1 Йоана 4:7-8

Нова заповідь Ісуса Христа — це заповідь любові. Любов є основою міжособистісного людського спілкування. Вона породжує радісний, вільний стан розуму і зумовлює охоче служіння людини своєму ближ­ньому. При цьому людина не звертає уваги на такі явища, як вдячність чи невдячність, хвала чи осуд, набуття чи втрата, адже в служінні лю­бові вона не потребує того, щоб чимось зобов'язати своїх ближніх. Високоморальна людина живе переважно не для себе, а для інших і саме в цьому знаходить сенс і повноту та гармонійність буття. Тільки у любові і через любов людина стає людиною. Без любові вона неповно­цінна істота, позбавлена істини життя, його глибини, нездатна адекватно розуміти інших і себе. Сутність моральности особистости знаходить свій найбільший вияв у любові.

Любов — це духовно-емоційний стан, що майже не надається формальному визначенню. Жодні апеляції до емпіричних фактів в усьому їх розмаїтті справі не допомагають. Любов — це завжди подія, не залежна від людини. Людина не може любити чи не любити за влас­ним бажанням. Любов не надається моральним оцінкам.

Сенсом людської любови взагалі є виправдання і спасіння індивіду­альности через жертву егоїзмом. Неправда і зло егоїзму полягають зов­сім не в тому, що людина занадто себе цінує, надає собі безумовного зна­чення і нескінченної гідности. В цьому вона права, тому що кожен інди­від, як самостійний центр життєвих сил, як можливість безконечного вдосконалення — в такому розумінні має безумовне значення і гідність. Невизнання за собою цього безумовного значення адекватне зреченню людської гідности.

Основна неправда і зло егоїзму полягають в тому, що людина, спра­ведливо визнаючи свою безумовну гідність, несправедливо відмовляє іншим в такому визнанні. Усвідомлюючи себе центром життя, вона ін­ших відносить до периферії свого буття, залишаючи їм тільки зовніш­ню й відносну цінність. В абстрактно-теоретичній свідомости кожна людина завжди припускає повну рівноправність інших із собою. Проте у практичному розумі, у своїх внутрішніх почуттях і на ділі вона стверд­жує безмежну різницю між собою та іншими: вона сама по собі є все, вони самі по собі — ніщо. Однак саме за умов такого егоїстичного само­ствердження людина насправді не може стати тим, ким вона так палко прагне бути. Справжня індивідуальність — це відкритість іншому.

Будь-яка істота є тим, що вона любить. Любов — це самовіддача, подолан­ня егоїзму. Щоб повністю викорінити егоїзм, необхідно протиставити йому кохання, що проймає все наше єство. Той, інший, який повинен визволити з лабет егоїзму нашу індивідуальність, повинен мати відношення з усією цією індивідуальністю, повинен бути таким самим, конкретним і реальним, цілком об'єктивованим суб'єктом, як і ми самі, і разом з тим, відрізнятися від нас, бути дійсно іншим. Він повинен мати весь той істотний зміст, який маємо ми, але мати його в інший спосіб, в іншій формі, так, щоби будь-який прояв нашого єства, будь-який життєвий акт зустрічали в цьому іншому відповідний, але не однаковий прояв, так, щоб ставлення одне до одного було повним і постійним обміном, повним і постійним ствердженням себе в іншому, досконалим спілкуванням та взаємодією.

Моральний сенс і гідність любові полягають у тому, що вона змушує людину дійсно визначити за іншим те безумовне центральне значення, яке до цього вона визнавала лише за собою. Любов переносить життєвий інтерес за межі індивідуального, перетворює потенційне буття в дійсне. Відкривається, що дарувати приємніше, ніж одержувати, любити самому є більш цінним, ніж бути коханим. Любляча людина полишила в'язницю своєї самотности й ізоляції, які неминучі в стані нарцисизму і зосереджености на собі. Людина насолоджується можливістю єднання і злиття.

