24. Стр18 Магістральний сюжет архаїчного епосу

Архаїчна епіка ні відміну від літератури релігійного спрямування, розквітла в усній формі. її складання позначає добу переходу від міфологічного до історичного світосприйняття, якому в галузі словесної творчості відповідає перехід від міфу до епосу. Проте йому ще притаманні численні казково-міфічні риси. Герой архаїчних міфічних творів поєднує в собі риси богатиря та чаклуна, які споріднюють його з першопредком. Сюди відносяться зразки кельтського (ірландські перекази) та давньогерманського (давньоскандинавського, англосаксонського) епосів (ісландські саги, *Старша Едда*, *Беовульф*). Записані у 11-13 ст, пам*ятки цього типу відбивають суспільні відносини, побут та менталітет набагато більш ранніх епох – 3-10 ст н.е., коли народи, що створювали їх, перебували на останніх етапах родо-племінного устрою з його королівською владою, лружиною та інститутом вільних землевласників.

Магістральний сюжет архаїчного епосу. Архаїчний епос - варварський, це поєднання язичницьких і християнських мотивів.Основа епосу-міф про першопредка. Він завжди пов’язаний з обрядом(напр., жертвоприношення або ініціація).Ранній епос розповідає про першопредка, який був захисником свого племені, його охоронцем.Зміст такого епосу може включати в себе:походження «справжніх людей»(тобто цього племені), здобування елементів культури, і, найголовніше, захист племені від чудовиськ. Тому його біографія складається з таких сталих традиційних мотивів: 1)незвичайність діяння,2)незвичайні подвиги в ранньому дитинстві(Кухулін ще в дитинстві вбиває пса бога Тора),3)учнівство у достойних,4)демонізм героя,5)герой здатн до метаморфоз, він маг,6)сватання, і одночасно випробування на кмітливість та на мужність,7)здобування магічних предметів(меч,плащ),при чому вони або даруються, або викрадаються,8)клятва побратимства і порушення цієї клятви. Відомий дослідник казки Пропп стверджував, що в казці,як і в міфі найголовнішим є обряд ініціації, посвячення, коли відбувається випробування героя, така собі перевірка на героїчність. При чому з усіх перелічених мотивів найголовнішим, тобто магістральним мотивом можна назвати подвиги героя заради захисту племені. Вони розглядаються в контексті бінарної опозиції «свій»-«чужий», при чому в міфічному часі архаїчного епосу(епоха першотворення),ця опозиція означає «люди»-«хтонічні чудовиська, демони».Наприклад, битва скандинавського бога Одіна з велетенським вовком Фафніром(старша і Молодша Едда), або боротьба Беовульфа з вихідцем з підземного світу, страшним нащадком Каїна, що вбиває людей - Гренделем (англосаксонська поема «Беовульф»). Рятуючи світ віж зла, герй часто гине сам, але його смерть – останній штрих героїчної біографії, останнє випробування, яке він гідно проходить. Інший можливий варіант сюжету, який призводить до смерті – вчинення ним негідного вчинку, а також мотив фатального золота. Так, наприклад, щоб роздобути скарб Сігурда, Гунар порушує клятву побратимства і вбиває героя, а потім гине сам, ставши жертвою підступності наступного мисливця за скарбами. Як справедливо зазначає Гуревич, героїчний епос германців пронизаний пафосом смерті, який осягає його героїв. В архаїчному епосі народів Європи ці мотиви часто переплітаються одні з одним. Отже, найголовніше призначення культурного героя – захист свого племені,боротьба зрозумілого, впорядкованого космосу проти абстрактного, страшного хаосу, елементи, що сформувалися ше в первісну епоху.

25. Це ранній ірландський епічний твір,сага(що означає повість історія),яка розповідає нам про смерть та посмертну долю Байле та його коханої.

Ці два мотиви повторювальні, вони зустрічаються і в «Романі про Трістана та Ізольду».Смерть ця випадкова,а точніше спричинена нещасним випадком або обманом. Якась страшна людина сказала кожному з закоханих,які поспішали на зустріч одне з одним,що його коханий помер, і обидва помирають з горя.Точно так само через підступний обман помирають Т. та І..Інший повторювальний мотив-воззєднання після смерті, з могил виростають дерева, які неможливо розрубати.

Основні мотиви «Повісті про Байле Доброї Слави». Тексти з тими ж мотивами? Причина такого запозичення? Це ранній ірландський епічний твір, сага(що означає повість, історія), яка розповідає нам про смерть та посмертну долю Байле та його коханої.Ці два мотиви повторювані, вони зустрічаються і в іншому творі – романі «Трістан і Ізольда». Смерть ця випадкова, вона спричинена нещасним випадком, а точніше обманом. Якась страшна людина сказала кожному з закоханих, які поспішали на зустрі одне з одним, що його закоханий помер, і обидва помирають з горя. Точно также помирають через підступний обман Трістан і Ізольда. Інший повторюваний мотив - воззєднання після смерті. В повісті з могил закоханих виростають дерева, з них роблять таблички і вони зростаються так, що їх не можна було розділити. Так же проявляється цей мандрівний мотив і в романі» Трістан та Ізольда»: з їх могил виростають дерева, які вперто сплітаються своєю кроною. Міфологічне підгрунтя романів бретонського циклу, в тому числі «Тр. та Ізольда» бере свій початок з ірландьких міфів та ірланд. героїчної казки з міфологічним тлом, а як відомо, «Повість про ...» також ірландського походження, а отже ці мотиви з раннього Середньовіччя зберіглися аж до часів створення «Трістана та Ізольди».

Питання 26 В давньосккандинавській міфології відбито уявлення скандинавів про походження богів світу, людей. Складались ці уявлення під впливом особливостей буття народів скандинавської півночі, які протягом століть жили в умовах суворої природи. В їхній міфології світ, де живуть люди, називається Мідгард (дослівно — «садиба, яка стоїть посередині»). Мідгард оточений Утгардом, «тим, що знаходиться за огорожею, поза межами садиби». Це світ велетнів, чудовиськ, які уособлюють руйнівні сили природи, хаос, ворожий і богам, і людям. Над світом людей височить Асгард, обійстя богів-асів. З'єднує ці два світи міст-райдуга. Після смерті і боги, і люди потрапляють у підземне царство мертвих — Ніфльхейм, де править велетень — невблаганна Хьоль. Землю оточує океан, в якому звивається кільцем світовий змій. В надрах землі ховаються карлики — альби — вправні ковалі, володарі незліченних скарбів.В «Старшій Едді» поєднані численні міфи й легенди скандинавського культурного простору часів Середньовіччя.

