3.2. Добро і зло – основні категорії етики

Моральне добро і моральне зло є універсальними фундаментальними категоріями етики. Визначення і трактування генезису й сутности мораль­ного добра і зла є вихідними для тлумачення інших категорій етики. Від їх розуміння залежить ідеологічна спрямованість етичних докт­рин і концепцій. У багатьох релігійно-філософських вченнях постійна боротьба між добром і злом визначається як основна причина і рушій­на сила всього, що відбувається у світі. Саме з цієї точки зору вони пояснюють усе, що відбувається, як в особистому, так і соціально-полі­тичному житті людей. Це єдині категорії етики, що релігійно й міфо­логічно персоніфіковані: добро в образах Крішни, Ісуса Христа, Аллаха тощо, зло — в образах сатани в іудаїзмі, диявола в християнстві, шайтана в ісламі та ін.

Моральне добро — найбільш загальне імперативно-оціночне по­няття моралі і категорія етики, що виражає позитивне мораль­не значення явищ суспільного життя в їх співвіднесенні з етичним ідеалом.

Моральне зло — універсальна етична категорія для позначення негативних явищ суспільного життя, які виникають унаслідок свідомого волевиявлення соціального суб'єкта—людини, групи, політич­ної партії тощо.

ЗЛО МАЄ І ПАТЕТИЧНИЙ ХАРАКТЕР. Наприклад, стихійні лиха — земле­труси, повені, урагани тощо теж у сприйнятті людини велике зло, але воно не має морального характеру.

Моральне добро має в своїй онтологічній основі більш широку етич­ну категорію — благо. У повсякденній мові це знаходить вираз в ото­тожненні понять «добро» і «матеріальні блага». Специфічно моральний сенс добра полягає в тому, що воно протиставляється практичній доціль­ності, тобто добрий вчинок є безкорисливим. В етиці існує три основні інтерпретації категорії добра: релігійно-ідеаіістична, утилітарно-натуралістична, інтуїтивістська.

РЕЛІГІЙНО-ІДЕАЛ1СТИЧНА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ДОБРА

† уособленням добра є Бог, або воля Бога, абсолютна ідея тощо (неото­мізм, гегельянство, неопротестантизм);

† добро має неземний трансцендентний характер (неокантіанство, неопозитивізм);

† добро — це діяльність за законами духовного світу, яка прилучає люди­ну до Божого Царства, світу ідей тощо (платонізм, крішнаїзм, нео­кантіанство);

† втіленням добра є небесне чи Боже Царство; добро є вищою ідеєю в царстві незмінних сутностей (гностицизм, неоплатонізм, христи­янство).

УТИЛІТАРНО-НАТУРАЛІСТИЧНА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ДОБРА

• добро — це земне щастя (гедонізм, евдемонізм);

• добро — це насолода (епікуреїзм);

• добро — це корисність (емпіризм, І. Бентам);

• добро — те, що відповідає інтересам соціальної групи (утопічний

соціалізм, марксизм).

Окрім цих крайніх позицій, були нечисленні, але плідні спроби їх інтеграції. Так, Арістотель розглядав добро як шлях до щастя і рівно­часно— структурний елемент самого щастя.

В інтуїтивістському тлумаченні (Дж. Мур, Р. Хеар та ін.) добро — це об'єктивна, проста і первинна якість речей, яка осягається винятково інтуїтивним шляхом. Ричард Хеар пояснював невизначеність поняття "добро" тим, що різноманітність контекстів його вживання не дозволяє встановити його загального значення, тобто в кожній конкретній ситу­ації воно мас інший зміст.

Отже, існують різні підходи до пояснення змісту категорії доб­ра. З цього можна зробити висновок, що спільними рисами всіх цих трактувань є абсолютна самоочевидність загальнолюдської цін­ності категорії добра, яка реалізується у вчинках як людяність.

Категорія добра надає гуманістичної інтенції всім його історичним і ситуативним конкретизаціям. Добро співвідноситься з усіма етичними категоріями, але особливе місце посідає його співвідношення з обов'язком. Проблема діалектичного взаємозв'язку добра і обов'язку привела до появи двох напрямків в етиці: етичної аксіології і етичної деонтології.

