1.3. Світоглядна орієнтація вчення про мораль
Етика, як і будь-яка наукова дисципліна, розвивається на певному теоретичному світоглядному підґрунті та водночас сама володіє системою методологічних принципів, за допомогою яких здійснюється оновлення й аналіз моральних норм і цінностей.
Розглядаючи перший аспект проблеми, слід, насамперед, розглянути питання про взаємозв'язок етики та філософії. Загальновизнаною ще з часів Аристотеля є думка про те, що світоглядною основою знання є певна філософська концепція світу й людини. Однак до наших часів залишається дискусійним питання про конкретні форми прояву цього взаємозв'язку.
З філософією етику пов'язує спільність генези та світоглядного підходу до предмета вивчення. З огляду на це, набуває особливої ваги питання про масштаби впливу філософії на цю науку. Досить поширене уявлення про те, що етика є прямим, безпосереднім застосуванням філософських принципів у сфері моралі. Воно, зрештою, зводиться до висновку, що вирішення питання про співвідношення духу та матеріального буття-основного питання філософії-визнавалося єдиним, універсальним мірилом цінності вчення про мораль.
З таким трактуванням проблеми не можна погодитися, позаяк воно витікало зі стародавньої етичної думки (Геракліт, Піфагор, Платон, давньоіндійські мудреці) та може бути пояснено нерозвиненістю, зародковим характером етичного дискурсу в ті часи. Нині ж ситуація кардинально змінилася й етика вже давно має власний теоретичний потенціал. Такі погляди можуть бути й результатом прямолінійної ідеологізації відношення матеріалізм-ідеалізм, яке є помилковим, деструктивним актом і для філософії, і для етики.
Як же в наші дні вирішується питання про співвідношення філософії та етики?
По-перше, варто підкреслити необхідність деідеологізації питання про співвідношення матеріалізму й ідеалізму. Не можна ототожнювати належність мислителя до певного філософського табору з його політичною позицією.
По-друге, необхідно перестати вважати філософські погляди єдиним універсальним джерелом етичних переконань. Із філософії етика бере загальносвітоглядну орієнтацію та універсальні теоретико-пізнавальні механізми обґрунтовування власних принципів. Основний же теоретичний і щншсно-орієнтацшний матеріал вона черпає з інтелектуального досвіду попередніх етичних учень і осмислення реального етичного життя сучасного суспільства. Цінність і соціокультурна ефективність учень про моральність не залежить повністю від характеру загально-філософських поглядів мислителя.
Світоглядна орієнтація реалізується в загальному філософському трактуванні моралі. Філософський підхід до дійсності становить необхідну передумову для етики тому, що подає загальне уявлення про її предмет -мораль, - яке розвивалося в міру розробки теорії, залежно від отриманих результатів.
Мораль існує не як автономна субстанція, а як особлива властивість світу, що перебуває у взаємодії з іншими його проявами. Тож і загальне значення моралі виникає не в результаті її абсолютно окремого розгляду, а при її сприйнятті в системі світу - як складового елемента всього світогляду людини. Таке загальне значення моралі, з якого починається будь-який етичний роздум, виходить безпосередньо із світогляду, з філософських поглядів людини.
Етичні вчення тяжіють до двох основних світоглядних напрямів -матеріалістичного й ідеалістичного трактувань світу. Однак такий світоглядний розподіл етичних учень є найзагальнішим, абсолютно теоретичним підходом, а в реальному процесі розвитку етики він ускладнюється. Так, у межах матеріалістичного значення моралі розвивались емпіричні та натуралістичні школи етики, а філософський ідеалізм був світоглядною базою раціоналістичних, інтуїтивістських і релігійних течій в етиці. У контексті цих напрямів вирізняється кілька світоглядних позицій, зумовлених вибором конкретного підґрунтя моралі.
Натуралістичний напрямок в етиці виводить мораль з природного начала - із законів природи чи біологічної сутності людини. Розглянемо найбільш відомі різновиди натуралістичної етики.
Гедонізм (від грецьк. кейопе - насолода) - виводить мораль з природного, тієї безпосередньої різниці між задоволенням і стражданням, яку відчуває людина. Основне призначення етики він вбачає в тому, щоби навчити людину насолоджуватися повнотою буття та бачити мету життя в прагненні до задоволень. Класичний прояв етики гедонізму знаходимо в поглядах давньогрецького філософа Аристіппа (IV ст. до Р. X.).
