46. Особливості куртуазності у ліриці німецьких поетів.
Розвиток куртуазної лірики в німецькій поезії XІІ-XІІІ ст., так званого "мінезангу", багато в чому типологічно схожий з історією провансальської й північнофранцузькою лірикою, але має свою ясно виражену специфіку.
У широкому розумінні поняття мінезанг об'єднує кілька жанрів: світську лицарську лірику, любовну (латиною і німецькою) поезію вагантів і шпільманів, а також більш пізню „придворну (куртуазну) сільську поезію.
У вузькому сенсі під мінезангом розуміють зовсім конкретний стиль німецької лицарської лірики — куртуазну літературу, що виникла під впливом трубадурів Провансу, Франції і Фландрії.
У мінезангу рано проявилися два напрями: «народний» і куртуазний. «Народному» напряму властиві простота, природність у відтворенні почут-тів.Він близький до народної любовної пісні та майже не позначений куртуазним поклонінням дамі; стиль його більш архаїчний.Поетам ближче фольклорне трактування кохання, коли жінка чекає коханого і тужить за ним.
Куртуазний напрям мінезангу розвивався у прирейнських областях країни під безпосереднім впливом провансальських зразків. Поети куртуазного стилю оспівували «високе» кохання зі всім його куртуазним ритуалом: вихвалянням дами, «томлінням», «стражданням» та страхом здійснення своїх бажань.
Деякі німецькі дослідники наполягають на тому, що лірика мінезингерів набагато більше офіційна, абстрактна в зображенні улюбленої дами, більш умовна у вираженні почуттів до неї, ніж поезія трубадурів. Пісні мінезингерів частіше були звернені саме до їхніх пані, які чекали поклоніння за етикетом придворної служби, лицарської "культури", одним з видів якої й було додавання пісень на честь чоловіка і жінки заступника й сюзерена: людина, що стояла незмірно нижче тієї, до кого він звертався зі своїми шанобливими строфами, не смів признаватися їй у палких почуттях. Однак поряд з такою лірикою міністериалів всі частіше виникали й добутки більш складного й глибокого характеру, що створили згодом славу німецької лицарської лірики XІІ-XІІІ ст.
47. В X-XI столітті починається активний розвиток міст. Місто – місце зустрічі людей різних станів, тобто змішання культур. Витворюється горизонтальна модель світу. У суспільстві налічувалося 28 класів людей. Найвищим мірилом рук майстра була праця. Таким чином у містах формується своя культура, яка відбиває інтереси міщан.
1. Ініціатива.
2. Пріоритетними стають земні блага: хитрість,працьовитість.
3. Мова міста - рідна,національна,стає мовою культури.
Міська література на противагу захопленню військовою звитягою та куртуазною галантністю лицарів понад усе цінує розважливість, кмітливість, здоровий глузд, спритність та сміх — у всіх його проявах. Широко використовуючи засоби гумору та сатири, вона вчить, висміює, викриває. Стиль цієї літератури відповідає потягу до реалістичного зображення дійсності. На противагу куртуазії рицарської літератури, міську літературу відзначає «приземленість», здоровий глузд, а також грубуватий гумор, жарт, що іноді межує з натуралізмом. Мова її близька до народної мови, міської говірки. Представлена міська література жанрами епосу, лірики, драми.
Жанри:фабліо,шванк,міракль,містерія,фарс,мораліте,соті,новеліно,балада,романс, пародія.
48. Фабліо-смішна, кумедна історія,невелика віршована оповідь (250 – 400 рядків) ,покликана розважати і повчати, з малим сюжетом і невеликою кількістю персонажів. Ознаки:
1. Лаконічність
2. Дія стрімко розвивається і призводить до новелістичної розв’язки - пуанту.
3. Новела не має сатири і гумору.
4. Демократичний жанр з матеріальним світом.
Важливий тип персонажа, що уособлюється:
Головний тип – трікстер : добре знає ситуацію і вміє викрутитися.
Антипод- дурень.
Автори фабліо різні – клірики, міщани, але найголовніші – жонглери.
