В.В. МАЛИНА ЛЕКЦІЯ 3

Етичні категорії

1. Поняття категорії етики

ТА ЇХ ІСТОРИЧНИЙ ХАРАКТЕР

Як це ведеться у людей, тільки назва речі робить її взагалі видимою.

Фрідріх Ніцше

Категорії — це основоположні поняття етики, які рівночасно відображають найбільш загальні властивості моральних явищ. Вони слугують інтелектуальним інструментарієм для теоретичного пояснення і логічного оформлення моральних аспектів дійсности. Система категорій дає змогу зрозуміти цілісність моралі, а також зміст кожного загального морального відношення, відображеного в конкретній категорії. Оскільки категорії відображають зв'язки максимальної загальности, вони не можуть визначатися через рід і видову відмінність. Їх можна осмислити тільки у зіставленні одна з однією, тобто в певній системі, кожна ланка якої пов'язана з попередньою і наступною. Система категорій охоплює в теоретичній думці, як цілісну картину моральних відносин, так і окремі її істотні елементи.

ПЛАН (ЛОГІКА) ВИКЛАДУ І ЗАСВОЄННЯ МАТЕРІАЛУ

3.1. Особливості етичних категорій.

3.2. Добро і зло — основні категорії етики.

3.3. Категорії імперативної етики.

3.4. Категорії моральної самосвідомости.

3.5. Етичні категорії спілкування.

Термін «категорія» перекладається із давньогрецької мови як твердження, ознака, визначеність. В звичайному слововживанні цим словом позначають розряди або класи якихось речей чи явищ: наприклад, досить часто вживаються вирази “категорії працівників”, “категорії товарів” та ін. Проте в пізнанні та науці цей термін має дещо інше значення: кожна наука має свій категоріальний апарат, тобто сукупність тих найперших та загальних понять, які фіксують та виражають найбільш якісні характеристики предмету пізнання та осмислення, або суттєві зв’язки, відношення того «зрізу» речі або частини реальності, яку вивчає дана наука. Тому повинно бути ясним, що не можна міркувати в межах певної галузі знання, не використовуючи її категорій без ризику втратити визначеність. З іншої сторони, самий лише перелік певних категорій дає нам можливість зорієнтуватись, про яку науку йде мова (наприклад, якщо ми кажемо “лінія”, “фігура”, “площина”, “кут”, то йдеться про геометрію).

Категорії етики – фундаментальні поняття, які виражають специфіку моралі, моральних стосунків, моральної діяльності під кутом зору співвідношення в них добра і зла. Етичні категорії – форми пізнання моралі, моральної свідомості, моральної діяльності. Особливість етичних категорій проглядається вже у міркуваннях Сократа, який вперше продемонстрував, що їх зміст не може бути визначеним через вказування на якість речі чи спостережувані ситуації життя: їм немає наочно наданого відповідника у дійсності, а вони постають характеристиками людської діяльності. В тому приховані великі складності у пізнанні та використанні категорій етики. Типові помилки при тому є такі: а) люди все ж ототожнюють зміст категорій етики із спостережуваними частковими явищами; б) починають стверджувати, що етичним категоріям ніщо не відповідає в дійсності, а тому вони цілком умовні та відносні.

Самий факт існування таких категорій як добро і зло, обов’язку, совісті, справедливості та ін. свідчить не лише про певну позитивну спрямованість людської свідомості, але і про її прагнення піднестись до морально вищого. Усі категорії етики тільки тоді набувають усталеного та виправданого змісту, коли вони складають цілісну взаємопов’язану систему, в якій кожна включена в необхідні зв´язки і не замінюється іншими. Звідси випливає висновок: якщо ми бажаємо виважено міркувати про щось в етичному плані, ми повинні пройти через систему категоріальних визначень. Проте інколи здається, що ситуацію можна вирішити простіше, звівши якусь ситуацію до окремої категорії. Звідси стає зрозумілим, чому в історії етики були неодноразові способи виділення вихідної, основної етичної категорії (для Епікура такою категорією було щастя, Аристотеля – добро, благо, Спінози – мужність, великодушність, Канта – обов’язок, Гегеля – совість і т.д.).