Питання 27 Культурний герой (англ. Culture hero) — тип міфічного героя, великий творець чи дослідник, часто божественного походження чи обожнений згодом. Персонажі міфів і епосів часто є культурними героями.

Міфічний персонаж Дії культурного героя в міфології направлені на створення чи здобування для людей різних культурних цінностей. Ними можуть бути вогонь, знаряддя праці, культурні рослини та ін. Прикладом слугує відомий міфологічний Прометей. У культурного героя декілька ролей: він виступає в якості деміурга і бореться з хаосом, створюючи мир і гармонію; він може бути першопредком, що дає початок роду і виступає в якості тотемного предка. Ім’я Беовульфа перекладається за однією версією як ведмеде-вовк, а за іншою як бджолиний вовк (тобто ведмідь). 

Історична особа Культурним героєм стає людина, яка завдяки своїм моральним чи професійним якостям перетворюється в культ поважної людини, культурного лідера. Серед культурних героїв називають мати Терезу, Грету Гарбо, Бертрана Рассела та багатьох інших. Культурна роль реальних героїв — надихати простих людей на здійснення моральних вчинків, надавати творчої енергії тощо. Культурні герої є у кожного народу, вони називаються місцевими. Крім них є загальнолюдські культурні герої, які користуються повагою всього людства.

Питання 28

Казкові мотиви:

1. подорожує від своїх на чужі землі…

2. перебільшена його сила..

3. компенсує нестачу

Як відомо, поема “Беовульф” належить англосаксонського героїчного епосу. Цей жанр сформувався ще в усній традиції, і багато пам*яток книжкового епосу зберегли сліди усної імпровізаторської техніки. Поема поєднує у собі історичний матеріал, казково-міфологічний, певні християнські ідеології та відгуки античної епічності. Здійснюючи перехід з історичного рівня на епічний, ми одразу поринаємо у чарівний світ казково-міфологічних персонажів, оскільки постать благородного переможця- дракона і вбивці водяної потвори має величезну кількість аналогів. Ми зустрічаємо подібних героїв у різних легендах та казках народів всього світу. Усі вони- *герої, більші за життя*, що наближаються до богів чи напівбогів. Беовульф, Зігурд чи Персей, який бореться із гігантською змією, нагадують водночас і Аполона у битві із Піфоном, і святого Георгія, який перемагає дракона… хоча у поемі немає жодного натяку на те, що Беовульф- божественного походження, сама його функція в оповіді відповідає примітивним уявленням про богоподібність. Сюжет поеми розглядається у порівнянні з численними казками світового фольклору, що містить опис аналогічних ситуацій. Поглиблений аналіз цього матеріалу продемонстрував його спорідненість із великою кількістю легенд, які поєднуються мотивом *син ведмедя* і описують пригоди героя надприродного походження , з загальмованим розвитком у дитинстві, наділеного надзвичайною силою і уславленого героїчним вчинком переслідування і вбивства чудовиська. Підводячи підсумки, можна сказати, що в поемі *Беовульф * і дійсно присутні казкові мотиви, адже твір переважно фантастичний, чародійний, у якому змальовуються неймовірні пригоди вигаданих або традиційних казкових героїв. У ній неймовірне чудо відіграє роль сюжетотвірного фактора, служить вихідною основою характеристики персо­нажів.

Питання 29Християнські мотиви:

1. засуджуються язичницькі культи

2. Грендель має Каїна за біблійного пращура

3. Гренделя описано як «Богом проклятого», при поєдинку з матір*ю Гренделя Беовульф описується «и сгинул б воин, потомок Эггетеова, …когда б Всевышний, Правитель Славы, его покинул;но Бог справедливо судил—и витязь воспрянул, ратник сильный, как прежде.»

Таке поєднання архаїчного і християнського культів сталося тому, що текст переписувався кліриком. Дослідивши язичницький і християнський мотиви у «Поемі про Беовульфа», варто зазначити, що це питання й досі залишається відкритим. Однак, із впевненістю зазначимо, що в поемі спостерігається нашарування, синтез християнського світогляду на язичницькі уявлення. З одного боку, « Беовульфу » властиве християнське світосприйняття. Так, у поемі часто згадується ім'я бога, і окремі події мотивуються його втручанням, виявляється знайомство автора з біблійними сюжетами, засуджується язичництво короля данів тощо. З другого боку, в поемі сильні язичницькі уявлення і вірування. В тексті часто трапляються посилання на долю, віра в її неминучість, кривава помста вважається моральним обов'язком воїна.

Питання 30Риси героя архаїчного епосу: (Беовульф)

1. герой не має прототипу

2. першопредок і захисник

3. імя героя пов*язане з твариною

4. в героя є вороги — хтонічні істоти, з якими він вступає в бій

5. в архаїчному епосі показано весь життєвий шлях героя…

31 СІД -- герой іспанської героїчної поеми «Пісня про мого Сіда», Обмовлений заздрісниками і вигнаний королем Альфонсом VI з Кастилії, він змушений взятися за зброю і йти в похід проти маврів. С. відвойовує в невірних Валенсію та інші землі завдяки військовому таланту і життєвій мудрості (останнє відрізняє його від Роланда, яким той зображений у «Пісні про Роланда»). Герой також захоплює багату військову здобич, що дозволяє йому примиритися з королем. У «Пісні» підкреслюється незаперечний авторитет С. серед родичів і васалів, який грунтується не тільки на його мудрості, але і на справедливості, батьківське піклування про сім'ю і військо. С. наділений рисами ідеального епічного володаря (що зближує його з образом Карла Великого). С. зовсім чужа героїчна шаленість, епічна безмір. Він урівноважений, розсудливий і далекоглядний, незважаючи на те що в похід проти маврів виступає рухомий образою на несправедливість Альфонса VI. У поемі дається різнобічна характеристика С. Перш за все герой постає як славний воїн і вірний васал, який звільняє іспанську землю від маврів і не забуває відсилати частину військового видобутку своєму сюзерену - королю Кастилії. Оповідач підкреслює також благородство і великодушність С. Ці риси характеру герой проявляє по відношенню до маврів, яким він дозволяє мирно жити і працювати на відвойованих землях. За це маври його люблять і благословляють. Більше того, С. підтримує дружні відносини з «ворогом» - правителем Моліни мавром Абенгальбоном. Поема підкреслює властиве С. почуття власної гідності, силу душевних почуттів і стриманість в їх прояві. Характерний у цьому сенсі епізод суду над інфантами Каріонскімі. Сам С. не удостоює кривдників поєдинком. На відміну від Роланда С. зображується також і в буденно-прозаїчної сфері. Багато уваги оповідач приділяє прихильності С. до дружини і дочок. У відносинах з ними виявляється емоційна сторона його характеру. Так, сцену прощання С. з дружиною Хімену перед походом на Валенсію прийнято порівнювати за напруженням почуттів зі сценою прощання Гектора і Андромахи. Оповідач підкреслює «демократичність» образу С., вводячи епізод з бургосськими лихварями, яким він залишає в заставу скрині, набиті піском і камінням. Так С. проявляє зазвичай не властиву епічному герою хитрість. Пізніше, однак, він щедро розплачується з лихварями. С. також стає героєм низки інших епічних поем в Іспанії. Він є прототипом іспанських романсеро і героя трагедії П. Корнеля «Сід» (1636).