48.Специфіка фабліо (на прикладі тексту ТИТАМ) Найулюбленішим жанром міської літератури є невелике віршоване оповідання комічного або сатиричного змісту. Фабліо відбивають головним чином світогляд і смаки городян, але поширені вони і серед селян, духовенства, дворян. Мова фабліо приправлена грубуватим гумором і гострим жартомТематика фабліо різноманітна. Є фабліо розважального змісту, які повинні викликати сміх безглуздо-комічною ситуацією. Але в основному це твори повчального змісту, мета яких не тільки розважати, а й виховувати. Багато фабліо мають соціальне забарвлення - в них прославляється проста людина, її кмітливість, розум, вміння постояти за себе. У комічному світлі зображені зарозумілість рицарів, лицемірство духовенства. Тривала популярність фабліо пояснюється наявністю в них і так званих вічних тем: їхні автори висміюють заздрість, забобони, неуцтво і, особливо, скупість (жонглери залежали від «милостей» покровителів, тому ця риса була для них особливо нестерпною). Частина фабліо має ант'ифеміністичне забарвлення: в них розповідається про «хитрощі та віроломство» жінок, які, мовляв, охоче зраджують своїх чоловіків. Очевидно, це зумовлено впливом клерикальної літератури, яка протягом століть повчала, що жінка - гріховне створіння. Цікаво, що жінок у цих розповідях спокутують звичайно власне клірики. Автори фабліо явно висміюють релігійну мораль, показують, що духовенство проповідує її заповіді, але само в них не вірить і порушує їх. Таким чином, фабліо мають антиклерикальну спрямованість. Об'єктивно література ця підривала підвалини релігійного аскетизму та моралі. Автором популярних фабліо був відомий жонглер Рютбеф.Текст «Титам»-естетизація новелістичної фольклорної казки з протистоянням багатої та бідної селянських родин і переможним крутійством бідної. Фабліо мало в середньому близько триста рядків, поєднаних парним римуванням. Сюжети були переважно фривольні, еротичні, аж до непристойного, але багаті на жарти, іронію, сатиру. Часто зображалися пікантні пригоди лицарів, священиків, простих городян та селян, проте без серйозної соціальної критики. Фабліо виникли як пародійні твори, напротивагу “серйозним” лицарським романам та епосам. У фабліо вживалися індоєвропейські казкові мотиви, але також і арабські, через посередництво хрестоносців та арабської Іспанії. Типові сюжети фабліо: жіноча невірність, життя повій та звідниць, недостойна поведінка ченців та священиків. Типовими є образи спритного селянина, обманутого ревнивого чоловіка, бродячого ченця, часом трапляються й образи міщан, іноді лицарів, навіть апостолів й самого бога. Проте жартівливий, часом зухвалий тон залишається незмінним. Особливою рисою фабліо є наявність висновку-моралі у вигляді приповідки чи просто дотепного зауваження.Таку повчальну частину ми бачимо в фабліо «Титам» «Бог вссе в короткий срок свершает:За горем смех он посылает,А кто счастлив был утром-тот,Глядь,вечером уж слезы льет».В цьому тексті піднімається тема бідності,багатства та скупості.На мою думку,також висвітлюється тема релігії(висміюється).
49. Шванк – весела ідея, жарт– жанр німецької міської середньовічної літератури, аналогічний до французького фабліо, невелика гумористична оповідь у віршах, а пізніше в прозі, часто сатиричного й повчального характеру.Шванк виник в Німеччині на початку XIII століття, а розквіту досяг у творчості австрійського поета Штрікера (перша половина XIII століття). У циклі веселих шванків «Піп Аміс» представлені строкаті деталі німецької дійсності XIII століття, у центрі оповідей стоїть фігура спритного попа, що отримує для себе користь з будь-якої ситуації. Таке групування шванків у цикли знайшло поширення і в інших авторів. З XIII століття шванки часто використовували, як приклади в проповідях чи в школі. Ця традиція збереглася в навчальній системі Німеччини до XVIII століття.
У XIX столітті в німецькій літературі під впливом середньовічних шванків виник жанр драматичного шванка .
Фарс — театральна або кіно- комедія легкого змісту з виключно зовнішніми комічними прийомами.
Для фарсу характерні неправдоподібні парадоксальні ситуації, численні перебільшення, помилки визначення ідентичності особи, гра слів та вербальний гумор, фізичний гумор, зумисне використання абсурду та сильно стилізовані постанови.