Необхідна діяльна віра, моральний подвиг і праця, щоб утрима­ти, зміцнити і розвинути цей дар світлої і творчої любові, щоб за допомогою його втілити в собі і в інгиому образ Божий. Володимир Соловйов

ТИПИ ЛЮБОВІ

(за Еріхом Фроммом)

† братерська любов

† материнська любов

† еротичне кохання

† любов до себе

† любов до Бога

Братерська любов — основа всіх типів любови. Вона передбачає солідарність з усім людством і виходить з того, що людська єдність ґрунтується на ідентичності людської сутности безвідносно до освіти, звань, талантів тощо.

Материнська любов є безумовною самовідданістю в ім'я життя дитини та її добробуту.

Еротичне кохання — це вибіркова любов. Роблячи вибір, людина в іншій людині любить усе людство, весь світ.

Сучасними людьми еротичне кохання нерідко ототожнюється зі ста­тевим актом. Можна почути такі вислови: «займатися коханням», «я вчора з ним кохалася» тощо. Такі люди відокремленість іншої людини відчувають в основному як фізичну відчуженість. Факт фізичної близь­кости вони приймають за кохання. Часто еротичне кохання трактується як взаємне володіння й використання партнера партнером. Проте, нас­правді, це не кохання, — це егоїзм двох і самотність удвох.

Ідею любові до себе свого часу чудово сформулював німецький міс­тик Майстер Екхарт (1260 — 1328). Він писав, що коли людина справді любить себе, то це означає, що вона любить кожну людину нарівні із собою. Якщо ж вона любить іншу людину менше, ніж себе, то вона не досягла успіху в любові до себе. Коли людина любить всіх рівною мі­рою, включаючи себе, це означає, що вона любить усіх як єдину особу, і особа ця — Бог і людина. Отже, великою і праведною особистістю є той, хто, люблячи себе, любить всіх інших однаково.

Разом з усвідомленням своєї неповторності, несхожості з іншими приходить почуття самотності. Звідси зростання потреби у спілкуванні. Перебільшення своєї унікальності, неподібності до інших часто спри­чиняє соромливість, страх видатися безглуздим, втратити себе у спілку­ванні, палке бажання висповідатись комусь і рівночасно гостру невдо­воленість існуючими формами спілкування. Такою є діалектична супе­речність любові до себе.

Любов до Бога — це любов, що випливає з релігійного почуття і дещо відрізняється від вище розглянутих форм любови. Природа любови до Бога має психологічно багато спільного з природою любови до батька. На відміну від материнської, батьківська любов не безумовна. Її потрібно заслужити, її можна втратити, якщо не відповідати очікуванням і вимогам батька. Вона потребує слухняности як основної чесноти, а непослух стає головним гріхом, який приводить до втрат. Любляча людина має відкритий розум, відкрите серце і здатність слухати. Ця позиція — результат повної комунікації між інтелектом, психікою і сексуальністю.

У багатьох людей порушується зв'язок між цими складовими особистости так, що мислення відокремлюється від емоцій, а сексуальність — від кохання. Таке розщеплення руйнує інтеграцію особистости. Наприклад, вчинки людини у бізнесі можуть абсолютно відрізнятися від того, як вона поводиться в родинному колі. Заповідь «люби ближнього свого» може мати для когось значення тільки в храмі під час недільного богослужіння, але втрачає свою актуальність у понеділок в офісі. Аналогічно, коли життя індивіда дезінтегроване, роман із секретаркою або колегою не суперечить коханню до дружини. Однак бути різною людиною у різних обставинах означає, що людина не є собою в жодній з них. Її почуття любови обмежене і фрагментарне.

Влада і любов — протилежні цінності. Влада створює нерівність. В той же час любов означає рівноправність. Навіть зв'язок матері і дитини повинен спиратися на гарантію, що дитина є особистістю, такою ж як і мати. Якщо цього немає, то дитина не буде ставитись до інших як до рівних собі.