В цілому проблема взаємовідношення і систематизації категорій етики потребує ще свого ретельного вивчення та вирішення. При всій заманливості побудувати систему етичних категорій на історичній основі (почати з тієї, яка виникла раніше, прослідкувати характер її зв’язку з наступною і т.д.), як тільки ми беремося за таку справу, відразу ж лавиною навалюються питання, одне складніше іншого. Скажімо, відомо, що “совість” як етична категорія має пізнє походження, але значна кількість етнографічного матеріалу свідчить, що первісна людина відчувала те, що пізніше було названо “муки совісті”, але вона ще не вміла виокремити це явище з-поміж інших, не вміла про це сказати, це назвати і визначити. У процесі історичного розвитку моралі, моральної свідомості поступово починає формуватись поняття совісті, але щоб стати етичною категорією, воно повинно набути певного теоретичного узагальнення. Отже, питання про генезис етичних категорій виявляє необхідність залучення даних історії, етнографії, психології і т.д., розглянутих під кутом зору особливостей морального освоєння світу людиною.

Якщо взяти усю сукупність основних етичних категорій, які аналізуються у сучасній етиці, то можна простежити загальну тенденцію їх становлення та розвитку: від найбільш широких за об’ємом та загальних – добра, зла, ідеалу – до глибинних внутрішніх контрольних механізмів свідомості – совісті, сорому, самооцінки.

Етичні категорії добра і зла охоплюють явище моралі в цілому, слугують підставою моральної оцінки конкретних явищ. Які б інші категорії етики ми не розглядали, вони тим чи іншим чином пов’язані з категоріями добра як морального ідеалу. Це значить, що моральність як певне дійсне явище людського життя укорінена у тому змісті та в тій спрямованості, що визначаються добром. Добро, ідеал визначають зміст усіх інших категорій, конкретизуються в них.

Етична категорія справедливості стосується конкретного співвідношення добра і зла; це характеристика моральної міри у людських відношеннях.

Етична категорія обов’язку охоплює сферу моральних вимог суспільства до людини та, з іншої сторони, їх виконання людиною, усвідомлення людиною відповідальності за свої вчинки.

Етичні категорії  чести й гідности охоплюють сферу самосвідомости особистости, оцінку її з боку суспільства, самоповагу.

Етична категорія совісти (сумління) охоплює найбільш інтимну сферу самоконтролю та самооцінки поведінки особистості.

Категорії етики мають свої особливості, пов’язані із специфікою самого предмету етики.

По-перше, категорії етики відображають багатоманітні зв’язки людей, бо будь-яка людська діяльність має моральний аспект.

По-друге, завдяки їм дається загальна позитивна чи негативна оцінка поведінки людей.

По-третє, вони стимулюють піднесення людини над сущим і прагнення до належного.

По-четверте, етичні категорії орієнтують людину на творчі пошуки, на збереження та реалізацію власної індивідуальності при моральному виборі, розширюючи тим самим обрії людської свободи.

По-п’яте, вони задають енергетичний потенціал, пробуджують нереалізовані життєві сили людини.

Розглядаючи характерні особливості етичних категорій, виділимо, перш за все, їх полярність, яка фіксує внутрішні суперечності морального буття людини та суспільства (добро – зло, честь – безчестя, справедливість – несправедливість, тощо). Ця полярність етичних категорій не є випадковою: вона виражає саму сутність морально-етичного як принципової можливості для людини здійснити вибір в напрямі або позитивного життєствердження, або негативізму та руйнацій щодо умов і засад людськості взагалі.

Крім того, в етичних категоріях особливим чином проявляється взаємозв’язок абсолютного й відносного: як свідомі орієнтири для людських дій та життєвого вибору категорії постають у вимірах абсолютного (поза однозначним їх змістом ми втрачаємо моральні орієнтири), проте як характеристики реальних життєвих ситуацій вони постають вже відносними (в тому сенсі, що жодна реальна подія людського життя не може бути цілковито добром або цілковито справедливість; скоріше за все, тут буде спостерігатись певна міра їх співвідношення).