50 В «Романі про Троянду» алегоричні образи – це передусім уособлення різних середньовічних людських чеснот і вад. Усі вони – Привітання, Солодкий погляд, Соромязливість, Великодушність – фігурують у тексті як дійові персонажі. Вживання цих образів у творі покликані для того, щоб сформувати систему уявлень про кохання. Однак вона дещо різниться, оскільки Лорріс дотримувався старого куртуазного ідеалу, коли Жан Мен повністю заперечує ідею Лорріса: не вірить в щире кохання, а розкриває своє ставлення до її слабкостей. Образи, які втілють чесноти: безтурботність, веселий норов, любов, краса, покликані вже не облагороджувати свою кохану, душею твору є не є вшанування жінки, ці чесноти постають як засоби для її завоювання. Риси куртуазності в творі залишаються в образі саду радощів буття – образу раю, доступний лише для обраних і тільки через посередництво кохання.
Поширеним жанром міської літератури є алегоричні поеми. Жанр цей виник у Франції. Найбільш значним твором французької алегоричної поезії є «Роман про Троянду», що складається з двох частин. Першу частину написав близько 1230 р. Гільйом де Лорріс. Це любовна алегорія, витримана в куртуазних тонах. Двадцятирічному поетові сниться, що він потрапляє у сад, де панує Насолода, і палко закохується в красуню Троянду. Зірвати Троянду, тобто домогтися взаємності, юному поетові допомагають Привіт, Великодушність, Співчуття. Але проти них виступають Відмова, Сором, Лихослів'я, Заздрість, Страх, Святенництво та ін. Прибічники юнака зазнають поразки, і він прокидається у розпачі. Більш значною за змістом є друга частина, написана через 40 років ученим городянином Жаном де Меном. Він продовжив любовну сюжетну лінію першої частини, але в іншому тоні - як дидактик і сатирик. Жан де Мен висміює куртуазну концепцію кохання, критично ставиться до поведінки жінок, вважає їх легковажними (що взагалі характерно для бюргерської літератури). Але головним у цій частині є те, що автор ставить ряд питань соціального, філософського й морально-етичного плану. За допомогою образів Розуму і Природи він виражає своє ставлення до людей, природи, суспільства. Розум і Природа викривають різні середньовічні забобони. Автор намагається дати пояснення таким природним явищам, як грім, блискавка, буря. Висловлювання Розуму і Природи становлять зміст об'ємних відступів, які свідчать про виключну на той час освіту автора та його вільнодумство. Не випадково Жана де Мена називають «Вольтером середньовіччя». Погляди вченого городянина розходяться з офіційною феодально-церковною ідеологією. Автор заперечує божественне походження королівської [123] влади, вважаючи, що її встановили багаті, щоб зберегти своє майно, яке повинно належати всім. Він переконаний, що жадоба збагачення позбавила людей рівності. Жан де Мен вважає, що природа створила всіх людей однаковими і що шляхетність залежить від самої людини, її поведінки, від доброго серця, без якого нічого не варте родовите дворянство. Освічені та вчені люди благородніші від знатних, вищі за королів, бо освіченість допомагає їм правильно судити про Добро і Зло. У висловлюваннях Лицемірства Жан де Мен висміює попів та монахів, не щадить і самого папу римського. Важливою особливістю поеми є використання в ній висновків і думок античних авторів. Зокрема, Жан де Мен йде за натурфілософією Арістотеля і моральною філософією Платона. Незважаючи на схоластичність форм мислення, думки Жана де Мена вражають новизною і прогресивністю. Від імені третього стану, який вже пробудився до громадського життя, поет засуджує соціальну нерівність, викриває лицемірство церковників, висміює мракобісся і забобони. Аж до XVI ст. «Роман про Троянду» був однією з найулюбленіших книг французів. Про велику популярність її свідчать численні списки та наслідування як у Франції, так і за її межами.
51. Основна сюжетна лінія в «Романі про Ренара» - це неприємна ворожнеча лиса Ренара з вовком Ізенгріном. Ренар – головний порушник спокою, бешкетник. Саме бешкетництво надає образу Лиса неповторних народних рис. Але саме воно часто робить його безжальним та жорстоким. Інші тварини менш індивідуалізовані, і їхні характери не настільки докладно розроблені в «Романі». В них підкреслюється лише якась одна домінантна риса. Півень Шантеклер – войовничий та хвалькуватий. Кіт Тибер – хитрий, борсук Гринбер – хитрий. Віслюк Бернар – дурний. Тваринний епос. Одночасно з фабліо і шванками в міській літературі виникають твори великого епічного жанру - поеми, які, на відміну від героїчного та рицарського епосу, мають сатиричний та алегоричний характер. Так званий тваринний епос складався на основі байок і казок, що здавна існували в народів світу.
