19. Реалізація норм права: загальна характеристика

Реалізація норм права - це втілення встановлених правових норм у діяльність суб'єктів права через виконання юридичних обов'язків, використання суб'єктивних прав, дотримання заборон. Застосування норм права є особливою формою його реалізації. Це - державно-владна, організаційна діяльність компетентних органів держави й посадових осіб із реалізації правових норм стосовно до конкретних життєвих випадків через винесення індивідуально-конкретних правових наказів (приписів). Для цієї форми реалізації характерними є специфічні ознаки, а саме: - цей вид діяльності здійснюється компетентними органами, що наділені державно-владними повноваженнями; - застосування права здійснюється в чітко визначених законом процесуальних формах; - вона має державно-владний характер: рішення ухвалюється на підставі однобічного волевиявлення компетентного органу; правові приписи обов'язкові до виконання та в необхідних випадках забезпечуються примусовою силою держави; - це організуюча діяльність, оскільки створює відповідні умови для більш повної реалізації правових норм; - вона відображає елементи творчості, що означає неформальність рішення у кожному конкретному випадку; - зміст діяльності полягає у винесенні індивідуально-конкретних, зазвичай обов'язкових до виконання, рішень, які по суті відрізняються від правових приписів загального характеру.

20. Правові відносини

Через правовідносини реалізуються норми права, які встановлюють права та обов'язки людини. Вони можуть бути формально визначені (у статтях законів, підзаконних нормативно-правових актах) або не мати необхідних формальних ознак (наприклад природні права людини). Держава захищає усі правовідносини, які мають місце в суспільстві, незалежно від їх формального визначення, і підтримує їх різними засобами, в тому числі примусовими.

Правові відносини - це специфічні вольові суспільні відносини, які виникають і здійснюються на основі норм права, учасники яких взаємопов'язані суб'єктивними правами та юридичними обов'язками.

Вони мають такі ознаки:

1) правовідносини є результатом свідомої діяльності людей, в якій складається модель майбутніх стосунків з огляду на існуючі людські цінності та суспільні пріоритети;

2) правовідносини формуються на основі реальних суспільних відносин.

3) правовідносини виникають, припиняються чи змінюються відповідно до правових норм, які впливають на поведінку людей і через неї реалізуються.

4) суб'єкти правовідносин пов'язані між собою суб'єктивними правами і юридичними обов'язками.

5) реалізація суб'єктивних прав і здійснення юридичних обов'язків забезпечуються можливістю застосування заходів державного примусу.

6) правовідносини завжди мають вольовий характер.

21. Законність — це багатоаспектне (принцип, метод, режим) соціально-правове явище, що характеризує організацію і функціонування суспільства і держави на правових засадах. Законність - явище багатогранне. Її розглядають як принцип формування правової держави, як метод управління суспільством, як режим точного виконання закону. Законність трактують і як сукупність вимог, гарантій, що забезпечують порядок у державі. Важливе значення належить і таким категоріям, як "зміцнення законності", "порушення законності", "стан законності" та ін.

Передусім спинімося на законності як режимі точного виконання чинного закону, бо закон тільки тоді має соціальну цінність, коли він виконується. Звідси законність - це правовий режим точного виконання чинних законів усіма суб'єктами права у сфері право-творчості й правореалізації, в інших сферах життєдіяльності людей, режим, за якого забезпечуються права і виконуються обов'язки людиною, державою і громадянським суспільством. Основними засадами законності вважають:

- верховенство закону в системі нормативних актів;

- єдність законності;

- незаперечність закону в соціальній практиці;

- реальний характер законності;

- забезпечення прав людини;

- невідворотність відповідальності за правопорушення;