Виникає питання: чим визначається історично конкретна якісно специфічна форма моралі? Чи є якась точка відліку? Починаючи від Арістотеля, безумовним ціннісним пріоритетом вважалось не просто благо, а найвище благо, яке бажано само по собі, а всі інші вибираються лише заради його досягнення. Історія свідчить, що в різні епохи, в різних суспільствах вище благо розумілось по-різному, але незмінним залишався самий його характер як морально-абсолютного. Те, чому в моральному плані віддавалась перевага, знаходило своє втілення в різних категоріях етики, збагачувало їх зміст, розширювало сферу їх застосування. Цей процес можна прослідкувати на прикладі зміни домінуючих ціннісних орієнтацій, які визначали загальну цільову направленість поведінки людей в той чи інший конкретний історичний період розвитку суспільства.

У рабовласницькому суспільстві (суспільстві давніх цивілізацій) з його ціннісними орієнтаціями на самоутвердження, силу, свободу провідною визначалась етична категорія щастя (“блаженного життя”, евдемонії). У період феодалізму, з його ціннісною орієнтацією на певний законний становий статус, досягнення “належного” місця у корпоративно-становій ієрархії, набувають особливого значення етичні категорії “честь”,  “гідність”, “зобов´язання”, тощо.

Для сучасного капіталістичного суспільства з його ціннісною орієнтацією на багатство як вищу ціль людської життєдіяльності на перший план виступають етичні категорії “рівність”, “корисність”, “витримка”, тощо. В наш час досить важливими постають категорії “толерантність”, “діалог”, “солідарність”, “етична виправданість” та ін.

Зміна ціннісних орієнтацій, коли її розглядати під кутом зору етичних категорій, означає зміну спрямованості моральної свідомості, її спроможність відгукуватись на нові віяння часу. Окрім того, історичний характер категорій етики проявляється ще й в тому, що їх зміст не тільки змінювався, а й збагачувався, тобто від однієї історичної епохи до іншої набувався ширший та детальнійший моральний досвід, який вносив у ті ж самі за назвою, за термінологією категорії дещо нового змісту. Через це ми не повинні ставитись до історично минулого історичного досвіду в галузі моралі як до чогось виключно віджилого, музейного, застарілого: оскільки той минулий досвід присутній в сучасному змісті етичних категорій, він повинен нами враховуватись; в противному випадку ми ризикуємо неправильно їх сприймати та тлумачити. Більше того, саме в певні історичні епохи певні моральні явища могли набувати характеру найбільшої чистоти та виразності, недаремно ми вживаємо терміни “лицарська любов”, “військова честь” (“честь офіцера”), “чернеча скромність” та ін.

Не заперечуючи мінливого характеру етичних категорій, про що свідчить весь розвиток моральної практики людства, слід відмінити, що на початку XXI ст. прослідковується тенденція наголошування саме на абсолютних елементах в змісті етичних категорій і, найголовніше, залучення їх до більш однозначної оцінки практичної діяльності людей в різних сферах суспільного життя (наприклад, в політиці), осмислення їх загальної значущості в сучасних цивілізаційних процесах. Прикладами тут можуть слугувати підвищення ролі та значення прикладної етики (етики науки, екологічної етики, політичної етики, етики ділового спілкування, етики бізнесу, різних професійних етик і т.д.). Це варто спеціально підкреслити, бо сучасне цивілізоване суспільство з його світоглядним плюралізмом, толерантністю і з націленістю на визнання самоцінності, унікальності кожної особистості потребує, як ніколи, використання перевірених багатовіковою життєвою практикою теоретичних етичних напрацювань, своєрідного етичного “золотого запасу” людства.

Ще одна специфіка етичних категорій проявляється в їх певній утаємниченості (принципової неспостережуваності їхнього змісту, про що мова вже йшла). Фактично аналіз кожної етичної категорії можна починати словами: “Добро (совість, сором, гідність тощо) є одним із самих загадкових явищ моральної свідомості людини”. Людина, її душа, її поведінка і сьогодні, як і раніше, постають великою таємницею. Як пояснити, наприклад, той факт, що здавалось би, у самої пропащої людини, десь там, у самих глибинах душі, все ж залишаються, ще жевріють іскорки совісті, добра? Думається, тут варто згадати здивування І.Канта зоряним небом над головою і моральним законом у душі людини; і досі людство ще не дало незаперечної відповіді на питання про найперші корені людської моральності, але воно знаходиться в пошуках такої відповіді, і це породжує надію на майбутнє.