Найвизначнішим твором цього жанру є обширна французька поема «Роман про Лиса», або «Роман про Ренара», формування якої почалося з другої половини XII ст. і закінчилося в середині XIII ст. До «Роману про Лиса» входить близько 30 епізодів, в яких у формі алегорій і в стилі міської літератури створена гумористична та сатирична картина феодальної дійсності. Світ звірів улаштований на зразок ієрархічного феодального суспільства. На чолі держави стоїть цар звірів лев Нобль, навколо нього - придворні та піддані: самовпевнений тугодум ведмідь Брьон (знатний феодал) та підступний хижак леопард (міністр короля); осел Бодуен (придворний проповідник), верблюд (папський легат), баран (зубожілий дворянин). Простий люд представляють дрібні тварини та птахи: півень, курка, заєць, кіт, слимак, синиця, ворон та ін., які в усьому залежать від примх верхівки. Основний сюжетний стержень «Роману», до якого додавались усе нові відгалуження,- це розповідь про люту ворожнечу між лисом Ренаром та вовком Ізенгрімом, які напевно належать до рицарського стану. Ця ворожнеча виникла давно, ще в той час, коли Лис почав залицятися до Вовчиці. Хитрий Лис постійно знущається з тупуватого і жадібного Вовка: він то заманює «дорогого кума» в монастирську криницю і з ним розправляються монахи, то умовляє Вовка ловити рибу в прорубі хвостом - хвіст примерзає, і Вовка б'ють селяни. Вовк змушений скаржитися Ноблю, але у Лиса немало друзів при дворі, які захищають його. Та й сам Лев не забув випадку, коли Лис догодив йому. Одного разу Лев, Вовк та Лис відправилися на полювання і зустріли бика, корову і теля. Лев запропонував Вовкові розділити здобич. Той бика і корову віддав королю і королеві, а теля взяв собі. Король не погодився з таким рішенням і запропонував тепер Лису зробити розподіл, і Лис присудив теля принцу. На запитання Лева, де він навчився ділити так «справедливо», Лис сказав, багатозначно поглядаючи на Лева: «Досвід, ваша величність, премудрий досвід». Одначе король змушений судити Лиса, від його витівок терплять не тільки Вовк, а й інші піддані. Відбувається «божий суд» - бій Вовка і Лиса. Вовк перемагає, і Лиса хочуть повісити. Але монахи випросили віддати Лиса у монастир на покаяння. Тут він полонив усіх своєю святістю поведінки вдень, а вночі крав курей. Та навіть коли його викрили, Лисові все ж удається уникнути покарання і знову здобути ласку короля, пообіцявши Леву вилікувати його від усіх хвороб за допомогою вовчої шкіри.Вважається, що у створенні поеми брало участь не менше десяти авторів. Це, звичайно, позначилося на її змісті та стилі. Ставлення авторів до Лиса двояке. Симпатії авторів на його боці, коли він вступає у боротьбу з високопоставленими хижаками, зокрема коли Лис спритно обдурює короля і королеву. Але якщо Лис нападає на залежних і слабких (курку, зайця, кота, слимака та ін.), то нерідко і йому самому дістається - простий люд також уміє за себе постояти. Якщо перші частини роману є скоріше веселою пародією на людське суспільство взагалі, то приблизно з середини твору поступово посилюються викривально-сатиричні тенденції, спрямовані проти феодально-клерикальних кіл. Поема відображає інтереси молодого третього стану, який вже через літературу викриває феодальне свавілля і соціальну нерівність.«Роман про Лиса» викликав ряд нових варіантів та наслідувань не тільки у Франції, айв інших країнах. Так, викликає інтерес фламандська поема «Коронування Лиса» (близько 1270 p.), в якій у сатиричних тонах йдеться не тільки про королівську владу, а й про лицемірність церковної верхівки: сам папа заздрить Лисовому вмінню перетворювати барана у священика, а негідника в єпископа. У Німеччині в XV ст. постає аналогічний епос - «Рейнеке-Лис». Тваринний епос викликає інтерес і в наступні віки. Гете на основі «Рейнеке-Лиса» написав свій однойменний твір. Сюжети німецького тваринного епосу використав Іван Франко у своєму сатиричному творі «Лис Микита».