32 Батьківщиною рицарського роману є Північна Франція. В силу історичних обставин саме у цій частині Франції переплелися кельтські, англосаксонські та французькі культурні традиції, що підготувало це середовище до сприйняття фольклору і легенд різних народів і часів. Роман зазнав впливу різних літературно-історичних джерел. Він - «сучасник» міської літератури, історіографії, тематично роман багато чим пов"язаний з «жестами» Якщо в героїчному епосі герой здійснює подвиги в ім"я племені чи держави, то в романі на першому плані - власні інтереси особистості. Типовим персонажем роману є мандрівний рицар, який іде на подвиги та «авантюри» (пригоди) заради слави, морального вдосконалення та на честь своєї дами. Як і в куртуазній ліриці, велике місце в романі відводиться жінці і темі кохання, а також морально-етичному аспекту, проблемі виховання молодої людини та деяким іншим. Велике значення для розвитку роману мало посилення у XII ст. інтересу до античності. Твори Овідія, Вергілія, Стація, латинські переклади Гомера та ін. стали сюжетними джерелами та взірцем розповідної техніки, стилістики. Куртуазний епос насичений описами зачарованих замків, лісів, таємничих островів, чарівних джерел, розповідями про злих і добрих велетнів, всесильних чаклунів, прекрасних фей, зловредних карликів тощо. Незважаючи на вимисел, казковий елемент, символіку та алегорію, роману властивий стійкий інтерес до сучасності. Правда, куртуазні автори ідеалізують придворно-рицарське життя, але все ж у їхніх творах відображені певні сторони буття європейських, а також східних країн. У романі чимало детальних описів (замків, придворних свят, турнірів, битв, багатолюдних полювань, міських ярмарок тощо), тобто проявилось прагнення до конкретизації обстановки. Але головною ознакою рицарського роману є поглиблення психологічного аспекту, розкриття внутрішнього світу людини, показ душевних переживань, глибини почуттів, боротьби страстей. Це зумовило тяжіння до індивідуалізації характеру, спробу створити портрет (поки що жіночий), а також пейзажні зарисовки. Спочатку виникає роман у віршах, потім - у прозі. Французький рицарський роман за тематикою умовно можна розділити на три цикли: античний, бретонський, візантійський. Роман дає певне уявлення про феодальну дійсність, хоча феодальні відносини представлені в ньому досить архаїчно.

33 На українську мову “Пісню про Роланда” перекладали декілька разів, найбільш цікавим видається переклад В.Щурата, який після перекладу у своїй передмові писав: “Перекладати "Пісню про Роланда" я почав ще під кінець 1889 р. Спонукала мене до того її схожість з нашим "Словом про похід Ігоря Святославича». Вже Коцовський в 1889 р. звертав увагу на факт, що майже рівночасно на Сході й на Заході Европи з'являються лицарські поеми, в яких основою є боротьба з "поганими", а пануючим духом - помста й патріотизм, а причиною катастрофи - брак солідарності між своїми. Тоді ж проводив Коцовський паралель між героями поем: київським Святославом і Карлом Великим, Ігорем Святославичем і Роландом, Всеволодом і Олівером. Зближував голосіння Святослава по Ігорю з голосінням Карла по Роланду. Порівнював більш значущу роль Ярославни в "Слові про похід Ігора Святославича" з ледь помітною роллю Альди в "Пісні про Роланда" й робив із того порівняння висновки на користь нашої пісні, як документу вищого становища жінки на Україні в XII столітті, а значить - і вищої культури тогочасної України. Вказував Коцовський також на такі паралельні появи в обох поемах, як тісний зв'язок людини з природою, як велике значення незвичайних явищ у природі (затьміння сонця, бурі з громами, злету жайворона), як сни. Він зауважував, що як у "Пісні про Роланда", так і в "Слові про похід Ігоря Святославича" вихідним пунктом подій стала дрібна історична пригода - там побиття ар'єргарду французької армії Басками в Ронсевалі, тут - невдача походу Ігоря Святославича на Половців. Від себе я до тих давних спостережень Коцовського додав би, що обидві воєнні катастрофи, оспівані в двох різних поемах, були попереджені побідами й після обох катастроф, на завершення подій, наспіли хвилини радості - в старофранцузькій поемі з приводу хрещення еспанської цариці Брамімонди в столиці при великім здвиві народу, в нашій пісні з оказії повороту Ігоревого сина з полону й весілля його з Кончаківною в Києві. Цей паралелізм у розвитку акцій можна доповнити схожістю обох поем в основі, за темами, ідеями, настроєм, змалюванням характерів героїв і їх світоглядів . Звертаючи увагу на подробиці, можна б ще відмітити схожість у висловах лицарського завзяття в Роланда й Ігоря, котрим у битві однаково краща від ганьби смерть; схожість у ніжності відносин між Роландом і Олівером, як і між Ігорем і Всеволодом, навіть у самому розгарі битв; схожість у змалюванні безжурного нічлігу вояків після перемоги; однакове в обох поемах символізування невольницького упокорення пересіданням покореного з лицарського коня на просту шкапу, з княжого сідла в Кощієве; однаково зазначуваний співаками факт, що вони співають про давнину згідно з переказаними фактами, за хронікою св. Жіля чи по билинах свого часу, і саме тому на їх пісні слід дивитись як на історичні (chansons de geste).” У "Пісні про Роланда" чітко виражена ідеологія феодального суспільства, у якому вірне служіння васала своєму сюзерену було необговорюваним законом, а порушення його вважалося підлістю і зрадою. Однак риси мужньої стійкості, військової доблесті, безкорисливої дружби і вдумливого відношення до того, що відбувалося, не одержали в поемі, як і в чудовому пам'ятнику творчості українського народу "Слово о полку Ігореві", станово-феодальної приуроченості; навпроти, ці переконливі властивості доблесних захисників батьківщини - воєначальників і їхніх васалів, сприймалися як типові, загальнонародні. Ще в більшому ступені визнанню і співчуттю з боку широких народних мас сприяли думки про захист батьківщини, про ганьбу і небезпеку поразки, що червоною ниткою проходять через усю поему.