Любов і задоволення є внутрішніми складовими творчого процесу. Любляча людина — це творча особистість, оскільки вона в усі справи вкладає серце. Вона може досягти слави, успіхів, пошани, але дані цінності не домінують в ній. Вона не жертвує для них власною цілісністю. Певні цінності моральної самосвідомости — повага, гордість, чесність, справедливість — можуть гармонійно поєднуватися з цінностями серця і допомагають в зміцненні цілісности особистости.

Взаємоповага необхідна в будь-якому любовному зв'язку поміж людьми. Якщо її не вистачає — любов має інфантильний (дитячий) характер, є більше проявом потреби у піклуванні й захисті, ніж у взаємності сердечних почуттів. Нестача поваги приводить також до дегенерації зв'язку, який перероджується у зв'язок з розрахунку. Люблячою людиною може бути лише та, для якої важливою є повага.

Гордість — зовнішній прояв почуття власної гідности — є ще однією складовою особистости, яка збагачує любов. Гордість робить особистість привабливою, викликає повагу і навзаєм обіцяє, що до нас також будуть ставитись з повагою. Тільки не слід ототожнювати гордість з пихатістю або ж зарозумілістю.

Чесність — вираз стану внутрішньої інтеграці ї— є також важливою рисою люблячої людини. Людина, розум і серце якої розділені, говорить про те, чого насправді не відчуває. Водночас вона нещира і до себе. Неправда, яку говорить людина, поглиблює дезінтеграцію особистости, оскільки серце знає правду. Неправда порушує стосунки між людьми, адже неможливо мати щире серце й обманювати.

НЕХАЙ БУДУТЬ ПРОКЛЯТІ ВСІ ДІЛА, ДЖЕРЕЛО ЯКИХ НЕ ЛЮБОВ. ДО СПРАВ ЛЮБОВІ НАЛЕЖАТЬ ТІЛЬКИ ТІ, ЩО РОБЛЯТЬСЯ ВІД УСЬОГО СЕРЦЯ І НЕ ДЛЯ ВЛАСНОГО УСПІХУ, КОРИСТІ, ПОШАНИ, ЗРУЧНОСТИ І СВЯТОСТИ, А ДЛЯ КОРИСТИ, ШАНУВАННЯ, СВЯТОСТИ ІНШИХ. Мартін Лютер

що дорослішою стає людина,то більшу частину навколишнього світу охоплює її любов. Вона стає зрілою і бере на себе все більшу відповідальність за тих, кого вона любить. Любляча людина осягає своїми почуттями все живе, все, що підтримує життя. Саме така любов продовжує життя людям, тваринам і рослинам. Відповідальність не означає тягаря чи примусу. Вона означає реагування по любові, а не за обов'язком. Це два несумісні поняття, оскільки любов є реакцією вільної особистости, виявом якої є творча самореалізація.

В культурі спілкування любов є основоположним принципом, який у своєму змісті має такі етичні категорії, як повага, співчуття, толерантність та ін.

Повагу в етиці визначають як практичне визнання гідности особистости. Повага є однією з важливих моральних вимог, що ставляться в царині спілкування. Вона передбачає визнання гідности у діях, мотивах міжсуб'єктного спілкування, а також щодо соціальних умов.

