3.4. Категорії моральної самосвідомости

Самосвідомість — це усвідомлення людиною свого знання, інте­ресів, ідеалів, мотивів поведінки, самооцінка себе як діяча.

Завдяки самосвідомості людина виокремлює себе з оточуючого світу і визначає своє місце в системі природних зв'язків і суспільних відносин. Самосвідомість щільно пов'язана з рефлексією, в якій вона піднімається на рівень теоретичного мислення. Самосвідомість форму­ється під впливом певного способу житгя. Вона є духовною сферою, в якій здійснюється самоконтроль за вчинками і діяльністю людини, їх моральна самооцінка і визнається відповідальність та провина.

Важливими функціями самосвідомости є самоконтроль і само­оцінка. Ці функції значною мірою залежать від рівня інтеріоризації (формування розумових дій і внутрішнього плану пізнання через засвоєння індивідом зовнішніх зв’язків із предметами та соціальних форм спілкування) моральних цінностей, вимог, норм і перетворення їх на внутрішні пере­конання особистости. Абстрактно-теоретичне відображення ціннісних стандартів і санкцій самооцінки відбувається в таких основних категоріях етики: совість, сором, покаяння, честь, гідність.

Центральне місце серед цих категорій посідає совість (сумління). Перефразуючи відомий вислів Канта, можна сказати, що є дві нескін­ченності, які людина сприймає як виклик: нескінченність зоряного неба і власного духовного світу. Першу нескінченність людина прагне подолати збільшенням швидкости пересування, а другу — все більшим підпорядкуванням голосу сумління. Що таке совість? Люди­на пізнає совість тією мірою, якою вона живе сумлінним житям. Це той самий випадок, коли пізнання безпосередньо збігається із само­вдосконаленням.

Етимологічно поняття «совість» означає «спільне знання» (рос. со-весть; укр. со-відання; в англ. conscience, в нім. Gewissen).

Совість — етична категорія моральної самосвідомости, що характеризус здатність особистости здійснювати моральний самоконтроль, самостійно формулювати для себе моральні обов'язки, вимагати від себе їх виконання і робити самооіцнку власних учинків.

Совість може проявлятися не лиш у фор­мі раціонального усвідомлення людиною морального сенсу власних дій, але й у фор­мі чуттєвих переживань, наприклад, у доко­рах сумління. Совість — це суб'єктивне усвідомлення особистістю свого морального обов'язку й відповідальности перед собою.

Совість — це моральний катарсис людини, вона очищує душу. Вона утримує від спокуси і спонукує до каяття. 3. Фрейд визначав совість через поняття Super-Ego, яке протидіє підсвідомим потягам, придушуючи їх. Людині притаманна амбівалентність (подвійність) почуттів, неузгод­женість, суперечливість деяких емоцій, що переживаються одночасно, наприклад, любов і ненависть, жалість і агресія.

Совість існує не лише на рівні свідомого. Її витоки сягають несві­домого. Це, зокрема, не дозволяє звільнитися від докорів совісти зусил­лями волі чи розуму. Вона містить у собі певну раціональну інтенцію. Дж. Фрезер в праці «Фольклор у Старому Заповіті» подає свідчення, що римському імператору Нерону після того, як він убив свою матір Агриппіну, постійно здавалося, що її тінь матері переслідує його. Прагнення заглушити голос сумління нерідко приводить до алкоголізму, наркоманії, а то й самогубства.

Совість змушує людину шукати виправдання, насамперед, у власних очах, перед собою. Для морального виправдання негідних вчинків досить часто використовується перенесення власних негативних якостей на всіх оточуючих по типу: всі крадуть, всі п'ють, всі палять. Інший спосіб самовиправдання протилежний - я не такий як всі, особливий, тому мене не розуміють. Ще один спосіб — це звинувачення інших людей чи обставин в своїй аморальності чи непослуху — мене спокусили, звабили, змусили тощо. Інколи совість намагаються прилаштувати до рівня моралі якоїсь «еталонної групи», в якій перебуває людина на роботі чи дозвіллі.

Ніщо так не сприяє душевному спокою, як повна відсутність власної точки зору. Георг Крістоф Ліхтеберг

У моральній самосвідомості особливе місце посідає екологічний аспект совісти, який характеризує здатність людини переживати і хви­люватися під час зустрічі з природою, тваринним світом і захищати цей світ від технократичної бездуховної цивілізації та людської без­культурности.

Східна мудрість стверджує, що слова нездатні передати всю глибину внутрішнього світу людини. Ця невимовна глибина духа і є совість.

