3. Вищі органи державної влади

Імператор. Імператорська династія Японії вважається однією з найстаріших спадкових династій в світі. Як стверджують істо­ричні джерела, перший імператор вступив на японський трон в 660 р. до н. е., а сучасний імператор – 125-й. Царювання кожного імператора представляє собою еру, котра починається з дати всту­пу на трон нового імператора (з 1989 р. починається ера Хейсей – ера правління Імператора Акіхіто).

Після Другої світової війни статус Імператора змінився. Відсутність у післявоєнній Конституції положень про форму правління створює основу для існування різних поглядів із цього питання. Найбільш поширене сьогодні міркування, що сучасна Японія – парламентська салічна монархія.

Статус Імператора в Японії має свої особливості. Для того щоб найкраще уявити собі його реальну владу, необхідно звернутися не тільки до юридичних повноважень – статей Конституції, а й до фактичної діяльності Імператора. За Конституцією (ст. 1) Імпера­тор є символом держави і єдності народу, його статус визначається волею всього народу, котрому належить суверенна влада.

Відповідно до статей 3 та 4 Конституції Імператор не наділе­ний повноваженнями, пов’язаними із державною владою. Всі його дії щодо державних справ можуть бути започатковані тільки зі згоди і схвалення Кабінету міністрів, котрий несе за них відпові­дальність. За поданням Парламенту Імператор призначає Прем’єр-міністра, а за рекомендацією останнього – інших членів Кабінету; за поданням Кабінету призначається головний суддя Верховного суду (ст. 6).

Зі згоди і схвалення Кабінету Міністрів Імператор від імені народу здійснює наступні дії, які належать до справ державних (ст. 7):

– промульгацію поправок та змін до Конституції, законів, уря­дових указів та договорів

– скликання Парламенту, розпуск Палати представників і об’являє про загальні вибори до Парламенту;

– підтвердження відповідно до законів призначення та звільнення державних міністрів й інших посадових осіб, а також повноважень і вірчих грамот послів та посланників;

– підтвердження загальних і приватних амністій, пом’якшен­ня та відстрочка покарання, відновлення в правах;

– дарування нагород;

– підтвердження відповідно до закону ратифікаційних грамот й інших дипломатичних документів, прийом іноземних послів та посланників;

– здійснення церемоніалу.

Відповідно до Закону про Імператорське прізвище 1947 р. ди­настичний порядок наслідування престолу оберігає Рада імпера­торського двору, яка складається із двох членів імператорської сім’ї, Прем’єр-міністра, головуючих та їх заступників у палатах Парламенту, головного судді і одного члена Верховного суду.

Повсякденні справи замість скасованого міністерства імпера­торського двору тепер вирішує управління імператорського дво­ру, яке діє при канцелярії Прем’єр-міністра. Начальник управ­ління призначається Прем’єр-міністром, а його кандидатура узгод­жується з Імператором, який і керує роботою персоналу, чисельність котрого на початку 80-х років складала 1 тис. чоловік.

У випадках коли встановлювалося регентство Регент діяв від Імені Імператора. Крім того, Імператор відповідно до закону може доручити іншим особам здійснювати свої повноваження.

Однак на практиці у Імператора ще менше повноважень, ніж у Монарха Великобританії, тому що йому заборонено здійснювати навіть такі традиційні для глави уряду права, як право на вето, вплив на формування уряду, верховне головнокомандування збройними силами держави. Імператор – це символ єдності наро­ду, а в повсякденному житті виконує церемоніальні функції зов­нішньополітичного характеру.

Парламент. У 1874 р. перша політична партія Японії предста­вила уряду декларацію про створення представницького законо­давчого органу. Перші загальні вибори пройшли 1 липня 1890 р., а перша сесія Парламенту була скликана 29 листопада 1890 р.

Відповідно до положень ст. 41 Конституції Японії «Парламент є вищим органом державної влади і єдиним законодавчим органом держави». Компетенція Парламенту в Конституції спеціально не визначена, якщо не вважати окремих її положень, які передбача­ють регулювання тих чи інших питань законом. Однак слід зау­важити, що японський Парламент користується невизначеною компетенцією. У всякому разі він здійснює законодавчу владу, за­тверджує бюджет, контролює діяльність уряду, здійснює суд у по­рядку імпічменту щодо тих суддів, проти котрих відкрита справа про зміщення з посади.

Порядок роботи Парламенту регулюється Конституцією Японії, Законом про Парламент 1947 р., Регламентом Палати представників 1947 р., а також Регламентом Палати радників 1949 р.

Японський Парламент складається з двох палат – Палати рад­ників та Палати представників.

• Палата радників складається з 252 членів, яких обирають терміном на 6 років, з переобранням поло­вини складу кожні три роки.