При аналізі етичних категорій неможливо не торкнутись питання про критерій їх істинності, адже в разі визнання їх істинними може бути суттєво підвищена значущість їх дотримання, проте якщо вони принципово не підлягають перевірці на відношення до істини потреба в їх дотриманні стає лише побажанням. Діапазон відповідей на це питання надзвичайно широкий: від цілковитого підпорядкування вічним божественним цінностям, які виступають критерієм моральної поведінки людини до повного заперечення критеріїв істинності у категоріях етики, аргументуючи тим, що у сфері моралі взагалі усе умовне, відносне і нічого абсолютного немає. У ХІХ ст., як відомо, з´явилась ціла низка обґрунтувань умовності та навіть необхідності принципової відмови від моралі. З однієї сторони, із позицією “імморалізму” виступив Ф.Ніцше, стверджуючи, що життя не підлягає ніяким моральними обмеженням чи регламентаціям. З іншої сторони, позитивізм в особі О.Конта та його послідовників наголошував на тому, що моральні норми не підлягають перевірці щодо їх істинності, оскільки є не констатацією якихось фактів, а вимогами або побажаннями.

На противагу таким думкам Франц Брентано (1838 – 1917) зміг довести, що за моральними вимогами лежить певний реальний життєвий зміст, який не може бути знехтуваний людьми без загрози впасти в деструкцію та деградацію. Учень Ф. Брентано, засновник феноменологічної філософії Едмунд Гуссерль (1859 – 1938), продемонстрував принципову можливість підвести під будь-яке нормативне твердження (наприклад, “Ввічливе відношення до людини є морально правильним”) певне теоретичне положення, яке Е. Гуссерль назвав «основною нормою». Наведене в дужках для прикладу положення можна подати так:

а) людські взаємини можливі лише за умов визнання рівності їх суб´єктів;

б) рівність суб´єктів передбачає комунікацію, яка не буде порушуватись утисканням їх прав із будь-чиєї сторони;

в) такий характер можна забезпечити взаємною ввічливістю суб´єктів комунікації;

г) висновок: там, де є потреба у спілкуванні, ввічливість постає умовою його здійснення.

Пізніше ціла низка логіків також продемонструвала, що моральні твердження можуть бути переведені у певні логічні судження та оцінені за всіма правилами логіки. Звичайно, в повсякденному житті переважна більшість людей нічого не знають про такого роду теоретичні розвідки та їх результати, але етика як наука не може обминути такого важливого моменту, як логічної та теоретичної виправданості моральних вимог і норм. Отже, складності визначення змісту та логічної виправданості етичних категорій зумовлені специфікою моралі, її взаємозв’язком з іншими формами суспільної свідомості (наукою, правом, релігією тощо), історичним характером розвитку моральних норм, традицій, звичаїв, а також історичним розвитком самих етичних категорій (в певній мірі ми вже торкнулися цього питання), а детальніше про це буде сказано при аналізі конкретних етичних категорій добра, зла, совісті і т.д.).

В історії етики визначився поняттєвий ряд етичних цінностей, що здобули статус етичних категорій. Категорії (лат. kategoria) — найбільш загальні поняття етики, що розкривають суттєві сторони морального життя суспільства та закріплюють загальноцінне в ньому як необхідну міру людяності. Категорії — складні духовні утворення, що синтезують знання про реальність морального життя суспільства та людства, з одного боку, і бажане та належне в ньому — з іншого. Тобто зміст категоріального знання в етиці утворюється діалектичною єдністю сущого і належного в моралі: в моральній діяльності, в моральнісних відносинах, в моральній свідомості людства.

Принцип аналізу етичних цінностей знаходимо в етиці Бенедикта Спінози (1632 – 1677). Він виходить із необхідності розрізнення ідеї хорошого та поганого. Це умоосяжні поняття, і одночасно вони — принцип оцінки конкретних явищ дійсности, зокрема реальних людських стосунків. «Коли називають дещо хорошим, то це значить недо інше, як те, що воно узгоджується із всезагальною ідеєю, яку ми маємо про такі речі», — пише нідерландський філософ.