Етична аксіологія визначальними категоріями етики вважає «добро» і «зло». Деонтологія (розділ етики, що вивчає проблеми обов’язку і належного) на перше місце ставить «обов'язок» і взагалі «належне». Із суперечностями співвідношення добра й обов'язку нама­гався розібратися І. Кант, але задовільного розв'язання він так і не знай­шов. В одному випадку він стверджував, що обов'язок полягає у тво­ренні добра; в іншому — визначав добро через обов'язок: добро полягає в тому, щоб виконувати обов'язок.

Протиставлення добра й обов'язку зустрічається і в етичній доктрині Ф. Ніцше. У XX ст. це протиставлення набуло характеру теоретичної суперечности між аксіологією і деонтологією. В деонтологічному нап­рямку (Г. Прічард, Д. Росс, Е. Керріт) обов'язок вважається категорією не залежною від добра або такою, що логічно передує категорії добра, — як у Канта.

Отже, моральність прибічниками деонтологічної етики трактується формально: обов'язок слід виконувати заради самого обов'язку. Згідно з цією теорією моральні обов'язки не мають засад у соціальних потребах, вони очевидні самі по собі, вічні і незмінні.

САМООЧЕВИДНІ ОБОВ 'ЯЗКИ

—► не чини зла, чини добро;

—► розподіляй добро і зло у відповідності з вимогами справедливости;

—► говори правду і виконуй обіцянки (обоє 'язок вірности);

—► дякуй за надані послуги;

—► відшкодовуй завдані тобою шкоду і збитки;

—► самовдосконалюйся.

Причиною суперечности між добром і обов'язком є незбіжність між моральною і прагматичною мотивацією.

Суперечливий діалектичний взаємозв'язок існує між моральним добром і моральним злом. У межах діалектичної філософської традиції утверджується розуміння відношення добра і зла в сенсі класичної діа­лектики суперечности як цілковитого взаємного опосередкування, взаєм­ного проникнення, взаємопереходу між ними. Уже в античні часи проб­лема взаємного зв'язку породила чимало питань в етичних вченнях, що намагалися розібратися з причинами існування зла, його проявами і сутністю. Арістотель розглядав зло у двох основних площинах: як стан суспільної моральності; як властивість душі індивіда.

Причинами існування зла в суспільній моральності філософ визначав недосконале державне законодав­ство, недієвість законів через їх непра­вильність

В індивідуальній душі зло існує через такі причини: відсутність моральних засад (дикунський стан); афективність душевного складу (нестриманість); душевна порочність.

Порочність Арістотель поділяв на такі види:

нахабство (зухвалість), пов 'язане з надлишком життєвої сили, енер­гії або влади; підлість, що виникає через брак етичних чеснот, розуму і мужности.

Отже, індивідуальне моральне зло, за Арістотелем, — це те, що не від­повідає нормі «золотої середини» або перевищуючи її (нахабство, зухва­лість), або опускаючись значно нижче за нормальний рівень (підлість). Ця думка Арістотеля згодом знайшла підтвердження в лінгвістичних дослідженнях етимології слова «зло». Англійське «evil» і німецьке «das Ubel» походять від терміну тевтонського походження «ubilez», що можна перекласти як те, що виходить за власні межі, за належну міру.

В політичному житті нахабні й зухвалі люди стають свавільними тиранами, а негідники — безпринципними пристосуванцями. Перший різновид зла виникає із силового самоствердження індивіда за раху­нок оточуючих людей і нехтування їх інтересами, другий — з підпоряд­кування індивіда зовнішнім обставинам і власним порочним нахилам, що зумовлює поступову деградацію особистости і перетворює людину на цілком залежну істоту, подібну до раба. Психологічна суперечливість ситуації, коли зло стає наслідком слабкодухости людини, яскраво описана у листі апостола Павла до Римлян: «Бажання бо добро творити є в мені, а добро виконати, то — ні; бо не роблю добра, що його хочу, але чиню зло, якого не хочу... Отож; знаходжу такий закон, що, коли я хочу робити добро, зло мені накидається" (Рим.7:17—21).