Рицарський роман – умовна назва, повинна було свідчити, що перед нами оповідання романською мовою. І лірика, і романи створювалися не на латині, а на романських мовах. Головний герой - мандрівний рицар. Прототипи - рицарі-однощитники. Збираючись у хрестовий похід, рицар закладав і продавав все майно, на батьківщину найчастіше повертався збіднілим. Вони ставали розбійниками. Був й інший шлях для таких рицарів - вони наймалися в міську варту. У Середні віки складалася практика майорату - спадщина не ділиться, усе дістається старшому. Молодші сини йшли або в ченці, або у такі ж рицарі-однощитники. Джерела оповідання - почерпнуті на сході легенди й перекази, які прийшли в зіткнення з кельтськими легендами. Також – цикл переказів про короля Артура. Рицарські романи вигадливі – наявні невтримна фантазія, а разом з тим детальний опис побуту британських островів. Третє джерело - античність, Вергілій й Овідій. Казкове і міфічне в героїчних поемах переплітається з реально історичним, християнські тенденції — з пережитками язичництва. Щодо нього середньовічний епос поділяється на три групи. В першій (давньоанглійська поема "Беовульф" та ісландські пісні "Старшої Едди") ще виразно переважає казково-міфічне та язичницьке начало. До другої слід віднести "Пісню про Нібелунгів": тут уже домінує (і навіть всіляко наголошується) феодальна свідомість, але водночас виявляються казковість і надприродність. Нарешті, обидві романські поеми — французька "Пісня про Роланда" й іспанська "Пісня про Сіда" відрізняються від німецькомо^ вних поем не лише-"національними" рисами, а й близькістю до історичних фактів, майже повною відсутністю міфічно-казкового та

34 Класичний героїчний епос («Пісня про Нібелунгів», «Пісня про Роланда», «Пісня про мого Сіда», «Слово о полку Ігоревім») відбиває народну точку зору на важливі для національної історії події, що відбуваються в «епічну» добу. У порівнянні з архаїчним епосом вони більш наближені до історичної достовірності, вага казково-міфологічних елементів у них знижується, на перший план виходить розробка суспільно-значущих тем (патріотизм, вірність королю, засудження феодального розбрату), а героями стають ідеальні воїни. "Героїчний епос" (з грец. "епос" - слово або оповідання) - це героїчна ідеолізація історичного минулого народу шляхом створення монументальних образів богатирів, захисників, втілення в поетичній формі кращого народного характеру. Ще гомерівські поеми, пройняті духом нової епохи, збережуть все-таки як уламок праіндоєвропейської примітивного героїчного епосу разючу словосполучення «нев'януча слава», як збережуть його і священні гімни староіндійської «Рігведи». У середині II тисячоліття до н. е.. в грецьку епічну традицію увійде і збережеться опис великого, «подібного вежі», щита, що закриває воїна з голови з ніг; до раннемікенской епохи сходить і згадується в «Іліаді» (Х, 261 - 271) шкіряний шолом, прикрашений кабанячими іклами. У післямікенські часи таких щитів і шоломів не було у вжитку, і Гомер міг знати про них лише з поетичної традиції.

35 Глубоко патриотической идее “Песни о Роланде” соответствует ее художественная форма. В поэме органично сочетаются фольклор и индивидуальное литературное творчество. В поэме изпользуется и характерный фольклорный прием – параллелизм, способствующий выражению эпического и героического пафоса происходящих событий. Практически все основные герои изображены попарно: Карлу соответсвует эмир Балигант, (оба могучие искусные воины, оба белобороды и т.д.), племяннику Карла – Роланду – равновелик племянник Балиганта Аэльрот, двенадцати французским пэрам – 12 пэров сарацинских. Надо отметить и постоянные формы вызова на поединок, похвальбы перед боем, описания единоборств, постоянные эпитеты (“милая Франция”, как в устах франков, что понятно, так и в устах сарацин), простоту и непротиворечивость психологических переживаний, последовательность изложения событий. Важный признак жанра — форма. Англосаксонська «Поема про Беовульфа». У середині V ст. германські племена англів, саксів, ютів вторглися на Британські острови і в запеклій боротьбі з місцевими кельтами (яка тривала близько [26] двох століть) захопили більшу частину їх території. З V по X ст. в англосаксів відбулися важливі зміни суспільно-політичного і культурного характеру.Розклад родового ладу і поглиблення процесів феодалізації привели до класового розшарування англосаксонського середовища. Посилення централізації королівської влади і відносно рання християнізація сприяли зміцненню державної єдності. Збережені пам'ятки рунічної писемності (та інші джерела) свідчать про багатство пісенної традиції англосаксів: піснями супроводжувались трудові процеси, весільні обряди і похорони; пісні виконувались під час військових походів. Гласомани (спів-ці-музиканти народного типу) і скопи (професійні дружинні співці) користувались в них великою повагою.Особливістю поеми є докладність описів і численні відступи (це епічний прийом «поширення»): [27] детальне змалювання боїв, розповіді героя про свої подвиги, авторські ремінісценції тощо. «Беовульф» насичений фольклорно-казковими і міфологічними образами і мотивами (дивовижне дитинство Скільда, надприродна сила Беовульфа, бої героїв з велетнями, чудовиськами, драконом та ін.). Але ці казкові мотиви і образи перероблені вже відповідно до принципів героїчного епосу. Фантастичні подвиги Беовульфа розгортаються на історично достовірному фоні буття германських племен, подвиги і героїчна смерть героя зв'язані з захистом народу, з племінними, загальнонародними інтересами.Висловлена була навіть думка, що «Беовульф» є скандінавською поемою, перекладеною англосакською мовою. Це, очевидно, зумовлене тим, що відображений у поемі історичний матеріал пов'язаний з історією скандінавських племен - данів, шведів, геатів. Немало місця в ній відведено розповіді і про датських королів, імена деяких з них по звучанню схожі з іменами, зафіксованими в хроніках Григорія Турського і Саксона Граматика. Але ця концепція прийнята не була. Релігійно-ідеологічна атмосфера поеми суперечлива З одного боку, «Беовульфу» властиве християнське світосприйняття. Так, у поемі часто згадується ім'я бога, і окремі події мотивуються його втручанням, виявляється знайомство автора з біблійними сюжетами, засуджується язичництво короля данів тощо. З другого боку, в поемі сильні язичницькі уявлення і вірування. В тексті часто трапляються посилання на долю, віра в її неминучість, кривава помста вважається моральним обов'язком воїна. Поема відбиває також підвищений інтерес людей того часу до слави, здобичі, до нагород. У ній розповідається, як правителі обдаровують своїх дружинників і скопа перстенями, дорогою зброєю. В уяві оповідача і слухачів золото, скарби наділені владою і роковою силою, стають причиною чвар і ворожнечі. Це все ще германські уявлення дохристиянського періоду. Таким чином, у поемі спостерігається нашарування християнського світогляду на язичницькі уявлення.

