34. Батьківська влада

Сукупність правових установлень, яка забезпечувала владу до-мовладики над членами своєї сім'ї, становила римське батьківське право. Римське право визнавало практично необмежену владу батька над дітьми. Така позиція призводила майже до повної відмови від особистих і майнових прав підлеглих.Мати щодо дітей ніяких батьківських прав не мала і лише з посту­повим визнанням когнатського споріднення її становище щодо своїх дітей набувало деякого правового значення (взаємне утримання і опіка). Виправлення такої односторонності римських правових уста­новлень щодо організації та змісту батьківської влади здійснювалося надзвичайно повільно. Тільки за часів імператора Юстиніана patria potestas багато в чому змінює свій характер.Батьківська влада встановлювалася трьома способами:закононародженістю;узаконенням;усиновленням.Закононародженими визнавались діти, які народились під час існування правильного римського шлюбу, а також ті, що народи­лися не раніше, ніж через 181 день після одруження і не пізніше 300 днів після смерті чоловіка. Діти, що народилися раніше 181 дня, також вважалися закононародженими, якщо чоловік їх матері визнавав їх своїми.Узаконення (legitimatio) — встановлення законної батьківської влади над власними дітьми, народженими поза шлюбом. Узаконення могло бути здійснено:при наступному одруженні, в цьому випадку дітьми вважалися тільки народжені від конкубінату;шляхом отримання імператорського рескрипту за проханням батька, якщо одруження було неможливим або недоречним і за відсутності своїх дітей;зарахування сина у члени муніципального сенату.Усиновлення — встановлення законної батьківської влади над чужою особою. Римське право закріплювало дві форми усиновлення: арогація (arrogatio) та адопція (adoptio).Арогація застосовувалася для усиновлення осіб свого права, тобто повнолітніх і самостійних у правовому відношенні, здійснювалась в стародавньому праві народними зборами, а пізніше — на підставі грамоти імператора. Згода усиновителя була обов'язковою.Адопція застосовувалась для усиновлення осіб чужого права, тобто тих, що знаходилися під владою домовладики. На підставі Законів XII таблиць адопція здійснювалася у формі мансипації шляхом мни­мого триразового продажу сина будь-якій сторонній довіреній особі, після чого син повертався до батька. Потім усиновитель для форми пред'являв віндикаційний позов проти довіреної особи, яка не за­перечувала проти цього. Наслідком цієї процедури була передача претором усиновленого усиновителю.Припинення батьківської влади. Відмітною рисою римського права було те, що батьківська влада тривала до смерті батька і могла припинятися тільки за його волею. Отже, батьківська влада припи­нялася внаслідок:смерті домовладики або підвладного;втрати свободи домовладикою або підвладними;придбання підвладними деяких почесних звань (жрецькихзвань, посади консула, претора, патриція тощо);звільнення сина самим батьком, що має назву емансипації (emancipatio).У законодавстві Юстиніана емансипація могла здійснюватися за заявою домовладики; наданням підвладному протягом тривалого часу самостійного положення; отриманням імператорського рескрипту.

35. Шлюбне законодавство Августа.Занепад сімейних чеснот і руйнівна розкіш римських дам знижували в чоловіках схильність до сімейного життя. Число неодружених і бездітних серед знаті і навіть у середньому стані швидко збільшувалася, а разом з ним знижувалося число дітей. До кінця римської республіки положення настільки погіршився, що Август ( лат. Lex Iulia) і наступні імператори намагалися змінити ситуацію шляхом прийняття законів, що обмежували громадянські права неодружених громадян (санкції у разі безшлюбності могли пошкодити cursus honorum і політичній кар'єрі) та надавали деякі привілеї одруженим громадянам , переважно багатодітним.Спочатку сенат не погоджувався прийняти закон, тому Август зачитав слова цензора Квінта Метелла Македонського, який близько століття до того також намагався підвищити народжуваність і говорив про жінок як про «неминуче зло», без якого не може існувати держава. У сенаті вибухнули суперечки про жіночу розбещеність як одну з причин небажання вступати шлюб і моральну поведінку самих сенаторів. Все ж таки закон, спрямований на зміцнення шлюбу і сім'ї в станах вершників і сенаторів, було прийнято. Тим самим, вперше в римській історії імператор позбавив главу сім'ї традиційної влади і поставив шлюб під захист держави.Закони імператора Августа про шлюб передбачали, що чоловік був зобов'язаний одружитися між 25-60 роками, а жінки - між 20-50 роками. У разі порушення закону вони не мали права спадку, відлучалися від громадських ігор і свят (останній пункт скасував сам серпня в 12 році до н. е.).Громадянам також наголошувалось на потребі мати дітей. За законом про безшлюбності і бездітності жінки,які не мали дітей і яким виповнилося 20 років, каралися штрафом, чоловіки платили штраф за бездітність після досягнення 25 років. Після народження третьої дитини жінка більше не платила податків з особистого майна відповідно до закону трьох дітей ( лат. ius trium liberorum) і звільнялася від влади чоловіка.