Думка про світове зло провокує, як на вихваляння зла, так і на сум­нів у благості Бога. Здається незрозумілим, чому всемогутній Бог допус­кає зло, терпить вчинки негідників, що прирікають багатьох людей на страждання, злидні, горе, бідування. Під злом у християнській традиції розуміється не поневіряння, біди та злидні, а гріх та моральна провина.

Увага концентрується на помислах людей, на душі, на серці (тобто на почуттях), інакше кжучи, на внутрішньому світі людини. Будь-який учинок, акт діяння є об'єктивацією внутрішнього імпульсу, екзи­стенціальної сфери людини. Відповідно до Святого Письма, першою причиною існування зла у світі вважається свобода волі людини.

Свобода —величезна цінність, однак вона подібна до бритви з подвій­ним лезом, може ініціювати, як добрі справи та вчинки, так і лихі. Ніхто за людину не може зробити вибору. Позбавити ж людину права на вибір означає принизити її до рівня тварини або машини, тобто жорстко детер­мінованої системи. А тому, відпускаючи людину на свободу, Творець наділив її засобами протистояння злу, такими як віра, розум, любов, совість, відчуття гріха та провини. Тягар свободи важкий, адже не співвіднесена з іншими цінностями, особливо з моральним обов'язком та відповідальністю, свобода перетворюється на свою протилежність — свавілля.

Глибоке осмислення діалектики добра і зла, доброчесности й пороку знаходимо в творах християнського мислителя Лактанція., якого гума­ністи Відродження називали християнським Ціцероном. Він послі­довно розвиває діалектичні ідеї апостола Павла. На його думку, Бог побажав поставити добро і зло в таке становище, щоб якість добра лю­ди пізнавали зі зла, а якість зла — з добра. Смисл одного не може бути зрозумілим без існування іншого. Бог не усунув зла, щоб смисл добро­чесности був виразнішим. Без зла і пороку доброчесність не мала б свого значення й ціни. Тільки у боротьбі зі злом добро вдосконалюється і зміцнюється. В системі світорозуміння добро і зло, поряд з вогнем і водою, сходом і заходом, теплом і холодом, темрявою і світлом, є однією із закономірних антитетичних (протилежних) пар, які містяться у фундаменті світобудови.

Відповідно і в людини, котра складається з двох протилежних начал — душі і тіла — є, як позитивні, так і негативні праг­нення. Доброчесність покликана розвивати перші і стримувати другі. Існують три сходинки на шляху досягнення повного добра: діла, слова, думки. Той, хто знаходиться на першій сходинці — праведний, хто піднявся на другу — досконалий, а хто досяг вершини — подібний до Бога.

Порочні не самі пристрасті, а їх причини, які і слід приборкувати. Пристрасті перебувають всередині нас, а їх причини зовні. Пристрасті не треба викорінювати, а необхідно вірно використовувати. Справжні героїзм і мужність для християнина полягають у вмінні володіти собою, своїми бажаннями, прагненнями й потягами. Приборкати лютість, вгамувати поривання запальності — ось справи гідні християнського гуманізму.

Згодом ці погляди Лактанція будуть розвинуті в етичних теоріях автономної етики моралістів XVII — XVIII ст. Шефтсбері, Хатчесона, Канта. Автономна етика визначала головним джерелом зла духовно-вольове начало в людині, яке і має бути відповідальним за всі різновиди морального зла. Слід зауважити, що людина може стверджуватись у злі не тільки за рахунок сили й агресивної динамічности, але й через потуран­ня своїм слабкостям, іншими словами, стверджуватись у розбещеності.

Культова персоніфікація зла в образах Люцифера, Мефістофеля, Арі-мана та ін. поставили в етиці важливу проблему: чи зло на зразок богів, які втілюють добро, також має одвічну трансцендентальну природу, є незмінним і незнищуваним, чи воно лиш певна неповнота й нестача добра, порушення світової гармонії і може бути в перспективі цілком усунене.

