5. Агропромисловий комплекс, його функції та структура

Під впливом НТП і особливо НТР у сільському господарстві інтенсивно розвиваються продуктивні сили, поглиблюється суспільний поділ праці, спеціалізація й кооперування виробництва, його інтеграція. Це призводить до агропромислової інтеграції як вищого синтезу сільського господарства і промисловості.

Сутність і форми агропромислової інтеграції. Агропромислова інтеграція - це об'єктивний процес органічного поєднання сільського господарства і галузей промисловості, транспорту, торгівлі тощо для ефективного виробництва, зберігання, переробки й реалізації продукції індустріально-технологічними методами. Вона здійснюється у двох основних формах: горизонтальній та вертикальній інтеграції.

Горизонтальна інтеграція - це створення на основі концентрації й централізації спільних великих сільськогосподарських підприємств (комплексів, агрофірм, комбінатів, колективних, державних, кооперативних господарств) з виробництва певної продукції в межах самої галузі сільського господарства.

Вертикальна інтеграція - це міжгалузеве кооперування підприємств промисловості, торгівлі та інших галузей з власне сільськогосподарськими технологічно й організаційно пов'язаними виробниками. Організаційною формою інтеграції при цьому є агропромислове об'єднання.

Сутність і функції агропромислового комплексу. У результаті поглиблення агропромислової інтеграції формується агропромисловий комплекс (АПК).

Агропромисловий комплекс - це організаційно-економічна форма агропромислової інтеграції; сукупність галузей народного господарства, зайнятих виробництвом сільськогосподарської продукції, її зберіганням, переробкою і доведенням до споживача, а також виробництвом відповідних засобів виробництва.

Структура АПК. У науковій та навчальній літературі найбільшого поширення набув функціонально-галузевий розгляд структури АПК. Відповідно до стадій відтворювального циклу у складі АПК розрізняють такі чотири основні сфери (рис. 10.8):

Рис. 10.8. Функціонально-галузева структура АПК

I ресурсна: галузі, які забезпечують АПК засобами виробництва і виробничими послугами, у т.ч. будівництво, ремонтні й меліоративні роботи;

II - аграрно-сировинна, власне сільське та лісове господарство;

III - переробна: галузі, що займаються заготівлею, зберіганням, переробкою, транспортуванням та реалізацією сільськогосподарської продукції;

IV - виробнича і соціальна інфраструктура, галузі, які забезпечують загальні умови соціально-економічного розвитку (шляхово-транспортне господарство, зв'язок, складське і тарне господарство, підготовка кадрів, житлові й культурно-побутові об'єкти, у т.ч. заклади охорони здоров'я та ін).

Ці сфери і галузі пов'язані між собою специфічними формами господарських відносин. Кінцева продукція АПК є результатом взаємодії міжгалузевої кооперації всіх сфер.

6 Державна політика регулювання і підтримки сільськогосподарського виробництва

Необхідність і сутність державного регулювання АПК. Сільське господарство не може повністю розвиватися за законами ринкової економіки без державного регулювання і фінансової підтримки. Це зумовлене низкою об'єктивних чинників: величезною різноманітністю природно-кліматичних умов (в Україні налічується 650 різновидів ґрунтів) агробізнесу, досить високими витратами виробництва, нестабільністю цін і доходів, великим ризиком, особливостями конкуренції і високим ступенем монополізації в ресурсних і переробних сферах, низькою привабливістю інвестування, потребою екологізації сільського господарства, страхування агробізнесу, особливостями формування соціальної інфраструктури села тощо.

Зусилля української держави концентруються на відродженні села на індустріальній основі сучасного рівня, сприянні розвитку і зростанню обсягів аграрного виробництва, перетворенні АПК у високоефективний, експортоспроможний сектор економіки. Головні важелі державного регулювання і підтримки АПК, що залежать від рівня економічного й соціального розвитку країни, специфіки аграрного ладу, збалансованості попиту і пропозиції на сільськогосподарську продукцію, наведені на рис. 14.9.

Державна аграрна політика високорозвинутих країн світу передбачає велику підтримку фермерам. Частка державних субсидій на сільськогосподарську продукцію, наприклад, у США становить 30-40%, у країнах ЄС - 50%, у Швейцарії - 80%, Японії - 100%. У колишньому СРСР на дотації сільськогосподарської продукції витрачалось 20% державного бюджету, а їх частка в роздрібних цінах становила 80%. В Україні рівень відповідної державної фінансової підтримки сільського господарства залишається ще недостатнім: 2000-2003 pp. - 5,4 (8,6-8,8%), на 2010 р. - 5,8 млрд грн.

Рис. 14.9. Головні важелі державного регулювання й підтримки АПК

Вирішення зазначеного комплексу проблем визначає головний зміст подальшого реформування аграрного сектора економіки за такими ключовими напрямами: 1. суттєве вдосконалення управління агропромисловим комплексом та правове регулювання економічних відносин на ринкових засадах; 2) вільний вибір аграріями форм власності й господарювання, самостійне розпоряджання результатами своєї праці; 3) подальше вдосконалення земельно-орендних відносин і формування цивілізованого ринку землі; 4) усебічний розвиток інфраструктури ринку сільгосппродукції; 5) зміна інвестиційної політики держави, запровадження пільгового оподаткування, кредитування та бюджетного субсидування; 6) еквівалентний товарообмін між містом і селом на основі встановлення паритетних цін на їх продукцію; 7) зважена протекціоністська політика держави; тощо.