2. Аграрні відносини та їх трансформація при переході до ринку

Сутність аграрних відносин. Підприємницька діяльність у аграрній сфері національної економіки здійснюється за економічними законами, що регулюють й інші сфери суспільного виробництва, маючи при цьому свою специфіку, яка визначається, насамперед, тим, що головним та невідтворювальним засобом сільськогосподарського виробництва є земля. Якщо для інших галузей земля є лише просторовим базисом, коморою корисних копалин, то в сільському господарстві це вирішальний чинник виробництва. В «Економікс» земля (англ. land) розглядається в розширеному значенні як природні ресурси («дармові блага природи»), які можуть бути використані для виробництва товарів і послуг [2, т. 2, с. 387]. До цієї категорії належать орні землі, ліси, води, природні багатства, поклади копалин, ділянки для будівництва тощо.

Специфіка сільськогосподарського виробництва виявляється в аграрних відносинах. Слово «аграрний» походить від лат. agrarins і в перекладі на українську дослівно означає «земельний».

Аграрні відносини - це особливий вид економічних відносин, які виникають в аграрному секторі з приводу привласнення, володіння й використання землі як головного засобу сільськогосподарського виробництва, а також виробництва, розподілу, обміну й споживання сільськогосподарської продукції та послуг, формування й використання аграрних доходів, розвитку агропромислової інтеграції.

Суб'єктами аграрних відносин є (рис. 14.1): суспільство в цілому в особі держави; сільськогосподарські підприємства, кооперативи, господарські товариства, селянські спілки; індивідуальні виробники сільськогосподарської продукції (фермери, сімейно-індивідуальні господарства).

Рис. 14.1. Суб'єкти аграрних відносин

В Україні в результаті проведення поетапної земельної реформи з роздержавлення, розпаювання і приватизації земельної власності, створення реального плюралізму її форм відбулися докорінні, незворотні перетворення земельних відносин. Одним з найважливіших є подолання монополії державної власності на землю і введення інституту приватної власності за принципом: «земля тому, хто її обробляє». Право на приватний земельний пай (державні акти) набули 7 млн селян. Середній розмір паю становить 4,2 га. Частка державної власності на землю скоротилася до 28% проти 40% загального земельного фонду в деяких розвинутих країнах світу. Згідно з новим Земельним кодексом, прийнятим у жовтні 2001 р. парламентом України, суб'єктами права власності на землю є: громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності; органи місцевого самоврядування - на землі комунальної власності; державні органи - на землі державної власності.

Іноземні громадяни і юридичні особи, а також особи без громадянства можуть стати власниками лише земель несільськогосподарського призначення, на яких розташовані об'єкти нерухомості, що належать їм на правах приватної власності.

За сучасних умов у більшості країн власники землі, що використовується в сільськогосподарському виробництві, поділяються на тих, хто сам здійснює господарську діяльність, використовуючи власну або найману працю і тих, хто не займається сільськогосподарською діяльністю, а здає землю в платне користування іншим особам.

Орендні відносини. Землекористування - це використання землі в установленому звичаєм або законом порядку, що визначає умови, порядок та форми господарського використання землі фізичними або юридичними особами, які не мають на неї права власності. Характер землеволодіння визначається системою економічних відносин суспільства. За сучасних умов однією з найпоширеніших форм землекористування є оренда землі, при якій власник земельної ділянки за певну винагороду (орендну плату - земельну ренту) передає її на певний строк іншій особі для здійснення господарської діяльності. Правовим актом, що регулює цю форму землекористування, є договір оренди. Саме рентні відносини відображають специфіку аграрних відносин (розглядаються нижче) у зв'язку з виробництвом і привласненням додаткового продукту на основі використання землі.

Оренда землі виникла давно. Ще в кодексі Хаммурапі (XVIII ст. до н.е.) строго визначалися умови оренди землі. Вона була короткостроковою (на 1-2 роки), натуральною (з виплатою 1/3 або 1/2 врожаю з поля і 2/3 із саду) або грошовою. У країнах, що розвиваються, оренда землі й за сучасних умов є основною формою селянського землекористування. Дуже поширена оренда землі і в розвинутих країнах, Так, на кінець XX ст. у західноєвропейських країнах частка орендної землі становила 40%, у Франції - більше половини, у СІЛА - ,60% фермерів є повними власниками землі, 29% - беруть в оренду частину землі, 11% - орендують землю повністю. Нерідко має місце такий різновид оренди як сімейна оренда, за якої глава сім'ї передає свою ділянку землі в платне користування одному з її членів. Особливістю аграрних відносин у. деяких розвинутих країнах світу є об'єднання сімейних ферм у сільськогосподарські корпорації. Наприклад, у США в такі корпорації об'єдналися майже 90% сімейних ферм, а 95% корпорацій містять до 10 ферм.

Умовами надання землі в оренду є такі: а) орендар повинен мати відповідні знання й досвід роботи на землі; б) добре здоров'я і певний вік (Велика Британія - до 40 років, у Франції орендар до припинення 25-річного строку оренди не повинен досягти пенсійного віку); в) відповідний капітал, отриманий від праці на фермі та ін.