У II ст. почали з'являтися секти гностиків, чорної магії, карпократіянців, кабапістичних чаклунів, мандеїв, маніхеїв, що поклонялися силам зла. Посту­пово культ зла розповсюдився від Китаю на Сході до Іспанії на Заході. У 872 р. мусуль­манський подвижник Абдула ібн Меймун заснував у Персії таємне товариство батінів, які обожнювали зло. Члени секти мали спільне майно, спільних жінок, віддавалися роз­пусті, проповідували насилля й убивство. 1090 року перс Хасан Саба заснував товариство «Таємні вбивці», назва якого говорить сама за себе. Цей перелік можна продовжувати.

Загальновідомими є образні втілення зла в художній культурі. Починаючи з доби Романтизму, який у боротьбі з ілюзіями Просвітництва естетизував зло, воно дедалі частіше усвідомлюється як самостійний об'єкт людського волевиявлення, як те, чого можна бажати заради нього самого (зла заради зла), знаходити в ньому насолоду.

Я — тої сили частка, Що робить лиш добро, Бажаючи лиш злого. Гете

Про поетичне натх­нення злом писав німецький філософ класичного періоду Ф. Шеллінг. Це була нова субстанціалізація зла, пов'язана з посиленням секуляризації культури Нового часу. Досить згадати твір Гете «Фауст», повість М. В. Гоголя «Вій», опери Ріхарда Вагнера. В художній культурі поступово стверджується думка, що коли добро безсиле, то поступ може бути іні­ційований злом. Так, Гегель вважав, що шанолюбство, прагнення влади, корисливість та інші низькі пристрасті людини є важливими важелями суспільного поступу.

Якщо уважно проаналізувати численні етичні доктрини і концепції зла, то можна визначити загальні риси, якими зло характеризується в переважній більшості цих вчень, незалежно від того, до якого напряму етики вони нштежать.

Людина, що втратила надію викорінити в собі певну ваду чи і хоч би приховати її від себе й інших, намагається знайти в цій ваді власну гідність.

Лев Шестов

ТИПОВІ РИСИ МОРАЛЬНОГО ЗЛА

—► порушення порядку і міри;

—► зосередженість на власній персоні і власних інтересах; нехту­вання інтересами інших людей (amor-propre — за висловом Ларошфуко або своєцентризм — за визначенням Г. С. Батищева);

—► порушення суб 'єктом зла рівноправности і гармонії в суспільстві;

—► самоствердження у ворожій агресивності чи розбещеності.

У питанні про сутність і походження зла в етиці розрізняється два основні напрями: абсолютистський і нормативний. Перший був сформо­ваний в релігійно-ідеалістичних і натуралістичних моральних вченнях. В них моральне зло розглядається як феномен, що суперечить природі речей, порядку і гармонії буття та має всезагальний і позачасовий харак­тер. У нормативному напрямі, представленому античними софістами і скептиками, а у Новий час емпіричною парадигмою етики і апробативними теоріями моралі, злом вважається порушення довільно встанов­лених людських норм і правил, які частина суспільства запровадила для всіх його членів. Тому те, що розцінюється як зле і порочне в одній культурній традиції, може не вважатися таким чи навіть набувати проти­лежного змісту в іншій культурі.

Проблема зла з позицій етичного абсолютизму ретельно й послідовно розроблена данським теологом, предтечею екзистенціалізму Сьореном К'єркегором (1813—1855) у праці «Хвороба до смерти». Він зазначає, що гріх (зло) — це або слабкість, або виклик, доведені до вищих, граничних меж, а отже, гріх — це згущення розпачу. Гріх сам себе породжує як певна тотальна послідовність, і в цій внутрішній неперервності зла він набирає сили. Зло в людині одержує статус тотальности, на яку людина спирається і яку боїться втратити. Це щось на зразок алкоголізму чи стану наркозалежности, але в духовному сенсі. На думку К'єркегора, зло найбільш причетне до розпачу.