- взаємозв'язок законності й доцільності, законності й культурності, законності й справедливості та ін. Результатом законності визнають правопорядок. Це реалізовані правові норми в системі суспільних відносин, у яких діяльність суб'єктів права є правомірною. Зовні правове мислення може проявлятись у правовій поведінці, і тільки тоді воно має соціальне значення. У суспільних науках є чимало визначень поняття "поведінка". Не розглядаючи їх, слід мати на увазі такі суттєві моменти: - поведінка охоплює деякі аспекти діяльності й спілкування; - поведінка характеризує лише такі діяльність і спілкування, які зовні виявляють внутрішній стан людини; - поведінка має бути соціальне значущою; - явище має бути виявлене зовні й зафіксоване органами інших суб'єктів відчуття; - поведінка обов'язково повинна контролюватися волею людини. Правова поведінка поділяється на два види: правомірну і протиправну. Правомірна поведінка - суспільне необхідна, бажана і допустима під кутом зору інтересів громадянського суспільства поведінка індивідуальних і колективних суб'єктів, яка знаходить свій вираз у здійсненні норм права, гарантується і охороняється державою. До ознак правомірної поведінки різні автори відносять: об'єктивну можливість і необхідність; бажаність і допустимість; відповідність інтересам громадянського суспільства; гарантованість і охорону державою; відповідність поведінки нормам права. Правомірну поведінку суб'єктів можна диференціювати за різними критеріями: - як складові юридичних фактів - юридичні вчинки та індивідуальні акти; - як форми реалізації права - додержання, виконання, використання, правозастосуваиня; - як зміст правовідносин - здійснення суб'єктивних прав, свобод, юридичних обов'язків, законних інтересів; - як форму вияву назовні - дію та бездіяльність; - за способом детермінації - активну й пасивну; - за способом формулювання в нормативних актах - прямо й побіжно передбачених правовими нормами. Можна навести й інші варіанти класифікації правомірної поведінки, серед яких слід звернути увагу на поділ правомірної поведінки залежно від активності суб'єкта: соціальне активна; позитивна (звичайна); конформістська; маргінальна.

22. Правова поведінка — це соціальна поведінка особи (дія або бездіяльність) свідомо вольового характеру, яка є врегульова­ною нормами права і спричиняє юридичні наслідки.Юридичне нейтральна поведінка не є правовою. Правова поведінка — форма вияву свободи особи.Правовій поведінці властиві такі ознаки:

1) має соціальне значення як соціальне корисна (правомірна поведінка) або як соціальне шкідлива (правопорушення), що позначається на стані суспільних відносин у ході соціального розвитку;

2) має зовні виражений характер у вигляді дії або бездіяльнос­ті. Дія безпосередньо впливає на відносини між суб'єктами. Бездіяльність, як правило, є вербальною (словесною), склада­ється із різних висловлень, суджень і оцінок, які виражають вну­трішній стан суб'єкта;

3) має свідомо вольовий характер, тобто припускає усвідом­лення обставин і можливість здійснювати волю: спрямовувати свою поведінку і керувати своїми вчинками;

4) регулюється правовими нормами, що містяться в текстах правових актів, які або прямо описують умови і ознаки право­вих вчинків, або передбачають будь-які заходи моделювання правової поведінки. Це відрізняє правову поведінку від інших типів соціальної поведінки;

5) має властивість спричиняти юридичні наслідки, оскільки пов'язана з: а) реалізацією суб'єктом своїх інтересів (досягнення особистих цілей, задоволення потреб, зазнання певних втрат);

Елементи правового вчинку (суб'єкт, суб'єктивна сторона, об'єкт, об'єктивна сторона) називають складом правової пове­дінка.

За формою зовнішнього вияву правова поведінка може бути:

— фізичною (діяльність);

— усною (вербальною);

— письмовою (документальною). Причини нестабільності правомірної поведінки в нашому суспільстві.

1. Економічні — процес руйнування старого господарського

2. Соціальні — соціальна напруженість як результат ослаб­лення соціальної відповідальності держави і неврівноваженості соціальної політики

3. Політичні — розпад СРСР, скасування однопартійної сис­теми, утвердження ідеологічного і політичного плюралізму, труд­нощі формування політичної системи українського суспільства виявили непідготовленість демократичних громадських сил до швидких історичних перетворень

4. Ідеологічні — падіння колишніх ідеалів, низький рівень правосвідомості як наслідок руйнування системи правового ви­ховання, що існувала раніше, і лише започатковане формування нової5. Юридичні:

а) в галузі правотворчості — відсутність послідовності, логіч­ності в прийнятих законах і підзаконних актах, їх суперечли­вість підривають віру в якість законів, служать підставою для правового нігілізму (наприклад, нормативні акти про податки є неконкретними, неповними, казуїстичними);

б) в галузі правоохоронної діяльності — слабке розкриття зло­чинності, корумпованість створюють умови для можливості обій­ти закон, породжують хиткість правомірної поведінки.

