суб’єкта, що пізнає, теорія пізнання спирається на дані психології, фізіології, нейрофізіології, медицини. Великий і різноманітний матеріал для узагальнюючих висновків їй поставляють математика, кібернетика, природні і гуманітарні науки в сукупності усіх своїх різноманітних дисциплін, історія філософії і науки й ін.

У розробці своїх проблем, у розгортанні власного концептуального змісту гносеологія повинна “вичавлювати" останнє у виді “квінтесенції” із усіх своїх названих і інших джерел. При цьому неприпустимо як недооцінювати (а тим більше цілком ігнорувати), так і абсолютизувати який-небудь один із них. Так, наприклад, будувати теорію пізнання тільки і винятково на основі аналізу математичного (Декарт) чи природничонаукового знання (логічний позитивізм) – значить надходити односторонньо, а отже, помилково.

Історія пізнання показує, що знання (і їхній теоретичний образ) завжди обумовлені потребами суспільства (особливо запитами матеріального виробництва і практики), і тому повинні приймати специфічний вигляд на кожнім з якісно-різних етапів суспільного розвитку. Разом з тим по своєму змісті вони повинні всмоктати в себе все те нове, що приносить із собою кожний з них. Так, розвиток гносеологічних представлень кінця XX ст. визначається тим, що воно відбувається в умовах інформаційного суспільства і, зокрема, спирається па дані так названої “пост класичної” науки. Для цього етапу розвитку характерна: зміна об’єктів дослідження (ними всі частіше стають цілісні, що само розвиваються “людино-розмірної” системи), широке поширення ідей і методів синергетаки – науки про такі системи; методологічний плюралізм; подолання розриву між об’єктом і суб’єктом пізнання; з’єднання об’єктивного світу і світу людини; впровадження часу у всі науки, їх діалектизація і історизація (в частості пріоритет “становлення” над “буттям” у І.Пригожина) і ряд інших.

Що стосується методів, за допомогою яких гносеологія досліджує свій предмет, тобто пізнавальне відносини до дійсності в сукупності всіх його аспектів, то на сучасному етапі її розвитку усе більш характерним стає методологічний плюралізм. Іншими словами, вона вправі і зобов’язана використовувати будь-які методи і прийоми, що виявляться найбільш ефективними в даній пізнавальній ситуації. Це перш за все філософські методи – діалектичний, феноменологічний, герменевтичний і ін. Це і те, що називають загальнонауковою методологією – системний, структурно-функціональний, вірогідний інші підходи. Це загально-логічні методи: аналіз, синтез, ідеалізація, індукція, дедукція, аналогія і ін. Ці емпіричні і теоретичні засоби і прийоми, характерні для власних наук (і наукових дисциплін), які можуть бути використанні в теорії пізнання з врахуванням її специфіки. Всі названі і інші методи повинні використовуватись в гносеологічних досліджених не окремо, а в їх тісному єдності і динамічній взаємодії.

В даний час розширення предмета теорії пізнання просунуті одночасно з відновленням і збагаченням її методу логічного арсеналу: гносеологічний аналіз і аргументуванням починають включати певним чином переосмислені результати і методи спеціальних наук про пізнання і свідомість, соціальних і культурологічних дисциплін.