Головні принципи етичного вчення конфуція

† розуміння волі Неба

† вшанування старших (предків, правителів, чиновників, батьків, старшого брата)

† гуманність (жень) у стосунках із ближніми

† освіченість (знання древніх книг, вміння писати твори тощо)

† виправлення імен (моральний ідеал у минулом

Інша світоглядна система Стародавнього Китаю – даосизм – також стала важливим фактором становлення етичних засад китайської культури. Даосизм сформувався приблизно в ті ж часи, що і конфуціанство – в середині І тис. до н. є. Основоположником цієї системи є Лао Цзи, який народився приблизно в 604 р. до н.е. Відомостей про нього збереглося небагато. Він був хранителем архівів в місті Чжоу. Мудрець Лао не заснував школи. Свої роздуми він виклав в книзі "Дао Де Цзін" ("Книга про Дао і Де"), яку він написав на прохання одного з митників. Після цього він зник назавжди, перетнувши кордон Індії. З часом він був обожнений.

З позицій даосизму моральні чесноти правителя мають інше акцентування, ніж у Конфуція. Люди знають лише про існування правителя. Коли правитель діяльний – народ нещасний, і навпаки. Справжній правитель попереду всіх, тому що, наслідуючи Дао, ставить себе нижче за всіх. Таким є принцип недіяння (У Вей) в даосизмі, який відображав ставлення до соціальної активності і цілковитої заангажованості людини суспільством, що характерне для конфуціанства. У Вей не означає не робити нічого. Держава і порядок в управлінні не заперечуються, але вони мають бути зведені до необхідного мінімуму. З цим принципом в даосизмі щільно пов'язане розуміння моральності в управлінні суспільством.

Що більше законів і принципів, то більше стає злочинців.

Дао Де Цзін

Даоси вважали, що численні моральні приписи є свідченням того, що справжні чесноти втрачено. Хто живе дійсно доброчесно, тому не треба над цим замислюватись, а також не потрібні моральні кодекси, яких він мусить дотримуватися.

Важливим в даосизмі також є поняття Де, яке означає благо, вище добро. Де діє на космічному і природному рівні, сприяючи дозріванню всіх речей, воно виявляє себе через вибраних і мудрих людей.

Лао Цзи рекомендує в усьому наслідувати Дао. Велике моральне значення мала також даоська концепція довголіття, яка мала теологічне підґрунтя. Прагнення жити довго і навіть досягти безсмертя спричинило шанобливе ставлення до старостяк до віку мудрості. Даоси засуджували війни, оскільки шлях Дао винятково мирний. Мудрий правитель не починає війн, йде на поступки сусідам. Якщо ж перемагає у війні, не радіє і не святкує, адже не можна радіти вбивству людей. Відзначати перемогу варто лише похоронною процесією.

Основні риси етичного вчення даосів

— наслідування Дао

— недіяння (У Вей)

— гуманність у ставленні до всіх вшанування довголіття

— миролюбність (засудження війн)

На завершення знайомства з етичними системами Стародавнього Сходу розглянемо концепції моралі і моральності, які склалися в межах індійської культури, початки якої йдуть вглиб тисячоліть.

Моральні засади життя індійського суспільства базуються на низці концепцій індуїзму. Це уявлення про дхарму, частину ріти — загального морального закону, який спрямовує життя Всесвіту і всього, що є в ньому. В соціальному житті індусів дхарма здійснюється через карму і касти. Статус індивіда визначений ще до його народження сукупністю добрих і поганих вчинків в попередньому житті (закон карми). Місце людини в космічній еволюції щільно пов'язане з дією сансари, згідно з якого душа — частинка Вищого Духа - перебуває послідовно в різних тілах, наближуючись до повного позбавлення від тілесних оболонок, тобто до чистого Духа. Поняття сансари (в пер. «біг, що повертається до свого початку») означає залучення людини у загальносвітове дійство, в основі якого лежить моральний устрій, адже добрі чи погані вчинки призводять відповідно до вищої чи нижчої форми життя в майбутньому існуванні. Соціальний статус людини обумовлювався кастовою прина­лежністю батьків. Кастою визначалися професія, соціальні зв'язки, права і обов'язки, норми поведінки. Найкраще, що може робити людина — доброчесно виконувати свої обов'язки, жити у згоді зі своєю дхармою. В іншому разі чекає покарання не лише через народження в гіршій касті, а можливо, і не в людській подобі, але і в цьому житті (моральне засудження, навіть вигнання зі свого середовища).