Евдемонізм (із давньогрецьк. еийаіітопіа - щастя) - також вбачає Джерело моралі в природі людини, але, на відміну від гедонізму, не ототожнює моральне благо з тілесними задоволеннями, а розглядає його більш загально - як насолоду всіма життєвими благами, тілесними та духовними, що дають людині відчуття щастя.
Своєрідним різновидом евдемоністської етики є епікуреїзм (пов'язується з ім'ям давньогрецького філософа Епікура), що бере за основу духовний бік щастя, котре розглядається як результат гармонії плоті та розуму, необтяженого стражданням або страхом перед непередбаченим майбутнім. Найбільш відомими представниками евдемонізму були в античну епоху Демократ (IV ст. до Р. X.), Епікур (III ст. до Р. X.).
Натуралістична тенденція проявляється й в етичному утилітаризмі, що зародився в античну епоху, але остаточно сформувався у вченнях XIX-XX століть (/. Бентам, Цж.-Ст. Міль, В. Джеймс). Основою етики утилітаристи вважають користь індивіда, що пов'язана з його природним прагненням до задоволення. Користь у новітній утилітаристській етиці розуміють не в античному значенні як задоволення людських почуттів, а й з погляду буржуазного індивіда як особистий інтерес, задоволення особистої користі, отримання насолоди від життєвих (бізнесових) успіхів.
До натуралістичної етики наближене й космологічне обґрунтування моралі, котре виводить моральність із природи загалом. Воно було властиве ранньоантичній епосі, коли світоглядне знання було недиференційованим. Мораль трактувалась як прояв загального світового закону - Логосу (Геракліт), Небесної Гармонії (Піфагор), Закону Неба (Конфуцій). Завдання етичної діяльності полягало в тому, щоб погоджувати вчинки людей з вимогами природної гармонії, відчувати себе нероздільною частинкою великого всесвітнього космосу.
По-іншому натуралістичні ідеї проявилися в еволюційній етиці, що виникла в XIX ст. і об'єднала таких різних мислителів, як: Г. Спенсер, Ч. Дарвін, К Каутський, ТІ. Кропоткін, Ш. Тейяр де Шарден. Послідовників цієї теорії об'єднує прагнення розглядати сутність і походження моралі з позицій біологічного еволюціонізму. Вони стверджують, що людина успадковує та розвиває в умовах суспільного життя все те, що було закладено в її природу та поведінку ще на тваринній стадії. Значення етичної орієнтації полягає в тому, щоби забезпечити ефективне та доцільне пристосування індивіда до навколишнього середовища. До еволюційної етики можна віднести й концепції фрейдизму, етології та біоетики, що розвинулися в XX ст.
Понад тисячоліття розвивався раціоналістичний напрямок, початок якого належить до часів давньогрецьких софістів Цротагора та Фразімаха. Він не втратив популярності до наших днів. Відмітною рисою раціоналізму є переконання в тому, що мораль є продуктом інтелектуальної роботи розуму, котра є системою логічно взаємозв'язаних понять, де часткові уявлення можна обгрунтувати за допомогою більш загальних. Завдання етики полягає в тому, щоби знайти універсальний моральний принцип, за допомогою якого можна було б сформулювати всі конкретні вимоги моралі щодо різноманітних життєвих ситуацій. Найбільш відомими представниками етичного раціоналізму були: Т. Аквінський, І. Кант, І. Фіхте, Б. Рассел, Ч. Стівенсон, Д. Мур.
З емпіричною тенденцією пов'язані численні соціологічні напрямки в етиці, що обґрунтовують мораль, виходячи з фактів суспільного життя -соціальних рис і почуттів людини, матеріальних та соціально-культурних умов її буття чи суспільних інтересів. До них належать теорії "суспільногодоговору" (Т. Гоббс, Ж.-Ж. Руссо) та "розумного егоїзму" (К. Гельеецій, Л. Фойєрбах).