Щоб правомірна поведінка перетворилася на норму життя для переважної більшості населення, необхідні розвинута еко­номіка, достатня для задоволення життєвих запитів громадян, стабільний демократичний політичний режим, додержання за­конності всіма посадовими особами і громадянами, високий рі­вень правової культури.

23. Залежно від різних критеріїв правопорушення розподіляються на різні групи.За ступенем суспільної шкоди чи суспільної небезпеки правопорушення розподіляються на:

1) проступки, однією із ознак яких є настання суспільної шкоди:

- конституційні;

дисциплінарні;

- цивільно-правові;

- адміністративні;

2) злочини, ознакою яких є настання суспільної небезпеки. Конституційними правопорушеннями є:

- порушення народним депутатом України вимог щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності;

- неспроможність Верховної Ради України розпочати пленарні засідання протягом тридцяти днів однієї чергової сесії або сформувати персональний склад Кабінету Міністрів України протягом шістдесяти з дня відставки попереднього уряду.

- інші правопорушення, визначені конституційними нормами.

Дисциплінарні правопорушення можна характеризувати як винні протиправні діяння, пов'язані з невиконанням чи неналежним виконанням найманим працівником своїх трудових обов'язків та порушенням норм трудового права, що мали місце в робочий час.

Дисциплінарні правопорушення також мають місце у навчальних відносинах, відносинах несення військової служби та інших.

Цивільно-правові правопорушення можуть бути пов'язані з невиконанням чи неналежним виконанням будь-якої умови цивільного договору, а також із фактами порушення майнових і особистих немайнових прав потерпілого, тобто бути позадоговірними.

Адміністративними правопорушеннями (проступками) визнаються протиправні, винні (умисні або необережні) дії чи бездіяльність, які посягають на державний або громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за які законодавством передбачено адміністративну відповідальність (ст. 9 КпАП).Перелік адміністративних правопорушень міститься в Особливій частині Кодексу України про адміністративні правопорушення

24. Склад правопорушення — це сукупність об'єктивних та суб'єктивних ознак, які характеризують діяння як правопорушення та які є необхідними і достатніми для притягнення до юридичної відповідальності. Об'єкт правопорушення — це суспільні відносини, соціальні цінності, яким заподіюється шкода (або які ставляться під загрозу заподіяння такої шкоди) та які охороняються законом. Розрізняють загальний, родовий та безпосередній об'єкт правопорушення.У деяких правопорушеннях виділяються предмет правопорушення, тобто матеріальне благо, з приводу якого чиниться правопорушення.

Об'єктивна сторона — це зовнішній прояв суспільно небезпечного або суспільно шкідливого діяння, яке завдає об'єктам правової охорони суспільно небезпечних (шкідливих) наслідків та яке відбувається за певних умов, у конкретному місці, в певний час та за певної обстановки. До об'єктивної сторони належать:

• суспільно небезпечне (шкідливе) діяння (дія чи бездіяльність);

• суспільно небезпечні (шкідливі) наслідки;

• необхідний причинний зв'язок між діянням та наслідками (діяння здійснюється раніше, ніж настають наслідки; воно — безпосередня причина цих наслідків; діяння викликає ці наслідки з внутрішньою закономірністю без втручання в нормальний перебіг подій сторонніх сил);

• місце, час, обставини, спосіб, знаряддя, засоби вчинення діяння.

Залежно від того, чи пов'язується закінчення правопорушення з настанням суспільно небезпечних (шкідливих) наслідків діяння, чи ні, розрізняють:

а) правопорушення з формальним складом, для якого обов'язковою ознакою об'єктивної сторони є лише суспільно небезпечне (шкідливе) діяння;

б) правопорушення з матеріальним складом, яке вважається закінченим з моменту настання зазначених у нормі суспільно небезпечних (шкідливих) наслідків.