36 У рицарів вироблявся особливий тип психології. Ідеальний рицар зобов'язаний мати безліч достоїнств. Він мав бути зовні красивим і привабливим. Від рицаря очікувалося, що він буде постійно піклуватися про свою славу. Серед рицарства була розвинена станова солідарність. Історія знає немало прикладів істинно лицарської поведінки.Лицарський кодекс знайшов відображення в лицарській літературі. Її вершиною вважається світська лірична поезія трубадурів народною мовою, яка виникла на півдні Франції (Лангедок). Вони створюють культ Прекрасної Дами, служачи якій, рицар повинен дотримуватися правил “куртуазії”. “Куртуазія”, крім військової доблесті, вимагала уміння поводитися у світському товаристві, підтримувати розмову, співати. Був розроблений особливий ритуал залицяння до панянок. Навіть в любовній ліриці, в описі почуттів рицаря до пані частіше за все використовується характерна станова термінологія: присяга, служіння, дарування, сеньйор, васал.Мистецтво кохання прагнуло до чесноти. Не в церковному розумінні, а в значенні "грація", "вишуканість". Справжня любов - та, що відбувається красиво, по законам Краси. Щоб почуття не зів'яло, на кожному етапі посвячення лицарі вимагали від Дами знаків прихильності. Іноді надзвичайно провокують. Вони благали дозволити обійняти її за шию, дивитися, як вона роздягається.Бернар де Вентадорн запитував в любовному екстазі: "Чому вона, коли роздягається, не накаже прийти до неї, щоб я міг чекати її наказів біля її ложа? Чому вона не зволить протягнути мені тоді свої ніжки - щоб я смиренно, ставши на коліна, міг зняти з неї вузькі черевички! "Але жінки не відставали від чоловіків в ініціативі. У тому числі в мистецтві любовної провокації. Аньєс Сорель, коханка Карла VII, ввела при дворі моду на сукні, що витягають жінку по пояс. І навіть позувала в цьому виді невідомому художнику, залишивши нащадкам свій портрет.Флірт йшов за правилами гри, гри посвячення в васали господині. І передбачав, звичайно, випробування. Трістан та Ізольда, відходячи до сну, клали між собою меч. Лицарі несли службу в покоях Дами. І споглядали її оголене тіло, коли вона лежала в ліжку (в ті часи ще не було піжам і нічних сорочок). Досягнувши вищого ступеня, коханий приносив клятву вірності у церкві, "обмінювався з Пані серцями". Розірвати цей договір міг лише священик. Або смерть.Відтепер любов ставала священною. "Любов, ласки і Господь суть одне і те ж", - писав середньовічний автор. Але, як і сьогодні, існували подвійні стандарти. Не всі могли слідувати ars amandi. Любовний ідеал був настільки високий, що багато хто не наважувалися йому відповідати.В "Ле про Грелане" описаний лицар, який побачив в гущавині лісу купалися оголеними Даму. Він бере її одяг і благає вилізти з води, щоб побачити її прекрасне тіло. Коли та залишає воду, Грелан допомагає їй одягтися і навіть застібає плащ. Але потім захоплює в гущавину, де силою опановує нею. Після чого негайно просить вибачення, клянеться у вічній любові.Щоб відокремити "високу" любов від "низькою", виникли Суди любові, де йшли дебати між трубадурами на любовні теми. А вердикт виносила господиня замку, знатна Дама. Обговорювалося, хто відчуває більший потяг - подружжя або коханці? Чи може жінка любити одночасно двох чоловіків? Чи є задоволення в ласках, яких домагаються без згоди коханої? Рішення заносилися в Кодекси любові. І навіть іноді мали силу закону. Так, Суди любові могли дати розлучення подружжю.Куртуазна любов - ідеал відносин чоловіків і жінок. Тут не бувало переможених. Кожен відчував себе у виграші, оскільки діяв строго за правилами. Ці ідеальні правила буквально просочили нашу сьогоднішню культуру. Звичайно, багато хто вважає, що куртуазна любов нині старомодна. Але краще виглядати Прекрасної Пані або Благородним Лицарем, ніж пошляка. Тим більше в області любові, де все так тонко, так повітряно.Трубадури створили своєрідну культуру любові — куртуазна любов, що становить головний зміст їхніх поезій. Звичайним було поклоніння трубадура дамі. Як правило, вона була заміжньою і стояла на вищому соціальному щаблі. Любов до заміжньої жінки становить непереборну перешкоду. Прагнення до Дами нескінченне: метою куртуазної любові є не володіння об'єктом поклоніння, а важке, але радісне духовне вдосконалення чоловіка, в тому числі й удосконалення поетичної майстерності.Наслідком культу «Прекрасної Дами» стала реабілітація земної радості і земної любові, поклоніння жінці, що перетворює її із істоти нижчого порядку, причини гріхопадіння, посудини зла, в ідеал.Трубадури (серед них особливо Рігаут де Барбезьє) приділяють багато уваги характеристиці досконалого або «лояльного» закоханого: він має відрізнятися скромністю і терпінням, підкорятися всім примхам обраної ним дами, задовольнятися найменшими знаками уваги з її боку, ніколи не переступати певних меж. Для їхньої поезії також характерне перенесення понять зі сфери феодальних відносин сеньйора і васала в сферу куртуазних відносин лицаря і Пані. Слідуючи цьому любовному кодексу, надихаючись світом людської душі, поети не лише складали свої пісні, а й цілий уявний світ, у якому існують ліричні герої.