ОСНОВНІ РИСИ ПОВАГИ Й НЕПОВАГИ

Повага Неповага

Справедливість Несправедливість

Рівноправність Нерівноправність

Свобода Придушення свободи

Взаємна довіра Недовіра

Прихильне ставлення одне до одного Приниження гідности

Ввічливість Брутальність

Скромність Зарозумілість

Чуйність Насильство

Делікатність Пригноблення

Вияви поваги не можна обмежити якимись традиційними акціями, про які прийнято говорити «віддати шану». Повага — це є постійна екзи-стенційно-моральна налаштованість і готовність людини до спілкування. В повсякденних стосунках між людьми повага виявляється, насамперед, у вмінні слухати. Трапляється, що люди під час бесіди не слухають своїх співрозмовників і навіть дають поради, не вислухавши спочатку, про що йдеться. Такі співрозмовники не сприймають серйозно слова інших, а отже і власні слова чи поради. У підсумку вони стомлюються від марної втрати часу і припускають, що їх втома була би більшою, якщо вони уважно прислухалися би до співрозмовника. Однак, це не більше, ніж хибне уявлення. Правда полягає в тому, що будь-яке спілкування, якщо воно відбувається зосереджено, активізує людину. Люди, які взаємно поважають один одного, уникають тривіальних розмов ні про що, які тільки крадуть час співрозмовників.

Повага у людському спілкуванні не може виникнути без довіри. Довіра до іншої людини в даному контексті означає відсутність сумнівів у тому, що її повага до життя й гідности кожної людини є невід'ємною складовою її моральности. На цьому грунтується і моральність нашої довіри до себе. Ми виразно усвідомлюємо постійну сутність нашої особистости, яка зберігається незмінною, доки ми живі, незважаючи на різні обставини і обов'язкові зміни прихильностей і симпатій. Якщо ми не віримо у незмінність нашої сутности, то під загрозою опиняється моральна самооцінка, і ми ризикуємо потрапити у залежність від погляду інших людей, чиє слово стає для нас вирішальним. Лише людина, яка вірить у себе, здатна виявляти довіру до інших. Без віри в себе ми не можемо нічого обіцяти, а людину можна визначити, як зауважував Ніцше, за її здатністю обіцяти.

Правило, виведене з досвіду, вказує на діалог як привілейовану фор­му побудови довіри. Мартін Бубер охарактеризував діалог як «зустріч життя із життям». Це відкриває той вимір діалогу, який перевищує інструментальне розуміння там, де діалог вважається методом досягнен­ня порозуміння, згоди чи навіть консенсусу. Діалог пропонує можливість подивитися ззовні на себе і на те, що вважається відомим, і таким чином відкрити зачинений внутрішній простір для перетворення у напрямку взаємної довіри. Побудова довіри шляхом діалогу зазнає перешкод, якщо партнери попередньо налаштовані наполягати на своєму і переконувати в цьому іншого. Спроба імітувати довіру, яка спершу не зіткнулася з випробуванням визнати відмінність іншого, нічого не додасть до побудови тривалої довіри. Отже, довіра є важливою складовою поваги.

Проблема поваги, довіри, самоповаги ставить серйозні питання до сучасної системи освіти. Установи освіти дають знання, але часто зали­шають поза увагою дуже важливий аспект: виховний вплив зрілого люблячого вчителя. У попередніх епохах вчитель був не стільки дже­релом інформації, як взірцем гідного людського життя. Доречно згадати про надзвичайно плідну педагогічну діяльність Г. С. Сковороди, який справляв потужний моральний вилив на своїх учнів не усними наста­новами, не текстами, а прикладом власного життя. Ось як про нього згадує його улюблений учень Михайло Ковалинський у своїх спогадах «Життя Григорія Сковороди»:

Поставлений між вічністю й часом, світлом і пітьмою, істи­ною й брехнею, добром і злом, маючи переважне право вибирати істинне, добре, досконале і здійснюючи це на ділі, у всякому місці, бут­ті, стані, званні, ступені, є мудрий, є праведний. Таким є муж, про котрого тут буде мова. МихайлоКовалинський

У сучасному суспільстві прикладом для наслідування є хто завгодно - кінозірки, співаки, спортсмени -тільки не вчителі. І до того часу, доки вчитель не стане головним суб'єктом поваги для молодої генерації і уря­довців, наше суспільство приречене на перманентну моральну кризу.

Категорія поваги тісно пов'язана з категорією толерантності.

Толерантність (від лат. гаіегапп'а - терпіння) - категорія етики, яка характеризує ставлення людини до інтересів, переконань, вірувань, звичаїв і поведінки інших людей.