Суб'єкт правопорушення — це деліктоздатна фізична або юридична особа, яка вчинила правопорушення. Вимоги до суб'єкта правопорушення:

• досягнення особою певного, прямо визначеного у нормах права віку юридичної відповідальності (за різні правопорушення юридична відповідальність настає з різного віку);

• осудність — здатність особи усвідомлювати свої дії та керувати ними і розуміти небезпечність вчинюваних дій та їх наслідків у момент скоєння правопорушення.

Суб'єктивна сторона — це психічне ставлення суб'єкта до свого суспільно небезпечного (шкідливого) діяння та його наслідків.

Умисел буває двох видів:

а) прямий — суб'єкт усвідомлює суспільно небезпечний (шкідливий) характер свого діяння, передбачає неминучість настання його наслідків (інтелектуальний момент) і бажає їх настання (вольова ознака);

б) непрямий — суб'єкт усвідомлює суспільно небезпечний (шкідливий) характер свого діяння, передбачає реальну можливість настання його наслідків, але байдуже ставиться до них, свідомо допускає їх настання.

Необережна вина також буває двох видів:

а) протиправна самовпевненість — суб'єкт усвідомлює суспільно небезпечний (шкідливий) характер свого діяння, передбачає абстрактну можливість настання його суспільно небезпечних (шкідливих) наслідків, але легковажно розраховує на їх відвернення;

б) протиправна недбалість — суб'єкт не передбачає будь-яку можливість настання суспільно небезпечних (шкідливих) наслідків свого діяння, але повинен був та міг їх передбачити;

• мотив — усвідомлене спонукання особи, що викликає в ній намір учинити суспільно небезпечне (шкідливе) діяння (ревнощі, помста, користь);

• мета — бажання особи досягти певних шкідливих наслідків.

25.Юридична відповідальність є особливим різновидом соціальної. Саме її належність до соціальних категорій визначає наявність у юридичної відповідальності всіх ознак соціальної, адже вона здійснюється у суспільстві, забезпечує суспільний порядок, гарантує захист суспільних інтересів та передбачає наявність суспільних суб'єктів. Однак самостійний характер юридичної відповідальності зумовлює існування і особливих рис, які визначають своєрідність цієї категорії та надають можливість віднести її до правових понять.

Юридична відповідальність — це застосування в особливому процесуальному порядку до особи, яка вчинила правопорушення, засобів державного примусу, передбачених санкцією правової норми.

Для всіх різновидів юридичної відповідальності спільними є наступні ознаки.

1. Підставою відповідальності є правопорушення як конкретний факт поведінки, юридична кваліфікація якого вміщена у законі. Ознаки правопорушення та санкції, що визначають засоби примусу за його вчинення, не підлягають звужувальному чи розширювальному тлумаченню. У процесі застосування відповідальності повинно бути доведено, що особа, яка притягнута до відповідальності, вчинила правопорушення, ознаки якого вміщені у законі.

2. Наявність правової основи, яку складають правові норми. Саме вони характеризують поведінку як протиправну та у санкції вміщують вичерпний перелік видів відповідальності та засобів, що можуть бути застосовані до порушника.

3. Наявність визначеного суб'єкта — фізичної чи юридичної особи, що в силу вікового та психічного стану може власноруч відповідати за вчинене.

4. Юридична відповідальність спирається на державний примус та по'язується із досягненням певної мети — перевиховання, покарання правопорушника та поновлення порушених прав. Державний примус є специфічним впливом на поведінку людей, заснованим на організованій силі..

5. Метою відповідальності є охорона правопорядку, що здійснюється шляхом примусового поновлення порушених прав, припинення протиправного стану чи покарання правопорушника.

6. Відображається у настанні певних негативних наслідків для правопорушника, що мають особистий, майновий, організаційний характер. Юридична відповідальність є підставою виникнення у суб'єкта, винного у скоєнні правопорушення, додаткового обов'язку зазнати певних втрат відповідно до санкції норми права та рішення правозастосовчого органу держави.

7. Наявність особливої процесуальної форми покладення та реалізації відповідальності.

Вказані ознаки юридичної відповідальності є обов'язковими і відсутність хоча б однієї з них свідчить про відсутність юридичної відповідальності та можливість застосування певного різновиду не правової соціальної відповідальності.