37 Фабліо мало в середньому близько триста рядків, поєднаних парним римуванням. Сюжети були переважно фривольні, еротичні, аж до непристойного, але багаті на жарти, іронію, сатиру. Часто зображалися пікантні пригоди лицарів, священиків, простих городян та селян, проте без серйозної соціальної критики. Фабліо виникли як пародійні твори, напротивагу “серйозним” лицарським романам та епосам. У фабліо вживалися індоєвропейські казкові мотиви, але також і арабські, через посередництво хрестоносців та арабської Іспанії. Типові сюжети фабліо: жіноча невірність, життя повій та звідниць, недостойна поведінка ченців та священиків. Типовими є образи спритного селянина, обманутого ревнивого чоловіка, бродячого ченця, часом трапляються й образи міщан, іноді лицарів, навіть апостолів й самого бога. Проте жартівливий, часом зухвалий тон залишається незмінним. Особливою рисою фабліо є наявність висновку-моралі у вигляді приповідки чи просто дотепного зауваження.Порівняння з іншими жанрами.Особлива гумористичність й фривольність відрізняє фабліо від інших споріднених жанрів середньовічної літератури: від пісень, що мали ліричний, ледь не інтимний характер і, певна річ, співалися, від "ді" (фр. dit, dict - оповідь) — оповідей на будь-які теми, від середньовічних лицарських романів, що вирізнялися більшим об'ємом, складнішою структурою, а також певною патетичністю й "серйозністю", від "ле" (фр. lais) — оповідей сентиментального, піднесеного характеру з елементами химерної прози, а також від екземплуму (лат. exemplum — приклад) — цей жанр мав надто дидактичний характер, і постав з прикладів, які вносилися в проповіді. Близький до фабліо також жанр байки, хоча в байці діють переважно перелицьовані тварини.Щоправда чіткий поділ на жанри — явише пізнішого часу й тодішні жонглери не дуже переймалися тим, чи пишуть вони фабліо, чи може послуговуються якимось іншим жанром, лише близько 60 творів названі їхніми авторами "фабліо", решта збережених дотепер творів зараховуються до цього жанру вналідок їхньої тематичної, стилістичної, часової, та мовної спорідненості.Походження й автори.Перші фабліо з’явилися в середині XII століття. Особливого розквіту жанр набув у XIII-XIV століттях у Північній Франції (Пікардія, Фландрія, Артуа). Найдавніше з 147 фабліо, що дійшли до нашого часу, присвячене паризькій повії Ріше (Richeut), створене в 1159 році. Авторами фабліо були переважно жонглери, але й представники інших прошарків, зокрема кліру, Серед відомих авторів фабліо були Рютбеф, Готьє Довгий, Гюон ле Руа, Анрі д’Анделі, Філіпп де Ремі (інше його ім'я: Філіп де Бомануар), Ватріке з Кувен, Жан Бодель.Значення і вплив Фабліо надзвичайно цікаві не лише, як літературні пам'ятки Середньовіччя, але й як джерело про тогочасне життя різних суспільних прошарків. Важливим є возвеличення розуму, нехай і в жартівливій манері. Автори фабліо стають, як правило, на бік пригноблених, ніж панівної верстви. Ці риси фабліо роблять їх разом з "Романом про троянду" чи "Романом про лиса" важливою предтечею гуманістичної літератури епохи Відродження. У XVI столітті з фабліо постав жанр прозових новел. У німецькій літературі під впливом фабліо постали німецькі шванки. Фабліо були невичерпним джерелом народних сюжетів. Їхній вплив можна віднайти в творчості Бокаччо, Чосера, Рабле, Мольєра, Лафонтена, і навіть у Бальзака (див. «Contes drolatiques») та Анатоля Франса.(Приклади: «Титам», «Піп Аміс»)

38.Фарс (франц. farse, nar.fartiio — начиняю, наповнюю) — жанр комедії середньовіччя. Сформувався у XII ст., набув популярності у XIV—XVI ст. Фарс базується на побутових ситуаціях реального або анекдотичного характеру. У фарсі нема індивідуалізованих образів, натомість є персонаж і -маски: хитрий слуга, сварлива невірна дружина, шарлатан-лікар, невдаха-студент. У фарсі є буфонада, ексцентрика, швидка зміна ситуацій, герої сперечаються, б'ються. До жанру фарсу зверталися Ф. Рабле, К. Маро, Маргарита Наваррська. У XV ст. особливо популярним був цикл про адвоката Патлена.Засоби фарсу використовували Шекспір, Лопе де Вега, Бомарше.

39.Лицарський роман (фр. romanz) — оповідний жанр європейської середньовічної літератури, переважно віршований.Лицарський роман в цілому знаменує початок усвідомленої художньої видумки та індивідуальної творчості. Він становить вершину середньовічної оповідної літератури. "Роман втілює мрію про щастя, відчуття сили, волю до перемоги над злом. Саме в цьому, поза всяким сумнівом, полягала його первинна соціальна функція: вона на багато століть пережила умови, які викликали її до життя. " Самі середньовічні французи розуміли термін «роман» широко, включаючи перекладання різноманітних героїчних і любовних історій «романською», тобто старофранцузькою мовою, але не на теми французької національної історії. Таким чином, «роман» протистояв, з одного боку, літературі латинською мовою, включаючи і латинські джерела античного циклу, а з іншого — французькому героїчного епосу, жестам, «пісням про подвиги». Лицарський роман охоче вдається до атмосфери казковості і прямого використання казкових мотивів і фантастики. Він байдужий до національного минулого і різко пориває з французькою історичною тематикою.З середньовічного роману «вичитуються» такі міфологеми, як добування магічних об'єктів і предметів культури в іншому світі, викрадення жінок в силу екзогамії, священний шлюб з богинею землі, календарні міфи, тісно пов'язані з новорічними ритуалами, боротьба героїв — носіїв сил космосу з демонічними силами хаосу, міфологема царя-жерця, від сил якого залежать родючість і багатство країни, ініціаційні міфи і ритуали, включаючи інтронізацію короля, і багато інших.Особливо істотними для лицарського роману виявилися міфологеми, так чи інакше співвідносні з любов'ю або формуванням особистості. Всі ці міфологеми виступають в романній «міфології» в сильно перетвореному виді.У країнах Західної Європи рицарський роман виниктадосяг-нув розквіту за доби середньовіччя. Батьківщина цього роману - Франція XII ст. Спочатку рицарські романи були віршованими, згодом їх стали створювати прозою. Рицарський роман почасти є спадкоємцем героїчного епосу, бо в цьому жанрі, як і в героїчному епосі, провідними мотивами є безмежна сміливість, благородство героїв. Водночас між ними існує принципова різниця: якщо основним пафосом епосу є служіння батьківщині й сюзеренові, то в рицарському романі на перший план висувається служіння дамі серця, ідеальне рицарське кохання, бажання особистої слави. У творах цього жанру є багато казкових персонажів (драконів, чаклунів та ін.), і цим рицарський роман схожий на фольклорну казку Формування жанру стало значним надбанням рицарської культури. в Розповідь учителя. У XVI ст., коли рицарська література в Європі занепадала, почався її розвиток в Іспанії. Іспанський рицарський роман мав специфічний характер. Головна його ознака - розважальність. Загальноєвропейської популярності набув роман "Амадіс Гальський" про захоплюючі пригоди й подвиги знатного рицаря, написаний іспанським письменником Гарсі Родрігесомде Монтальво. Згодом ставлення до цього жанру змінилося на негативне. Виявом реакції на рицарський роман, що гальмував розвиток літератури, став твір Мігеля де Сервантеса Сааведри "Дон Кіхот".