Своєрідним різновидом соціологічної етики є концепція К. Маркса та Ф. Енгельса про соціально-історичне трактування моралі, що розглядає моральність як історично змінні форми суспільних зв'язків між людьми. Ці форми зумовлені соціально-історичним буттям особистості. Елементи соціально-історичного трактування етики знаходимо в творчості: Г. Гегеля, О. Конта, Е. Дюркгейма, М. Вебера, В. Зомбарта й інших мислителів XIX-XX століть. На позиціях соціально-історичної концепції базувалась і радянська етика 20-80-х рр. XX ст.
Широкий спектр етичних концепцій склався в межах ідеалістичного напрямку. Слід розрізняти концептуальні переконання, що були отримані на основі об'єктивного та суб'єктивного ідеалізму. В першому випадку мораль виводиться з позаемпирічного, надприродного початку (Платон, Конфуцій, Г. Гегель, Г. Сковорода). У другому - мораль трактується як продукт людського духу, незалежний від його фізичної природи та соціального досвіду (античний стоїцизм, теорія етичних почуттів А. Шефтеберрі, Ф. Хатчесона, І- Канта, М. Бердяєва та інтуїтивісти XX ст.).
Ідеалістичним за своїм світоглядним джерелом є і етичний ірраціоналізм. Його особливістю є заперечення інтелектуальної основи моралі та потрактування як її джерела волі, аффективно-інтуїтивних елементів психіки. Абсолютизація тасуб'єктивізація моральності людини робить її суто індивідуальною, унікальною, незалежною від раціонального пояснення особливістю людини. Ірраціоналістичні уявлення набули відображення в творчості: С. К'єркегора, А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, Е. Гартмана та в етичних теоріях екзистенціалізму.
Із об'єктивним ідеалізмом пов'язане релігійне тлумачення моралі, що нерідко називають ще супранатуралістичним, тобто надприродним. У християнській етиці мораль розглядається як одвічний, незмінний в своїй благій силі божественний закон, яким люди керуються в буденних життєвих справах.
Як бачимо, спектр світоглядних орієнтацій в етиці дуже багатогранний. Це зумовлює складну, багатоаспектну картину історичного розвитку етичної думки, наявність боротьби різних концепцій і шкіл. Та попри все це слід брати до уваги, що загально-філософська позиція, відіграючи, без сумніву, дуже важливу роль в етиці, все-таки не визначає в односторонньому порядку зміст і практичну цінність теорії моральності.
1.4. ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ЕТИЧНОГО АНАЛІЗУ
Світоглядна спрямованість етики набуває конкретного втілення в принципах моралі. їх можна поділити на три основні групи: світоглядні, методологічні та власне етичні.
Світоглядні принципи характеризують загальну духовно-практичну тенденцію розвитку моралі, її відношення до людини та соціальної дійсності, вони надають їй цілісності та внутрішньої єдності.
Принцип гуманізму відображає здатність людини до духовного вдосконалення, захисту гідності особи та її права на щастя. За змістом близький до попереднього принцип перфекціонізму (від фр. рег/есгіоп -удосконалення). Згідно з цим принципом, здатність до вдосконалення є сутнісною рисою людини, її найважливішим моральним завданням. Перфекціоністська етика вбачає основне завдання моралі в розвиткові духовних можливостей індивіда, висловлює віру в добрі сили людини.
Принципи індивідуалізму та колективізму розкривають сенс співвідношення моралі окремої особи та суспільства. Індивідуалістична мораль протиставляє особу суспільству, розглядає її як самоціль, а суспільство тільки як допоміжний засіб для досягнення індивідом своїх цілей. У деяких етичних ученнях суспільство характеризується як сила, ворожа щодо особи. Етичні ж учення, котрі орієнтовані на колективістську мораль, утверджують пріоритет суспільного блага. При цьому людина служить суспільству не тому, що вона підпорядковується чиїйсь волі, а добровільно, на основі власного розуміння інтересів суспільства й інших людей. У православній етиці ця спрямованість моралі проявляється в ідеї соборності, котру слід розуміти як єднання людей на основі служіння вченнню Ісуса Христа для втілення його в земному житті.