52. Світогляд античної людини був горизонтальним. Навіть боги знаходились десь поряд з людьми. У середні віки формується вертикальний світогляд, окрім світу земного існує світ небесний і пекло. Багато подій відбуваються по цій вертикалі, іноді у душі героя, що спричиняє до появи ПСИХОЛОГІЧНОСТІ. Цей світогляд окрім ієрархічності (усе у світі перебуває у складних ієрархічних стосунках, де кожен елемент посідає своє місце) має також риси символічності. Реальність, дана нам у досвіді сприймалась як символ іншої, понаддосвідної, небесної реальності, була підпорядкована останній. Будь-який елемент земного світу вважався символом відповідного елементу світу небесного. Причому предметам та явищам не надається символічне значення, як це буде у мистецтві наступних епох. Вони відпочатку сприймаються як символи, сутності котрих потрібно дошукатися
особливості художнього розвитку у середні віки визначалися тісним зв?язком з релігією, тим, що самий світогляд середніх віків був переважно теологічним, що церква була замовником мистецтва, а духівництво — єдиним освіченим класом. Образний склад і мова середньовічного мистецтва глибші й експресивніші, ніж античного, воно з більшою драматичною глибиною передає внутрішній світ людини, у ньому сильніше виражене прагнення осягнути загальні закономірності світобудови.
53. Європейська балада, зародившись як літературний жанр ще наприкінці першого тисячоліття нашої ери, пройшла складний шлях розвитку. ЇЇ походження неможливо звести до якогось одного джерела, витоки та ґенезу цього дивного жанру можна знайти і в усній народній творчості, і в міфології, і в середньовічному героїчному епосі, і в історії. Середньовічні провансальські, італійські та давньофранцузькі балади виявляють зв’язок з весняними хороводними піснями любовного змісту. Музика, танок та спів від початку виступали в баладі як самостійні мистецтва, надаючи даному типу балади особливої художньої завершеності. Разом з тим, у багатьох народів Європи балада вже на ранніх стадіях втратила зв’язки з танцем або навіть не мала їх від початку. Найдавніший шар європейських балад сюжетно багато в чому перегукується з епізодами міфологічного, тваринного або героїчного епосу. Народна балада, активно розвиваючись упродовж багатьох століть, постійно вбирала в себе та переробляла різного роду матеріал, черпаючи його з усних переказів та письмових джерел або безпосередньо з життя. З точки зору розмаїття сюжетів та характеру їхньої обробки, балади можна визначити як оповідні пісні (або вірші) з драматичним розвитком сюжету.
54. На мою думку, поезія вагантів все таки вихована на запереченні цінностей. Основні теми та мотиви поезії вагантів – студентське життя (оскільки серед них було багато студентів, які не довчились в університеті), радощі плоті, кабацький розгул, зіпсованість світу, мінливість долі, що часто набувала метафори «колесо Фортуни». Але світобачення вагантів було певною мірою дуалістичне. З одного боку, вони уславлювали радощі життя, з другого – ставилися до життя та свого місця в ньому (чи точніше відсутності такого місця) з гіркою іронією. Ліриці притаманна пародійність щодо лицарської л-ри, а також травестування та зниження церковно-релігійних жанрів.
55. Щодо кінця Середньовіччя в істориків немає єдиної думки. Пропонувалося вважати таким: написання «Комедії» Данте Аліг'єрі (1321) , падіння Константинополя (1453), винахід друкарства (середина XV століття), відкриття Америки ( 1492), початок Реформації (1517), початок Англійської революції (1640), кінець Тридцятилітньої війни, Вестфальський мир і зрівняння в правах католиків і протестантів за принципом: чия земля, того і віра в 1648 році. Прихильники так званого Довгого Середньовіччя, ґрунтуючись на даних про розвиток не правлячої еліти, а простого народу, вважають закінченням Середньовіччя, що спричинило за собою зміни у всіх шарах європейського суспільства, Велику французьку революцію. В останні роки вітчизняна медієвістика відносить закінчення періоду Середньовіччя до середини або кінця XV - початку XVI століть. Найбільш вірним є розгляд Середньовіччя одночасно і як всесвітнього процесу, і як явища, що мав у кожній країні свої особливості і свій період. Наприклад, якщо італійські історики вважають початком Нового часу XIV століття, то в Росії початок Нової історії прийнято відносити до кінця XVII і перших десятиліть XVIII століття. Розбіжності у хронології епохи і неможливість застосування терміна Середньовіччя до всіх держав світу підтверджує його умовний характер.