Папа Іван Павло ІІ, розмірковуючи про небезпечні тенденції в сучас­ному світі, однією з найбільших загроз відзначив «спокусу розпачу». Цей розпач сягає корінням трагедії Другої світової війни, а також Голодомору в Україні і єврейського Голокосту. До цього додалися розчарування в соціальних утопіях, що приваблювали примарними ідеями побудови чогось на зразок Царства Божого на Землі. Нині спостерігається фено­мен тотального духовного спустошення, моральної порожнечі, яка зок­рема виявляє себе у занепаді сім'ї, втечі у світ наркотичних чи віртуаль­них марень. Сьогодні для величезної кількості людей світ — це трагічна пустка, де переважають біль і розпач. Такий стан речей створив сприят­ливі умови для широкого розповсюдження культу зла.

Особливого поширення набули останнім часом секти неоспіріту-алізму, сатанізму, чорної магії та ін., що ґрунтуються на традиціях тантризму, теософії, гетеродоксальної Каббали, теорії розенкрейце­рів, окультного соціалізму Оскара Уайльда тощо. В Європі і Північній Америці все більше прихильників знаходить тантризм і псевдотантризм, пристосовані до сприйняття західною свідомістю працями «чор­ного барона» Юліуса Еволи, Алістера Кроулі, Рене Генона.

Найбільш виразною культовою концепцією поклоніння злу є доктри­на під назвою телемізм (від грец. thelema — воля), автором якої є Алістер Кроулі. Він проголосив себе «звіром 666», натякаючи на те, що він і є втіленням антихриста. Гаслом телемізму є: «Злими помислами посте­лено дорогу в рай».

Ідеї, аналогічні телемізму, сповідують «Товариство Вартових» Шваллєра де Любича, товариство "Змова Водолія", рух «New Age» та ін. У вченні телемізму всі основні теми, ідеї та мотиви сатанізму пред­ставлені найбільш відверто й концентровано. А. Кроулі і його послідовники пропагували тероризм як засіб вирішення політичних проблем; бісексуальні статеві стосунки й одностатеві шлюби. Він не прикривав своє вчення, як це роблять сьогодні його послідовники, наприклад, з міжнародного руху «Rainbow» (Райдуга) гуманістичною риторикою. Багато ідей з арсеналу телемізму використовують сучасні адепти постмодернізму.

Сатана — перший вільний мислитель і рятівник світу. Він звіль­няє Адама і ставить на його чолі печатку гуманности і свободи, зробивши його неслухняним.

Михайло Бакунін

Альтернативні погляди на зло були провідними в античних етич­них теоріях, в ортодоксальній християнській етиці і в просвітниць­кому гуманізмі XVIII — XIX ст. Раціоналістична етика, починаючи від Конфуція, трактувала зло як незнання, хибні думки й погляди, невігластво, які в принципі можна усунути поглибленням знань і вдосконаленням інтелектуальних здібностей людини. Головну причину зла раціоналісти вбачали у відступі від вимог розуму і робили висновок про те, що зло не може бути абсолютним, бо воно логічно самознищується. Проте, ті сподівання, що покладала і покладає раціоналістична етика на прос­віту, навчання й моральне виховання, як засоби подолання зла, були над­мірними і практично нездійсненними.

Причини неспроможности раціоналістичної етики остаточно подо­лати зло переконливо продемонстровані в художній формі в поемі Карла Шпіттелера «Прометей і Епіметей», виданій 1881 року. Персонаж поеми Епіметей продає душу ангелу, отримавши натомість совість, яка вчить його вищим чеснотам і праведності духа. Віднині він завжди все робить правильно, у відповідності із суспільними очікуваннями і завжди має успіх, тому що задовольняє бажання всіх оточуючих. Його обирають верховним правителем. Епіметей, наділений колективним сумлінням, всі свої вчинки цілком підпорядковує колективним цінностям. Проте, з часом його морально бездоганне мислення, високоморальні почуття і дії стають нездатними перешкодити проникненню зла і духовному руйнуванню. Таке вторгнення зла в душу Епіметея означає перетворення блага на щось шкідливе.