40 У часи середньовіччя народився цей незвичайний і романтичний літературний жанр — балада. У Франції, де балада народилась, вона була спочатку простою танцювальною пісенькою. Звичайно ж, народною. Але не танцювальна мелодія була головною в баладах. Усе цікавішим ставав зміст цих пісень, усе напруженішим сюжет. Адже, щоб стати дійсно народними, зберегтися протягом століть, вони мали цікавити багатьох людей, бути справді художніми. І, напевне, вони мали відображати якісь дуже значущі для народу цінності, вчити важливих речей, хвилювати й вражати.У піснях-баладах зазвичай розповідається про боротьбу з завойовниками, про героїв, що захищали рідну землю й народ (як у сербських юнацьких піснях), про сміливих борців проти несправедливості (як у англійських баладах про Робін Гуда).Тематика балад дуже різноманітна. Бо кожен народ має свою історію, свої найдраматичніші сторінки. Українські балади оспівувують боротьбу з татарами й турками, розповідають про Довбуша, Кармалюка, Бондарівну, Байду, Лимерівну, козацькі подвиги. Кожен народ складав і балади про любов, складні родинні стосунки, важкі втрати в житті людини чи високі благородні вчинки.Часто в баладах переплітаються дійсність з фантазією, реальні почуття з потойбічними враженнями. Часто люди перетворюються на рослини чи тварин, діють родові закляття чи прокляття… Містичне в баладах теж приваблює читача-слухача.Багато письменників і поетів захоплювалися фольклорними баладами і самі починали писати твори в цьому стилі. Так з’явилися літературні балади. Дуже відомими є балади, написані Й. В. Ґете, Ф. Шіллером, А. Міцкевичем, Р. Стівенсоном. Наш славетний поет Т. Шевченко теж захоплювався баладами та сам написав багато творів у цьому жанрі.Балади завжди приваблювали читача своїми характерними жанровими особливостями. По-перше, в них завжди зображується якась яскрава, ефектна подія.По-друге, вона завжди збуджує сильні почуття, змушує співпереживати трагічній долі тих, що постраждали безвинно чи вчинили гідний, героїчний, жертовний вчинок.

41. Романс (ісп. romance, від лат. — по-романськи) — невеликий за обсягом вірш та музичний твір для сольного співу з інструментальним акомпанементом. За формою романс схожий з піснею; як і остання, він пишеться в колінному складі, але в ньому необов'язкова та квадратура, та парність тактів, які переслідуються в пісні. В романсі допускаються відступи у вигляді так званих розширень або вставок, переходів. Вокальна партія романсу повинна мати ясне і рельєфне мелодійне обрис і відрізнятися співучістю. Рефрен, або приспів, в романсі найчастіше відсутня. (Хоча бувають і винятки, як, наприклад, твір А. С. Даргомижського «Старий капрал» - романс з приспівом у формі куплетної пісні). В романсі слід звертати увагу більше на передачу загального настрою тексту, ніж на детальну ілюстрацію його деталей. Інтерес повинен головним чином лежати в мелодії, а не в акомпанементі.Романс пишеться для співу з акомпанементом одного інструмента, переважно фортепіано і відноситься до розряду камерної музики, хоча деякі романси акомпанують оркестром.

42. Міська література на противагу захопленню військовою звитягою та куртуазною галантністю лицарів або аскетизмом святих, понад усе цінує розважливість, кмітливість, здоровий глузд, спритність та сміх — у всіх його проявах («Роман про Лиса», Франсуа Війон).Міська література відзначається дидактизмом, повчальністю. В ній відбилась твереза розсудливість, практицизм, життєва стійкість городян. Широко використовуючи засоби гумору та сатири, вона вчить, висміює, викриває. Стиль цієї літератури відповідає потягу до реалістичного зображення дійсності. На противагу куртуазії рицарської літератури, міську літературу відзначає «приземленість», здоровий глузд, а також грубуватий гумор, жарт, що іноді межує з натуралізмом. Мова її близька до народної мови, міської говірки. Представлена міська література жанрами епосу, лірики, драми. Найбільшого розквіту вона досягла у Франції.Героями в міській літературі були звичайні люди зі звичайними проблемами,переживаннями і страхами.Присутнє своє мовлення цієї доби,своя образність,алегоричність та пародія. Герой вже не такий невинний як раніше, відчуває безпеку, в якійсь мірі захищеність, але ще присутня якась невпевненість свого становища: воно все ще хитке, тобото ненадійне. Герой не відрізняється чимось особливим, не здатний на бездумні подвиги, стає більш вдумливим та розсудливим. Розуміє своє місце в суспільстві. Симптоматично, що і у фабліо, і у шванках, і у джестах симпатія завжди на боці героя, який є життєво активною особистістю, котра завдяки реалізації своєї блазенсько-шахрайської природи, а також завдяки розуму, дотепності та гострому слівцю завжди досягає своєї мети. Своєрідними засобами підсилення цієї атрибутивної ознаки головного героя є ряд поетичних кодів, серед яких, зокрема, прагнення надати змістові оповідок реального топографічного забарвлення, привнесення “біографічного” струменя, авторська присутність тощо.Н-д:Лис Ренар,піп Аміс, Саладин;