• Палата представників обирається на 4 роки в кількості 500 депутатів. Палата представників може бути достроково розпущена актом Імператора на вимогу уряду, а верх­ня палата розпуску не підлягає.

Парламент формується шляхом загальних і прямих виборів. Конституція встановлює загальне виборче право для повнолітніх, таємне голосування, недопущення дискримінації у виборчих пра­вах за ознаками раси, статі, релігії, соціального стану, освіти, май­нового стану та доходів (ст. 44).

Питання, які стосуються виборів, регламентуються Законом про обрання на публічні посади 1950 р. із подальшими змінами (останні – в 1994 р. – встановлення нової системи виборів до ниж­ньої палати). Відповідно до цього законом активне виборче право на виборах до обох палат надано громадянам у віці від 20 років, які проживають у виборчому окрузі не менше трьох місяців і вне­сені до списків виборців, пасивне – від 25 років для Палати пред­ставників і 30 років для Палати радників. Кандидат вносить гро­шову заставу, яка не повертається в разі неотримання їм певного мінімуму голосів. Основу парламентської виборчої системи скла­дає змішана система, яка поєднує в собі елементи мажоритарної і пропорційної систем.

Палата радників також обирається за змішаною системою. 152 радники обираються від 48 багатомандатних округів (2–8 рад­ників від округу). Крім того, створюється загальнонаціональний округ, в котрому виборці голосують за одну з політичних партій. Обрані від цього округу до палати 100 радників відбирають із кан­дидатів, які раніше були включені кожною партією до свого спис­ку, пропорційно кількості набраних кожною партією голосів. Таким чином, виборець один голос віддає за конкретного кандида­та, а другий – за політичну партію.

В Японії діють жорсткі правила передвиборної агітації. Вона триває тільки 12 днів (до змін 1994 р. – 2 тижні), передбачено одне радіо- та телезвернення кандидата протягом не більше п’яти з половиною хвилин за рахунок бюджету. Агітація виборців по домівках, а також агітація проти інших кандидатів заборонена.

Депутати та радники мають вільний депутатський мандат, і питання про недійсність його вирішується 2/3 голосів відповід­ною палатою. Члени палат не несуть відповідальності у зв’язку із своїми промовами, висловлюваннями і голосуванням у палатах, користуються обмеженим депутатським імунітетом.

У діяльності Парламенту важливу роль відіграють постійні парламентські комісії. Згідно із Законом про Парламент Палата представників має 20 таких комісій (ст. 41, п. 2 Закону про Пар­ламент): у справах Кабінету міністрів, місцевої адміністрації, з питань юстиції, зовнішньої політики, державних фінансів, осві­ти, з соціальних питань, з трудових питань, з питань сільського, лісового та водного господарства, з торгівлі та промисловості, з питань зв’язку, транспорту, будівництва, суспільної безпеки, на­уки і техніки, навколишнього середовища, а також бюджетну, ре­візійну, дисциплінарну комісії і комісію з організації внутрішньої роботи Парламенту.

Палата радників має 17 комісій (ст. 42, п. 3 Закону про Парла­мент) – таких самих, окрім комісій з питань науки і техніки, сус­пільної безпеки і навколишнього середовища. Ці комісії склада­ють основу механізму розробки та прийняття рішень у Парламенті Японії. До складу комісій входять представники різних партій пропорційно представництву цих партій у відповідній палаті. Де­путати, як правило, не є експертами з питань, які обговорюються в комісіях, тому Закон про Парламент в ст. 43 передбачає, що у випадках, коли для діяльності комісії необхідна участь спеціаль­но підготовлених членів, до її складу можуть входити спеціалісти з проблем, які розглядаються.

Головним завданням Парламенту є прийняття законів та дер­жавного бюджету. В законодавчому процесі нижня палата має більшу вагу, оскільки палата представників може подолати вето Палати радників шляхом прийняття закону вдруге 2/3 голосів, причому не від загальної кількості депутатів, а від кворуму (1/3 складу палати – ст. 59 Конституції). Також, якщо Палата радників не прийняла рішення щодо законопроекту протягом 60 днів після отримання його з Палати представників (для бюджетного закону цей термін скорочується в два рази), то рішення палати радників вважається рішенням Парламенту.