Виходячи із зазначених вище ознак, можемо дати наступне визначення юридичної відповідальності як обов'язок особи, винної у скоєнні правопорушення, притерпіти передбачені правовою нормою наслідки особистого чи майнового характеру.

Відповідальність за вчинене у минулому діяння називається ретроспективною чи негативною. Однак, ще у радянський період у правовій науці була розроблена теорія позитивної правової відповідальності. Вона розуміється як усвідомлення особою власного правового обов'язку перед суспільством та виконання індивідом правових вимог дотримуватися існуючих правових нормативівТаким чином, юридична відповідальність є багатоаспектною категорією, сутність якої може бути визначена як варіант (спосіб) правового регулювання шляхом покладення заборон, засіб зміцнення законності, засіб виховання законослухняних громадян, метод підвищення рівня правової свідомості та правової культури, принцип діяльності правової держави, засіб охорони та відновлення порушених суб'єктивних прав.

26. Конституційне право України - провідна галузь права України. Вона являє собою систему правових норм, що регулюють відносини народовладдя. Через них забезпечується організаційна й функціональна єдність суспільства України як цілісної соціальної системи. При цьому закріплюються основи конституційного ладу України, загальні засади правового статусу людини і громадянина, територіальний устрій, система державних органів, основні положення і принципи організації місцевого самоврядування в Україні. Отож, предметом галузі конституційного права України є особливе коло суспільних відносин, що виникають у процесі організації та здійснення публічної влади в Україні - державної та місцевої (місцеве самоврядування). Ці відносини характеризуються певною специфікою, а саме; стосуються всіх найважливіших сфер життєдіяльності суспільства; виступають як базові в політичній, економічній, духовній, соціальній та інших сферах життя суспільства. Саме тому можна стверджувати, що структуру предмета галузі конституційного права України складають: відносини політичного характеру (наприклад, форма правління, форма державного устрою); найважливіші економічні відносини (скажімо, регламентація існуючих форм власності і механізмів її захисту); відносини, що стосуються правового статусу людини і громадянина (громадянство, основні права, свободи, обов'язки та ступінь їх гарантованості з боку держави); відносини, що складаються в процесі реалізації права народу України на самовизначення і пов'язані з державно-територіальним устроєм України; відносини щодо організації та діяльності державного апарату України; відносини, які визначають діяльність органів місцевого самоврядування. Отже, конституційно-правові відносини - це суспільні відносини, врегульовані конституційно-правовими нормами, суб'єкти яких наділяються взаємними правами та обов'язками, згідно з котрими вони повинні функціонувати. Під принципами конституційно-правового регулювання розуміють найзагальніші нормативно-регулятивні правила поведінки, у яких відображаються сутність і соціальне призначення конституційного регулювання суспільних відносин. До них відносять принципи: верховенства права; верховенства і прямої дії Конституції та законів у системі нормативно-правових актів; загальної демократії; політичного, економічного та ідеологічного плюралізму; поділу влади; гуманізму; пріоритетності норм і принципів міжнародного права порівняно з вітчизняним законодавством; державного та іншого гарантування прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, народовладдя, захисту суверенітету й територіальної цілісності України і т. д. Конституційно-правова норма - загальнообов'язкове правило поведінки, встановлене або санкціоноване державою з метою регулювання та охорони певних суспільних відносин, які становлять предмет галузі конституційного права. Їхніми специфічними ознаками є те, що вони: - регулюють особливе, з огляду на його важливість, коло суспільних відносин, що безпосередньо стосується здійснення народовладдя; - встановлюють порядок створення інших правових норм, який є обов'язковим для інших галузей права; - мають вищу юридичну силу щодо інших правових норм; - відрізняються особливою структурою в тому розумінні, що для них не є характерною тричленна структура (гіпотеза, диспозиція та санкція). А джерелами науки конституційного права слід визнати: праці вітчизняних і зарубіжних учених, які безпосередньо чи опосередковано стосуються її проблем; правові акти (чинні й такі, що вже втратили чинність), які містять конституційно-правові норми. Наука конституційного права має і свої методи, головними з яких необхідно визнати: історичний, порівняльний, системний, статистичний, структурно-функціональний і конкретно-соціологічний.