43. На рівні творення комічного ефекту фабліо, шванки демонструють очевидну типологічну подібність. Комічне начало в усіх проаналізованих жанрах має яскраво виражений карнавалізований характер, щоправда, метою карнавалізації може виступати як сатирично-викривальний імператив (саме він домінує у фабліо), так і прагнення автора досягти рекреаційного ефекту (яке превалює у шванках). Серед прийомів творення комічного ефекту домінують наступні: наділення героїв блазенсько-шахрайською природою, використання такого типу комічності, як раблезіанський сміх, а також введення до системи персонажів дзеркальних героїв. Прикметно, що такі прийоми творення раблезіанського сміху, як обсценні жарти та залучення карнавальних культурних кодів (обігрування матеріально-тілесного низу, змалювання різних вчинків та ін.), у фабліо зустрічається значно рідше, що можна пояснити відчутним впливом на цей французький жанр куртуазної традиції. Прикметно, що у пізньосередньовічних фабліо метою комізму виявля-ється, як правило, сатиричне зображення дійсності. У шванках і джестах – жанрах, історичне життя яких припадає на добу Відродження, – відчутна також і суто рекреаційна інтенція. Відтворення радості буття, взятого у всій сукупності його проявів, для авторів шванків і джестів є не менш важливим творчим імперативом, аніж викривальність, тож і спектр прийомів творення комічного ефекту, якими вони послуговуються, є дещо ширшим.Що стосується сатиричного ефекту,то він був присутнім у всіх жанрах міської літератури:фабліо,шванк,мораліте,фарс. Через вчинки тварин висміювалися людські вади як в «романі про ренара», змальовувалися різні ситуації з життя тварин де ми змогли побачити немов би себе на їхньому місці, показана тупість вовка Ізенгріна «Роман про ренара» та ін..

44.Амбівалентність-суперечливе, двоїсте (те, що має в собі, наприклад, задоволення й незадоволення) емоційне переживання щодо тієї самої події або предмета.Карнальність-це коли в ліриці щось еротичне,привабливе і красиве виступає в менш емоційному світлі для читача,але все одно пробуджує цікавість.В ліриці вагантів та голіардів в їхній поезії присутні і амбівалентність і карнальність,вони чудово поєднуються визиваючи почуття у читача, і одразу хочеться знати кінцівку такої поезії. Приклад:Орден вагантів, бідний студент , весняна та безтурботні пісні.По-третє, в баладах часто присутні містичні, казкові елементи. І вони наче зачаровують читача, кличуть його в світ небаченого.Оскільки балади яскраво, образно, захопливо оспівують вічні людські цінності (такі, як відвага, патріотизм, моральна сила людини) і за формою своєю завжди стислі, цей жанр не тільки не застарів, а й продовжує вражати, хвилювати та надихати нових читачів і нових творців.

45. Ліричні жанри — це типи літературних творів, які притаманні ліриці. Цей рід літератури охоплює безліч віршованих жанрів, наприклад: балада, романс, пісня, вірш,канцона, тенсона, альба, пасторела, серенада, сирвента ,ле.тощо. Усі жанри ліричної поезії розрізняються з великою часткою умовності, хоча в минулому критика рекомендувала поетам строго дотримувати їхні внутрішньовидові, жанрові ознаки. Більше поширення одержало членування лірики на жанри по тематичній ознаці — лірика пейзажна, філософська, любовна тощо.

канцона (прованс. cansos - пісня) - вишуканий та оригінальний за будовою вірш, головним чином на любовну тему. Видатним майстром канцони був Бернарт де Вентадорн (близько 1140- 1195) - один із найталановитіших поетів Прованса. Його натхненна творчість пронизана темою служіння вельможній та неприступній дамі. Дама не помічає страждань, мук закоханого в неї поета, і це сповнює його серце і журбою, і радістю.

тенсона (прованс. ten-sos - суперечка) є віршованим диспутом на любовну, поетичну або філософську тему. Тенсона сповнена порад із галузі куртуазної любовної казуїстики.

Платонічний тип кохання відхиляє альба (Прованс, alba - світанок) - пісня ранкової зорі. Ця пісня прославляє щасливу взаємну любов. Рицар таємно проникає до своєї дами. Зброєносець чи друг рицаря до ранку стоїть на варті та попереджує [89] коханців про настання світанку, коли рицар повинен залишити даму, щоб не кинути на неї й тіні підозри. Про любов рицаря, про красу та гідність його дами звичайно розповідає страж. У рефрені кожної строфи повторюється слово «зоря» або «світанок», що також відрізняє альбу від інших жанрів. В альбах відображені справжні щирі почуття, земне кохання майже без куртуазної ідеалізації.

Пізніше виникає серена (італ. sereno - нічна прохолода) - вечірня пісня кохання (прототип серенади).

Хоч трубадури переважно оспівували кохання, однак у їхньому поетичному фонді є й пісні на політичні та суспільні теми - це сирвентес (Прованс, servis - служити, переносно: пісня прихильника).

Близькою до народної поезії є пасторела (pasto-rela) -лірична пісня, яка зображує зустріч рицаря з простою дівчиною - пастушкою. Іноді дівчина піддається вмовлянням рицаря і потім гірко плаче. Але здебільшого це дуже дотепний поетичний діалог, в якому пастушка, вірна своєму другові (простому селянину), глузливо відхиляє залицяння рицаря.

Танцювальна пісня - балада (прованс. ballar - танцювати) пов'язана з народними піснями та травневими обрядами, коли молодь ходила в ліс, прикрашала себе зеленню та квітами, вибирала «королеву» весни і, співаючи, танцювала. Безоглядний потяг до радості, любові лунає в баладі

Романс (ісп. romance, від лат. — по-романськи) — невеликий за обсягом вірш та музичний твір для сольного співу з інструментальним акомпанементом. Так називалися пісні народною мовою в Іспанії, на противагу пісням латиною, які пов'язувалися спочатку з боротьбою проти маврів. Пізніше вони поширились і в інших країнах, набувши відмінного змісту, ставши піснями про кохання (Англія, Франція та інші).

Бретонські ле - це невеличкі віршовані новели любовного змісту (від 200 до 1000 рядків). Характерними рисами ле є лаконізм, велика сконцентрованість змісту, фантастика. На першому плані у них завжди гостро конфліктна ситуація - нещасливе або трагічне кохання. Закохана пара звичайно протиставляється суспільству, його нормам і законам (любов замужньої жінки, сімейна заборона, любов героя до феї і т. ін.). За основу бретонських ле брались кельтські сюжети з їх казковою фантастикою. Поступово ле звільнювались від фантастичного елемента, незмінно зберігаючи при цьому мотив нещасливого кохання.

Лірика Провансу ввібрала в себе кращі поетичні традиції попередніх століть. Вона тісно пов'язана з животворною народною традицією й античною поезією; відчутний у ній вплив арабо-іспанської любовної лірики, а також середньовічної латинської поезії, зокрема творчості вагантів. У свою чергу, творчість трубадурів лягла в основу багатьох літературних явищ і зумовила шляхи їх розвитку. Вона сприяла виникненню французької, іспанської та португальської поезії; безумовною є її роль у становленні німецького міннезангу.