6. Форми міжнародного кредиту
Форми міжнародного кредиту можна класифікувати за різними принципами:
1. За призначенням розрізняють кредити:
зв´язані;
фінансові.
Зв´язані кредити мають цільовий характер, закріплений в кредитних угодах. До них належать:
комерційні кредити, які надаються для закупівлі певних видів товарів чи оплати послуг;
інвестиційні — для будівництва конкретних об´єктів, на прямі капіталовкладення, погашення зовнішньої заборгованості, придбання цінних паперів;
проміжкові — для обслуговування змішаних форм вивезення капіталів, товарів та послуг, наприклад у вигляді виконання підрядних робіт.
Фінансові кредити не мають цільового призначення. До них належать:
єврокредити;
облігації: з фіксованою та плаваючою відсотковою ставкою; з варантом; конвертовані облігації;
євроноти;
єврокомерційні папери та інші фінансові інструменти.
2. За джерелами:
зовнішнє кредитування;
внутрішнє кредитування.
3. За формою надання:
товарні;
валютні.
4. За строками міжнародні кредити поділяються на:
надстрокові — добові, тижневі, до трьох місяців;
короткострокові — до 1 року;
середньострокові — 1-5 років;
довгострокові — понад 5-7 років.
Перший з них використовується для термінових операцій; другий — переважно в зовнішній торгівлі товарами споживчого призначення, матеріалами, сировиною, продуктами харчування та в обміні послугами; третій — для експорту машин і обладнання; четвертий — для фінансування інвестицій в інфраструктуру та виробничу сферу, для великомасштабних проектів.
5. За валютою позики:
у валюті країни-позичальника;
у валюті країни-кредитора;
у валюті третьої країни;
у міжнародній грошовій одиниці (СПЗ, ЕКЮ тощо).
6. За забезпеченістю:
забезпечені (товарними документами, цінними паперами, векселями, нерухомістю тощо);
бланкові — під зобов´язання боржника.
7. За формою надання:
готівкові;
акцептні;
депозитні сертифікати;
облігаційні позики.
7. Факторинг
Факторинг(один з нових методів фінансування експорту) — це придбання банком або спеціалізованою факторинговою компанією права вимоги щодо виплат за фінансовими зобов´язаннями здебільшого у формі дебіторських рахунків за поставлені товари чи надані послуги. Підприємство-постачальник (експортер) поступається факторинговій фірмі правом отримання платежів від платників за поставлені товари. Своєю чергою, факторингова фірма чи банк бере на себе вимоги клієнта до боржників і зобов´язується повертати йому гроші у міру їх надходження від боржників або оплатити йому всю суму під час укладення угоди. За здійснення факторингових операцій експортер вносить плату, передбачену угодою. Вартість факторингу може бути дещо вищою від відсотків за кредит, оскільки сюди входить не лише плата за кредит, а й вартість інших послуг.
Факторинг — це операція, яка поєднує у собі низку посередницько-комісійних послуг з кредитуванням оборотного капіталу суб’єкта господарювання. Основою факторингу є перевідступлення першим кредитором прав вимоги боргу третьої особи другому кредитору з попередньою або наступною компенсацією вартості такого боргу першому кредитору. Фактично банк (факторингова компанія) купує рахунки-фактури постачальника за відвантажену продукцію, виконані роботи чи надані послуги.
Учасниками факторингової операції можуть бути:
посередник (фактор), тобто комерційний банк або факторингова компанія;
постачальник товарів (робіт, послуг);
покупець.
Відносини між суб’єктами факторингу регулюються договором, який укладається у письмовій формі між фактором і постачальником. У ньому дається перелік істотних умов, до яких, зокрема, належать ті, що захищають інтереси сторін — взаємні зобов’язання і відповідальність сторін, розмір кредиту і плати за факторингове обслуговування, вид факторингу. Оскільки факторингові операції мають ризикований характер, то перед укладенням договору фактор ґрунтовно вивчає фінансово-господарську діяльність клієнта-постачальника. Оцінка фінансового стану підприємства впливає на прийняття фактором позитивного рішення про укладення факторингової угоди та її зміст.
Факторингові операції можна класифікувати за багатьма ознаками. За сектором ринку, де здійснюються факторингові операції, розрізняють внутрішній та зовнішній (міжнародний) факторинг. Внутрішній факторинг передбачає, що постачальник, покупець і фактор перебувають під юрисдикцією однієї країни. При зовнішньому факторингу суб’єкти факторингової угоди перебувають під юрисдикцією різних країн.
Залежно від того, чи повідомляються дебітори клієнта про перевідступлення ним прав вимоги боргу, факторинг може бути конвенційним (відкритим) та конфіденційним (закритим). При відкритому факторингу дебіторам клієнта повідомляється про укладення договору факторингу і пропонується здійснювати платежі безпосередньо фактору. Закритий факторинг не передбачає повідомлення дебіторів, ніхто з них не знає про перевідступлення постачальником прав вимоги боргу, і тому кошти переказуються постачальнику, який розраховується з фактором самостійно.
Залежно від характеру взаємовідносин між фактором і постачальником, що складаються у разі відмови покупця від оплати боргових вимог, розрізняють факторинг з правом регресу та факторинг без права регресу. У першому випадку постачальник несе ризики за борговими вимогами, які придбав у нього фактор. Мова йде про те, що факторинг з правом регресу дозволяє фактору повернути постачальникові неоплачені покупцем боргові вимоги і вимагати від нього повернення грошових коштів фактору. Факторинг без права регресу означає, що фактор бере на себе ризик щодо одержання грошових коштів від покупців.
За набором послуг, що включає факторинг, він може бути з повним набором послуг та з частковим набором послуг. Повне факторингове обслуговування передбачає надання постачальнику, крім суто факторингових послуг, також низки інших: аудиторських, юридичних, управління заборгованістю за наданими кредитами тощо. Факторинг з частковим набором послуг передбачає оплату фактором лише рахунків-фактур постачальника.