27. Під виборчою системою України розуміється передбачений законодавством порядок формування представницьких органів держави. Усі норми законодавства, які регламентують цей порядок, у сукупності складають виборче право. Основними його джерелами є Конституція України, Закони України: "Про вибори народних депутатів України" від 24 вересня 1997 р., "Про вибори Президента України" у редакції від 24 лютого 1994 р., "Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" від 14 січня 1998р. У цих нормативно-правових актах сформульовано такі головні принципи виборчого права: загального, рівного і прямого виборчого права за таємного голосування; вільного й рівноправного висування кандидатів у депутати; гласності й відкритості; рівності можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії; неупередженості до кандидатів з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування; свободи агітації. Принцип загальності означає, що право обирати мають усі громадяни України, яким на день голосування виповнилося 18 років. Це право називається активним виборчим правом і тлумачиться так тому, що будь-які прямі або непрямі пільги чи обмеження щодо виборчих прав громадян України залежно від походження, соціального й майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, ставлення до релігії, політичних переконань, роду й характеру занять, непередбачені цими законами, забороняються. Що ж до права бути обраним, себто пасивного виборчого права, то виборчим законодавством воно розглядається по-різному. Так, народним депутатом України може бути обраний громадянин України, який має право голосу, на день виборів досяг 21-річного віку і постійно проживає на території України протягом останніх п'яти років. Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг 35-річного віку, має право голосу, проживає в Україні протягом 10 останніх перед днем виборів років і володіє державною мовою. А депутатом сільської, селищної, міської, районної в місті та обласної ради народних депутатів може бути обраний громадянин України, який на день голосування досяг 18-річного віку, має виборчі права і постійно проживає або працює на території відповідної ради. Принцип рівного і прямого виборчого права означає, що громадяни України беруть участь у виборах народних депутатів на рівних засадах і депутати обираються безпосередньо виборцями. Таємність голосування на виборах означає, що ніякі форми контролю за волевиявленням виборців не допускаються, а само голосування відбувається у спеціально обладнаній для цього кабіні чи кімнаті. Під час заповнення бюлетеня в кабіні чи кімнаті для голосування може знаходитись тільки голосуючий. Усього обирається 450 депутатів; із них 225 - в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості, а 225 - за списками кандидатів у депутати дід політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва. Вибори організовують і проводять: Центральна виборча комісія; окружні виборчі комісії; дільничні виборчі комісії. Центральна виборча комісія є постійно діючим державним органом. Вона визнається юридичною особою, має печатку зі своїм найменуванням і зображенням Державного Герба України. До складу Центральної виборчої комісії входять 15 членів, призначуваних Верховною Радою України за поданням Президента України. Підрахунок голосів здійснюється виключно членами дільничної виборчої комісії на її засіданні. Комісія підраховує кількість голосів, поданих за кожного кандидата, а також за кожен список кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій. Обраним вважається кандидат у депутати, котрий одержав більшість голосів виборців, які взяли участь у голосуванні, відносно інших кандидатів, що балотувалися в даному виборчому окрузі. Якщо найбільшу і водночас однакову кількість голосів набрали два чи більше кандидатів у депутати, проводиться повторне голосування з цих кандидатур. Закон України "Про вибори Президента України" складається з 7 глав (45 статей). Це глави: 1. Загальні положення. 2. Порядок і строки призначення виборів. 3. Організація та забезпечення проведення виборів Президента України. 4. Висування і реєстрація кандидатів у Президенти України. 5. Передвиборна агітація. 6. Гарантії діяльності кандидатів у Президенти України та інших учасників виборів. 7. Проведення голосування, визначення результатів виборів Президента України. Для організації і проведення місцевих виборів утворюються: 1) сільські, селищні, міські, районні у містах, районні обласні (територіальні) виборчі комісії; 2) окружні виборчі комісії; 3) дільничні виборчі комісії. Останні наділяються певними повноваженнями. Для проведення виборів депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів виконавчими комітетами сільських, селищних, міських, районних у містах рад складаються списки виборців по кожній виборчій дільниці. Кожному виборцю забезпечується можливість ознайомитися з ними.