Важливі світоглядні моменти етичної теорії розкриває принцип оптимізму та песимізму. Оптимістична спрямованість моралі передбачає впевненість у перемозі добра над злом, у можливість морального вдосконалення людини. Оптимізм в етичній думці обґрунтовували по-різному. Мислителі античності обґрунтовували шляхетність поведінки розумним пізнанням людиною своїх цілей і сутності моральних чеснот. У християнській етиці ідея оптимізму заснована на вірі в силу божої благодаті, що веде людину до добра. В етичних ученнях послідовників соціологічної школи XIX ст. оптимістична орієнтація базувалася на переконаності в неодмінній перемозі соціального та наукового прогресу, що приведе до встановлення в суспільстві соціальної справедливості. Потрібно зазначити, що наприкінці XX ст. у моральних концепціях суспільства почало переважати критичне ставлення до ідеї етичного оптимізму. Віра в моральний прогрес особистості сьогодні майже зникла з етико-філософських ідей і міркувань.
Етичний песимізм стверджує, що в світі переважає зло, Що людина приречена на страждання, що вона сама не здатна До морального вдосконалення та розвитку, застрягла у вадах безцільній витраті своїх сил. Ця світоглядна традиція пронизує багато етичних учень. Вона була істотним аспектом греко-римського стоїцизму, відчувається у християнстві (відомі слова Еклезіаста: "І зненавидів я життя, бо все суєта і томління духу. Все постало з праху і все повертається в прах"). Песимізм в етиці часто набуває форми сумніву в можливостях людини пізнати істинний зміст добра, форму заперечення об'єктивної значущості моральних цінностей.
Деякі методологічні принципи, котрими оперує етика, мають не загальнофілософський, а власне моральний характер, бо вони розкривають специфічні аспекти обґрунтовування та пояснення етичних норм і цінностей. До них належать поняття морального абсолютизму й морального релятивізму.
Моральний абсолютизм розглядає моральні поняття як вічні та незмінні, самоочевидні закони чи заповіді.
Релятивізм же надає моралі вкрай мінливого й умовного характеру.
Поряд з цими положеннями, в етиці висувалися принципи пробабілізму та історизму.
Пробабілізм (від лат. ргоЬаЬіШ - імовірний) - стверджує, що моральні уявлення мають імовірнісний характер. На думку його прибічників, при здійсненні морального вчинку, за умови незнання правильного рішення, слід керуватися тією інтерпретацією, котра видається найбільш імовірною та прийнятною для індивіда.
Принцип історизму орієнтує бачити в моральності як вічне, унікальне, загальнолюдське, так й історично швидкоплинне, мінливе, пов'язане з певними етапами розвитку суспільства.
Принцип меліоризму (від лат. теііог - кращий) - лежить в основі етичних теорій, що вважають песимізм і оптимізм непридатними, тому що вони абсолютизують своє уявлення про людину, її життя й таким чином дезорієнтують людину, переконуючи її в перемозі добра чи, навпаки, в неможливості перемогти зло. Прихильники меліоризму пропонують середній шлях- визнати зло неминучим, але вважати людину здатною поступово розширити сферу добра та збільшити ймовірність щасливого життя.
Деякі з етичних принципів характеризують духовно-практичну
орієнтацію системи моралі, що розробляється. До найбільш
поширених з-поміж таких принципів належать альтруїзм і егоїзм.
Альтруїзм (від лат. аііег- інший) - це моральний принцип,
який вимагає від людини безкорисного служіння довколишнім
і суспільству, готовність пожертвувати власним благом заради блага інших людей.
Принцип егоїзму (з лат. е§о - я) - обґрунтовує мораль, яка виводиться з пріоритету войовничого індивідуалізму, самолюбства, виняткової турботи про власне "я". Егоїстична налаштованість простежується в моральних системах з часів античності (гедонізм, кініки), а поширення набуває в етичних ученнях капіталістичної епохи (утилітаристські концепції А. Сміта, І. Бентама, Д. Мілля, сучасна етика прагматизму). В історії етичної думки була спроба переосмислити цей принцип позитивно, ототожнивши егоїстичну настанову з правильним розумінням особистого інтересу.
Так виникла концепція "розумного егоїзму", котру розробляли в різних варіантах К. Гельвецій, Л. Фойєрбах та ін. Проте, надаючи егоїзмові розумного, суспільно виправданого, конструктивного характеру, автори цих
концепцій виходили за межі традиційного змісту цієї моральної настанови, зберігаючи від неї лише зовнішнє, термінологічне оформлення.