В етиці Іммануїла Канта (1724 – 1804) ідея добра характеризується як така, що знаходиться не десь поза людиною, а наявна в ній самій — в розумності її природи. Категоріальне знання в етиці покликано охоплювати усе багатство моралі як складного суспільного феномена.

Категорії моральної свідомості охоплюють увесь спектр морального життя людства, що конкретизується в моральній діяльності та в моральнісному відношенні. В етичних категоріях відображена не лише потреба людства усвідомити буття в його ціннісних вимірах, але і наявні спонуки на моральне самовдосконалення. Вони регулюються зсередини моральним сумлінням, а ззовні – громадською думкою.

Добро, зло, обов´язок, совість, честь, гідність, смисл життя, щастя — історично вироблені форми моральної свідомості, що, разом із тим, є категоріями етики. Поняття моральної свідомости відображають специфіку реального процесу творення моральности. Категорії етики відображають знання про належне згідно з поняттям людяности. Тому категорії етики виступають методологією моральної діяльности та принципом оцінки моральних цінностей. Плідним для розрізнення понять «категорії етики» та «моральна свідомість» є підхід Арістотеля Стагірита (384 – 322). Він наділяє доброчесності на діаноетичні (мисленнєві), тобто пов´язані з усвідомленим вибором вчинків, та на доброчесності душевного складу. Перші відображають ідею моральної досконалости стосунків на тій підставі, що людина як свідомий суб´єкт життєвости має виходити у вчинках із розумно визначеної міриморальности.

На цій же підставі англ. філософ і юрист Ієремія Бентам (1748 – 1832) визначає етику як деонтологію, тобто науку про належне в моралі. Доброчесності «душевного складу» відображають реальний процес творення моральности, в якому люди спираються не лише на розум, але і на почуття — керуються чуттєвими спонуками. Останні часто і є рушієм людських учинків.

У моральній свідомості відображено явище індивідуалізації досвіду творення моральности певними етносами, соціальними групами, народом і окремою особистістю в певний історичний час і в певних соціальних умовах. Категоріальне знання утворюється діалектичною єдністю об´єктивної сторони моральності суспільства та ідеєю належного у відносинах людини до людини, людини до суспільства, суспільства до людства та до окремої особистості.

Названі вище категорії — не закрита система. В етичній теорії фіксується багатство понять, що конкретизують цінності морального життя людства. До низки етичних цінностей у різний час були долучені поняття: доброчесність (Арістотель), самозбереження (Гоббс), справедливість (Локк), благо (Ляйбніц), рівноправність (Юм), сором, жалість, схиляння (Соловйов). Ці поняття трапляються уже в античній філософії. Мова йде про обґрунтування їх категоріального значення в подальшій історії розвитку етичного знання. Здебільшого це поняття, що є конкретизацією таких більш загальних, як добро, гідність, обов´язок тощо. Скажімо, доброчесність конкретизує поняття «добро», індивідуалізуючи його прояви в суб´єкті. «Благо» характеризує поняття «добро» в аспекті обладнаности людського життя, сталости моральних стосунків тощо.

В історії етики поняття «благо» визначалося і як провідне, як «те, до чого все прагне» (Платон). Однак уже Арістотель, цитуючи наведену думку Платона, вважає за необхідне розрізняти благо з огляду на мету, засоби, сферу вияву тощо. Він вказує, що «будь-яке пізнання, будь-який свідомий вибір спрямовані на те або інше благо». Але, зрештою, говорить Арістотель, під поняттям «благо» мається на увазі щастя, а під Добробутом — щасливе життя. Конкретизує категорію «обов´язок», оскільки збереження власного життя, так само, як і життя загалом — моральний обов´язок людини. Поняття «рівноправність» уточнює категорію «гідність», оскільки людина не може відповідати своєму поняттюсповна, якщо принижує інших або мириться з приниженням та несправедливістю щодо неї самої і щодо інших.