Специфіка толерантності полягає в тому, що на відміну від любови і поваги вона означає ставлення до іншого, як до неподібного, відмінного індивіда. Практично толерантність проявляється у прагненні досягнути взаємопорозуміння й узгодження різнорідних інтересів і поглядів у процесі спілкування без застосування тиску і погроз, переважно мето­дами роз'яснення і переконування. Ця моральна якість необхідна в пере­говорному процесі, під час укладання угод, у залагоджуванні конфліктів. Толерантність є формою прояву поваги до іншої людини, визнання за нею права на інакодумство і власні переконання. Толерантність — це вміння бачити людей такими, якими вони є насправді, і відокремлювати суще від позірного, ілюзорного.

З ХРИСТИЯНСЬКОГО ПОГЛЯДУ ТОЛЕРАНТНІСТЬ ОЗНАЧАЄ:

по-перше, визнання того, що кожна людина є грішною, але ставлення

до неї передбачає можливість її виправлення шляхом покаяння, навернення і відродження;

по-друге, віротерпимість як фундаментальний принцип міжконфе­сій-ного екуменічного діалогу.

У наш час сфера застосування толерантности радикально розшири­лася. Йдеться про прихильне ставлення до представників інших світо­глядів, політичних орієнтацій, моральних традицій. Толерантність є важ­ливим етичним інструментом для дієвого співробітництва. Її моральна цінність неймовірно зросла в добу постмодерну, коли плюралізм думок і діалог різних культур стали запорукою виживання людства.

Співчуття-категорія етики, що характеризує розуміння почуттів і думок іншої людини, надання моральної підтримки її прагненням і готовність сприяти їх здійсненню.

Саме у співчутті найбільш повно і послідовно реалізується заповідь: «Люби ближнього твого, як себе самого» (Матей 22:39). Потреби ближ­нього, його нещастя і страждання, торкаючись нашого серця, пробуджу­ють в нас енергію чистої і дієвої любови.

Близькими до співчуття і почуття жалю є категорії альтруїзму і мило­сердя.

Альтруїзм (від. лат. alter — інший) — категорія етики для позначення безкорисливого служіння іншим, готовність до самопожертви і само­зречення заради блага і щастя іншого.

Найбільш повно й послідовно в людському житті альтруїзм зазвичай виявляється в любові батьків, особливо в материнстві. В етичне вчення категорію «альтруїзм» запровадив французький філософ Огюст Конт (1798 — 1857). Альтруїзм як моральна якість є протилежною егоїзму.

Милосердя — категорія етики, в якій відображається співчутлива і дієва любов, що виявляється у готовності допомагати кожному, хто потребує допомоги, безвідносно до того, чи є ця людина близькою, зна­йомою чи цілком сторонньою.

В кінцевому рахунку, милосердя поширюється на всіх людей, на всі живі створіння. Милосердя має два аспекти:

духовно-емоційний (переживання чужого болю як власного);

конкретно-практичний (надання реальної допомоги).

Співчуття, почуття жалю, альтруїзм, милосердя своїм підґрунтям мають універсальну любов і загальнолюдську солідарність.

Р Е З Ю М Е

Орієнтуючись на моральний ідеал, людина вчиться поважати людсь­ку гідність і честь в кожному, права і свободи інших людей, виконувати свої моральні обов'язки належним чином. Немає потреби заучувати ті чи інші визначення моральних понять, якщо вони не стають спону­кальними імпульсами і ціннісними орієнтирами в практичному житті, не стимулюють до прощення, не вносять миру і єдности в серця і у взаємне спілкування людей при кожній зустрічі. Етичні категорії — про­дукт багатовікової мудрости людства. Вони допомагають тим, хто не бажає блукати у темряві без світильника. Вони — той ліхтар, що освіт­лює правильний шлях. Без них неможливо осягнути сенс боротьби доб­ра і зла, любові й ненависти, правди і кривди, влади і совісти.