Важливою категорією етики, яка знаходить свої витоки і опору в моральній самосвідомості особистості, є сором. На відміну від совісті, сором є не самооцінкою вчинків, а їх емпатійною оцінкою, тобто з точки зору того, як вони могли бути сприйняті оточуючими.

Сором категорія етики для означення морального почуття осуду людиною своїх дій, мотивів і моральних рис. Проти­лежним сорому почуттям є гордість. Сором виникає внаслідок або само­визначення людиною вчинку аморальним, або під впливом громадського осуду.

Гегель визначав сором як почуття, близьке до гніву. На його думку, сором є реакцією людини на протилежність її реальних проявів тому, чим вона повинна і бажає бути, отже, захисною реакцією внутрішньої сутности проти непристойного її прояву назовні.

Почуття сорому відокремлює людину від своєї власної природи. Соромлячись природних функцій власного організму, людина тим самим демонструє, що вона є не лише біологічною істотою, а надприродним одухотвореним створінням. Сором є проявом морального ставлення людини до власної природи і автономії людського духа. Він еволюційно передує совісти.

Людина соромиться панування матеріальної природи над собою, вона прагне ствердити в собі верховенство духовного, яке не дозволяє людині бути у сліпому підпорядкуванні у власних інстинктів і суто біологічних потреб. Безсоромність означає худобоподібність, повернення до тваринного стану. Почутгя сорому майже неможливо контролювати чи придушити вольовими зусиллями. Воно захоплює людину зненацька і нестримно.

Важливою рисою сорому є те, що це почутгя охороняє інтимні сфе­ри людських стосунків, робить ці стосунки духовно витонченими, утаємниченими, унікальними і надає їм особливої цінності. Первинні прояви сорому пов'язані зі статевим життям. Безсоромність, прилюдна демонстрація інтимних почуттів позбавляє їх одухотвореної інтимности і перетворює в свою протилежність — непристойний панфізіологізм. Реакцією на докори совісті і почуття сорому є покаяння.

Покаяння — це визнання людиною власної провини і засудження власних вчинків. Воно проявляється або у публічному визнанні своїх помилок і провини та готовності понести за них покарання, або у внутрішньому почутті жалю за вже скоєні аморальні вчинки чи за наміри їх скоїти.

Християнська етика розглядає каяття як першу сходинку грішника на шляху духовного «народження згори». Поняття покаяння походить від грецького слова «метанойя» і буквально перекладається, як «рух у зворотному напрямі». Покаятися — означає радикально змінити погляди, схаменутися, відмовитися від попередніх грішних вчинків і думок. Це, насамперед, внутрішній процес переосмислення й переоцінки попередньої діяльности і способу життя в цілому. Покаяння є вольовим актом прийняття особистого добровільного рішення. Надзвичайна важ­ливість цього акту в християнстві акцентована тим, що Христос свою місію на Землі почав з проповіді покаяння: «Ісус прийшов у Галілею і проповідував там Божу Євангелію, кажучи: «...Покайтеся і вірте в Євангелію» (Марк 1:14-15).

Каяття завжди розглядається моральною свідомістю як необхідна час­тина спокути, оскільки без нього неможливе подальше виправлення лю­дини. Покаяння, коли воно щире, виконує роль самокритики людиною своїх вчинків і змінює образ мислення і діяльности в позитивний бік. Воно не принижує гідности людини, а навпаки, відроджує її та роз­кріпачує людину. Покаяння — специфічно моральний акт. Проте воно відіграє певну роль і в судочинстві, де розкаяння звинуваченого пом'як­шує міру покарання.

Моральна самосвідомість є цариною санкціонування ціннісних стандартів особистости, до яких належать, насамперед, честь і гідність.

Честь — це категорія етики, що відображає соціальний статус людини та її моральні заслуги.

У XVII ст. в Англії було розроблено кодекс людини чести —джентльмена. Якщо уявлення про гідність особи базуються на принципі рівно­правности всіх людей, поняття чести, навпаки, диференційовано оцінює людей, що знаходить відображення в їх репутації.

Незважаючи на зміни, що відбулися в ході історичного розвитку, багато вимог з кодексу чести джентльмена зберегли своє значення і в XXI ст.