чоловіка, який міг домагатися її від кожної третьої особи, її родичів і проти її волі. Однак жінка отримувала родове ім'я чоловіка і роз­діляла його громадянське становище, місце проживання чоловіка було обов'язковим для неї, вона потрапляла у число спадкоємців після смерті чоловіка нарівні з дітьми.Жінка була позбавлена правоздатності в галузі майнових відносин, тому не могла самостійно укладати цивільно-правові угоди і висту­пати в суді. Все майно, яке жінка мала до шлюбу або набувала будь-яким чином за час шлюбу, автоматично ставало власністю чоловіка.Відносини подружжя у шлюбі без чоловічої влади (sine manu). Шлюби sine manu були типовими у класичний і післякласичний періоди розвитку римського права. Жінка зберігала правовий статус, який мала до вступу в шлюб. Влада чоловіка на неї не поширю­валася. Тому саме укладання шлюбу sine manu не впливало на її правоздатність і дієздатність. При шлюбі sine manu принцип підлег­лості поступився місцем принципу рівності:подружжя було зобов'язане допомагати і поважати одне одного, а також утримуватися від будь-яких дій, які загрожували їхньому союзу;жінка мала ім'я чоловіка;жінка мала одне місце проживання з чоловіком, поділялайого громадянське становище;чоловік повинен був утримувати жінку;чоловік був захисником жінки та її представником в суді;між подружжям не допускалися штрафні позови;чоловік мав право вимагати від жінки ведення домашньогогосподарства.Майно подружжя продовжувало залишатися у роздільній влас­ності. Жінка мала право самостійно володіти, користуватися і роз­поряджатися своїм майном, але вона могла передати чоловікові право управління своїм майном.До майнових відносин подружжя належать придане і дошлюбне дарування.Придане (dos). Майно, яке у зв'язку з укладенням шлюбу жінка віддавала своєму чоловікові для задоволення потреб сумісного життя, мало назву "придане". При припиненні шлюбу у зв'язку зі смертю дружини придане залишалося чоловікові і, навпаки, якщо шлюб припинявся внаслідок смерті чоловіка, придане поверталося жінці. Придане поверталося жінці й тоді, коли шлюб припинявся розлучен­ням за ініціативою чоловіка або з його вини. А якщо жінка вимагала розлучення без будь-якого приводу з боку чоловіка або якщо розлу­чення сталося внаслідок її поведінки, придане залишалося чоловікові.Дошлюбний дар (donatio ante nuptias). Відома заборона дарування між подружжям, яка діяла у римлян із кінця Республіки, не стосу­валася подарунків, зроблених перед шлюбом. Дарування майбутнього чоловіка майбутній жінці увійшло у звичай за часів правління імпе­ратора Костянтина (306—337 pp.). Чоловік виділяв частку майна, що дорівнювала приданому, та дарував майбутній дружині. Спо­чатку майно передавалося перед укладанням шлюбу, за часів правління імператора Юстиніана (527—565 pp.) допускалося дарування і під час шлюбу. Законодавством Юстиніана було встановлено:donatio за своїм розміром мало відповідати dos;батько чоловіка повинен був давати donatio так само, як батько дружини повинен був давати придане;нерухоме майно, яке входило до donatio, не підлягало відчуженню;під час існування шлюбу жінка не могла вимагати видачі дару.Якщо шлюб припинявся з вини жінки, то вона втрачала на ко­ристь чоловіка придане і не могла вимагати передачі donatio. Якщо шлюб припинявся з вини чоловіка, то він повинен був повернути жінці dos і передати їй donatio.