93. Розкрийте причини Лютневої революції в Росії та утворення Центральної Ради.

Найширше, найбільш загальне й філософське формулювання причин Російської революції 1917 зводиться до невідповідності між автократичним, самодержавним ладом та потребами 20 століття. Революція 1905—1907 зазнала поразки й не вирішила цієї проблеми.

У Російській імперії не бракувало людей, які бажали змінити своє становище. Економіка країни швидко зростала в період між революціями. В результаті, буржуазія, права якої обмежувала станова система, накопичила значні ресурси, а старорежимний уряд, незважаючи на деякі спроби реформ, не сприяв росту її багатства. Селянство, яке становило 80 % населення країни, бажало отримати землю, відібравши її у поміщиків. Робітники прагнули 8-годинного робочого дня та покращення умов праці. Ідеологічно впливовий прошарок освічених найманих працівників, який у Росії називають інтелігенцією, прагнув зрівнятися в правах із дворянами й демократичних свобод за європейським зразком. Пригноблені народи імперії, тепер уже не дуже бідні, бажали національного самовизначення.

Хоча більшість росіян радо вітала війну, та тривалий конфлікт виснажив ентузіазм. Солдати більше не хотіли віддавати свої життя за інтереси царя в далеких краях, і до 1917 почалося масове дезертирство. Як дезертири, так і солдати російської армії та флоту, маючи зброю в руках, були суттєвим фактором у розвитку революційних подій.

Безпосереднім приводом до революції послужила непопулярність цариці Олександри, яка управляла державою, поки цар Микола II залишався на фронті. Її управління було хаотичним, вона часто змінювала міністрів, крім того весь народ знав про її стосунки з авантюристом Распутіним. Самого Растпутіна вбила 29 грудня 1916 група російських аристократів.

Лютнева революцiя змела з iсторичної арени росiйське самодержавство. В Росiї утворилося переплетiння двох влад. Одну з них уособлював Тимчасовий уряд, сформований з лiберальних депутатiв Державноi Думи. Його полiтичним суперником була Петроградська рада робiтничих i солдатських депутатiв, обрана революцiйними робiтниками i солдатами. 1 березня Петроградська рада видала наказ № 1, який запроваджував виборнi комiтети у вiйськових частинах, що стали всевладними у вирiшеннi всiх полiтичних i точних питань в армiї. На мiсцях владу Тимчасового уряду представляли губернськi, повiтовi та мiськi комiсари, а також виборнi комiтети громадських органiзацiй. Поряд з ними повсюдно виникали Ради робiтничих, солдатських i селянських депутатiв, в яких були представленi соцiалiстичнi партiї. В Українi після звiстки про повалення самодержавства розпочався могутнiй український нацiональний рух. На початку березня 1917 р. за iнiцiативою ТУП було засновано загальноукраїнську громадсько-полiтичну органiзацiю — Центральну Раду, до якої з часом влилися представники численних українських полiтичних партiй, рiзних гурткiв, громад тощо. Головою Центральної Ради був обраний М.Грушевський. Центральна Рада отримала могутню пiдтримку широких верств українського населення i стала єдиним представницьким органом парламентського типу, навколо якого вiдбувалося згуртування всiх українцiв рiзних iдейних переконань. На початку квiтня вiдбувся Український Нацiональний Конгрес, який поповнив Центральну Раду. На чолi з Грушевським, заступники — С.Єфремов та Винниченко був створений Виконавчий Комiтет Ради, згодом — Мала Рада— який став своєрiдним урядом в Українi. Головною полiтичною вимогою Конгресу була боротьба за досягнення автономiї України у складi федеративної демократичної Росiї. Питання про самостiйнiсть України i творення незалежної держави висувалися лише окремими дiячами та групами. Бiльшiсть українських полiтичних партiй та полiтичних лiдерiв стояла на позицiях автономiї України. Процес нацiонального вiдродження охопив також армiю. Почалась органiзацiя окремих українських частин, якi заявляли про свою пiдтримку Центральної Ради. Перший український полк iм.Б.Хмельницького був сформований на початку 1917 р., а вже на жовтень постали десятки українiзованних частин, якi обєднували близько 3 млн. солдатiв-українцiв. Iнiцiатором української військового

руху був М.Мiхновський, який активно вiдстоював творення української армiї. Студенти мусять знати, що значна частина дiячiв Центральної Ради зокрема — В.Винниченко не розумiла значення власної армiї, за що, зрештою, Україна у майбутньому заплатила втратою своєї державностi. Рiшення 1-го i 2-го українських вiйськових зїздiв посилили процес створення українських вiйськових частин i виявилися могутньою пiдтримкою полiтичнiй дiяльностi Центральної Ради. Саме на цей час припадає найвищий ступінь її впливу серед широких верств населення України. Вона активно вимагає вiд Тимчасо-вого уряду негайного запровадження якнайширшої автономiї для України.