2.1. Сучасний стан та спрямованість розвитку різних країн світу на ринку технологій.

Сучасні міжнародні науково-технічні зв'язки являють собою комплекс найрізноманітніших відносин, що виникають, як на рівні організацій, підприємств, об'єднань підприємств, так і на рівні держав і міждержавних організацій. Вони здобувають різні форми обміну, співробітництва, що розвиваються, удосконалюються, доповнюють один одного. Такий обмін науково-технічними досягненнями може мати як безкоштовну, так і комерційну основу.

Розвиток науково-технічного потенціалу економіки країни з низьким рівнем розвитку, чи країни що розвивається, може бути забезпеченим тільки за умов активної регулюючої та стимулюючої ролі держави. Йдеться як про фінансове забезпечення науково-технічного розвитку, так і про організаційну підтримку, створення необхідної законодавчої бази. За напрямком застосування та розвитку технологій країни світу можна поділити на кілька основних типів:

- високорозвинені країни, основні центри, де сконцентровані світові технологічні ресурси: США, Японія, країни Західної Європи (зокрема члени ЄС);

- країни, що розвиваються, з імпортно-експортною спрямованістю торгівлі технологіями. До них відносяться Аргентина, Бразилія, Мексика, Індія, Туреччина та майже всі постсоціалістичні країни. Вони цілеспрямовано здійснюють закупівлю іноземних технологій для рішення великих економічних проблем, а експортують ліцензії в основному в сусідні держави;

- країни, що розвиваються, з імпортною спрямованістю торгівлі технологіями. До цієї групи відносяться Таїланд, Алжир, Панама й ін. Ці країни здійснюють закупівлю нових технологій переважно у виді супутніх ліцензій при будівництві промислових об'єктів;

- країни, що розвиваються, з епізодичним характером торгівлі технологіями. До них відносяться в основному найменш розвинуті країни (“третій світ”).

Подібну класифікацію проходять країни залежно від їх ролі у міжнародній торгівлі ліцензіями. Класифікація подана у додатку Б.

2.2. Передумови та фактори участі країн, що розвиваються у міжнародному технологічному обміні.

Для країни, котра перебуває в стані глибокої структурної кризи та відчуває фінансовий дефіцит, існують об'єктивні труднощі у проведенні широких фундаментальних досліджень, що є базою прикладних розробок для впровадження в промисловості. Цим фактом часто користуються високорозвинені країни та ТНК, створюючи підприємства по випуску комплектуючих виробів, що поставляються на дочірні підприємства в інших країнах з метою підвищення власних прибутків за рахунок дешевої робочої сили. Нерідко ТНК переміщує в країни, що розвиваються, виробництво товарів, життєвий цикл яких минув, і прибуток від реалізації яких поступово зменшується. Технологія, яка передається країнам, що розвиваються, як правило, погано пристосована до їх можливостей, оскільки вона розроблена з урахуванням рівня розвитку і структури промисловості розвинутих країн. І хоча в такий спосіб проходить міжнародний обмін технологіями, проте його ефективність для країни, що розвивається доволі низька.

Тому, для підтримання конкурентоспроможності, країни, що розвиваються, змушені розвивати свою технічну базу в тому самому напрямі, що й розвинуті країни. Для покращення економічного становища країн з низьким рівнем розвитку життєво необхідною стала потреба розробки власних технологій. Купівля передової іноземної технології є важливим засобом подолання технічної відсталості, створення власної промисловості, яка здатна задовольнити потреби внутрішнього ринку і зменшити залежність від імпорту.

Конкуренція в країнах, які розвиваються, посилюється. Місцеві компанії збільшують інвестиції в дослідження та розробки для того, щоб мати можливість запропонувати конкурентоспроможну продукцію. 

Обмін науково-технічними знаннями забезпечує окремим країнам, що не мають достатньо фінансових ресурсів для проведення НДДКР, досягнення високих темпів економічного розвитку за рахунок використання передових технологій інших країн.

Докорінні зміни в національних системах управління наукою та НДДКР у країнах Центральної і Східної Європи (ЦСЄ) сталися в першій половині 90-х років. Характер цих змін визначали два важливих фактори:

• по-перше, подальша активізація інтеграційних процесів у Західній Європі, що відображається в прискоренні інтернаціоналізації процесів НДДКР та виникненні елементів загальноєвропейської науково-технологічної системи, створенні «єдиного технологічного простору»;

• по-друге, руйнування на Сході Європи соціалістичної системи та виникнення нових держав, що почали створювати свої власні національні науково-технічні системи. Процеси адаптації цих систем до нових соціально-економічних умов функціонування були болісними. Зазвичай, зміни на Сході супроводжувалися скороченням науково-технічного потенціалу та серйозними вадами в його структурі.

Країни ЦСЄ активно приєднуються до процесу інформатизації, використовуючи насамперед імпортовану техніку і технології. Національні підприємства і фірми ряду країн стають активними учасниками обміну в рамках міжнародних інформаційних мереж. 

Останнім часом стрімко збільшується кількість науково-технічних працівників і зміцнюються позиції в області високих технологій країн, що раніш вважалися країнами «третього світу». Це зумовлено, з одного боку стрімким розвитком технологій у передових країнах світу та їх бажанням створити таку структуру міжнародного поділу праці, яка забезпечувала б економічну і технічну залежність країн, що розвиваються. З іншого, зміна політичних та економічних напрямів розвитку багатьох країн призвела до покращення стану фінансування НДДКР та підвищення наукового рівня. На основі таких передумов відбулися суттєві позитивні зміни у напрямку розвитку технологій у таких країнах як Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Таїланд, Індія, Китай.