КЛАСИФІКАЦІЯ ЧЕСТИ

(за Ч. Л. Бербером)

• честь як суспільне визнання

• честь як високий авторитет

• честь як гарна репутація

• честь як внутрішня духовна шляхетність

• честь як дівоча цнотливість

КОДЕКС ЧЕСТИ ДЖЕНТЛЬМЕНА

■ бути чесним і правдивим;

■ бути пунктуальним, не спізнюватись;

■ грати чесно, дотримуючись правил;

■ боронити свої права;

■ вчасно платити борги, податки, виконувати зобов 'язання;

■ з’ясовувати суперництво в коханні шляхом дуелі;

■ піклуватися про репутацію дами;

■ нікому не прислуговувати;

■ не підкорятися чужій волі;

■ не терпіти образи, викликати кривдника на дуель;

■ не викликати на дуель людину, перед якою маєш зобов 'язання;

■ не погоджуватись на принизливі умови;

■ якщо немає можливости захистити свою честь, покінчити життя самогубством.

РЕПУТАЦІЯ (від лат. reputatio — міркування) — думка про моральне обличчя конкретної людини, що склалась у її оточення. Ця дум­ка ґрунтується на моральній оцінці діяльности, поведінки та вчинків людини і знаходить вираз у визнанні її заслуг і авторитету в колек­тиві.

АВТОРИТЕТ (від лат. autoritas — влада, вплив) — в широкому значенні загальновизнаний неформальний вплив особи, заснований на знаннях, досвіді, компетенції, високому професіоналізмі і моральній доброчесності. У вузькому значенні — владна функція, зумовлена посадою людини.

В моральному сенсі авторитет полягає у здатності людини керувати іншими людьми без застосування будь-яких форм примусу. Макс Вебер запропонував формальну типологію авторитету, згідно з якою авторитет може грунтуватися:

| на раціональних установках — певній системі правил, які стосуються способів набуття влади та меж її використання;

| на традиціях, коли законність порядку заснована на поглядах про його сакральну природу;

| на ірраціональній харизмі, коли громадська думка міфологізує чес­ноти свого лідера, наділяє його рисами морального ідеалу; такий авторитет притаманний пророкам, святим, проповідникам, вож­дям.

Гідність — це категорія етики, яка характеризує самоповагу людини та її моральну рівноправність з іншими людьми.

Визнання гідности кожної людини від моменту народження і незалежно від її моральних чеснот проголошене в «Загальній декларації прав люди­ни», прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. В статті 1 Декларації йдеться: «Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні чинити сто­совно один одного в дусі братерства». Декларація в третій статті кате­горично забороняє принижувати гідність будь-якої людини.

Отже, категорія гідности визначає, перш за все, безумовну само-цінність кожного і становить невід'ємну складову природних прав лю­дини. Визнання міжнародною правосвідомістю безумовної гідности кожної людини конструктивно впливає на становлення почуття власної гідности у самосвідомості індивіда. Усвідомлення власної гідности, як невід'ємного природного права, сприяє позитивному сприйняттю люди­ною суспільних моральних вимог. Самоповага і потреба поважати гід­ність інших людей чинить опір спокусам і негідним вчинкам.

Поняття «самоповага» відображає у своєму змісті задоволення люди­ни собою і позитивне ставлення до себе. В залежності від того, чи йдеть­ся про загальну моральну оцінку особистости, чи окремих її ролей або ідентичности, розрізняють загальну і специфічну (наприклад, навчальну, професійну) самоповагу. В психологічному значенні самоповага і усвідомлення власної гідности — це особистісне ціннісне судження, яке відображає узгодженість реального та ідеального "Я" людини.

Висока самоповага — не синонім зарозумілости чи некритичного став­лення до себе. Людина з високою самоповагою не вважає себе кращою за інших, а просто вірить у себе і в свою здатність подолати власні ва­ди. Люди із заниженою самооцінкою особливо вразливі, хворобливо реагують на критику, осуд. Їм властиві сором'язливість, схильність до усамітнення, психічної ізоляції, до втечі (ескапізм) у світ фантазій і мрій, причому втечі аж ніяк не добровільної. У спілкуванні такі люди відчу­вають незручність, заздалегідь впевнені, що оточуючі про них поганої думки. При виборі професії вони уникають спеціальностей, пов'язаних з необхідністю керувати, а також тих, що передбачають конкуренцію.

Люди з високим почуттям власної гідности значно більше задоволені своїм життям, більш самостійні і менше піддаються чужому впливу, їх позитивне ставлення до себе і почуття впевнености у власних силах сприяють аналогічному ставленню і до оточуючих. Вони нерідко стають лідерами в своїх колективах.

Отже, гідність, самоповага, честь, авторитет, репутація — це ті моральні чесноти, що істотно впливають на життєві успіхи і позитивну самореалізацію особистости. Їх відсутність чи низький рівень приводять до негативних наслідків, як в особистому, так і в громадському житті.