Шпітеллер показує, що початковий моральний принцип, колись ціл­ком правильний, поступово втрачає зв'язок з дійсністю через те, що він виявляється нездатним охопити всю повноту життєвих явищ.

Справді, людина постійно забуває очевидну істину: те, що колись було добром, не може залишатися ним завжди. Однак вона ще довго прямує старими стежками, які у минулому були добрими, йде ними і тоді, коли вони вже стали непридатними. І лише ціною неймовірних зусиль, а то й жертв звільняється людина від власних ілюзій і усвідомлює, що «добра старовина» застаріла і втратила свою придатність. Людині досить тяжко відмовитись від колись добрих настанов і звичаїв, навіть тоді, коли їх шкідливість давно раціонально доведена.

Те саме, але у гігантському збільшенні відбувається зі зміною істо­ричних обставин. Наш час відрізняється в цьому сенсі таким засліп­ленням, рівне якому важко відшукати. Гадають, що достатньо визнати щось неправильним чи проголосити невірним, щоб звільнитись від усіх сталих, традиційних впливів. Вірять у просвітництво так, ніби інтелектуальні зміни могли у будь-який спосіб мати дієвий вплив на ірраціональні процеси в суспільному житті. При цьому цілком забу­вають, що ірраціональні аспекти життя становлять особливого роду пристосування людини до зовнішнього і внутрішнього світів. Ство­рені специфічні форми ірраціональної культури і певна соціально-психологічна атмосфера, на яку раціональні заперечення не мають жодного впливу. Правда, інтелектуальні новації важливі як показник прийдешніх можливостей, але глибинні рівні моральної свідомости ще досить тривалий час продовжують працювати на засадах попередніх ціннісних установок. Ось чому, коли лунають заяви, наприклад, про те, що таке зло, як корупція чи організована злочинність будуть швидко подолані, вони видаються просто наївними і некомпетентними, бо не враховують чи просто ігнорують інерцію дії попередніх моральних парадигм.

Раціонально вірне поняття є надто вузьким для того, щоб задовільним чином охопити й відобразити житгя в його цілісності і на тривалий час, Окрім того, ірраціональні явища опиняються поза межами раціонального осягнення.

Отже, раціонально можуть бути успішно розв'язані проблеми середнього рівня, проте шлях раціоналізму заводить у глухий кут у вирішенні екстремальних проблем, що мають ірраціональний характер.

У наш час постмодернізм заперечує будь-які моральні основи. Йому притаманний принциповий антифундаменталізм. Якщо в романтиз­мі критичне мислення супроводжувалось альтернативним фундаменталізмом, то постмодернізм проголошує, що будь-яка істина — лише мовна ілюзія або ж силовий прийом. Постмодерністи переконують, шо моральні норми — це нав'язані силою правила. З точки зору постмодернізму, «світ — це текст». Кожний культурний артефакт розглядається як текст. Культурне життя, інтелектуальна діяльність — не що інше, як продукування текстів. Уряди, світогляди, технології, історія, наукові теорії, соціальні звичаї, релігії — все це, по суті, мовні конструкції. На цьому грунті сформувався деконструктивізм як один з проявів постмодернізму. Деконструктивісти запозичують думку Ніцше про те, що людська культура і життя загалом — це вираз внутрішнього бажання влади. Далі вони згадують Фрейда, який стверд­жував, що культура є відображенням сексуальних заборон.

Постмодернізм пропонує вихід з «репресивних» моралі й культури у наслідуванні стилю танцюючого Діоніса. Діонісійному напряму в колах постмодерністів специфічного тлумачення надав Мішань Маффесолі, котрий представляє Діоніса не в ніцшеанському дусі надлюдини прометеївського ґатунку, а скоріше божком охоплених фізіологічним сп'янінням істот, які втратили власну ідентичність, чи богом театру абсурду, що поєднує в собі почуття драми життя із втечею в екзистенційний горизонт хаосу з гарячковим хапанням за скороминущу мить. Перетворений на бездумного пасивного споживача сучасник зали­шається з відчуттям пересичення маніфестацією зла в аксіологічній порожнечі. Трайбалістська (групова) спільнота для нього ближча за сімейний затишок.