Парламент має виключні повноваження щодо розпоряджень державними фінансами (про це свідчить ст. 85 Конституції). По­рядок складання і затвердження державного бюджету визначені в Законі про фінанси 1947 р. Кабінет складає і передає Парламен­ту на обговорення і затвердження бюджет на кожний фінансовий рік. Проект бюджету потрапляє до Палати представників (ст. 60 Конституції), після цього головуючий передає його на розгляд до постійної бюджетної комісії. Бюджетні комісії вважаються най­важливішими, тому що вони є найбільшими за кількістю депу­татів (у бюджетній комісії Палати представників 50 членів, а в Палаті радників – 45). Обговорення законопроекту про бюджет відбувається за участю Прем’єр-міністра і всіх членів Кабінету, це робиться для того, щоб вони могли дати відповідні пояснення і відповісти на запити представників політичних партій. В обговоренні бюджету беруть участь і представники громадськості. Будь-яка людина може взяти участь в обговоренні бюджету. Ди­ректор бюджетної комісії відбирає кілька чоловік, які будуть бра­ти участь у дебатах. Якщо законопроект про бюджет відхиляєть­ся бюджетною комісією Палати представників, тоді Кабінет міністрів повинен підготувати новий проект бюджету, котрий зно­ву проходить весь шлях обговорення. Після затвердження бюд­жету Палатою представників його направляють до Палати рад­ників, де процедура обговорення повністю повторюється.

Рішення палат, як правило, приймаються простою більшістю голосів. В Японії застосовують три форми голосування: вставан­ням, таємним голосуванням та незапереченням.

Прийнятий закон підписується міністром, який відповідає за його виконання, контрасигнується Прем’єр-міністром і направ­ляється Імператору для промульгації. Закон повинен бути на­друкований протягом 30 днів і вступає в силу через 20 днів після публікації.

Парламент також відтворює і контрольні функції за діяльні­стю уряду. Як нам відомо, Кабінет міністрів Японії повинен ко­ристуватися підтримкою Парламенту з питань політики, яку він проводить. Гарантією цього є інститут парламентської відпові­дальності Кабінету, який складається із наступних елементів: по-перше, кандидатура на посаду Прем’єр-міністра формально оби­рається палатами Парламенту (фактично це лідер партії парла­ментської більшості), по-друге, нижня палата може прийняти більшістю голосів резолюцію про недовіру Кабінету. Основною формою контролю є інтерпеляція, подати яку може будь-який депутат Палати представників через головуючого палати, а відмову головуючого депутат може оскаржити на пленарному засіданні палати. Відповідь на інтерпеляцію депутат повинен отримати протягом 6 днів в усній або письмовій формі. В Кон­ституції Японії закріплено право кожної палати проводити роз­слідування з питань державного управління (ст. 62 Конституції). До форм контролю належить також і загальна дискусія з питань політики, яку проводить уряд на початку кожної сесії, коли в Парламенті виступають Прем’єр-міністр, міністр фінансів та закордонних справ.

Кабінет міністрів. Згідно з Конституцією Японії Кабінет міністрів здійснює виконавчу владу (ст. 65). До нього входять Прем’єр-міністр та інші державні міністри. Конституція визна­чає також принцип громадянського кабінету (ст. 66). Під термі­ном «громадянська особа» розуміється особа, яка не знаходиться на військовій службі, ніколи не була професійним військовим і не пропагує мілітаристську ідеологію.

За традицією, головою Кабінету стає лідер партії парламент­ської більшості (ст. 67). У випадку, коли між палатами з цього питання виникають непорозуміння, або у випадку неприйняття Палатою радників рішення протягом 10 днів після рішення Па­лати представників (час перерви в роботі Парламенту не врахо­вується) рішення Палати представників стає рішенням Парламен­ту. Обраний кандидат призначається Імператором на посаду Прем’єр-міністра.

До повноважень Прем’єр-міністра як голови Комітету слід від­нести загальну координацію діяльності Кабінету, призначення і звільнення від посад державних міністрів, внесення на розгляд Парламенту законопроектів, доповіді Парламенту про загальний стан державних справ і зовнішньої політики, підписання законів та наказів одноосібно (як відповідний міністр), контрасигнація підписів уповноваженого міністра, участь у проведенні переговорів і підписанні міжнародних договорів, керівництво підготовкою і укладання міжурядових угод. Прем’єр-міністр має канцелярію.

Кожен міністр має двох заступників: парламентського (ст. 17 Закону про структуру державних виконавчих органів ) і адміні­стративного (ст. 17, п. 2 того ж закону). Міністри фінансів, сільського, лісового та рибного господарства, зовнішньої торгівлі й промисловості мають двох парламентських заступників. Японські міністри не є спеціалістами, тому реальним керівником міністерства є адміністративний заступник – професійний чинов­ник із спеціальною освітою.

Незалежні органи. Це органи, незалежні від уряду. До них слід віднести перш за все, Ревізійну раду і Раду державних установ.

Ревізійна рада повинна контролювати державний бюджет і державні витрати. Згідно зі ст. 90 Конституції заключний звіт про державні доходи та витрати щорічно перевіряється Ревізійною радою. Цей звіт являє собою доповідь разом із доповіддю Кабіне­ту міністрів протягом фінансового року.

Рада державних установ відає питаннями служби державних чиновників і слідкує за тим, щоб коли займаються державні поса­ди не отримала перевагу жодна з партій, а призначення проходи­ли виключно на основі професійної кваліфікації і досвіду претен­дентів.