20. Поняття міжособистісної комунікації.

Міжособистісна комунікація визначається як процес обміну інформацією, який призводить до розвитку і зміни останньої в загальному інформаційному полі, яке створюється партнера-ми зі спілкування.

Комунікативний акт завжди складається як мінімум з двох партнерів, які пов’язані між собою єдиним інформаційним про-стором. Людина, яка в процесі спілкування передає партнеру інформацію, в соціальній психології іменується “комунікатором”. Партнер, який приймає й інтерпретує інформацію – реципієнт.

Зворотний зв’язок – це інформація про те, як реципієнт сприй-має комунікатора, як оцінює його поведінку і слова. Міжособистіс-на комунікація – форма комунікації, в якій в ролях як комунікато-ра, так і реципієнта виступають окремі індивіди. Для міжособистіс-ної комунікації є характерним безпосередній контакт між суб’єкта-ми спілкування, що зумовлює ряд особливостей цієї форми кому-нікації: тісний зворотний зв’язок, що регулює хід спілкування; ба-гатство кодів, що використовуються, зокрема й невербальних; двос-торонній обмін інформацією, який відбувається у вигляді діалогу. У міжособистісній комунікації обмін інформацією між суб’єктами тісно переплетено з їх психологічною взаємодією, створюючи єди-ний процес спілкування. За характером взаємодії можна розгляда-ти особистісну і рольову міжособистісну комунікацію. Перша має більш експресивний характер, пов’язаний з самовираженням “Я”. Сама участь в комунікаціях має в особистісній комунікації са-моцінність.

21. Види комунікації в організації.

22. Комунікативний процес — це обмін інформацією між двома чи більше людьми. Основна мета комунікативного процесу — забезпечення розуміння інформації, що є предметом обміну, тобто повідомлень. Організації користуються найрізноманітнішими засобами комунікацій як із зовнішньою середою, так і всередині організації. Керівники повинні завжди мати прямий та зворотній контакт з менеджерами нижчих ланок і, як наслідок, з усіма працівниками організації. Наприклад, організація, де є профспілки, повинна підтримувати зв`язки з законними представниками осіб, що працюють за наймом. Якщо профспілки в цій організації відсутні, вона може контактувати зі своїми робітниками, аби профспілки не з`явилися. Це лише один приклад з усього різноманіття факторів, на які організація повинна реагувати через комунікації. Комунікативні схеми — це способи, за допомогою яких члени групи чи команди спілкуються між собою. Вони відрізняються потоками інформації, позицією лідера, ефективністю різних типів завдань. Менеджери можуть намагатися створити централізовану схему, коли завдання групи прості й рутинні, й, навпаки, сприяти децентралізації групи, якщо групові завдання складні (наприклад, ухвалення головного рішення про стратегію підприємства), оскільки відкриті канали комунікацій забезпечують більше взаємодії й ефективніше поширення інформації. Загалом існують вертикальні та горизонтальні комунікаційні зв`язки в організаціях. Вертикальні комунікації відбуваються вгору й униз у ієрархічній структурі організації. У цих комунікаціях беруть участь менеджери, їхні керівники та підлеглі. Вертикальні комунікації можуть — і повинні бути — двонаправленими (спрямовані зверху вниз і знизу вгору), оскільки тоді вони (з активним зворотнім зв`язком) є ефективніші, ніж однонаправлені. Горизонтальні комунікації відбуваються між колегами та співробітниками на одному рівні. Вони сприяють координації між підлеглими ланками й відіграють головну роль у робочих командах, де є працівники різних відділів.

23. Структура, засоби і моделі політичної комунікації.

У структурі політичної комунікації можна виділити як змістовний, ідеальний елемент, так і формальний, матеріал (канали, засоби). Політична, як і інша, комунікація передбачає комунікатора, повідомлення, якої-небудь канал або засіб передачі і, нарешті, одержувача.

Під засобами політичної комунікації розуміються певні організації й інститути, що функціонують в рамках її соціальної і політичної систем, за допомогою яких здійснюється процес обміну інформацією.

Залежно від типу виборчої кампанії і структури електорату може бути обрана та або інша стратегічна модель кампанії. Дослідники виділяють п'ять різних моделей:

1. Неструктурована модель - використовується незалежними кандидатами, які гуртують навколо себе групу однодумців, які допомагають йому в підготовці та проведенні виборів. Основний ресурс кампанії - це особистий імідж кандидата, підтримка його однодумців і виборців.

2. Ринкова модель припускає відношення до кандидата або виборчому об'єднанню як до товару, який потрібно просунути на політичному ринку за допомогою методів політичної реклами. Виборцям відводиться роль об'єкта маніпулювання, а кандидати виступають в якості суми сконструйованих організаторами кампаній іміджів.

3. Організаційно-партійна модель будується на основі функціонування партійної виборчої машини. Основний ресурс кампанії - сила організації виборчого об'єднання, яка здатна мобілізувати в якості активістів тисячі прихильників.

4. Комплексна модель передбачає включення в свій арсенал всіляких ресурсів. Вона приводить до успіху за умови наявності практично необмежених ресурсів за всіма напрямами виборчої діяльності, а саме: фінансової, адміністративної, інформаційної, професійної.

5. Що конструюють схема електоральної комунікації складається з таких елементів: а) кандидати й виборці, б) інформаційні ресурси, що носять асиметричний характер; в) поставляються на політичний ринок кандидатами товари і послуги у вигляді програм, обіцянок, повідомлень, символів і т.п.; г ) їх сприйняття, інтерпретація та оцінка виборцями; д) делегування владних повноважень певному політику, політичної організації на основі потребностно репрезентацій та ціннісних ідентифікацій.

24. Поняття та форми міжкультурної комунікації.

«Міжкультурна комунікація» являє собою особливу форму комунікації двох або більше представників різних культур, в ході якої відбувається обмін інформацією та культурними цінностями взаємодіючих культур. Процес міжкультурної комунікації є специфічна форма діяльності, яка не обмежується тільки знаннями іноземних мов, а вимагає також знання матеріальної і духовної культури іншого народу, релігії, цінностей, моральних установок, світоглядних уявлень і т. д. в сукупності визначають модель поведінки партнерів по комунікації. Вивчення іноземних мов та їх використання як засобу міжнародного спілкування сьогодні неможливо без глибокого і різнобічного знання культури носіїв цих мов, їхнього менталітету, національного характеру, способу життя, бачення світу, звичаїв, традицій і т. д. Тільки поєднання цих двох видів знання - мови і культури - забезпечує ефективне та плідне спілкування »[3; 95].

Міжкультурна комунікація може здійснюватися або на груповому рівні, або на індивідуальному. Але на обох рівнях основним суб'єктом міжкультурної комунікації виступає людина. При цьому поведінка кожної людини визначається цінностями і нормами тієї культури, до якої він включений. У зв'язку з цим кожен учасник міжкультурної комунікації розпорядженні своєю власною системою правил, обумовлених його соціокультурної приналежністю. Тому при безпосередньому спілкуванні представники різних культур стоять перед необхідністю подолання не тільки мовних відмінностей, але й відмінностей соціокультурного та етнічного характеру.