Метафора танцюючого Діоніса особливо приваблива для молоді, яка прагне у шаленстві оргій позбутися трагічної порожнечі бездуховного аморального життя. В ієрархії демонічних антицінностей особливими символами стали секс, насильство, наркотики і алкоголь. Логос і міф, інтегруючись, запроторюють людину в задзеркалля трагічного гуманізму, де час втрачає свої лінійні характеристики і обертається цик­лічністю, близькою до візій «вічного повернення» Ф. Ніцше і М. Дельоза. Часова циклічність дозволяє знову і знову все починати спочатку і не пригнічує логікою неперервного розвитку. І ось уже не тільки Діоніс, але й Сократ замість абстрактного розмірковування над благом і кра­сою безтурботно танцює на вулицях Афін (як про це йдеться у вірші польського поета Юліана Тувіма «Танцюючий Сократ»). Пароксизми (гострі переживання) поривів і розчарувань вдається легше подолати, вважаючи, що життя є мандрівкою по колу, в якій після нападів розпачу настане знову забуття чи сп'яніння.

Загальне занурення у моральне зло і непам’ять морального добра, мабуть, найбільш помітно й безпосередньо проявляється у вседозволеності, естетизації зла, потворності.

Серед чинників, що підірвали систему християнської моралі, естетичний слід розглядати попереду філософського і наукового. Йохан Хейзінга

У міру того, як все більшого розмаху набуває злочинність, зростає терпимість до неї, що нерідко межує із захопленням. Образи «хрещених батьків» мафії, гангстерів, кілерів або їх східноєвропейських «братків» із злочинних «бригад» подаються в телесеріалах у досить привабливому, а то й у героїчному світлі. Прикладом можуть слугувати американський серіал про Аль-Капоне чи російські серіали «Кріт» і «Бригада». В такий спосіб кіно і телебачення систематично привчають людей до насильства. Навіть реальні терористичні акти телебачення перетворює на естетичне видовище (як це було 11 вересня 2001 р. у США).

Ще однією естетичною презентацією потворности і зла в постмодер­нізмі став перформанс, побудований на засадах перемішування життя й мистецтва. Перформанс передбачає, що частиною художнього твору є реакція глядача або слухача. Один з фундаторів перформансу — німець­кий мистець Йозеф Бойєс — називає його мистецтвом «одноразового використання» (preservative?). Девіз перформансу — мистецтвом може бути все, що завгодно. Яскравим прикладом перформансу є "боді-арт" (від англ. — «body-art») — розмальовування фарбами оголеного людського тіла або створення картин за допомогою відбитків пофарбованого тіла на полот­ні (від англ.— «action-painting»).

Мета перформансу — викликати шок і обурення, змусити аудиторію почувати себе незручно, а то й пробудити в ній ворожість чи відразу. Що більше натуралістичним є видовище, то більше в ньому допускається порушень моральних заборон і звичаїв нормального життя, тим воно активніше впливає на психіку сучасного глядача, відкриваючи отвір у світ придушених ницих потягів.

Таким є обличчя зла сучасного постмодернізму, розрекламоване на екранах телевізорів, моніторах комп'ютерів чи просто big-boards із зак­ликами «Дай волю своєму шаленству!».

Отже, моральні добро і зло є нормативно-оціночними категорі­ями етики, які в абстрактній формі відображають, з одного боку, належне і морально позитивне благо, а з іншого — морально негативне й ганебне у вчинках людей та в явищах соціального життя.

Глибоке опанування змістом цих категорій є важливою передумовою для належного морально-етичного орієнтування молоді у складних яви­щах сучасного життя.

В.В. МАЛИНА ЛЕКЦІЯ 4