28. Під територіальним устроєм держави розуміють її територіальну організацію, тобто систему відносин між державою в цілому (її центральною владою) і територіальними складовими (населенням і чинними органами публічної владим. Відповідно до ст. 2 Конституції Україна є унітарною державою. Унітарна держава - держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що здебільшого не мають будь-якої політичної автономії, хоч окремі з них і можуть мати статус територіальної автономії. В унітарній державі існує єдина система законодавства, єдина система державних органів, єдине громадянство і т. д. При цьому якась частина або частини такої держави можуть володіти статусом територіальної автономії, а тому мати своє законодавство, власні органи державної влади, свою символіку і т. ін. Таке положення пояснюється тим, що під територіальною автономією розуміють самоврядну територіальну одиницю в складі унітарної держави, що має деяку самостійність у встановлених цією державою межах. Такий статус в Україні має Автономна Республіка Крим. У цій же статті зазначено, що територія України в межах існуючого кордону е цілісною та недоторканною. Загалом територія - невід'ємна ознака державності, просторові межі державної влади. Конституція встановлює, що суверенітет України поширюється на всю її територію. Держава розпоряджається всією територією. Територіальне верховенство - це повнота й незалежність влади держави в межах своєї території. А втім, використання державою своєї території не повинно бути юридичне необмеженим. Держава зобов'язана розпоряджатися територією тільки в інтересах населення, що проживає на ній. Із цієї статті випливає також, що державна територія України криє в собі суходіл, надра, води (внутрішні води і територіальне море), повітряний простір над ними. Тобто слід розрізняти суходільну, водну і повітряну територію нашої держави. У ст. 133 Конституції України визначено: Систему адміністративно-територіального устрою України складають; Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища й села. До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь. З огляду на це можна стверджувати, що адміністративно-територіальний устрій України є трирівневим: вищий рівень складають Автономна Республіка Крим, області та міста Київ і Севастополь; середній - райони й міста обласного підпорядкування; нижчий - райони в містах, міста районного підпорядкування, селища і села. Принаймні, саме відповідно до таких територіальних одиниць будується система державних органів і система місцевого самоврядування.До того ж аналіз цієї статті дає підстави стверджувати, що Конституція, незважаючи нате, що суб'єкти складу України різняться величиною території, чисельністю й густотою проживання, проголошує рівноправність суб'єктів як між собою, так і у відносинах із центральною владою. Вказаному принципові аж ніяк не суперечить та частина ст. 133 Конституції України, яка стверджує, що міста Київ і Севастополь мають спеціальний статус у складі суб'єктів України. Цей статус має визначатись у майбутньому законом України. При цьому слід узяти до уваги, що деякі питання, які мають пряме відношення до територіального устрою нашої країни, розглянуті не тільки в розділі IX, а й в інших розділах Конституції.

29. Громадянство в Україні регулюється Конституцією України, Законом України “Про громадянство України” від 18 січня 2001 р. і прийнятими відповідно до них законодавчими актами України.

Громадянство України набувається:

1)за народженням;

2)за територіальним походженням;

3)внаслідок прийняття до громадянства України;

4)внаслідок поновлення у громадянстві України;

5)внаслідок усиновлення;

6)внаслідок встановлення батьківства;

7)за іншими підставами, передбаченими Законом.

Дитина, батьки якої на момент її народження були громадянами України, є громадянином України. За різного громадянства батьків, один з яких на момент народження дитини був громадянином України, вона є громадянином України.Умовами прийняття до громадянства є:

1)визнання і виконання Конституції і законів України;

2) неперебування в іноземному громадянстві або зобов’язання припинити іноземне громадянство;

3)безперервне проживання на законних підставах в Україні протягом останніх п’яти років. Це правило не поширюється на особу, яка перебуває у шлюбі з громадянином України терміном понад два роки та постійно проживає в Україні на законних підставах;

4)володіння українською мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування. Ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі);

5)наявність законних джерел існування. Це не стосується осіб, яким надано статус біженця;

6)отримання дозволу на постійне проживання в Україні.

До громадянства України не приймаються особи, які:

1)вчинили злочини проти людства або здійснювали геноцид;

2)засуджені в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину до зняття або погашення судимості;

3)вчинили злочин на території іншої держави, який визнано законодавством України тяжким;

4)перебувають на військовій службі, в службі безпеки, у право охоронних органах, органах юстиції або органах державної влади іноземної держави.