Орендна плата за землю є досить високою. Так, у Європі вона досягає близько 300 євро за 1 га, у США 10% ринкової вартості землі або в середньому 350-400 дол., у Канаді - 40-45% вирощеного врожаю, у Франції - його третина. З огляду на це, аграрна політика в розвинутих країнах світу передбачає поступове перетворення фермерів-орендарів на власників землі через механізм її викупу. Водночас чимало вітчизняних учених - економістів, політиків, фахівців сільського господарства - вважають, що орієнтування на переважання приватної власності на землю як основу аграрних перетворень нераціональне.

В Україні прийнятим у жовтні 1998 р. Законом «Про оренду землі» поновлене право оренди, яке було відмінене в 30-ті роки XX ст. І уже на початку XXI ст. унаслідок агрореструктуризації майже 5,6 млн земельних паїв загальною площею 22,4 млн га. отриманих у ході земельної реформи, було здано в оренду 2,9 тис. приватних підприємств, які володіли 17% реформованих сільськогосподарських угідь. Це дозволило селянам за президентськими указами з 2000 р. одержувати орендну плату по 1%, з 2002 р. по 1,5-2%, а нині не менше 3% вартості орендованої землі (у середньому близько 300 грн за гектар).

Аграрні реформи у сфері економічної власності передбачають також реформу ціноутворення, оподаткування, рентних платежів, заробітної плати тощо, тобто всієї сукупності відносин власності у всій системі суспільного відтворення.

Зміни у формах господарювання. Особливості аграрних відносин виявляються і в специфіці організаційно-правових форм підприємницької діяльності в сільськогосподар­ському виробництві.

Унаслідок переходу до приватної власності на землю та інші засоби виробництва в Україні було реформовано 11,4 тис. КСП, на базі яких створено 19 тис. нових агроформувань ринкового типу: господарські товариства, приватні підприємства, виробничі кооперативи, фермерські господарства, державні підприємства, підприємства інших форм господарювання.

Таблиця 14.1.

Структура сільськогосподарських підприємств за організаційно-правовими формами господарювання у 2008 р.

Сільськогосподарські підприємства	Усього	Відсотків до загальної кількості
Усього	95059	100
У т- ч.:
Господарські товариства	7879	13,3
Приватні підприємства	4326	7,3
Виробничі кооперативи	1101	1,9
Фермерські господарства	43894	74,3
Державні підприємства	354	0,6
Підприємства інших форм господарювання	1505	2,6

Найпоширенішою формою є фермерські господарства, основна маса яких належить до сімейних ферм. їх кількість зросла в Україні з 2,1 тис. у 1991 р. до 43,9 тис. у 2008 р. Середній розмір одного господарства за землекористуванням посяг 56 га, причому переважно за рахунок земельних часток (паїв). Вони, як правило, ведуть виробництво власними силами членів сім'ї або частково використовують найману робочу силу для виконання сезонних робіт.

За підрахунками німецьких економістів оптимальний розмір такої ферми повинен становити 100 га, а для її створення необхідно мати капітал від 750 тис до 1 млн марок.

Світовий досвід показує, що чим менші за розміром земельної площі господарства, тим більше в них задіяно в розрахунку на одиницю площі трудових і матеріально-технічних ресурсів. Виробляючи на одиницю площі найбільше продукції, вони, проте, найменш ефективно використовують ресурсний потенціал у цілому та мають гірші й інші показники господарювання.

До фермерського сектору дедалі більш наближаються особисті селянські господарства, які вилучили свої земельні паї (до 4 га) і господарюють самостійно. Кількість таких господарств зросла на 30% (землеволодіння - більше ніж удвічі) і уже перевищує 300 тис. Нині в особистих господарствах населення зосереджене виробництво майже всієї картоплі та овочів, а також більшої частини продукції тваринництва. Але загальний обсяг виробництва сільськогосподарської продукції в процесі аграрної реформи тут зріс лише на 15%.

Значного поширення набула і така форма підприємницької діяльності, як сільськогосподарські кооперативи, що базуються на об'єднанні ресурсів (фізичних, розумових і матеріальних) для досягнення спільної мети.

Поява потужної техніки й нової технології вирощування сільськогосподарських культур і утримання тварин сприяла утворенню великих колективних сільськогосподарських одиниць. Перевагами такого кооперативу як форми агробізнесу є те, що його члени безпосередньо впливають на розмір прибутку; мають рівні права контролю і гарантію безпеки від зовнішнього впливу; виграш від координації, сильних ринкових позицій конкурентоспроможності, торгівлі й ціноутворення, зменшення ризику.

Найбільшого розвитку фермерська (селянська) кооперація набула в скандинавських країнах, де вона об'єднує практично всіх фермерів, а її оборот становить 50-80% загального обороту сільського господарства. У США наприкінці XX ст. такі кооперативи переробляли й реалізували майже третину фермерської продукції, а їх частка в забезпеченні фермерів матеріально-технічними ресурсами становила, понад 23%.

Серед різних типів і форм економічної власності й господарювання в сільському господарстві певну роль відіграє державний сектор. На державній землі створюються племінні й кінні заводи, господарства з вирощування фруктів і винограду, лікарських рослин, хмелю, елітно-насінницькі та насінницькі господарства, сортовипробувальні станції й сортодільниці.

Таким чином, аграрні відносини (В_а) за своєю структурою містять [9, с. 143-152]: 1) земельні відносини (В₃); 2) виробничі відносини (В_в) з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання сільськогосподарської продукції; 3) рентні відносини (В_р), формування й використання інших аграрних доходів; 4)агропромислові відносини (В_ап).