Вагомий внесок у формування моральних засад культури Індії зробив брахманізм, вчення брахманів, яке в основному спирається на філософські ведичні тексти —Упанішади (в пер. «сидіти біля ніг»). Згідно з уявленнями брахманізму, світ є тільки примарою, це — майя, породжена діяльністю божественної субстанції, безособової і безякісної — Брахмою, тотожним зі світовою душею —Атманом. Брахман розглядається як першопричина всього існуючого, як сутність світу. Атман —індивідуальність, душа, яка є окремою сутністю. Основне завдання людини в цьому світі — досягти знання, що Атман і Брахман, по суті, є одне ціле. Тому в глибинах своєї душі людина може осягнути вічну глибину буття.

Порівняно з попереднім періодом в добу Упанішад людське буття починає оцінюватися песимістично, як неминучо сповнене страждань. Зовнішні життєві блага видаються нікчемними порівняно з вічним Брах­маном. Тому визволення (мокша) від ланцюга перевтілень стає найбіль­шим прагненням і найбільшою цінністю людського життя. З даної позиції навіть добрі діла не мають великої ваги, оскільки не дають визволення. Тому зразком моральної поведінки стає аскеза — утримання від будь-якої діяльності. Аскеза не є самоціллю, але способом життя, який дозволяє пізнати Брахмана і в такий спосіб самому стати Брахманом. На цих засадах базується етика особистого життя і самовдосконалення.

Брахман —це я: хто це знає, той звільниться від усіх пут.

Упанішади

Значний вплив на етичні засади індійського суспільства мав буд­дизм, започаткований в Індії в VI ст. до н. є. Його основоположник Будда походив із царської родини Гаутама, від народження мав ім'я Сіддхартха. Згодом він покинув родину, багатство і вирушив на пошуки правдивого шляху. Життя Будди, шляхетність і глибока мудрість його вчення зробили його одним з найбільших моральних авторитетів в істо­рії людства. Суть цього вчення, сповненого глибокого етичного змісту, можна сформулювати як чотири благородні істини:

| життя є стражданням;

| причиною страждань є жага життя, бажання;

| можливе звільнення від страждань через подолання бажань;

| восьмиступеневий шлях звільнення від страждань.

Розквіт буддизму в Індії припадає на період правління царя Ашоки (272 — 232 до н. є). Спочатку це був жорстокий правитель. Під час війни з князівством Калінгою він знищив понад 100 тис. людей і захопив у полон ще біля 150 тисяч. За переказом, мужність одного полоненого монаха-буддиста справила на Ашоку глибоке враження, він прийняв буддизм і зазнав морального переродження. Він зробив виконання етич­них вимог буддизму метою свого царювання. Якщо буддизм як такий виник як релігія і спосіб життя ченців (бхікшу), засновані на етиці осо­бистого вдосконалення, то Ашока зробив це вчення знаряддям мораль­ного перетворення суспільства.

Царювання імператора-буддиста — явище майже неймовірне, і виняткове в усій світовій історії. Своїм прикладом він показав, якою силою можуть стати релігійно-моральні принципи, сприйняті серйозно і реалізовані в житті суспільства. Олександр Мень

Буддизм набув поширення в багатьох країнах світу — Китаї, Тібеті, Японії, Таїланді, Цейлоні, В'єтнамі, Монголії і Камбоджі, а індуїзм довгий час лишався світоглядом переважно індійського народу. Буддизм здійснив відчутний виховний вплив на мораль індійського сус­пільства, проте дотримання всіх норм буддійської етики суперечило устрою життя, що формувався тисячоліттями на основі індуїзму й авторитету Вед, який був відкинутий Буддою.