Громадянство України припиняється з таких підстав:

1)вихід із громадянства України;

2)втрата громадянства України;

3)підстави, передбачені міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких дана Верховною Радою України.

Вихід із громадянства України здійснюється за клопотанням особи, яка виїхала на постійне проживання за кордон.

30. Отже, відповідно до Конституції України основне право громадянина - це його можливість здійснювати певні дії для задоволення своїх життєво важливих матеріальних і духовних інтересів, установлених державою і закріплених у Конституції та інших нормативно-правових актах. У Конституції України (переважно в розділі II) визначено такі групи основних прав: громадянські, політичні, економічні, соціальні, екологічні, культурні, сімейні. Громадянські права -- можливості людей, що характеризують їхнє фізичне та біологічне існування, задоволення матеріальних, духовних та деяких інших потреб. Сюди відносять такі суб'єктивні права: на життя; на недоторканність особи, житла, на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; на вибір місця проживання, свободу пересування, на вільне залишення території України та повернення будь-коли в Україну; на свободу власної думки і слова, на вільне виявлення своїх поглядів і переконань; вільно збирати, зберігати, використовувати й поширювати інформацію усно, письмово та в інший спосіб на свій вибір організаціях); збиратися мирно, без зброї та проводити збори, мітинги, походи й демонстрації

Економічні права - можливості людини і громадянина, що характеризують їхню участь у виробництві матеріальних благ. До них відносять: право на приватну власність (індивідуальну і колективну); право на працю і вибір професії та роду трудової діяльності; можливість вибору роду занять і роботи за своїм покликанням;

- Соціальні права - можливості людини і громадянина із забезпечення належних соціальних умов життя. Це є: право на охорону здоров'я; право на житло; право на матеріальне забезпечення в старості, в разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, втрати годувальника та ін.; право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (харчування, одяг, житло). - Екологічні права

- Культурні права - можливості доступу людини до духовних цінностей свого народу (нації) та всього людства,

- Сімейні права - можливості людини і громадянина вільно розпоряджатися собою в сімейних правовідносинах.

Основні права громадян нерозривно пов'язані з їхніми обов'язками. Основний обов'язок громадянина - встановлені Конституцією держави вид і міра його необхідної обов'язкової поведінки.

Основні обов'язки громадян закріплює Конституція України. Умовно їх можна кваліфікувати по групах. У сфері економічного й соціального життя - це обов'язки сплачувати податки і збори, подавати декларації про свій майновий стан і доходи, зберігати природу і охороняти її багатства. У царині культурної діяльності громадяни несуть обов'язки з охорони історичних пам'яток та інших культурних цінностей, повинні відшкодовувати завдані ними збитки. До обов'язків у сфері суспільно-політичного життя належать обов'язки додержуватися Конституції та законів України; оберігати інтереси держави і сприяти зміцненню її могутності й авторитету; захищати Вітчизну, служити у Збройних Силах України; поважати національну гідність інших громадян. У царині особистої та індивідуальної свободи серед обов'язків громадян України - необхідність поважати права та законні інтереси інших осіб. Особисті гарантії - власні можливості людини і громадянина щодо захисту своїх прав, свобод, законних інтересів і обов'язків. До них відносять: - право на захист передбачених законом можливостей людини і громадянина в суді, в Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, в міжнародних судах чи відповідних міжнародних організаціях; - право на відшкодування матеріальних і моральних збитків, заподіяних державними органами, органами місцевого самоврядування та їхніми посадовими особами; - право знати свої права та обов'язки; - право на правову допомогу; - право не виконувати явно злочинні накази; - право на індивідуальну юридичну відповідальність і тільки за провину; - право відповідати тільки за діяння, скоєні в часі та просторі дії нормативно-правового акта; - право не нести відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначене законом; - право засудженого користуватися всіма правами людини і громадянина, крім обмежень, визначених законом і встановлених вироком суду. Під політичними гарантіями слід розуміти політичний плюралізм і свободу політичної діяльності, що не заборонена законодавством і передбачена ст. 15 Конституції України, реальне визнання народу єдиним джерелом влади.