Поширення в етиці набув також принцип аморалізму (від грецьк. а -заперечення та лат. тогаііз - моральний). Він обґрунтовує нігілістичне ставлення до норм чинної в суспільстві моралі та стверджує, що невиконання моральних норм є законним способом поведінки людини. Аморалізм в етиці може набувати різноманітних форм прояву, від незначних порушень моральних норм суспільства аж до повної безпринциповості в досягненні особистих інтересів.
Різновидом аморалізму є цинізм - відверте заперечення моралі та зневага до будь-яких моральних засад і усталених норм поведінки в суспільстві. Іноді аморалізм висловлює позицію крайнього нігілізму особи, що проявляє свій протест проти сучасної їй моралі у формі анархічного заперечення. Найчастіше аморалізм реабілітує фактичну аморальність.
Методологічні настанови формують ставлення людини До виконання моральних приписів. При цьому варто зупинитися на етичних поняттях догматизму, формалізму, авторитаризму, самодіяльності та творчості в моралі, а також на понятті Ригоризму.
Догматизм - це сліпе, бездумне дотримання вимог якої-небудь системи моралі. При цьому відсутнє розумне, раціональне обґрунтування вимог, розуміння їхнього соціального значення чи наслідків. Деякі відтінки догматичного сприйняття моралі розкривають принцип формалізму та авторитаризму.
Моральний формалізм - появляється в суто зовнішньому слідуванні заповідям і нормам моралі, коли людина залишається байдужою до сприйняття їхнього глибокого гуманістичного змісту, що сприяв би духовному зростанню особистості.
Моральний авторитаризм характеризує спосіб обґрунтування моральних норм. Авторитарне значення моралі виходить з того, що єдиною підставою виконання їхніх вимог є посилання на авторитетну особу, котра санкціонує ці правила та норми. На відміну від догматичного підходу, саме ідея діяльності та творчості в моралі підкреслює необхідність активного й вільного виконання людиною вимог моралі. Індивід не тільки підкоряється покладеним на нього моральним обов'язкам, але й самостійно ставить перед собою складні етичні завдання. Ці завдання він здійснює не через зовнішній примус, а керуючись вимогами власної совісті, прагнучи зробити добро довколишнім.
У поясненні того, як етична діяльність співвідноситься з рештою життєдіяльності людини, одвічно існує дві основні традиції - евдемоністична та ригористична.
Евдемоністична підкреслює, що людина слідує етичним вимогам через особисте сприйняття їх, а її певна моральна поведінка витікає з умов життя чи природи. Однак в історії суспільства вимоги моралі часто суперечили бажанням індивіда. Це відобразилося в уявленні про одвічний конфлікт між схильністю та обов'язком, шляхетним мотивом і практичним розрахунком.
Звідси бере початок інша традиція, в руслі якої розвиваються концепції стоїцизму, християнської етики та кантіанства, її сутність полягає в тому, що мораль - це те, що протистоїть природним потребам людини. На цьому засновується пояснення моральної діяльності як суворого подвижництва, приборкання людиною своїх природних прагнень задля виконання вищої цілі. Таке потрактування моралі, виконання її вимог називається етичним ригоризмом.
Ригоризм (з лат. гі§ог - суворість) підкреслює неухильність дотримання людиною своїх етичних принципів. Людина слідує власному етичному правилу, незважаючи на жодні обставини чи наслідки свого вибору, часто всупереч особистим інтересам. Іноді наголошується, що ригоризм переростає в моральний фанатизм або святість. Можливість таких оцінок реальна, але все-таки початково в ригористичному поясненні моралі закладена гуманна ціль. Власне ригоризм — це послідовно доведена в системі моралі думка про те, що етична діяльність вимагає від людини величезної самовіддачі, самовідданості, перемоги над всім егоїстичним в її душі та розумі.
Це далеко не всі настанови та принципи, що утворюють методологічну основу етики, але навіть викладені вище, переконливо розкривають як специфіку етичного пізнання, так і різноманіття його теоретичного інструментарію. Отже, сучасна етика- це значний і багатогранний масив світоглядного знання, цілий інтелектуальний світ. Його не просто осягнути, але він по-своєму захопливий і має величезне теоретичне та практичне значення.